На тлі достатньо складної політико-економічної й релігійної ситуації в державі взагалі, а також війни, що її розв’язала Росія проти України на Донбасі та намагання дестабілізувати обстановку і в суміжних областях, в українському суспільстві активно йдуть пошуки шляхів подолання роз’єднання в етнічному, політичному, економічному й релігійному вимірах. На основі яких же принципів будувати українську Державу? Над запитаннями, що виникають в українському суспільстві, проблемою єдності українського народу перед викликами сьогодення розмірковує преосвященний Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ.
Владико Афанасію, на вашу думку, що є першочерговим для України в її прагненні збудувати сильну, незалежну й економічно розвинену державу? Що може стати основоположним у державотворенні?
Єп. Афанасій: Тільки ідея українського національного відродження може стати грунтом і основою справжнього єднання всього народу України, єдиною умовою розвитку й побудови сильної української Держави. Але на жаль, про це часто забувають керівники нашої держави, визначаючи шляхи розбудови. А це був би могутній посил як патріотично налаштованій частині українців (до речі, незалежно від їхньої етнічної приналежності), так і тих, хто ще вагається у своєму світоглядному виборі.
Про ідею національного відродження українського народу, що віками живе на своїх етнічних землях, на жаль практично мовчить телевізія, не прочитаєш про нього в газетах, не почуєш від політичних і державних керманичів. Остерігаються, постійно оглядаючись на супротивників нашого суверенного права. Знаєте, як у Чехова: «Как би чєго нє вишло». Тому воно в нас у державотворенні й виходить – «какби».
Без ідеї національного відродження, без визнання українців як державотворчої нації ні української держави, ні взагалі сильної й розвиненої держави не побудувати. Це аксіома, на якій після Другої світової війни з руїн до процвітання привели свої держави японці, німці, французи, а нині поляки, чехи, прибалти й інші народи. Тільки ми, українці, все чогось боїмося, когось остерігаємося. А зараз у нас появився чи не останній в історії, але реальний шанс нарешті відкинути страх, витравити зі своїх сердець і світоглядних понять почуття меншовартості, що супроводжує нас не одне століття, і стати народом вільним і свідомим своєї національної приналежності, яку слід усіма силами й засобами відстоювати й захищати.
Але цей шанс виявиться примарним, якщо ми свою національну ідею не втілимо в кожному серці, в усіх своїх діях і звершеннях, в сукупності всіх сфер життєтворчості, бо тільки вона може надати смислове наповнення і творчий потенціал творенню української держави. Інакше існування українців як нації втрачає доцільність не тільки у своїй внутрішній значущості, а й як складової світобудови. Адже будь-яка нація, об’єднавшись у цілісній державі, покликана не стільки дбати про матеріальне забезпечення власного існування, як нести певну місію і відігравати визначену роль у тих цивілізаційних процесах, що супроводжують людство. А щоб мати для цього внутрішню силу й цілісність, щоб матеріальне й духовне було злите в одне, міцне, як криця, треба об’єднати навколо української ідеї всіх громадян нашої держави, щоб кожен став невід’ємною частиною відроджуваної нації в усіх її складових – духовної, культурної, історичної, політичної й економічної. На основі ідеї національного відродження України ми повинні розробити ідеологію відродження, яка стане фундаментом національної ідеї, її наснагою, її животворчим стержнем, без якого державі загрожує занурення в бездуховність.
І тут треба опиратися на складову, котра є основою всіх наших історичних поразок і падінь, – ми намагаємося рухатися у вузькому коридорі сьогодення, яке більше відноситься до тимчасового земного, але не враховуємо головного – що визначив українцям Бог у вічності. Нам треба не просто хотіти стати сучасною нацією, бо це почуття не має в своїй основі творчості, дії, а ми повинні ставати нею – в цьому виражений рух, спонукання до дії, до зміни мислення, світогляду, до чого нас спрямовує нинішня революція.
Тому на шляху до досягнення доленосної мети – утвердження української нації, нам треба все, що заважає, що важкими гирями висить на наших ногах на шляху досягнення головної мети – утвердження української нації, рішуче відкинути, відрізати ту частину організму, яка вже невідворотно заражена гангренозною заразою, доки вона не уразила й увесь організм та не знищила його. Як би боляче нам не було, але це слід звершити, щоб, нарешті, вивільнити пригнічену вікову силу українського духу, дати йому простір і поштовх до творення нового життя, бо тільки вільна творчість створює неповторну цінність.
А життя і є цінністю неповторною, відбирати яку що в окремої людини, що в цілого народу є великим гріхом. Церкви теж повинні йти цим шляхом разом із усім суспільством, як одна з його визначальних складових, бо вони в своєму лоні об’єднують народ Божий, що складається з усіх верств українства. І коли ми будемо перебувати в міцному єднанні, тоді нас поважатимуть і з нами рахуватимуться інші народи. Тоді, до речі, встановиться й тривкий мир.
Нам же увесь час підсовують ідеї то європеїзації, то американізації, переконуючи, що матеріальний достаток і виявлення ницих почуттів є для людини головним. А коли ж буде українізація? Коли настане відродження наших віковічних традицій, що складають саму суть українства, визначають його самобутні ознаки, на основі яких і твориться ідея нації, фундаментальна основа її буття в цьому світі, принцип існування? Звичайно, потрібно досягнути світоглядних змін, самої ідеї української держави, а цей процес буде болючим для нашого суспільства. І все ж, осмислення подальшого буття українства як нації, нам конче необхідне, бо є визначальним у процесі державотворення.
Є глибоке за змістом народне прислів’я: «Дурне сало без хліба». Сала без хліба можна хіба що трішки з’їсти, бо якщо більше, то воно полізе назад. Тому ми, відкидаючи хліб, тобто власну національну домінанту, а захоплюючись салом (у переносному розумінні), й відповзаємо постійно назад. Якщо допустимо до цього й нині, коли народ перебуває в такому високому патріотичному піднесенні, то сповземо в таку глибочезну прірву, з якої можемо вже й не вилізти.
Майдан, що відбувся минулої зими й призвів до зміни влади, це, власне, другий етап національно-визвольної революції, боротьба українського народу за своє відродження й утвердження як суверена серед інших народів світу. Це наше право, яке нам дав Сам Господь Бог, коли створював людину, формуючи народи для того чи іншого Свого плану в розмаїтті всесвіту, в якому земля займає, очевидно, провідну ланку. Він дав кожному народу мову, віру, землю, Вітчизну і майбутнє аж до Другого пришестя на землю Свого Сина Ісуса Христа. А в нас впродовж уже багатьох століть намагаються відібрати цей безцінний дар Божий – бути народом, нацією і вільно жити на власній, Богом даній, землі. Це злочин проти нашого народу й проти Бога, бо людина не має права нищити те, що створив Бог, тим паче відбирати життя в цілого народу.
Звичайно, події на Майдані в столиці нашої держави й по всій Україні можна назвати й революцією гідності. Але таке визначення не містить у собі всієї глибини суті народної боротьби. Таке визначення є лише частиною суті Майдану. Бо в Україні відбувся й ще триває, як я вже зазначав, другий етап національно-визвольної революції.
Але боюся, як би не вийшло такого фіаско, яке сталося після першого етапу, коли певні олігархічно-політичні сили, аби й надалі панувати, використали народний спротив у власних корпоративних цілях. До речі, теж широко використовуючи патріотичну риторику. Після перемоги Ющенка все зробили для того, аби вгасити патріотичне піднесення українців. Бо коли народ свідомий своєї національної приналежності, тоді він єдиний і в цій єдності захищає не лише власну державу, а й сміливо вимагає гідної частки в національному продукті, який виробляє. Через це й революцію назвали кольором заморського фрукта, аби відволікти увагу народу від справжнього осмислення першого етапу революції 2004 року.
А як ми знаємо, будь-який фрукт рано чи пізно зогниває. В підсумку й із революцією отримали те, що отримали, включно до подій нинішнього року. Тепер же знову намагаються відволікти увагу народу, не називаючи національно-визвольну революцію її справжнім ім’ям. Але коли ведеш боротьбу під невідомо яким прапором, то чи досягнеш перемоги? А коли й досягнеш, то що збудуєш? Адже який камінь закладеш у фундамент нового суспільства, таку будівлю й збудуєш.
Яка роль Церкви в суспільному житті України, особливо в цей, такий далеко непростий час? Які духовні посили вона повинна нести в народ, щоб він перебував на тій висоті, яка дозволятиме йому впевнено йти в майбутнє?
Єп. Афанасій: Споконвіку Церква Христова свідчить Істину. Сам Господь наш Ісус Христос заповів нам: «Я прийшов зробити вас вільними». І вказав шлях до свободи, заповівши: «Пізнайте правду, а правда вас вільними зробить», бо без правди немає життя ні духовного, ні тілесного, ні суспільного, ніякого, бо рано чи пізно неправда приводить цілі країни й народи, які їх населяють, до трагедії, до краху, адже ми знаємо, що батьком омани, тобто неправди, є одвічний ворог Бога й людини – диявол. А там, де запановує диявол, там завжди біда.
Найяскравішим прикладом цього є так звана Жовтнева соціалістична революція в Росії, яка відбулася в 1917 році. Більшовики одурили народ, а народ піддався на обман, бо переважна більшість людей жила за межею бідності, в повному безправ’ї, а їм пообіцяли і волю, і сите життя. Правда, в майбутньому, але ж приємна мрія завжди захоплює, особливо тоді, коли людина доведена до відчаю.
Подібне ми спостерігаємо нині й у нас, коли більшість народу доведена до повного зубожіння, а незначна частка більш спритних володіє чи не всім багатством, яке, до речі, створює простий, робочий люд. І в цей процес матеріального зубожіння, а з ним і духовного занепаду через відчуття безвиході, штучно створені певними ненаситними колами, втрапляє все більше й більше люду.
Поки що непомітно, щоб, окрім бажання виправити цю ганебну ситуацію, з боку влади робилися ще й конкретні кроки. Хоча нині яскраво присутні й ті причини, що заважають новій владі одразу ж приступити до виправлення соціальної несправедливості. І найсуттєвіша з-поміж них – російська збройна агресія та сепаратизм на Донбасі, на боротьбу з якими витрачаються значні ресурси держави.
Але владі слід усвідомлювати одну жорстоку закономірність, яку чомусь ніколи не враховують ті, хто вводить народ в оману, аби домогтися задоволення власних фінансових, майнових чи політичних амбіцій. Так чи інакше, але колись народ та прозріває і бачить істину, усвідомлює те, що його ввели в оману, і тоді в його душі люттю закипає образа. З цього, власне, починаються всякі революції, державні перевороти, які на початку під впливом емоцій підтримуються більшістю народу. Боюся, аби чогось подібного не відбулося нині, бо, окрім усього, народ здобував перемогу такою кривавою ціною не для того, аби й надалі перебувати у злиднях. І це на початку третього тисячоліття в центрі Європи!
Тому Церква повинна й надалі підтримувати народ, вселяти віру й упевненість, що ми переможемо. Кажу «ми», бо в національно-визвольній народній революції, яка змела попередній режим, брали участь усі верстви українського суспільства.
Нам вкрай необхідна впевненість у тому, що ми переможемо не тільки російську агресію, а й найголовніше – все те, що заважає нам стати українською нацією, сильною духом і міцною у своїх національних переконаннях. Нам це вкрай необхідно, бо тільки сильних поважають, тільки із сильними рахуються. Так вже побудований цей світ.
Супротивник зазіхнув на українську землю, тому що ми дозволили собі зробити нас слабкими. І хоч Христос і сказав апостолові Павлові, що «Сила Моя в немочі проявляється», але Господь мав на увазі, очевидно, те, що коли віруюча людина не відповідає злом на зло, а проявляє стриманість, то Він тоді приходить їй на допомогу і зміцнює як духовно, так і тілесно, аби вона вистояла і не піддалася злу. Людина непереможна, коли сильна любов’ю. А Христос заповідав: «Люби ближнього як самого себе». Тільки з любов’ю в серці людина здатна на жертовний подвиг заради іншого, а відтак і заради Вітчизни. А людина, котра ненавидить, живе зі злом у серці, на жертовний подвиг нездатна.
Церква ж іще з апостольських часів учить любові: «Полюбіть один одного, як Я вас полюбив», заповів нам Христос. Ось у цій Ісусовій, жертовній любові ми й повинні виховувати молодь, якій і захищати рідну землю від ворогів та будувати нове життя у вільній Україні. І тільки маючи любов у серці – духовну, небесну, високу, українці будуть здатні звершувати подвиги в ім’я Вітчизни.
Церква вчить терпінню – і ми бачимо, як наші воїни, погано обмундировані, без необхідного спорядження й озброєння, навіть без належного харчування, переважно під відкритим небом, терплячи холод і дощі, все це стійко переносять, бо кожен усвідомлює свою відповідальність перед Вітчизною, перед своєю родиною, перед ближнім і – Богом.
Церква вчить смиренню, не маючи якого в своїй душі, в своїй свідомості, а, відповідно, не маючи й досвіду смирення, воїн буде недбало виконувати накази свого командира, або й зовсім відмовлятиметься від їх виконання.
Церква вчить послуху, а це дуже суттєва складова характеру людини, особливо молодої, якій випадає найбільше навантаження в житті, як і там, на передньому краї оборони рідної землі. Навіть якщо людина й до Церкви не ходила, а є охрещеною та, власне, й не охрещеною, все одно постійна соборна молитва Церкви - Божественна літургія, моління ченців, моління мільйонів віруючих, невидимо роблять свою місійну справу - зміцнює дух захисників Вітчизни саме на грунті жертовної любові. А такий дух непереможний. Тільки не треба ним зловживати, постійно випробовуючи злочинною халатністю, недолугими рішеннями та бездарним командуванням.
Супротивник намірився до вже раніше відібраних українських земель ще відірвати якомога жирніший шматок. Але ми повинні зробити все, щоб захистити рідну землю, а, можливо, й повернути все те, що в нас було забрано силою чи якимсь іншим злочинним шляхом. І Церква благословляє воїнів і увесь народ на захист Батьківщини.
Владико Афанасію, в православ’ї існує поняття симфонії, тобто єдності дій державної влади і Церкви. Зародилося це поняття ще у Візантійській імперії. Як, на вашу думку, в нинішній час повинні будуватися взаємостосунки держави, невід’ємної її складовоїÂ – політичних сил і Церкви?
Єп. Афанасій: На моє переконання, Церква повинна бути рівновіддалена і від політичних сил, і від влади. Тим паче, що Церква відділена від держави, що я особисто вважаю з одного боку добрим, а з другого не зовсім, бо це применшує її можливості духовного опікування народу Божого і, відповідно, духовного впливу на суспільно-політичні процеси. І хоч апостол Павло говорив, що «всяка влада від Бога», але тут слід додати, що не всяка влада -Божа. І підтверджень цьому, на жаль, в історії безліч. А коли б Церква мала ширшу можливість виховувати народ у заповідях Божих, то й до влади б приходило менше злих людей, які своїми діями чинять народу багато зла й нещастя.
Хочу сподіватися, що нова влада буде Божою і захищатиме правду й добро, гуртуватиме український народ в усіх його національних складових, а також і всі патріотичні сили, в тім числі й релігійні організації, на побудову сильної, національної держави українського народу, а не якийсь новітній конгломерат, як то було за старих часів, коли на українській землі, заради асиміляції українців, творили вавилонську мішаницю, щось не визначене у своїй внутрішній національній суті.
А з нашого боку буде тільки підтримка й співпраця в питаннях духовного й національного відродження і в усіх аспектах, які сприятимуть відродженню нашого народу як єдиної духовної української спільноти.
Нав’язують же українцям протилежне ті, хто до цього часу так і не усвідомив, що наш народ уже не той, яким він був навіть рік тому, що шістдесят років без війни, голодоморів і репресій дали можливість нашому народу генетично майже відродитися, що критична маса носіїв національної самосвідомості підходить до риски неповернення в болото національної інфантильності. Зверніть увагу на дітей – навіть п’яти-семилітні вигукують: «Слава Україні» й говорять, що вони готові захищати Вітчизну. Чи було це можливим кілька років тому? Для нас є доленосним вберегти їх від винищення у збройних протистояннях, які нав’язує ворог. А для цього потрібен мир. Тільки не ціною здачі національних інтересів.
Справа в тому, що народ, який відчув смак свободи, волі, вже не буде терпіти постійні обіцянки перемін і нового життя, а насправді натягування того ж самого кожуха, тільки навиворіт. Але попередня політика визискування, коли одні мали все, а переважна більшість народу ледве животіла, позбавлення народу його національної будучини, підніме його на третій етап революції. Третя хвиля народного гніву змете всіх і все, що стане українцям на заваді творення національної держави й гідного життя.
Наш народ уже втомився від обману, від постійних обіцянок, яких після перемоги ніхто не виконує. А гріх обманювати народ Божий. Христос сказав: «Що зробили меншим Моїм, те зробили Мені». Треба вдуматися в ці слова Господа всім, бо, як писав Тарас Шевченко: «Будьте люде, бо горе вам буде». Прости й охорони!
На Вашу думку, що або хто сприяв розвитку такого жорсткого протистояння в українському суспільстві аж до пролиття крові, що поставило під питання навіть територіальну цілісність української держави й саме її існування?
Єп. Афанасій: В тому, що нині діється не тільки на Донбасі, а й на Слобожанщині й півдні України, значним чином винні як наші зовнішні вороги, так і вітчизняні антиукраїнські сили й партії, які планомірно з року в рік виховували зневагу до всього українського. Велика доля вини й за УПЦ МП, бо саме її архієреї й священики з ченцями, розколовши українське православ’я на Харківському Соборі в 1992 році, почали ділити українців на «наших» і «не наших». Вони це так люто робили, що українці й насправді розділилися на два ворогуючих між собою табори. Вони своїх, тобто віруючих МП, вчили любити, а т. з. «розкольників» та «автокефалів», ненавидіти та боротися з ними. От вони нині й «борються» тільки вже проти української держави зі зброєю в руках, вбивають своїх же співвітчизників.
Нині з особливою яскравістю православні люди побачили правду – «канонічність» УПЦ Московського патріархату базується більше на виконанні завдань московського Кремля по нівеляції духовного прагнення українців до державної незалежності та церковної самостійності (правило 6-те й 17-те І та ІV Вселенських Соборів, а також правило 34 св. Апостолів, що визнає підставою національний фактор). На кожному кроці вони нав’язували українцям думку, що ми не нація, а лише «южнорусская народность», а українська мова штучно сформована з австро-угорської та польської і нею можна хіба що лаятись та говорити на базарі, але тільки не молитися ні в храмах, ні поза ними.
Церква МП не пішла за покликом духу українського народу, не зрозуміла тимчасовості того, чим займалася донині, в плані творення в Україні Церкви української, як однієї з частин Церкви Вселенської. Хоча у 18 ст., коли треба було навернути у православну віру таку народність на півночі імперії як зиряни, то Російською Церквою було перекладено на зирянську мову не тільки Святе Письмо, а й впроваджено мову корінного народу і в богослужіння. Так само, як і в другій половині 19 ст., поширюючи православ’я в Японії, російський священик, який став згодом єпископом, вивчив мову корінного народу, переклав усю богослужбову літературу на японську і з того часу на цій мові правиться служба Божа в усіх тамтешніх православних церквах. З цього ми бачимо, що коли Москві треба утверджувати свої геополітичні інтереси, то вона застосовує подвійні стандарти. Тож коли Церква керується більше не канонічними правилами, а державними й політичними інтересами Росії, яка тоді може бути віра до того, що проповідується в її брехливому лоні?
Тому архієреї й священики МП повинні задуматися над своєю участю у боротьбі проти українського народу на боці одвічного його ворога. Повинні замислитися над тим, якої шкоди вони своєю політикою натворили серед українського народу, скільки чорних зерен розбрату насіяли в людських серцях, що й до сьогодні вони родять колючий чортополох.
Ті з них, хто усвідомить згубність своєї діяльності, як і політики всієї УПЦ, повинні відкинути власну гординю й зарозумілість і докласти максимум зусиль, щоб змінити антиукраїнську риторику й розповісти людям правду, попросивши в українського народу прощення. Їм нині треба вести велику роз’яснювальну роботу, бо зараз саме від них найбільше залежить, чи бути українському православ’ю єдиним, а Українській державі міцною і неподільною. Як тут не згадати слова Еклезіаста: «Час розкидати каміння, і час збирати каміння». Стільки розкидали його, тепер нехай у поті чола свого збирають.
Адже двадцять років обдурювали український народ, виховуючи в його серці зневагу до самої своєї суті – національної основи, перетворюючи на яничарів, а тепер настав час говорити правду, бо Сам Христос казав: «Пізнайте правду, і правда вас вільним зробить». Скільки ж можна перебувати в дволикості – з одного боку вчити людей євангельської Істини, тобто Правди, а з другого – творити зло обману, розбрату, ненависті? І, що найстрашніше, то це вчити зневаги до своєї національної сутності, свого, Богом даного, єства, перетворюючи українця на ворога самому собі, своїй рідній Вітчизні.
Добре, що ні наша УАПЦ, ні УПЦ КП цієї ворожнечі не підтримували й не виховували в душах своїх вірних. І тому є шанс на об’єднання українців на основі ідеї національного відродження з дотриманням прав інших національностей, що проживають на нашій землі, а також творення єдиної православної Церкви, яка стане духовною опорою нації й держави.
Але повторюю – всі народності, що проживають в Україні, повинні зрозуміти, що доки не визнають за українцями права державотворчої нації на своїй землі, главенства української мови, як мови цього державотворчого народу і єдиного засобу спілкування й творення вже в загальному сенсі української нації, добра в Україні ні нам, українцям, ні їм не буде. Ми повинні творити одну українську спільність, в якій всі всіх поважають, але в той же час грунтом цієї спільності є мова, культура й історія українців, бо ми є державотворчою основою своєї держави.
Нині в Україні появився цікавий феномен, чого раніше не було – патріотичне піднесення охопило не лише україномовних українців, а й російськомовних. Ми це почали спостерігати ще під час революційних подій на Майдані в Київі й повсюди, а зараз бачимо, як значна частина захисників Вітчизни, які воюють із ворогом на Донбасі, на Слобожанщині й у південних областях, є не лише російськомовними українцями, серед них є й значна частини етнічних росіян.
Нам треба зберегти цю спільність, що твориться прямо на очах, і дати їй змістовне наповнення, але таке, щоб згодом ні одна сторона, ні друга не відчули себе обманутими. І, в той же час, ми не повинні допустити, щоб українство знову опинилося на маргінесах життя на своїй рідній землі. Бо це, як я вже говорив, призведе до нової хвилі національно-визвольної боротьби, яка буде набагато жорстокішою.
Ваше преосвященство, останнім часом багато говориться про те, що для скорішого й міцнішого єднання всіх українців у єдину й однодушну спільноту, потрібне об’єднання всіх трьох гілок українського православ’я. Чи можливе таке об’єднання і наскільки воно на часі?
Єп. Афанасій: Можливе, але не зараз. Церкву треба було об’єднувати на початку незалежності, коли її з допомогою російських та українських спецслужб було роз’єднано. А нині, коли вже все визначилося, устаткувалося, коли всі разом вирили глибочезну й широчезну прірву роз’єднання не просто між Церквами як релігійними організаціями, а й у серцях вірян, отак взяти й одразу з чиєїсь волі об’єднати, то це може призвести до того, що замість трьох Церков з’явиться в кілька разів більше.
Адже різні політичні, громадські, суспільні питання можна вирішити шляхом переговорів за дуже короткий термін, бо таке розділення виникає лише в розумі людей. А релігійне розділення, яке має духовну основу, спочатку входить у розум, формує в ньому цілий світогляд, тим часом заходить до серця, пускає корені, на викорчовування яких знадобляться роки й роки.
Автокефальна Церква нікого не розколювала. Вона відродилася ще в 1989 році на хвилі патріотичного піднесення православних українців, коли галицькі парафії УПЦ, тобто РПЦ, стали виходити з неї і проголошувати свою автокефалію, тобто самостійність від Москви. В 1990 році відбулося організаційне оформлення Церкви на Всеукраїнському Православному Соборі й було обрано Патріарха. Ним став видатний діяч українського православ’я, великий борець за автокефалію української Церкви, дев’яностолітній митрополит в еміграції Мстислав (Скрипник). Таким чином уже втретє впродовж двадцятого століття було відроджено Київську митрополію, правда, цього разу не з митрополичим, а патріаршим престолом.
Перше відродження почалося в 1917 році. Друге – в часи Другої світової війни, коли на українських землях масово почали відновлюватися автокефальні громади з благословення митрополита Діонісія (Валендинського), Предстоятеля Польської Православної Церкви, до якої входили Волинська та Пінська єпархії, архієпископи Полікарп (Сікорський) та Олександр (Іноземцев) звершили єпископську хіротонію перших українських автокефальних архієреїв. Серед них був і владика Мстислав (Скрипник), хіротонізований в Андріївській церкві в Київі в травні 1942 року. А вже третьому відродженню УАПЦ канонічне преємство передав Патріарх Мстислав (Скрипник), який очолив відроджену в 1989 році УАПЦ.
Що ж стосується об’єднання розділеного українського православ’я, то це справа самих Церков, які його представляють. А влада може виступити як один із організаторів перемовин по об’єднанню і гарантом дотримання домовленостей. Політикам різного штибу в цей процес не варто втручатися, бо в них відсутнє елементарне розуміння суті Церкви, глибини процесів, що відбуваються в її лоні. Їхнє відношення щодо Церкви будується на суто меркантильних потребах тієї чи іншої політичної доцільності використання Церкви в досягненні певної мети. Але таке відношення до Церкви лише поглибить протистояння в суспільстві.
Хоча, як на мене, то нині не радянські, атеїстичні часи, коли можна було наказати і всі змушені були той наказ виконувати. Нині в Україні демократичне суспільство, в якому діють десятки конфесій та деномінацій різних юрисдикцій. Православні християни також за більш ніж двадцять років визначилися зі своїми юрисдикційними уподобаннями. За цей час змінилося не одне покоління не тільки священиків, а й, особливо, вірян.
Багаторічне міжюрисдикційне протистояння в кожній Церкві сформувало навіть свою ідеологію, відповідний світоглядний вимір. А це вже, погодьтеся, настільки серйозно й глибоко, що одразу, як кажуть, одним махом, цього гордійового вузла не розрубати.
Та й потім, як, скажімо, об’єднуватися з УПЦ московського патріархату, коли ця конфесія є складовою частиною російської Церкви? Це ж означатиме повернення до складу цієї Церкви! Це в принципі неможливо. Адже тоді виникне закономірне запитання – невже боролись за те, щоб так безславно все закінчилось? Потрібне об’єднання всіх трьох гілок. Але для цього треба, щоб УПЦ вийшла зі складу РПЦ і оголосила власну автокефалію, тобто самостійність. Тоді появиться предмет перемовин про об’єднання. Навіть якщо проросійська частина УПЦ відмовиться від виходу, то хай залишається, але як частина РПЦ з цією ж назвою і на правах закордонної юрисдикції. Все слід називати своїми іменами, без обману, як це є зараз. Тоді й народу Божому легше буде розбиратися, хто є хто в українському православ’ї.
Нині ми спостерігаємо серед українців поглиблення невпевненості у завтрашньому дні, навіть ненависті й озлоблення, людям важко справлятися з цим. Як бути?
Такі настрої спостерігаються більше серед тих українців, про яких можна сказати словами з ЄвангеліїÂ – де скарб ваш, там і серце ваше. Ці люди нині на роздоріжжі між двома світоглядами – світоглядом національної гідності, яка зміцнює духовне начало свідомості, й світоглядом меншовартості, що, навпаки, робить людину не тільки духовно слабкою, а й нездатною протистояти труднощам, що виникають у її житті.
ЗМІ ж, подаючи більшість інформації в негативному руслі, а часто й неправдивому, сприяють як поглибленню почуття невпевненості у завтрашньому дні, у власних силах і можливостях, так і появі в серцях озлоблення. А вони повинні подавати зважену й правдиву інформацію, більше позитивної, доброї, а негативної якомога менше. Це не буде приховуванням того, що відбувається в дійсності, але хоч якось охоронить людей від страху, появи ненависті, безнадії, які є дуже небезпечним явищем з погляду на майбутнє.
Біда наша в тому, що влада зовсім безпорадна в питанні національної ідеології, захисту інформаційного простору. В нас відсутня ідеологія вірності й відданості Вітчизні, жертовного їй служіння, відсутнє виховання патріотизму. Патріотизм у нас хатній, молодь опановує його самотужки, національно-патріотичні партії й рухи займаються патріотичним вихованням лиш тих, хто вступає до їхніх лав. А всі інші, більшість українців?
Біда з нашими проводирями. Немає в них справжньої віри, покладаються не на волю Божу, а більше на власні сили. А святі отці зі свого духовного досвіду знають і вчать нас, що все, що відбувається, звершується з волі Божої. Сказав же Христос, що без волі Отця Небесного не впаде й волосина з голови людини. Те, що діється в Україні, попущене Богом для того, щоб ми пройшли випробування – кожен своє – й у вірі в Бога: «Люби Отця Небесного понад усе на світі», у любові до ближнього: «Люби ближнього як самого себе». І в любові до України, рідної Вітчизни. В цьому якраз ми найбільше й нагрішили.
І все ж, несподівано для всіх, більшість українців показують нечуваний патріотизм, жертовність у захисті Вітчизни. Ми бачимо, що навколо захисту Вітчизни об’єднався чи не увесь український народ. Церква повинна сприяти цьому, виховуючи, перш за все, християнську любов у серцях своїх вірних, бо тільки той, хто має любов у серці до ближнього, має її й до Вітчизни, а відтак здатен покласти й своє життя як за ближнього, так і за Вітчизну. Людина ж із ненавистю в серці готова вбивати, але не захищати, на жертовний подвиг вона нездатна.
Тому завданням Церкви було й залишається назавжди виконання Христових заповітів любові. Тобто, виховання євангельської жертовної любові, особливо в серцях підростаючого покоління та молоді, й формування на основі цієї заповіді їхнього християнського світогляду. На цьому поприщі Церква вже багато зробила, але попереду ще більше важкої й кропіткої роботи, особливо з огляду на те, що діється на Донбасі. Це той хрест, якого поклав на її плечі Ісус Христос, коли ніс на Своїх плечах жертовний хрест на Голгофу із вселенською любов’ю в серці до людей.
Якщо ж у серцях українців і появляється щось недобре, то ми, як народ від природи добрий, справимося з цим непритаманним для нас почуттям. І як би не складалася ситуація, але в підсумку все одно переможе добро, бо воно на нашому боці, бо Сам Господь Бог є добро й Він будь-яке зло обертає на добро. Тому за нами перемога, бо з нами Бог і Україна. В це треба вірити, за це треба молитися, цьому треба сприяти всіма своїми силами, бо тільки з вірою ми переможемо, бо хто трудиться, тому й Бог допомагає.
м. Полтава
.JPG)
.jpg)
