Покрова: нелогічне свято для українців

Відверто кажучи, свято Покрова Божої Матері можна назвати доволі абсурдним святом. Його історія та ґенеза виходить далеко за межі людської логіки.

Там, де сталося диво явлення Богородиці про нього давно забули. Влахерни – це колись передмістя Константинополя. В сьомому столітті, коли розширювали межі столиці, цей район було включено до території міста. Там розміщувався імператорський замок і відома церква Богородиці. Нині це турецькі мусульманські райони, де християнську віру сприймають якщо й не з явною злобою, то із постійною насмішкою та знущанням. Християнство там ледве жевріє. І хоча, здавалося б, саме до Царгороду повинні бути спрямовані духовні погляди людства, ті історичні та святі місця давно занедбані та забуті.

Натомість у нас, в Україні, це свято за своїм значенням, та пошаною в народі, перевершує чимало двунадесятих свят. Принаймні, в нас воно завжди сприймається, як одне з двунадесятих Богродичних свят, хоча таким не є. (Відповідно до церковного уставу належить до «великих недвунадесятих» свят.) У цьому полягає другий «абсурд» свята Покрови Богородиці.

Але найбільше здивування викликає факт, як наша Церква переглянула історичне тло цієї події. За свідченням сучасних істориків, на Царгород у році, коли сталося це чудо, нападали не сарацини, які на той час були слабкі та мали добрі стосунки з владою Константинополя, а Олег – один із найбільш відомих Київських князів зі своїм військом. На користь цієї гіпотези існує чимало авторитетних історичних свідчень. Таким чином приходимо до висновку, що святкуючи Покрову в її буквальному тлумаченні, українці мали б святкувати перемогу царгородців над власними предками!

Покрова: нелогічне свято для українців

В чому ж тут велич свята, та яке воно для нас має значення сьогодні?

Справа в тому, що з позиції віруючої людини, духовна спорідненість стоїть значно вище фізичної. Тому, наші православні брати та сестри, наприклад греки, з позиції Церкви цілком справедливо вважаються нам набагато ближчими, ніж руські язичники – родичі по плоті. Тому, в цій суперечці, ми безумовно стоїмо на боці Блаженного Андрія. Він теж, правду кажучи, по роду був скіфом, тобто його батьківщиною були сучасні українські землі.

Значення цього свята в наш час набуло особливої ваги, оскільки українці тепер в силу обставин знову змушені були взятися за зброю. І подивіться, що виходить. Наші родичі по плоті – росіяни, які за всіма ознаками мали б нас захистити від усього світу, мали б стати для нас, як і обіцяли, гарантом нашої територіальної цілісності та незалежності, повели себе гірше звірів. Натомість, увесь світ згуртувався навколо України, і в міру сил чимало країн допомагають нам чим тільки можуть.

Пригадуєте, навіть мусульмани запропонували свою мечеть для богослужінь Київського Патріархату в окупованому Криму? Звісно, таке богослужіння було б екстраординарною подією, яка йшла б всупереч канонам Церкви Христової. Тим не менше, це дуже показовий випадок, у якому проявляється справжня сутність людей. Мусульмани виявилися більш порядними та набагато людянішими, аніж ті росіяни, які брехливо називають себе православними. Ці люди є ким завгодно, тільки не православними християнами.

Свято Покрова Пресвятої Борогодиці – це свято Божої допомоги православному війську. Не має значення, скільки ще росіян окупантів і чеченських головорізів стоїть біля українських кордонів. Коли Пречиста Діва покриває своїм омофором нашу землю, ми обов’язково переможемо.

Це свято нагадує нам про перемогу. Але нагадує також про важливу умову, що потрібна нам для досягнення цієї перемоги. Ця умова – жива, розумна, дієва віра в Господа Ісуса Христа та Його Пречисту Матір – Богородицю Діву Марію.

Тому я, вітаючи всіх наших читачів, хотів побажати нам у день свята Покрова Богородиці лише «єдиного на потребу». Бог обов’язково вийде нам на зустріч, але для цього нам потрібно хоча б повернутись у Його бік. Усіх зі святом! Пресвята Богородице спаси нас!

Протоієрей Євген Заплетнюк

Читати далі...

Как митрополит Владимир (Сабодан) раскалывал Украину

Сегодня стало общепринятым правилом хорошего тона воспевать панегирики почившему митрополиту Киевскому и всея Украины Владимиру (Сободану). И, конечно же, во многом это небезосновательно. Яркая личность, любящий и милосердный архипастырь, искренний патриот, да и просто лояльный до безразличия управленец, закрывавший глаза на моральные пороки духовенства и покрывавший любовью зловонные язвы Украинской Православной Церкви Московского Патриархата. Таким он запомнился всем и именно руководителя подобного типа так чаяли украинские архипастыри видеть его преемником... Но речь сейчас не об этом.

Нисколько не сомневаюсь, что мои рассуждения вызовут у многих праведный гнев и жажду отмщения в виде расфренда. Но Кафарос смиреннейший уже перешагнул ту жизненную черту, когда мнение большинства способно увлекать в стройный поток благочестивого единомыслия. С душевной болью переживая за судьбу нашего Отечества, испытывающего мощнейший натиск агрессии со стороны "братского народа"-"богоносца", Кафарос вспоминает события двадцатипятилетней давности, очевидцем которых ему довелось быть. События же эти, связанные с архиерейским противостоянием за власть в Украине, привели впоследствии к расколу украинской Церкви и украинского общества, следствием чего стала многолетняя антиукраинская агитационная активность, упакованная в обертку борьбы за каноническое Православие. Плоды этой псевдоблагочестивой русско-мирной пропаганды мы сейчас с избытком пожинаем на Донбассе...

Итак, возвращаясь в воспоминаниях в 1990 г., Кафарос смиреннейший обращается мысленно к Поместному Собору, избиравшему нового патриарха. Вопреки укоренившемуся стереотипу, главными фаворитами избирательной кампании были не митр. Алексий (Ридигер) и митр. Филарет (Денисенко)... Впоследствии попытку митр.Филарета создать автокефальную Церковь в Украине будут считать попыткой реванша после неудачных патриарших выборов... Нет, все было гораздо сложнее... Наиболее реальными кандидатами на патриарший престол были все тот же митрополит Ленинградский Алексий (Ридигер) и постоянный член Священного Синода, Управляющий делами Московской Патриархии митрополит Владимир (Сободан)...

Борьба тогда на Соборе развернулась нешуточная. Собор практически сразу разделился на две части. Многие знали добродушного и милостивого митр.Владимира еще со времени обучения в Московских Духовных Академии и Семинарии, кто-то сталкивался с его прощающим взглядом и словами ободрения уже в бытность последнего Управляющим делами... Да и письменные жалобы с мест на святителей Божиих митрополит Владимир нередко без должного реагирования переправлял тем, кто являлся объектом обличения. Пусть, мол, сами разбираются с жалобщиками. И это очень устраивало церковную номенклатуру... В общем, симпатии значительной части соборян были совершенно искренними...

И вот развернулась борьба... После первого тура голосования митр.Алексий набрал 139 голосов, митр. Владимир 107, а митр.Филарет вылетел из числа претендентов на первосвятительский престол как пробка от шампанского, набрав всего 66 голосов. Большинство отдавших свой голос за Филарета были украинцами, желавшими избавиться от деспота и отправить его подальше в Злотоглавую-Белокаменную.

Во время второго тура голосования многие украинцы решили "двинуть" на патриаршество другого своего земляка, в результате чего митр.Владимир набрал уже 143 голоса. Но его все-таки обошел митр.Алексий, набрав 166 голосов (всего лишь на 23 голоса опередив Владимира)...

После таких жарких выборов патриарх Алексий понял, кто составляет ему реальную конкуренцию в Церкви - находящийся прямо под боком популярнейший в среде епископата и духовенства митрополит Ростовский, Управляющий делами Московской Патриархии. То есть, конкурент и противник, сосредоточивший в своих руках основной механизм управления Русской Православной Церковью.

Несмотря на эйфорию, связанную с избранием нового патриарха, в московской атмосфере тогда ощущалась предгрозовая тяжесть, разряжение которой для всех виделось крайне желательным. В какой-то момент митр.Владимир начал получать от окружения Святейшего прозрачные намеки и очевидные месседжи, указывающие на нежелательность продолжения его пребывания в Москве...

Митрополита Владимира откровенно напрягала сложившаяся ситуация. Он узрел для себя весьма благоприятный "запасной аэродром", когда в октябре 1990 г., когда Украинской Православной Церкви были дарованы права широкой автономии, гарантирующей административную независимость от Москвы и пожизненность поста Предстоятеля, т.е. иммунитет от вчерашнего конкурента, а сегодняшнего Патриарха. И вот тогда началось...

Уже в начале 1991 г. московский журналист Александр Нежный принял в свои потные ладони благословенную мзду от самого от митр. Владимира, пожелавшего обвалить "пожизненного" Предстоятеля УПЦ митр.Филарета (Денисенко) ради себя родимого. Не стоит сбрасывать со счетов и психологию архиерея, который в гонке за патриаршеством проиграл своему противнику во втором туре, да и то с мизерным отставанием. Ведь не снимал же он своей кандидатуры после первого тура, как сделал митрополит Минский Филарет в 2009 г., а сознательно шел на второй тур, мысленно прикидывая, сколько вчерашних сторонников митр.Филарета (Денисенко) отдадут за него свой голос... И, как верующий человек, как монах, молился во время голосования. О чем молился? Чтобы не избрали? Сомневаюсь, иначе взял бы самоотвод... И вот, результаты счетной комиссии... Разочарование... А ведь мог бы... Ведь УПЦ становится почти что Поместной Церковью. Кто же, как не он, должен стать ее пожизненным Предстоятелем? Разве Филарет? Так он же вылетел еще в первом туре... Кто же по праву должен занимать вторую по влиянию должность в РПЦ?..

В 1991 г. Александр Нежный отработал свой заказ и опубликовал в крайне популярном в то время журнале "Огонек" статью "Его Блаженство без митры и жезла" ("Огонек" №№ 48 и 49, 1991 г.). В этом шедевре заказной журналистики митр.Филарет Киевский обвинялся в том, что он натурал... Но тогда еще общество было другим и статья вызвала широкий резонанс, внеся свою лепту в дело низложения Филарета, произошедшего в 1992 г. И нужно отдать должное Филарету, который не отблагодарил митр. Владимира и других участников своего низложения той же монетой. Никого не "слил" в прессу, сохранив свое человеческое достоинство...

А потом был Харьковский Собор 27 мая 1992 г., который вопреки уставу УПЦ МП сменил "пожизненного" Предстоятеля и, снова вопреки Уставу, избрал новым Предстоятелем митрополита Ростовского, а не управляющего одной из епархий УПЦ МП...

А потом была многолетняя война с Киевским Патриархатом, в результате которой в сознании населения каноническое Православие стало отождествляться с Россией, а попытка найти свой путь исторического и политического развития - с расколом и предательством Церкви.

В конце жизни митр.Владимир нашел в себе силы примириться с Филаретом, публично облобызавшись с ним перед камерами. Но это дело личное. Дело же общественное и церковное уже сделано. И итоги этого дела мы пожинаем сейчас на Донбассе. Итоги этого дела мы пожинаем сейчас в церковном расколе, по-живому разделившем украинский народ.

Упокой, Господи, душу раба Твоего, митрополита Владимира!

(с) Автор ЖЖ з ніком kafaros

Читати далі...

Священики, які допомагають терористам, не знають Православ’я, - митрополит Димитрій

У час важких для України випробувань, неприхованої російської агресії та війни на Донбасі Гал-інфо поспілкувалося з Митрополитом Львівським та Сокальським УПЦ КП Димитрієм. Владика Димитрій висловив свої думки з приводу агресії східного сусіда та загрози «руського міра».

В Україна війна. Православна країна воює проти православної країни. Наскільки це нормально?

Зло є онтологічне, бо це результат бездуховності. Так мутує гріх. Спершу він зароджується в душі, потім він мутує на родину, потім на ціле суспільство і в результаті на державу.

Власне, ця агресія з боку Росії – це результат бездуховності тих, хто перебуває біля керма цієї держави. Варто розуміти, що це ніякий не захист і не оборона. Це граничить із такими психічними явищами, як параноя і етнопараноя, коли на це хворіють цілі народи, які вважають що займаються месіанством.

Усі ці ідеї, троїзми, мали місце в російській історії, коли росіян переконували, що Москва – це третій Рим. Потім вони трансформувалося в термін «Святая Русь», наче інших святих земель не буває. Потім цей термін перекочував у комуно-більшовизм, прикриваючись ідеями гуманізму, морального кодексу будівника комунізму, а тепер ось маємо «рускій мір».

При цьому тепер ми побачили, у що ця ідея «руского міра» може трансформуватись. Вона вже трансформувалася у агресію на такому анекдотичному рівні, коли це сприймалося як «гдє бєрьозка – там мая родіна». 

Ми бачимо, що всі ці ідею «руского міра» перетворилися саме на таку агресію. І за це відповідальна і Церква. На ній лежить велика відповідальність, адже ідею «руского міра» проповідував патріарх Кирило і РПЦ. Сьогодні терористи на Донбасі всі йдуть під прапором цього єдиного «руского пространства» і «міра». 

Я вважаю, що це речі, які є прямим наслідком грубого порушення вчення християнської Церкви, коли Христос, його Церква, його проповідь, його слово благовістя замінюється троїзмами у вигляді «руского міра», де ніякого Христа вже нема, а є просто утопічні ідеї, які граничать із фашистськими та неонацистськими ідеями років Другої світової війни.

На Донбасі православна Церква дає пристанище бойовикам, освячує зброю, зберігає у храмах цілі арсенали. Більше того, часом священики самі воюють поруч із терористами. Чи припустима така поведінка для священнослужителів?

Таких людей і таких священнослужителів треба ставити під сумнів православ’я, адже православ’я не є таким. Можливо, ці люди просто не знають православ’я. Народились православними, але їм ніхто його не показав і не навчив, а сьогодні термін «православний» вже починає лякати.

Я інколи задумуюсь над цими речами, адже наш розум завжди намагалися насторожити відносно ісламської цивілізації і її боротьби проти християн, але я бачу, що термін «православний» на сьогодні вже звучить не менш по-екстремістськи, ніж інші подібні релігійні мотиви.

Якщо у будь-яке протистояння, або війну входять релігійні мотиви – це є дуже страшно. Від цього повинна Російська Церква відгородитись і привселюдно заявити на увесь світ, що вона ніякого відношення до тих терористів, які маскуються під терміном «православ’я», руского православ’я, чи православних армій, не має. Поки ніде в їхніх офіційних документах і зверненнях ми цього не прочитали. Усі очікують більш чіткої позиції від РПЦ.

Ми взагалі засуджуємо будь-яку агресію з чийого б боку вона не була б. Ми прекрасно розуміємо, що наша українська історія наповнена такими моментами, які змушують нас замислитись над нашим співіснуванням з Росією. 

Ми святкували пам'ять усіх Святих Землі Української, а в Російській Церкві назва трохи інша, але ми прекрасно розуміємо, що у нас багато спільних святих. Канонізований благовірний князь і першомученик Аскольд, який увійшов у святці рішенням Помісного Собору минулого року, він також був убитий північним князем Олегом, який з язичницьким реваншем прийшов у 882 році до Києва. 

Коли в сиву давнину переноситься наш розум ми бачимо, що постійно у нас були удари від Росії. Спершу вбили київського князя християнина Аскольда, 1169 року зруйновано за наказом Андрія Боголюбського Київ. Потім ми бачимо, як кримський хан Манглі Герай І з наказу Івана ІІІ, московського царя, руйнує Київ кілька разів.

Далі історію не буду переповідати, бо вона наповнена постійними протистояннями між двома світами – українським і російським. Український народ під час Революції Гідності визначився, з якою цивілізацією він хоче бути. Це як завершення того процесу боротьби за визначення, за пріоритети, яка тривала протягом нашої історії. І коли наш народ визначився, ми бачимо з якою агресією Росія зустрічає це рішення, бо це наше визначення не на користь «руського міра» і не на користь російської цивілізації.

Тобто не в орбіті тієї цивілізації, яка придумана, вкрадена, але яка сформована саме українськими проповідниками, випускниками Києво-Могилянської академії.

Йде удар, напад на український вимір з боку Росії через те, що українська нація, український народ визначились з ким хочуть бути. В цьому є глобальні і дуже глибинні причини того, що відбувається сьогодні з нами.

Що б Ви порадили тим, хто чекають нині з війни своїх чоловіків та синів?

Сьогодні часто можна почути питання – ми не знаємо, за що ми боремося. Ми бачимо, що частина здорового населення з Донбасу втікає на Захід, а із Заходу хлопці йдуть відстоювати українську державність. Це величезна трагедія. Трагедія у тому, що ми ніколи не вважали Росію своїм ворогом. Ми вважали, що з боку Росії для нас небезпеки немає. Розумієте, коли ми не бачимо, з ким ми воюємо, а цей ворог замаскував агресію під гібридну війну, дуже важко матерям і дружинам зрозуміти, що ж насправді відстоюють там наші хлопці. Тим більше ми знаємо, що верхівка Української Армії давно служила ФСБ і була завербована ворожою розвідкою, а саму армію знищили.

Кожна мама молиться за свою дитину. Матерям, які переживають за дітей треба постійно молитись. В роки війни був один священик, син якого був танкістом. Коли цей священик відкривав Царські Врата в храмі, то лягав у вратах і довго молився. Син його повернувся живим. Батько здійснив молитовний подвиг. Нашим матерям усім треба ходити до храму, молитися за своїх синів, молитися за Україну і за наших воїнів. Я думаю, що все буде добре, і Україна неодмінно переможе цього ворога, який вже приніс нам стільки горя.

Розмовляла Анна Новик // galinfo.com.ua

Читати далі...

Як Вишгородська ікона стала Володимирською?

6 липня (за новим стилем), свята Православна Церква вшановує Вишгородську (Володимирську) ікону Божої Матері. Цей безперечно духовний скарб давньоруської культури має підстави зватися Вишгородською іконою Божої Матері. У статті автор окреслює головні причини непорозуміння щодо питання назви ікони Божої Матері. Вміле і дієве перекручування назви "Вишгородська – Володимирська", дуже схоже з перекручуванням і маніпулюванням історією на користь тієї держави, якої, в часи перебування цієї святині поблизу Києва, просто не існувало. В ході написання статті автор використовував працю І. В. Діяка "Україна – Росія" [13].

Для кращого розуміння історії Вишгородської ікони Божої Матері звернімося до джерел, які докладно нам про неї розповідають. Дивовижна історія цієї ікони бере свій початок із Константинополя, столиці Візантійської імперії часів її розквіту. Церковна традиція відносить появу цієї ікони до І століття, вважаючи її автором апостола Луку, який був лікарем за своїм "фахом". Серед тих, хто наважився відтворити образ Божої Матері – Діви Марії, він був єдиним свідком її земної подоби. Тому всі богородичні ікони (розповсюджені у православ'ї) та скульптурні зображення Діви Марії (у католицизмі) – це відтворення образу Богородиці, вперше засвідченого Лукою. Згідно передання Вишгородська ікона Божої Матері була написана апостолом і євангелистом Лукою на дошці від стола, за яким сидів за трапезою Спаситель з Пречистою Матір'ю і праведним Йосифом. Божа Мати, побачивши цей образ, промовила: "Віднині ублажатимуть Мене всі роди. Благодать Народженого від Мене й Моя нехай буде з цією іконою" [12].

Згідно з переданням, в 450 році, за імператора Феодосія молодшого, ікона була принесена з Єрусалима в Константинополь, а на початку XII століття з Константинополя привезена в Київ: патріарх Царгородський Лука Хризоверх надіслав її великому князю Юрію Володимировичу Довгорукому і вона була поставлена в Дівочому монастирі міста Вишгорода – давнього помісного уділу святої рівноапостольної великої княгині Ольги. Київський князь Юрій Долгорукий спорудив для ікони храм. Вишгород був на той час улюбленим місцем перебування київських князів, яких давно приворожила навколишня краса і де можна було почувати себе в безпеці. До того ж Вишгород був центром паломництва, після того як у місті поховали перших київських святих Бориса й Гліба, підступно вбитих Святополком (Окаянним).

Але затрималась ікона у Вишгороді ненадовго. За київський престол продовжувалися чвари між князями, містом інколи володіло кілька князів на рік, кожен з яких претендував на верховенство в династії Рюриковичів. 1155 року син Юрія Долгорукого, володимиро-суздальський князь Андрій, на прізвисько Боголюбський зруйнував частину Києва і викравши ікону, вивіз її до Володимира-на-Клязьмі. На жаль, ніколи вже ікона Вишгородської Богородиці не повернеться до нас, як і інші культурні цінності, котрі вивозилися з України нащадками цього князя.

Син Юрія Довгорукого – Андрій Боголюбський в 1155 році помістив ікону у збудованому ним відомому Успенському соборі міста Володимира. Відтоді ікона отримала ймення Володимирської. В 1395 році ікону вивезено до Москви. 1237 року монголо-татарське військо на чолі з Батиєм зруйнувало Суздаль, Володимир, Рязань і викрало золотий оклад ("ризу") ікони Вишгородської Богородиці, оздоблений коштовним камінням. Ще через півтора століття військо хана Тохтамиша вдруге пограбувало цю ікону, знову викрадаючи дорогоцінний оклад. Врешті наприкінці XIII століття ікону переносять в Успенський собор Московського Кремля, але після 1395 року знову повертають у Володимир, де вона зберігається майже ціле століття.

Врешті 1480 року її назавжди переносять у Москву. 1930 року вона потрапляє до Державного історичного музею, а пізніше – у Третьяковську галерею, де перебуває і зараз під назвою "Богоматір Володимирська". На її вшанування 1480 року було започатковане свято ікони Володимирської Богоматері, яке відзначається 6 липня. Ікона Вишгородської (Володимирської) Божої Матері, писана на липовій дошці,мала первісний розмір 78х55 см. За даними реставраційних робіт 1918 року, її перемальовували кілька разів. Недоторканними лишилися тільки обличчя святої Марії та маленького Ісуса, час написання яких, за оцінками фахівців, належить до кінця ХІ – початку ХІІ століття. [12]

Для кращого розуміння слів "перекручування" і "маніпулювання" назвою ікони "Вишгородська – Володимирська", достатньо прочитати тропар до цієї ікони Божої Матері, який сьогодні співали у всіх храмах Московського патріархату, тропар, який знаходимо у місячній Мінеї видавництва Російської Православної Церкви: "Днесь светло красуется славнейший град Москва, яко зарю солнечную, восприемши, Владычице, чудотворную Твою икону, к нейже ныне мы притекающе и молящеся Тебе, взываем сыце: о пречудная Владычице Богородице! Молися из Тебе воплощенному Христу Богу нашему, да избавит град сей и вся грады и страны христианския невредимы от всех навет вражиих и спасет души наша, яко Милосерд" [6, с. 228 – 229].

Стихира перед 50-тим псалмом своїм політичним нахилом досить схожа з тропарем свята: "Готовися, всечестный граде Москва, на сретение Девы Богоматере: се бо грядет к тебе светлое великое солнце от врат затворенных. Тьма убо скорби твоея отгоняется, свет же твоего веселия исполняется, буря супротивных ветров уставляется, мужие и священницы в печалех сладкое утишение приемлют…" [6, с. 230].

Очевидно, що в цьому тропарі чи стихирі викладена доля доброзичливості і миролюбності російського народу, адже молячись до Пресвятої Богородиці, "русский" люд просить не лише для града Москви миру і захисту від нападів ворогів, але й взивають до Всехвальної "избавити" і "вся грады и страны христианския". Нажаль, ми не можемо відшукати тієї «братньої» любові до інших міст і країн християнських, а тим паче до України, не те, що зараз, але й навіть в далекому середньовіччі, в часи процвітання Київської Русі і зародження іншої державності, яка в майбутньому носитиме різні назви: "Велике князівство Московське", "Московія татарського періоду", "Московія", "Великоросія", "Росія Петровська", "Росія імператорська", "Радянська Росія".

В історії СРСР виникла теза, яку досі поділяє сучасна російська держава: "Від Київської Русі йде безперервна тисячолітня лінія історичного розвитку до Московської Русі ХV – ХVII ст., до Російської імперії ХVIII – початку XX ст. і через Велику Жовтневу соціалістичну революцію до нашого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, у якому найбільша його частина – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, а також Білорусія зберегли найдавніше ймення Русі" [2, с. 33]. Наприклад російський політик, голова фракції Компартії Росії у Державній думі, перший секретар ЦК Комуністичної партії Російської Федерації Г. А. Зюганов заявив, що "з точки зору історичної Росія є особливий тип цивілізації, котрий наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі, Московського царства. Російської імперії та Союзу РСР" [1, с. 50].

Найбільш активно експлуатують тему Київської Русі в політичних цілях представники Російської Православної Церкви (РПЦ). У 1999 р. під час Хресної ходи з метою "духовного пробудження та єднання слов'янського світу" патріарх Московський Олексій II був досить обережним у своїх висловлюваннях. Однак 3 травня 2000 р. на "переможному саміті" президентів СНД (на честь 55-річчя перемоги над Гітлером) Московський патріарх при освяченні дзвона "Единение" сказав такі слова: "Да, сегодня мы живем в независимых государствах. Но это не должно мешать нам быть одной духовной общностью, святой Русью, вышедшей из киевской купели... " [9, с. 5]. 

Інші духовні особи конкретизують думки свого владики. "Киевская Русь, колыбель трех славянских народов, должна выжить, должна сохранить лицо. – Стверджує митрополит Одеський та Ізмаїльський РПЦ Агафангел і тут же пояснює, яким буде це обличчя нової Київської Русі: "Преподобный Серафим Саровский говорил о том, что Россия воскреснет. Я думаю, она воскреснет не той Россией, которой была, а станет новой Русью. И когда мы видим возрождающиеся по всей Руси храмы и обители, мы мысленно возвращаемся к той России, которой она была до 1917 года" [7].

Отже, нова Київська Русь після "возз'єднання східнослов'янської цивілізації" вбачається у вигляді Російської імперії до 1917 р., в чому, взагалі-то, немає нічого дивного. Адже в Росії, як уже зазначалося вище, і наука, і політика, і пропаганда, і навіть Церква завжди обстоювали думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до історії Росії. Однак з кінця XIX ст. завдяки зусиллям українських істориків, і в першу чергу М. Грушевського, ця російська концепція захиталася. Рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. І саме з тих часів політичними символами українства є забуті раніше символи Київської Русі, починаючи з тризуба – князівського знаку Володимира Великого і його нащадків.

Продовжуючи "офіційну схему" історії Росії, що затвердилася за царських часів, сучасні російські посібники з історії розглядають Київську Русь як початок історії Російської держави. Щоправда, концепції, нібито росіяни складали населення Київської Русі чи вийшли з єдиного давньоруського народу, в різні часи піддавалися сумніву. Однак завжди непорушною істиною вважався спадкоємний зв'язок між Київською Руссю та Володимиро-Суздальською землею – справжньою колискою великоруського народу, з якої в подальшому виросло Московське царство.

З моменту виділення Володимиро-Суздалыцини в окреме князівство значно прискорюється процес його слов'янізації. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. В цьому немає нічого дивного, адже Юрій Долгорукий не почувався впевненим у Києві, тому намагався максимально укріпити власну князівську "отчину". В.Татищев у своєму зводі "История российская с самых древнейших времен" зазначав, що Юрій Долгорукий розпочав на Суздальщині будівництво багатьох нових міст. Аби їх заселити, він збирав людей звідусіль, даючи їм "немалую ссуду": "Благодаря этому в города его приходили во множестве не только русские, но и болгары, мордва и венгры и "пределы яко многими тысячами людей наполняли" [4, с. 292].

Проте у 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів і знищили Юрія Долгорукого. Однак його наступник Андрій Боголюбський продовжив політику укріплення Володимиро-Суздальського князівства. Російські історики прямо називали цей процес колонізацією неслов'янських територій: "Сам Андрей Боголюбский хвалился своей колонизаторскою деятельностью. Задумав основать во Владимире на Клязьме особую русскую митрополию, независимую от Киевской, князь говорил своим боярам: "Я всю Белую (Суздальскую) Русь городами и селами великими населил и многолюдной учинил" [4, с. 291].

Як уже зазначалося, серед переселенців тепер було чимало вихідців з південного заходу, тобто з Київської Русі. Багато нових міст отримали назви, звідки походили ці нові колоністи. У Росії з'явилися свої Переяславль, Звенигород, Галич, Вишгород... Все будувалося за південноруським (українським) зразком. Навіть сам Володимир-на-Клязьмі називали "північним Києвом". Вплив був настільки масштабним, що культура Київської Русі з того часу закладалася до російської культури. Але хіба ця колонізація свідчить про етнічну єдність наших народів? Українці були лише однією з цеглин у російському фундаменті. До того ж не найбільшою цеглиною. Адже всього через кілька десятиліть володимиро-суздальські війська без будь-яких застережень будуть грабувати Київ, вважаючи його цілком чужим для себе містом.

Син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський виявився гідним продовжувачем справи батька. Його війська здобули Київ і спустошили місто, як звичайні завойовники. Показово, що заволодівши Києвом, Андрій Боголюбський не залишив за собою ані самого міста, ані інших земель Київської Русі. Напевно вважав, що вони зі своїми традиціями і населенням не підходять для держави, котру він будував. Принаймні Ключевський спеціально наголошував на великій різниці між відношенням до погрому Києва, яке виявилося в українських і російських землях: "Взяли Киев "копьем" и "на щит", приступом, и разграбили его. Победители, по рассказу летописца, не щадили ничего в Киеве, ни храмов, ни жен, ни детей: "Были тогда в Киеве на всех людях стон и туга, скорбь неутешная и слезы непрестанные [4, с. 320].

Додамо, що південний літописець передав загальне в українських землях враження від погрому Києва. І населення, і князі відчули справжній шок. І тому не дивно, що коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці припинили облогу Вишгорода, який тримався дев'ять тижнів, і повернули назад: "Так возвратилась вся сила Андрея, князя суздальского, говорит летописец; собрал он все земли, и войску его не было числа; пришли они с высокомыслием и со смирением отошли в домы свои" [8, с. 526].

Цікаво, що російсько-радянська історіографія завжди намагалася не помічати цього єднання українських земель проти суздальських військ. Адже тоді довелося б визнати й подальші наслідки цих потуг. "В Южной Руси – писав М. Костомаров, – пробуждается как будто сознание единства Южной Руси; Русская (Киевская) земля пристает к Роману (володарю галицькому і володимирському – авт.); к нему пристают черные клобуки; из всех городов русских приехали к нему люди, признают его... Народ южнорусский искал уже лица, около которого хотел сгруппироваться в единстве своей национальности" [5, с. 81].

Інакше кажучи, населення Південної Русі (України) після суздальських нападів усвідомило фактичне зникнення Київської Русі, яку вважали своєю державою, та появу на її теренах цілком нових держав. При цьому останні формально відносили себе до Русі, але на практиці були ворожими для Києва. Тому Південна Русь (Україна) почала шукати можливості до свого самостійного згуртування в межах нової держави за аналогією з колишньою Київською державою. Тільки тепер ядром для об'єднання виступала не Київщина, а сильна Галицько-волинська земля з князем Романом. Південна Русь (Україна) попри розмови про єдину давньоруську народність уже в ХII ст. усвідомлювала себе чимось окремим від решти земель колишньої Київської Русі. 

До речі, наказ Андрія Боголюбського про здобуття Києва і подальший погром, що вчинили його війська на півдні, базувалися на тому, що суздальці також абсолютно не сприймали київського життя. Коли у 1154 р. Юрій Долгорукий закріпився в Києві, Андрій, як самий надійний з його синів, князював поряд у Вишгороді. Однак все місцеве виявилося йому чужим, а особливо традиції та порядки, що обмежували владу князя над підданими. Тому Андрій, у цілковитій таємниці навіть від свого батька, повернувся до Суздальщини: "Андрей, по совету шурьев своих, Кучковичей, удалился в землю Суздальскую, менее образованную, но гораздо спокойнейшую других. Там он родился и был воспитан; там народ еще не изъявлял мятежного духа, не судил и не менял государей, но повиновался им усердно и сражался за них мужественно" [3, с. 207].

Саме тоді він прихопив з собою Вишгородську ікону Божої Матері, відому тепер всьому світу як Володимирська. Наслідуючи свого князя, в 1169 р., суздальські війська вкрали з Києва чимало християнських цінностей. Зокрема, покров Богоматері. Посланник Андрія Боголюбського ігумен Федір відвіз її разом з іншими вкраденими святинями до Візантії. В обмін на такі дари Константинопольський патріарх надав Федору титул Ростово-Суздальського єпископа, але в створенні окремої від Києва володимирської митрополії знову відмовив. З огляду на все це досить дивним виглядає прізвисько князя "Боголюбський". Правильніше було б йому називатися "Богокрадським". 

М. Покровський та деякі інші історики не даремно вважають 1169 р. і взагалі походи суздальців на Київ початком російської державності. Андрій Боголюбський "основал новое Великое княжение Суздальское, или Владимирское, и приготовил Россию северо-восточную быть, так сказать, истинным сердцем государства нашего, оставив полуденную (тобто Південну Русь – Україну – авт.) в жертву бедствиям и раздорам кровопролитным" [3, с. 207].

Вище ми вже побачили, хто і навіщо привніс це кровопролиття до Києва. Так чи інакше, але колишня північно-східна колонія Києва силою зброї підірвала вплив центру і створила окрему державу: "...Ослепленный пристрастием к северо-восточному краю, он (Андрій Боголюбський – авт.) хотел основать там новое сильное государство, нежели восстановить могущество древнего на юге" [3, с. 226].

Як бачимо, історія Росії та її народу не вписується в шовіністичну концепцію 1000-літньої російської держави. Не мають під собою підстав балачки про єдиний давньоруський народ, з якого під впливом польсько-литовської влади начебто відокремилися українці. Навпаки, росіяни та українці з самого початку формувалися як окремі східнослов'янські народи.

Неможливо говорити про якесь продовження Володимиро-Суздальською землею і пізніше Москвою традицій Київської Русі. Виявляється, що з самого свого початку російська державна машина будувалася на зовсім інших засадах. Її наріжним каменем була жорстка одноосібна влада монарха і схильність до постійної територіальної експансії під різноманітними гаслами. І першою самостійною акцією, котра вивела нову російську державу на політичну арену, стали військові походи на Київ. Наслідком чого і було викрадення Андрієм Боголюбським ікони Божої Матері Вишгородської, пам’ять якої ми всі сьогодні згадуємо. Дуже шкода, що лише згадуємо, в той час, як вона і далі залишається на чужині.

Виявляючи свою "християнську любов" і "повагу" до національних українських святинь 1 жовтня 2012 року на прохання митрополита Української Православної Церкви Московського Патріархату Володимира (Сабодана) та з благословення Патріарха Московського Кирила (Гундяєва) було прийняте рішення, щоб викрадену Андрієм Боголюбським ікону Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернути в Україну, але як точну копію… 

12 жовтня цього ж року відбулося освячення списку у Свято-Миколаївському храмі на Толмачах, що при Третьяковській галереї у Москві. До свята Покрови Пресвятої Богородиці ця копія була доставлена до Києво-Печерської лаври, після чого відбувся двотижневий хресний хід храмами Київської області [10].

Кажуть, що Україна не матиме долі, доки ця прадавня святиня не повернеться на своє місце. Хтозна... Але вирвати щось із ненаситної московської пащі навряд чи можливо [11].

диякон Іван Сидор,
кандидат церковно-історичних наук

Список джерел і літератури:

1.Зюганов Г. Россия – Родина моя: идеология государственного патриотизма. – М., 1996.

2.Історія СРСР. – К., 1986.

3.Карамзин Н. Предания веков. – М., 1988.

4.Ключевский В. Сочинения в 9 томах. – М., 1987. – Т. 1.

5.Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. – К.,1989.

6.Минея Годичная (12 томов). Издательство Московской патриархии Русской Православной Церкви. – М., 2011. – Июнь. Часть 2. – 614 с.

7.Россия станет новой Русью // Русь державная.–1998. – № 6 (50).

8.Соловьев С. Сочинения. – М., 1988. – Т. 1.

9.Любовью и единением спасемся // Армия. – 2000. – №3.

10.Викрадена Андрієм Боголюбським ікона Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернеться в Україну як точна копія. [Електронний ресурс] // Релігія в Україні. – Режим доступу : http://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/18576-vikradena-andriyem-bogolyubskim-ikona-volodimirskoyi-vishgorodskoyi-bogorodici-povernetsya-v-ukrayinu-yak-tochna-kopiya.html

11.Володимирська ікона Божої Матері. [Електронний ресурс] // Всеукраїнська газета Вісник. – Режим доступу : http://visnyk.lutsk.ua/2010/07/09/10295/

12.Історія Вишгородської ікони Божої Матері. [Електронний ресурс] // Оранта. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48

13.Україна-Росія. [Електронний ресурс] // До українців. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48

Прес-центр Михайлівського Золотоверхого монастиря

Читати далі...

Сагайдачний: Політ козацької чайки. Хронологія

1582 рік. У с.Кульчиці, що на правому березі Дністра Самбірщини, народився Петро Конашевич. Після закінчення початкової школи в Самборі  він 6 років навчав ся у м.Острозі на Волині. Там вивчав мови, історію, займався стрільбою з лука і мріяв воювати на Запорізькій Січі. У період навчання написав вірш “Пояснення про унію“, який високо оцінили сучасники, навіть литовський канцлер Л.Сапєга. Не закінчивши навчання, П.Конашевич пішов у мандри по Україні і влаштувався домашнім вчителем хворобливого сина київського судді Я.Аксака і заодно допомагав у роботі самому судді.

На Запорізькій Січі козаки жили за рахунок набігів на сусідів – кримських татар, від яких визволяли полонених українських бранців, та на землі підлеглого монгольському улусу Московського царства. Прибувши у 16-річному віці на Січ, Конашевич за короткий час здобув у козаків повагу за освіченість і розум, а за високу вправність стрільби з лука – на один прицільний постріл з лука він витрачав не більше 5-6 секунд, дістав поширене прізвисько Сагайдачний.

1600 рік. Конашевич бере участь у своєму першому поході на війну проти волоського князя М.Хороброго, яку поляки з козаками виграли. У наступні  роки у козацьких морських походах Сагайдачний здобуває авторитет талановитого ватажка козаків і дослужується до полковника. На човнах-чайках козаки здобули неприступну морську фортецю Варну, а також Очаків і Перекоп.

1608 рік. Полковник Сагайдачний самостійно здійснив похід на козацьких чайках по Дунаю і здобув Кілію, Болград і Ізмаїл. Згодом у нових походах  ним були здобуті Варна, Трапезунд, Синоп і столиця Османської імперії Стамбул.

1613 рік. Посли Земського Собору у Москві обрали царем Московського царства 16-річного Михаїла з роду Романових без його присутності, що ледве вмів читати. Династія Романових розпочалася царюванням Михаїла і завершилася імператорством Михаїла у 1918 р.

1616 рік. 34-річного Петра Конашевича вперше обирають гетьманом Запорізької Січі. У липні цього ж року Сагайдачний організовує похід на неприступну 100-тисячну Кафу, обгороджену 13-метровими мурами. Нічний десант козаків проривається в місто, відкриває ворота і вони звільняють сотні українських полонених бранців. Після здобуття Кафи, що було несподіванкою для турків, Сагайдачний взяв Трапезунд, Стамбул. Козаки стали контролювати навігацію не тільки по побережжю Кримського півострова, а й між Стамбул ом і Дніпровсько-Бузьким лиманом.

1617 рік. Сагайдачного повторно обирають гетьманом, а польський королевич Владислав з військом пішов походом на Москву для здобуття царської корони. Не одержавши підкріплення і коштів з Польщі, польські військові с али втікати з-під Вязьми додому. Польський уряд звернувся за військовою д помогою до Запорізької Січі і одержав обіцянку на підмогу 20 тисяч козаків. Очолив козацький похід  на Московщину гетьман Сагайдачний. По дорозі козаки здобули Лівну, Єлець, Шацьк, Коломну, Серпухов і Калугу. У боях з запорожцями загинув московський воєвода П.Данілов, а воєводи І.Хрущов і М.Черкаський були взяті в полон. Переможні рейди запорожців по Підмоско в’ю вимусили московитів піти на перемовини з поляками.

1618 рік. У с. Деуліно 11 грудня був підписаний польсько-московський договір, за яким Польща отримала від Московщини 29 міст, значні території України і Білорусії та зберегла право на московську корону.

1619 рік. Після прибуття з Московського походу до Києва П. Сагайдачний прийняв титул гетьмана козацької України.

1621рік. У вересні відбулася вирішальна Хотинська битва між турецькими і польсько-литовськими військами на території сучасної Чернівецької області на березі Дністра. Перед битвою козацька Рада знову обрала гетьманом Сагайдачного, який вже був поранений у руку в сутичці з турками. Козакам було доручено утримувати долину Дністра. Сагайдачний запровадив нічні атаки козаків на турецькі табори і це приносило йому перемоги. Турецька армія зазнавала великих втрат у живій силі. У період боїв помер командуючий польсько-литовськими військами Я.Ходкевич. Турки сподівалися на безвладдя в армії противника і пішли в наступ. Однак козаки з поляками не тільки відбили атаку, але змусили турків до втечі. Султан побачив безперспективність продовження війни і підписав мир, яким гарантував більше не нападати на польські і козацькі території. Туреччина втратила перспективу захоплення європейських територій. Повернувшись з Хотина до Києва, Сагайдачний склав заповіт і віддав спадщину на освітні, релігійні і благодійні цілі.

1622 рік. 20 квітня П.Конашевич-Сагайдачний помер, і його поховали у Богоявленському соборі м.Києва. Український народ не забув про Сагайдачного, і про його подвиги складалися пісні, писали романи та брали за приклад для наслідування кілька поколінь козаків. Царська і радянська влада всякими шляхами старалися знівелювати перед населенням військові, політичні і дипломатичні заслуги Сагайдачного.

1672 рік. Москва. У Кремлі у російського царя Олексія народилася чотирнадцята дитина – син Петро. У матері  Наталії Наришкіної Петро був первісток. У десятирічному віці Петра проголосили царем, що викликало бунт і двовладдя. Наришкіна з сином переїхали у підмосковне село Преображенське. Петро зібрав місцевих хлопців, які щоденно грали у війну і селяни їх прозвали потішними. З потішних Петро організував справжній батальйон. Конюхом у батальйон був зарахований син конюха Олександр Меншиков (майбутній генералісимус Російської імперії). У клуні діда Нікіти Романова Петро знай шов старий бот. Потішні його полагодили і стали плавати на ньому по водоймах і річках. З пізніших слів імператора Петра І цей бот став родоначальником флоту Російської імперії.

1696 рік. Після першого походу на Азов військові Московії переконалися, що без флоту неможливо досягнути успіху. Тому 20 жовтня 1696р. Боярська Дума Московщини проголосила, що “морським суднам бути…“ і ця дата вважається днем народження військово-морського флоту Московщини. На Запорізькій Січі у козацьких гаванях у цей час стояли понад сто п’ятдесять 50-місних чайок на 24 весла, а також галери, кончебаси і навіть парусні бригантини.

1935 рік. Більшовики зруйнували Богоявленську церкву і могилу П.Конашевича-Сагайдачного.

1991 рік. Із набуттям Україною незалежності правда про життя і подвиги П.Конашевича-Сагайдачного стала доступною широкому загалу людей. Пам’ятники Сагайдачному встановили у Хотині (1991р.), рідному селі Кульчицях (1992р.) і у Києві (2001р.). Іменем Сагайдачного названі вузи, кораблі, вулиці, написані книги і зняті фільми.

2008 рік. У Севастополі з нагоди 225-річниці “заснування” міста у Бухті Ом ега біля житлових новобудов Гагарінського парку і Античного проспекту голова Севастопольської міськдержадміністрації С.Куніцин, голова міськради В.Саратов і командувач ВМС України віце-адмірал І.Тенюх 18 червня при великому колі громадськості міста і військових моряків відкрили пам’ятник П.Сагайдачному. Скульптор пам’ятника – відомий в Україні митець з Чернігівщини 80-річний В.Луцак, архітектор – Г.Григор’янц. Фінансував спорудження пам’ятника  відомий кримський меценат, керівник компанії “Трансконтиненталь“ Ю.Колесников. Скульптура алегорично зображає гетьмана у вигляді чайки у польоті. В очі кидалися диспропорції фігури гетьмана у неприродній позі. У цей же день вночі російська община Севастополя, всупереч забороні суду, встановила у престижному місці 6-метровий бронзовий пам’ятник імператриці Катерині ІІ, а зранку після сходу сонця перед очима понад півтори сотні севастопольців з депутатами Держдуми Росії голова міськради В.Саратов відкрив пам’ятник. Це була скалькована, як у часи СРСР штамповані пам’ятники Леніну, фігура заввишки 2,8м з аркушем в руці з існуючих пам‘ятників в Краснодарі, Одесі і Санкт-Петербурзі, тільки менших розмірів і без фігур запорозьких ватажків.

За роки незалежності в Україні встановлено багато дорогих пам’ятників відомим діячам авторства українських і зарубіжних скульпторів, яких не сприйняли люди – Т.Шевченку у Львові, Роксолані у Рогатині, Я.Мудрому у Киє ві, сидячих О.Гончара і М.Грушевського у Києві та на колінах І.Франка у Івано-Франківську. Восени 2008р., перебуваючи у Севастополі, міністр культури України В.Вовкун зі своїм заступником М.Яковенком були розчаровані тим, що влада міста без погодження з їхнім міністерством встановила пам’ятник Сагайдачному невисокої художньої вартості, який не вписаний в архітектурний ансамбль району.

Лютий 2014р. З перших днів сепаратистського руху в Криму О.Чалий був у числі його організаторів і провідників. 52-річний Олекcій Чалий уродженець Севастополя, доктор технічних наук, керівник розгалуженої по світу мережі фірм з випуску електрообладнання. У його крові переважає українська,  хоча він давно має паспорт РФ. Батьки – технічні інтелігенти, а дід Василь Пилипович служив віце-адміралом, у Севастополі керував будівництвом житла для офіцерів флоту і цей мікрорайон називають Чалівкою. Дід довгі роки у ролі радника від СРСР допомагав у становленні морських сил післявоєнної Румунії і Східної Німеччини. Міська громада, особливо численні відставники, знали О.Чалого не тільки як внука віце-адмірала, а й мецената по відновленню військових пам’яток, зокрема облаштуванню 35 берегової батареї з 2 гарматами з довжинами стволів 15м, що з 1941 р. протистояла наступу німців і румунів до 2 липня 1942р. Батарею бомбили німецькою гаубицею “Дора” з довжиною ствола 32м і дальністю стрільби 42км. У ході місячної операції по визволенню Криму від 7 румунських і 4 німецьких дивізій загинуло 17 тисяч радянських військових і 9 травня 1944р. Севастополь був звільнений.

23 лютого. Після підйому на будівлі міськдержадміністрації російського прапора екзальтований натовп севастопольських сепаратистів на 20-тисячному мітингу “майданної демократії” підняттям рук проголосував за обрання О.Чалого “народним мером м.Севастополя”. Після обрання О.Чалий розпустив місцеву самооборону, створив “летючий загін швидкого реагування” і попросив у російських міст фінансової допомоги для нормального функціонування Севастополя.

4 березня міська влада прийняла рішення про входження Севастополя в склад Російської Федерації.

18 березня. Після кримського референдуму О.Чалий в Москві в Георгіївському залі Кремля за столом президії по ліву руку від В.Путіна підписав Договір про приєднання Криму до Росії. Більшість присутньої в залі публіки коробила демократичність О.Чалого – зарослість обличчя короткою посивілою щетиною і чорний светер-гольф. Це нагадувало одяг президента США демократа Дж. Картера, коли він у 1977р. пішки прямував на інавгураційну промову на зелену галявину біля Білого дому. Після підписання Договору О.Чалий, як болільник після забитого любимою командою  у ворота противника переможно голу, високо підстрибнув з піднятою вверх рукою і переможним кулаком.

2 квітня 2014р., новоутворені по російському взірцю замість української міськдержадміністрації Законодавчі збори Севастополя одноголосно обрали виконуючим обв’язки губернатора О. Чалого.  Севастопольці знали, що чергові вибори губернатора плануються у вересні 2014р. і заспокоїлися, що “бать ком” у місті весь курортний сезон буде їх ставленик.

14 квітня 2014р. Президент РФ В.Путін своїм указом  призначив в.о. губернатора Севастополя уродженця Північної Осетії відставного з 2011р. віце-адмірала російського флоту 53-річного Сергія Меняйла. Все трудове життя він прослужив на Північному і Чорноморському флотах. У 2010р. від партії “Єдина Росія” балотувався на посаду голови Республіки Північна Oсетія, але на виборах програв.

Останній час керував державним підприємством “Кримські морські порти“. Згідно повідомлень, В.Путін призначив С.Меняйла по рекомендації самого О.Чалого (?). Для громади Севастополя це була шокуюча несподіванка, але при реальній російській демократії, яку принесли на штиках російські військові, на севастопольські вулиці не вийшов жоден з недавніх “голосистих” і активних демонстрантів – прихильників “народного мера” О.Чалого. Повернувшись з Москви С.Меняйло заявив, що “Севастополь – місто російських моряків. Інших моряків у Севастополі споконвіку не було, тому мною прийнято рішення відновити справедливість”(?), а щодо українських пам’ятників, то по його твердженню “це не наша культура, не наш ідеал і їх необхідно поверну ти в Україну”. (Пам’ятний знак в честь 10-річчя Військово-Морських Сил України і скульптура П.Сагайдачного демонтовані і відправлені на материкову Україну). С. Меняйло, на жаль, не озвучив свого відношення до севастопольського пам’ятника не моряку, але росіянину маршалу В.Блюхеру, який керував масовим знищенням росіян восени 1920 р. в Криму, у  т.ч. у Севасто полі.

На місці пам’ятника П.Сагайдачному до 70-річчя звільнення Севастополя  у другій світовій війні від німців планується встановити пам’ятник російському адміралу Д.Сенявіну. Він служив на царському флоті у Севастополі прапор-офіцером у контр-адмірала Ф.Ф.Меккензі, брав участь в будівництві порту, служив ад’юдантом у Г.Потьомкіна, був начальником Херсонського, Севастопольського портів та здійснив успішну операцію з розгрому турецьких кораблів в Дарданелах. Найвідоміша сторінка його біографії – Лісабонська епопея.

Ф.Сенявін у 1807р.очолив російську ескадру в переході з Середземного моря в Балтійське. Через шторм ескадра зайшла у бухту Лісабона, там була заблокована Британією і пробула на якорях майже рік. Згодом британці перевели ескадру в Портсмут, а на двох залишених в Лісабоні для ремонту російських лінкорах вивісили британські прапори. У Портсмуті ескадра пробула до літа 1809р. Британці залишили всі російські 7 лінкорів і фрегат у Портсмуті, а екіпажі на 21 транспорті відправили після дворічного полону в Ригу. Імператор Росії Олександр І за цей “геройський“ похід понизив 46-річного Ф.Сенявіна до командира Ревельського порту, а незабаром відправив у відставку. Після 12-річної опали у 1825 році Ф.Сенявіна призначили  командувачем Балтійсь ким флотом, але через рік він важко захворів і помер.

Чи достойним прикладом у Севасторолі буде замість пам’ятника П.Сагайдачному пам’ятник Ф.Сенявіну для сучасних військових моряків і міської громади – залишається загадкою.

Підготував Ігор Леськів

Читати далі...

Чому георгіївська стрічка увійшла у моду сепаратистів

«Добре, що ті, хто ненавидить Україну, себе позначають, замість того, щоб ставити їм тавро, вони самі себе таврують, коли одягають георгіївські стрічки. Якщо вони вороже ставляться до України, хочуть референдумів, якщо більшість ненавидить Україну, то навіщо плакати за ними, дихати з ними одним повітрям?» – так думає про сепаратистів, які носять георгіївські стрічки, автор історичного роману «Чорний ворон» Василь Шкляр. Про те, що насправді символізує георгіївська стрічка та чому її так завзято відроджують сепаратисти на півдні та сході України «Погляд» вирішив дізнатися у знавців історії.

Парадокс: українці використовують символіку держави, яка знищила мільйони українців

Письменник Василь Шкляр переконаний, що сепаратистів не можливо перевиховати. Відповідно, не варто надавати символіці, яку вони використовують, особливого значення. «Ворог сам собі обирає символи. Якби ганьбили наш символ, то можна було б обурюватись, але не мені вирішувати, що одягати ворогам. Я взагалі не хочу вести діалогу з такими людьми, ми їх не перевиховаємо. Як можна спілкуватися з тими, хто ґвалтує національний прапор?» – ділиться думками Василь Шкляр.

На думку директора Українського інституту національної пам'яті Володимира В’ятровича, мешканці сходу та півдня стали жертвами російської пропаганди. «Георгіївська стрічка є символом російського імперства, вона пов’язана з російською імперією, з орденом святого Георгія, тому не дивно, що саме цю символіку використовують сьогодні диверсанти і заколотники на півдні та сході України, завдання яких – боротись за розкол України», – зазначає історик.

І зовсім не дивно, що георгіївські стрічки використовують мешканці України, які йдуть на поводу в диверсантів. Заколотники сьогодні, за словами історика, заручаються підтримкою старшого покоління людей, яке вважає себе радянськими людьми. «Ці Homo Sovieticus вірять у російську пропаганду, у можливість відновлення Союзу. Цим людям потрібно поспівчувати, вони не можуть зрозуміти, що реальність зовсім інша, тому їхні погляди навряд чи можливо змінити», – говорить Володимир В’ятрович.

Відтак набагато важливіше, зазначає співрозмовник, сьогодні працювати з молодим поколінням, яке не повинне стати поповненням радянських людей. 

Водночас директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий також наголошує, що георгіївська стрічка жодного стосунку до української атрибутики не має. «Вона є імперською символікою часів царської Росії, і активно використовується у пропаганді таких же імперських великоросійських амбіцій. Ці стрічки мають досить умовний стосунок до радянського періоду, коли їх використовували у солдатському ордені слави. Тому коли ми бачимо, що сьогодні на території України використовується георгіївська стрічка, особливо у так званих сепаратистів, бандитів, то це є свідченням того, що ці люди знаходяться під дуже сильним впливом російської пропаганди – ідеї відродження великої Росії», – розповідає Руслан Забілий.

Так, за словами наукового співробітника Центру досліджень визвольного руху Олександра Іщука, георгіївська символіка – це особистий вибір громадян. «Після святкувань 60-ти років перемоги у Другій світовій війні стрічка стала фактично культивуванням перемоги. Людина, яка носить стрічку, шанує перемогу. Такі стрічки ніде у світі більше не носять», - коментує Олександр Іщук.

Чи є підстави заборонити використання георгіївських стрічок

З огляду на те, що відбувається в Україні, ці стрічки використовуються з небувалим фронтовим навантаженням. «Їх потрібно було б заборонити, як і комуністичну символіку, використання якої не веде до примирення, а навпаки, до ескалації протистояння. Ці стрічки є символом тоталітарної держави, яка знищила мільйони українців», - ділиться з «Поглядом» Руслан Забілий.

При цьому екс-директор Архіву Служби безпеки України Володимир В’ятрович зовсім не дивується чуткам про заборону георгіївських стрічок у Білорусії та Казахстані. «Георгіївська стрічка – символ, який несе російську імперську ідеологію, яка є однаково небезпечна як для України, так і для Білорусії», – наголосив історик.

Утім журналіст, доктор історичних наук Данило Яневський вважає, що забороняти георгіївські стрічки не має підстав. «Кожна людина має право на свій ідіотизм і заборонити це неможливо. У тих, хто використовує ці стрічки, за душею нічого немає. Я знаю одне: у тій війні загинули щонайменше 6 мільйонів українців», - безапеляційно сказав Данило Яневський.

Як бути

Руслан Забілий пропонує українцям використовувати символіку, яка присутня в українській культурі, в українських мілітарних традиціях.

«Можна замінити георгіївські стрічки маками, які є міжнародним символом, можна і гронами калини. Так, на могилах загиблих вояків іноді висаджували кущі калини, це гарний символ, а мак – це прийнятний символ для багатьох європейських країн», - ділиться міркуваннями директор музею-меморіалу жертв окупаційних режимів.

Такої ж думки й історик Олександр Іщук. За його словами, в Європі ніхто стрічок не одягає. «У Європі є окремий символ пам’яті полеглих – квітка червоного маку, коли проводять пам’ятні заходи, стрічки ніхто не одягає. Просто у Криму і на сході люди вважають себе причетними до «русского мира» і до перемоги у Великій Вітчизняній війні», - підсумував історик.

З історії георгіївської стрічки

«Георгіївська стрічка» вперше з’являється на ордені святого Георгія, заснованому імператрицею Катериною ІІ 1769 року. Орден видавався офіцерам за особливу мужність у бою. Георгіївська стрічка складалася з трьох чорних та двох жовтих смужок. Така гама, за однією версією, була взята з чорно-жовто-білого прапору Російської імперії, за іншою, символізувала вогонь та дим, що підкреслюють військовий характер.

Після приходу до влади більшовиків 1917 року, георгіївські нагороди припинили офіційно існувати. Ними нагороджувати лише представники білогвардійського руху – за активну боротьбу з радянською владою. 

З початком радянсько-німецької війни в 1941 році значна кількість російських монархістів почала співпрацювати з нацистською Німеччиною. Стилізований Георгіївський хрест використовували окремі підрозділи колабораціоністів, зокрема Російська визвольна народна армія, що брала участь у придушенні антинацистських повстань у Польщі та Словаччині.

У Радянському Союзі комплекс георгіївських нагород юридично не існував, оскільки радянська влада протиставляла себе дореволюційному самодержавству. Однак 8 листопада 1943 року указом Президії Верховної Ради СРСР було засновано орден Слави, стилістично схожий на орден святого Георгія. Він надавався за особливу військову мужність та містив стрічку з трьома чорними та двома оранжевими смужками. У 1944–1945 роках ним було нагороджено близько 200 тисяч осіб. 

Зазначимо, що створення радянської версії ордену святого Георгія цілком вписувалося у загальну канву з відродження традицій Російської імперії в СРСР. 

1965 року нове керівництво Радянського Союзу на чолі з Леонідом Брежнєвим взялося активно формувати офіційну версію історії Великої Вітчизняної війни. 9 травня знову стало державним святом Днем Перемоги і вихідним. 

У Російській Федерації орден святого Георгія та Георгіївський хрест відновили указом Президії Верховної Ради РФ 1992 року і остаточно затвердили 2008 року. Обов’язковим елементом цих нагород стала георгіївська стрічка. Першими відроджену імперську нагороду отримали військовослужбовці, що брали участь у провокаціях у Південній Осетії та нападі на Грузію 2008 року.

Спроби утвердити гвардійську стрічку під назвою «георгіївська» як символ перемоги над нацизмом розпочалися 2005 року в Росії. З ініціативи державної інформаційної агенції «РИА Новости» стартувала однойменна акція. За її задумом, вона мала стати символом Перемоги, а також пов’язати радянську історію з військовою славою дореволюційної та сучасної Росії ( за матеріалами історичної довідки кандидатів історичних наук Гвоздика, Князькова та Штейнле, опублікованої на сайті Українського інституту національної пам’яті.)

Читати далі...

Що казав отець Герман Будзінський?

Після того, як на початку 2014 року в ЗМІ з’явилася явна фальшивка під виглядом «пророцтва» отця Будзінського – з лексикою, якої він ніколи не вживав («політики», «керманич», «самозакоханість», «пустослів’я», «корупція»), і яка вказує на те, що її «состряпали» в середовищі ВО «Батьківщина», брати Студити подали офіційне спростування. Вийшла друком також і стаття «Що ж насправді казав отець Герман Будзінський» у Львівській архиєпархіяльній газеті «Мета» (№ 101/3, березень 2014 р.Б.). У ній наводяться автентичні слова о. Германа про нищення більшовиками Української Греко-Католицької Церкви, про його ув’язнення, заслання та повернення на Україну. 

Зрозуміло, що у цій статті представлено далеко не все з того, що говорив о. Герман. Тому я хочу навести дещо з власної пам’яті, оскільки я знав о. Германа особисто: ще дитиною я бував на підпільних богослужіннях, які він служив, а на початку 1990-х (десь за рік чи два до його смерті – +1995) до нас з колегою (назвемо його Т.) звернулася наша знайома з проханням щось допомогти о. Будзінському (а він тоді вже більше лежав у ліжку) у нього вдома, по вул. Кондукторській у Львові – наприклад, змайструвати поличку для посуду (я досі зі соромом згадую, яку грубу й незугарну поличку ми тоді з колегою змайстрували – яку вміли...). 

З тих причин я тоді декілька разів бував у нього вдома і чув з його уст те, що вже раніше знав із розповідей. Особливо цікавою була його інтерпретація 17 та 18 глав Одкровення св. Івана Богослова. Він казав: «Звір, на якому сиділа блудниця, був червоний (колір комуністичної символіки)». Далі: «“Сім голів це сім гір, що на них сидить жінка”. – Хор ім. Пятницького співав про Москву: “Сколько храмов, сколько башен на семи твоих холмах”», – бо ж, як відомо, Москва на семи горах побудована. Звідси о. Герман робив висновок: «Велика блудниця, п’яна від крові святих і від крові мучеників Ісусових, – то Москва». 

Що казав отець Герман Будзінський?

Він ще якось інтерпретував тих сім царів, порівнюючи їх з російськими керівниками, але я цього вже достеменно не пригадую. Достатньо й цього. Запрошую читачів ще раз відкрити Книгу Одкровення й уважно перечитати 17 і 18 главу та порівняти їх з тим, що діється. Погляньте, як «чинять з нею розпусту земні царі, і вином розпусти її впиваються мешканці землі», – аж до того, що вона звела європейських католиків і націонал-патріотів брехливою риторикою про християнські й традиційні сімейні цінності... 

Й коли визнавати, що отець Герман Будзінський таки мав Духа Божого (а він був екзорцистом у підпільній Церкві: збереглися магнітофонні записи його екзорцизмів – волосся дибки стає...), і якщо його інтерпретація згаданих глав Книги Одкровення правильна, то світ ще очікують події, описані у 18 главі Одкровення. Тому «випростуймось, і підіймімо наші голови, бо зближається наше визволення!» (пор. Лк 21, 28). 

Петро Гусак

Читати далі...

"Ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади"

"Щоб відродити нашу церкву, щоб вдихнути в неї душу живу, ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади", – заявив настоятель київського Софійського собору протоієрей Василь Липківський на засіданні Всеукраїнської православної церковної ради 5 травня 1920 року. Того дня вона проголосила автокефалію православної церкви в Україні.

На час лютневої революції 1917-го Липківський був настоятель Покровського храму на Солом'янці. Цей священик і за Російської імперії, яка щойно зникла з карти світу, мав славу українофіла. "Українські свої переконання виявляв служінням панахид під час Шевченкових роковин – се не було тоді безпечною річчю", – пише у спогадах Олександр Лотоцький, який за Директорії УНР був міністром сповідань. У квітні 1917-го Липківський головує на Київському єпархіальному з'їзді духовенства і мирян. Розглядають питання про відродження українських церковних традицій, демократизацію церковного життя, виборність священиків. А 8 січня 1918-го розпочинає роботу Всеукраїнський православний церковний собор. Головні питання: церковна незалежність або автокефалія православної церкви в Україні, запровадження богослужінь українською мовою та принципу соборно­правності – тобто участі мирян в управлінні церквою. Але на Київ наступають більшовики, й собор перериває роботу. Засідання поновлюють через шість місяців – за гетьмана Павла Скоропадського. Та цим разом на Соборі гору бере консервативне російське духовенство. Воно відхиляє питання і про автокефалію, і про відправи українською.

Тоді влада змінювалася часто. До Києва ненадовго входять війська Директорії. Потім – знову більшовики. Проголошують відокремлення церкви від держави. Василь Липківський та Всеукраїнська православна рада намагаються з цього скористатися. Утворюють українські парафії, починають передавати їм храми. 12 липня 1919 року, в день апостолів ­Петра і Павла, в Софійському соборі службу Божу вперше всю відправили українською мовою. 31 серпня 1919-го до Києва знову вступають українські війська. Процесія духовенства на чолі з Василем Липківським із Софійського храму виходить зустрічати головного отамана Симона Петлюру. Але невдовзі повертається більшовицька влада. Попервах вона лояльно ставиться до "автокефалістів". Мета прагматична: ослабити російську православну церкву, яку очолював московський патріарх Тихон. Там прихильників української автокефалії вважають "розкольниками".

"Началось охохландивание церков", – нарікав один церковний сановник із Поділля. Іншому, з тих же країв, не давали спокою відправи українською: "На этом базарном языке я не могу разрешить служить, ибо на этом языке можно только ругаться и с торговками разговаривать". Але селянство – найчисленніша паства – схвалювало богослужіння зрозумілою йому мовою. "Народ захоплювався українською церквою, звільняв тихонівських священиків, прохав священиків від ВПЦР, – пише Липківський. – У неї були й кандидати, та нікому їх було висвячувати". Бо ієрархи-росіяни, що сидять на єпископських кафедрах в Україні, відмовляються це робити.

14 жовтня 1921 року, на свято Покрови, у Софійському соборі розпочався І Всеукраїнський православний церковний собор. Хоч був тяжкий голодний рік, а залізничне сполучення – сяке-таке, проте зібралися понад 400 делегатів з усієї України. Більшість із них миряни – селяни та інтелігенція. Були й відомі діячі: академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська й Григорій Косинка.

Собор ухвалив: "Що Українська православна церква є автокефальна, тому ніякому урядові інших православних церков не підлегла і сама порядкує своїм церковним життям за провідництвом Святого Духа, а в своєму внутрішньому урядуванні Українська православна церква стає всенародно-­соборноправною. Віруючий нарід український стає вільним керівником у своїй церкві: сам обирає на служіння церкві всіх працівників, сам господарює в церкві й самособорним голосом вирішує всі свої церковні справи". Протоієрея Василя Липківського собор обирає митрополитом Київським і всієї України. Екзарх московського патріарха в Києві відмовляється висвятити його та єпископів УАПЦ. Тоді Липківського висвячують за практикою стародавньої Александрійської церкви – покладанням на нього рук усіх учасників Собору.

Митрополит Василь Липківський  зі священнослужителями та мирянами  УАПЦ
 під стінами Софійської собору в Києві, 1923 рік.

"Здвиг народа був надзвичайний, здається, весь Київ узяв участь у висвяті, – пише Липківський в "Історії Української Православної Церкви". – Правило службу в Св. Софії з 30 священиків і 12 дияконів. Не тільки в соборі, а й на хорах було повно народу, голки не було де ткнуть. А коли прийшов час покладення рук, усі в соборі стали класти руки на плечі один одному, так аж до солеї (піднесена на кілька сходинок частина підлоги перед іконостасом у православному храмі. – "Країна"); ті, що стояли на солеї, члени Собору – миряни клали руки на плечі дияконів, ті на священиків, а священики вже на ставлеників. Так здійснилася справді не тільки всесоборна, а всенародна висвята".

Минає кілька днів – і з'являється лист вірних московському патріархові єпископів із київським екзархом на чолі. У ньому проголошення УАПЦ і висвячених митрополита та єпископів називають "самосвятами" та "самогонщиками". Липківський сподівався, що "коли не міські бутні протоієреї, то смиренні прибиті селянські панотці охоче підуть до вільної української церкви. Вийшло не так; майже ніхто зі священиків не пішов до української церкви. Не тільки проти соборноправности, а й проти рідної мови в церкві завзято виступали навіть священики – щирі українці. Ще більше панотців ніби співчували, але оглядались на єпископів, що не таїли своєї ворожости до УАПЦ – не рухалися з місця, чекали, що то далі буде", – писав за кілька років.

Ситуація виходила така: вірян, які хочуть української церкви, багато, а священиків для них немає. На допомогу приходить українська інтелігенція. Науковці, вчителі, кооператори, військові, дяки, залізничники зголошуються ввійти до Всеукраїнської церковної православної ради – стати священнослужителями. Після відбору їх до того готують. Уже в перші місяці після Собору лише в Києві висвятили близько 200 осіб. За кілька років УАПЦ має понад тисячу парафій по всій Україні. "Більшість свого митрополичого служіння я провів у подорожах по парафіях, – пише Липківський в одному з листів. – І хоч майже половину часу був під забороною виїзду з Києва, все ж одвідав не менше як 500 парафій (а деякі й по кілька раз) з благовістям про Українську церкву". В Україні ж тим часом більшовики почуваються дедалі певніше. Й уже не панькаються з УАПЦ.

Митрополита Липківського 12 серпня 1924 року викликають до ГПУ, тобто Державного політичного управління – наступника ЧК. Слідчий Шмідт звинувачує його у контрреволюційній діяльності. Свіжий приклад: у проповіді, яку митрополит недавно виголосив на Трухановому острові в Києві – там тоді жили понад шість тисяч людей, це була велика парафія УАПЦ, – він нібито сказав, що радянська влада є бісом, який із допомогою Христа буде вигнаний з України.

"Я дійсно говорив тоді промову на євангельську тему – повість про те, як Христос вигнав бісів із чоловіка, – через два дні, 14 серпня, пише Липківський у листі-поясненні до Всеукраїнської православної церковної ради. Бо звинувачення могли зашкодити не лише йому, але й усій церкві. – Темою моєї промови було з'ясувати, що коли ми віримо в Бога як всемогутню всесвітню добру силу, що все впорядковує, то як антитезу її мусимо визнати й всесвітню могутню силу зла, – по Євангелії силу бісовську, яка намагається перемогти добро. Як приклад того, що ця сила зла і тепер існує, я привів випадки із сучасного життя. От радвлада прикладає всі зусилля, щоб задовольнити працею робітників, а безробітних щораз більше виходять на улицю. Вживають усіх заходів до поліпшення праці в майстернях, а ті нерідко пусті стоять. Прикладається увага до поліпшення життя селян, до підвищення хліборобства, а поля горять від посухи, провіщають голод… Тільки запеклі вороги нашої церкви, прихильники старого "слав'янського" чорносотенства та свої зрадники-Іуди, що в кожному слові шукають обвинувачення проти мене й Української церкви, могли так перекрутити зміст моєї розмови. Більш уже правди було б в обвинуваченні, що я хочу вигнати злих духів із радянської влади, а не вигнати радвладу з України".

Із весни 1926 року розпочинаються арешти священнослужителів УАПЦ. Затримали і Василя Липківського. Звинувачення ті ж – антирадянська пропаганда. Три місяці митрополит пробув у харківській в'язниці ГПУ.

"Вернувся з Харкова з-під арешту митрополит Василь Липківський. Київ зробив йому справжню царську зустріч, – нотує у щоденнику академік Сергій Єфремов 19 вересня 1926-го. – Кажуть, що ніде по базарах та квіткових крамницях не зосталося квіток – усі були розкуплені задля привітання митрополита. Коло Софії робилося якесь столпотвореніє вавилонське… От тобі й боротьба з релігією! Довела до того, що в нас якась теократія встановилася, немов у Галичині в половині XIX в. Та й як могло бути інакше, коли церква – то єдина продухвина для громадського почуття".

"Органи" намагаються розкласти УАПЦ зсередини. ­Створюють Комісію з унормування життя УАПЦ. Вона ініціює скликання 25–30 жовтня 1926 року Великих покровських зборів. Мають розглядати "нелояльні, нетактовні, антирадянського змісту вчинки" Василя Липківського й ще кількох провідних діячів УАПЦ. Митрополита усувають від адміністративних і господарських справ. Мовляв, щоб не відволікали від духовних. "Відбувається церковний собор української автокефальної церкви, – пише у щоденнику Єфремов 28 жовтня 1926-го. – Поміж "вірними" чимало підозрілих парафіян, півкомуністичного типу, особ­ливо – приїжджі з Харкова". І завершує: "Тепер, очевидно, найстрашніша проба чекає на автокефалію: грозить їй співробітництво з большевицькою владою".

Уже за рік, у жовтні 1927-го, II Всеукраїнський православний церковний собор, на вимогу "органів", звільняє Василя Липківського з митрополичої кафедри. ГПУ заявило Соборові, що коли його оберуть, то зараз же він піде на заслання до Норильського краю. А якщо не оберуть, то зможе спокійно жити в Києві. І Собор послухався, – нотує Єфремов 22 жовтня 1927-го. – Взагалі були два Собори, не один. Перший засідав у св. Софії внизу, був численний і багато говорив. Другий був на хорах, складався з трьох ГПУ-шників і мовчки слухав. Але ухвалював, власне, цей другий Собор.

Органи ГПУ добивалися ще й засудження митрополита, визнання його діяльності "контрреволюційною" та "антирадянською". Однак учасники Собору в протоколі зазначають: "Зважаючи на поважний вік, зняти тягар митрополичого служіння". А в січні 1930-го ГПУ організовує ще один "собор" УАПЦ – надзвичайний. Він і ліквідовує саму цю церкву

1864, 20 березня – Василь Липківський народився в родині священика в селі Попудня Липовецького повіту Київської губернії. Сьогодні це – Монастирищенський район Черкащини. Після Уманського духовного училища закінчує Київську духовну семінарію – 1884-го. Через п'ять років – Київську духовну академію. Захищає дисертацію, здобуває ступінь кандидата богослов'я.

1891, 20 жовтня – стає священиком, а 16 лютого 1892-го – настоятелем собору в Липовці, тепер це райцентр на Вінниччині. Перед висвяченням одружується з Параскевою П'ясецькою, очевидно, донькою священика. Мали сімох дітей: Івана (1892 року народження), Марію (1894), Костянтина (1895), Ганну (1897), Валеріана (1899), Олександра (1903), Тетяну (1908). "Я мав нагоду ще раз переконатися, яка це проста, людяна і глибоко культурна родина, – згадував майбутній народний артист СРСР Василь Василько, який працював із сином митрополита Олександром у Київському драмтеатрі. – Про церковні справи при мені майже не говорили. Більше про театр, літературу, живопис (адже Ваня Липківський був художник), про педагогіку (сестри – вчительки)".

1903, серпень – Липківського призначають директором щойно відкритої Київської єпархіальної церковно-вчительської школи. Вона розташовувалася на Лук'янівці на вул. Багговутівській, 2. Але 16 вересня 1905 року за поданням митрополита Київського Флавіана (Городецького) був звільнений з посади директора – за "українофільство", як сам стверджує, і "засланий священиком на Солом'янку".

1921, 21 жовтня – на І Всеукраїнському православному церковному соборі, що затвердив автокефалію православної церкви в Україні, Василя Липківського обирають митрополитом Київським і всієї України.

1927, жовтень – через тиск ГПУ ІІ Всеукраїнський собор автокефальної православної церкви усуває Липківського від керівництва УАПЦ. Митрополит якийсь час мешкає у кімнатці при Софійському соборі. Потім із дружиною живе в родині сестри на Солом'янці, на околиці Києва. Бідують. Липківський листується з багатьма діячами як в Україні, так і за кордоном. Пише праці "Відродження Церкви в Україні 1917–1930" та "Історія Української Православної Церкви" – в шухляду. Рукописи зберегла сестра. Під час війни їх переправили до Львова, до греко-­католицького митрополита Андрея Шептицького. 1959-го праці видані у канадському Вінніпегу. ­Дружина Липківського померла навесні 1936-го. Останні роки тяжко хворіла – була лежача.

1937, 22 жовтня – немічного Василя Липківського заарештовує НКВС. Звинувачують у тому, ніби він був "одним з керівників націоналістичної фашистської організації українських церковників, що ставила за мету відторгнення України від СРСР і створення самостійної держави фашистського типу". 20 листопада Василя Липківського засудили до розстрілу й невдовзі стратили. Тіло чекісти закопали у Биківнянському лісі під Києвом.

 Ярослав ФАЙЗУЛІН,

 кандидат історичних наук

Читати далі...