Архиєпископ Житомирський і Овруцький Ізяслав (в миру Карга Юрій Анатолійович) народився 31 липня 1949 року в місті Києві. У 1990 р. закінчив Київський Політехнічний інститут. 1994 року закінчив Київську Духовну Семінарію, а 2006 р. – Київську Духовну Академію.
У 1991 р. пострижений у ченці. 1 серпня 1992 р. рукоположений у сан ієродиякона митрополитом Філаретом (Денисенко). 15 листопада 1992 р. рукоположений в сан ієромонаха. 31 грудня 1993 року призначається намісником Св.-Феодосієвського монастиря м. Києва.
16 липня 1996 р. призначається єпископом Житомирським і Овруцьким, керуючим Житомирською єпархією Української Православної Церкви Київського Патріархату. 9 грудня 2002 р. підноситься до сану архиєпископа.
Удостоєний вищих церковних нагород: Ордену Христа Спасителя (23.01.2004 р.), Ордену Святого Архистратига Божого Михаїла (1999 р.), Ордену святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІ ступеня (1999 р.) та Ордену Юрія Переможця (14.12.2006 р.).
Владика Ізяслав, в миру Карга Юрій Анатолійович, народився 31 липня 1949 року у місті Києві в родині військових. Його матір, Ольга Гнатівна, була щиро віруючою людиною, а дід Матвій -навіть наставником у двох старообрядських громадах сіл Садки та Лехнівка Київської Області. У 1951 році у віці 2 років батьки віддали маленького Юрія на виховання до бабусі, яка проживала у селі Бехтери Голо-Пристанського Району Херсонської області. Причиною такого вчинку була бідність батьків Юрія в післявоєнні роки, а також відсутність можливості виховувати дитину через військову службу.
У 1956 році, коли Юрію виповнилось 7 років, він повернувся до Києва та вступив у 1 клас молодшої школи №82 ім. Тараса Шевченка, яку і закінчив у 1966 р.. В шкільному віці, під час канікул Юрій відвідував свого дідуся, який вніс велику долю у православне виховання майбутнього Владики. Хоч потяг до Бога Юрій мав ще з малку завдяки матері та бабусі, яка його виховувала до школи, але саме там, в селі Садки, Юрій вперше свідомо бере до рук старослов’янське Євангеліє, подароване дідом, вивчає молитви та отримує початкові знання Закону Божого.
«Одного разу, – розповідає Владика, – коли я був у діда в селі, він взяв мене до одного із храмів на богослужіння і там я побачив ікону «Всевидяче Око» від якого розходились намальовані промені світла, не знаю чому, але я їх якось особливо запам’ятав. Пізніше ж ми разом були в іншому храмі і от там я подивився на небо біля храму, і побачив точно такі ж промені, хоч виходили вони вже не з ікони, а просто з-за хмар , побачивши їх, я здивувався і показую діду: дивись, а дід відповідає: «Так Бог посилає». З цього я нічого не зрозумів, подумав, що вислів такий. А пізніше, коли я став вже свідомо віруючою людиною, я зрозумів, що це видіння значило. Те, що у вівтарі - це те саме, що і на небі над хмарами, що Церква хоч і на землі, але Бог посилає свої промені саме через неї. Не даремно Бог дав мені це запам’ятати».
Також серйозний відбиток у душі Владики залишило відвідання з мамою Києво-Печерської Лаври, а особливо Святих Печер. «Хоч всі ходили в той час до лаври лише для того, щоб подивитись на маятник Фуко, мене ж мама повела по всьому трапезному храму і показала всі ікони пояснюючи їх. Я їх і зараз часто згадую». І правда, напевно, немає людини, яку б не вражала ця святиня українського православ’я. Одразу після школи Юрій Карга вступив у профтехучилище №49 при заводі «Реле і автоматики» на якому і залишився працювати.
У 1970 році був призваний у армію, служив у військово-будівельній частині в Підмосков’ї.
У 1973 році майбутній архієрей вступає до Київського університету ім. Тараса Шевченка, але обставини змушують його залишити навчання і знову йти працювати.
У 1978 році Юрій одружується. У 1979 у них народжується донька Златослава, а через 3 роки ще одна дочка Юлія. Але у 1985 році зовнішні обставини призводять до розлучення Юрія із дружиною. Господь приготував для нього інший шлях – монашество.
У 1984 році Юрій Карга влаштовується на роботу в Холодокомбінат і паралельно, знову починає навчання у Політехнічному інституті, на вечірній формі навчання, на факультеті акустики. По закінченні інституту у 1989р. залишив свою попередню роботу і залишився працювати інженером КПІ.
Про своє навчання владика розповідає цікаву історію: «Коли я вивчав атеїзм у вузі, то цей предмет у нас викладала дуже віруюча людина, тому я брав на лекції свою старшу дочку і ми разом з нею слухали їх, і от цей викладач так розповідав нам про «атеїзм», що багато хто із нашої групи стали згодні з існуванням Бога». Також владика розповів нам, що навчався на одному курсі з хлопцями із музичної групи ВВ.
У 1989 році Юрій стає одним із організаторів Української Студентської Спілки в Києві, а, точніше, стає координатором Спілки в КПІ. Однією із визначних подій є святкування 500 річчя козацтва, це перший раз за всю історію СРСР організовується така подія, і Юрій стає одним із організаторів. У 1990 році бере участь у студентському голодуванні про ліквідацію Радянського Союзу, а у 1991 році, вперше за багато років, встановлює національний прапор на кількох багатоповерхівках міста.
Під час навчання Юрій робить свої перші кроки по стопам дідуся і стає старостою церковної громади Іоана Хрестителя, яка знаходились на вулиці Гарматній біля його дому. І хоч там існувала церковна громада та храму у них не було, а люди збирались просто біля хреста під відкритим небом. «Декілька разів, – розповідає Владика,– коли ми збирались біля хреста, до нас підходив міліціонер: «Чого це ви тут зібрались, ану йдіть по домам», і наступного разу: «Що це ви тут молитесь, ідіть звідси». А потім на Свято Пасхи ми зібрались всі разом святити пасочки, тут я дивлюсь, придивляюсь стоїть, одягнутий у світське, наш міліціонер з Пасхальним кошиком, посвятив і зник. А наступного разу приходить і знов «Досить вже тут збиратись, розходьтесь», а я йому кажу «Так ти ж у нас сам паску святив! – розгубився міліціонер і каже: «А ти мене хіба бачив?». В той час всі так – офіційно не вірили, а в душі у простих людей завжди був Бог» - розповідає Владика.
У 1990р. повстала необхідність будувати типовий храм, тому староста Юрій із громадою йдуть до виконкому і там влаштовують молебень та мітинг. Через короткий час їм виділили землю для будівництва храму. В той же час місцеві люди обирають Юрія до Київської міської ради депутатом. Саме у ті часи відбувається відновлення Української Автокефальної Церкви. Юрій, як староста громади і їх представник, у міській раді пропонує зареєструвати громаду саме у Українській Автокефальній Православній Церкві. А вже у 1990 році, коли міська рада все-таки виділила землю під храм, вона реєструється саме як громада Автокефальної Церкви. Першим священиком новоствореної громади був о. Степан (Яремчук).
Крім допомоги своїй громаді Юрій Карга, майбутній Владика, у міській раді працює на благо і інших громад. Однією з таких була громада храму «Живоносного Джерела» на Борщаговці, якій у 1991 році, стараннями Владики, було повернено зруйнований храм для відбудови.
У 1992 році Юрій Карга приймає монашеський постриг з ім’ям Ізяслав. Постриг відбувся на початку Великого посту 1992 році у храмі Іоанна Богослова на території Михайлівського Золотоверхого Монастиря. Постриг звершував Митрополит Антоній (Масендич). Владика Ізяслав розповідає про свій постриг: «Коли владика Антоній мене постригав, виникло питання: яке нове ім’я мені дати? І так дивиться, а перед входом у Церкву Іоана Богослова ще висіла чавунна табличка: «Цей храм заснований князем Всеволодом Ізяславовичем…» тому владика Антоній каже: «Ну що, Всеволод у нас є, значить будеш Ізяславом» і так ми пішли на постриг».
Першою справою, на яку монах Ізяслав бере благословення Патріарха Мстислава, є голодування під храмом Святої Софії. «Коли я був пострижений в монахи, це був початок великого посту, то першою справою, на яку я взяв у Патріарха благословення, було відновлення молитви в храмі Святої Софії. Він нас трьох благословив - мене, голову братства святого Апостола Андрія Первозванного - Володимира Катильницького та активіста братства Сергія Макаренка, і сказав: «Ідіть, добивайтесь щоб молитва в Софії була», і я тоді зібрав людей, ми відслужили молебень в церкві Миколи Притиска, взяли хоругви і пішли хресним ходом у Софію. А в самій Софії нас двох (мене та ще одного активіста Миколу) цепом заковали до стовпа. І ми там залишились закованими, нічого не їли, тільки пили воду. Кожен ранок і вечір до нас приходили люди і служили молебень, а о. Валентин (Кольченко) нас кожен день причащав, і 16 днів ми так голодували, аж поки нам дозволили молитись в Святій Софії. І аж до приходу президента Кучми наш Патріарх там служив, а потім, нажаль, все відмінили».
У цьому ж році, в Києві, стараннями
Митрополита Філарета (майбутнього Патріарха), відбувається відновлення Духовної семінарії, в чому активно приймає участь монах Ізяслав. В цьому ж році Митрополит Філарет направляє його до єдиної, на той час, семінарії в Україні, в Одесу, звідки майбутній Владика повертається із частиною семінаристів, які виявили бажання вчитись у Києві. В тому ж році він сам вступає на заочне відділення до семінарії, де, завдяки своїй вищій освіті, починає викладати деякі предмети, а саме Історію України, а пізніше ще й Історію Церкви та Катехізис.
1 Серпня 1992 року, через півроку після постригу в монахи, Митрополит Філарет
(нині Патріарх) висвятив монаха Ізяслава на ієродиякона і направив у Видубицький монастир, де вже 15 листопада того ж року майбутній Владика приймає хіротонію на ієромонаха. Там же він пробув до кінця 1993 року. «Нам у Видубицькому – розповідає Владика – спочатку віддали тільки Михайлівський храм, а все інше займав музей археології та української історії, і ми в тій церкві і молились і я там, перший час, в паламарці жив. Зимою приходилось розпалювати кадило, щоб хоч трохи зігрітись. А потім нам поступово, по одній кімнатці, почали віддавати і інші приміщення, аж поки за роки так два не віддали весь монастир. Спочатку я служив там сам, а потім, коли я вже став ієромонахом, до мене прислали ще послушника Севастьяна (Вознюка), який залишився там ігуменом, коли мене поставили у Феодосійському монастирі. Цей Севастьян через багато років став єпископом Чернігівським».
Кінець 1993 року був неприємним для УПЦ КП. Колись, щирий Українець митрополит Переяславський та Січеславський Антоній (Масендич), залишає лоно своєї Церкви і тікає до Росії, при чому передає всі документи та ключі, які були у нього, монахам Києво-Печерської лаври, які силою відбирають Феодосійський монастир в Української Православної Церкви Київського Патріархату, та виганяють звідти монахів.
На ці дії Патріарх Володимир направляє ієромонаха Ізяслава із семінаристами відвойовувати цей монастир. Тому 31 грудня 1993 року майбутній владика Ізяслав призначається ігуменом Феодосійського монастиря та оселяється в ньому. Владика Ізяслав так бачив ці події:«Коли Владика Антоній нечесним шляхом допоміг монахам Московського патріархату завоювати Феодосійський монастир, Патріарх Володимир визиває мене до себе і каже: «бери семінаристів та йдіть відвойовувати» - а як – запитую я? – «так само як вони забирали – силою». Я взяв семінаристів і поїхав відбивати Феодосійський монастир. Нам вдалось довести справу до кінця. І ми закрились із середини і нікого не впускаємо, а через тиждень приїхав Патріарх і каже: «Ось ти цей монастир добився - бути тобі тут ігуменом» і так я пробув там рік»...
У 1994 році ігумен Ізяслав приймає архієрейську хіротонію і призначається вікарним єпископом Дніпропетровської єпархії. Архієрейську хіротонію звершували: Патріарх Володимир (Романюк), митр.
Філарет (Денисенко),
єп. Олександр (Решетняк), єп. Нестор (Куліш),
єп. Даниїл (Чокалюк). Так як у ті часи ще не було постійності у нашій Церкві, Владиці прийшлось деякий час постійно змінювати кафедри. Так, наприкінці 1994 року він був переведений до Запоріжжя. А вже у 1995 році у Донецьк.
В цей час, 14 липня 1995, Владика дізнається про несподівану смерть Патріарха Володимира і виїжджає на його похорони. 18 жовтня від Володимирського Собору до Святої Софії Київської направлялась похоронна процесія і наштовхнулася на військову загорожу, коли, все-таки процесія протиснулась далі, до Софії, правоохоронні органи закрились на території храму та нікого не впускали; служіння почалось поза стінами. Коли день почав підходити до кінця, було прийняте рішення хоронити Патріарха під парканом Софії.
Для того, щоб зашкодити зробити і це, міліція починає пускати отруйний газ. Далі розповідає Владика: «Коли вони почали пускати з під паркану газ, ми ще якось тримались, хтось почав затуляти щілини куфайками; яму ми ще якось вирили, а як тільки почали опускати труну в яму з території храму вискочили військові та почали бити всіх там присутніх. Всі кинулись тікати. Тоді, в гарячці, я не відчув, а потім в мене ще довго боліли синяки від ударів міліцейськими палицями. Я і зараз їх ще на спині відчуваю. На цьому побоїщі було двох хлопчиків убито, а інших, у відділку міліції, цілу ніч били. Як потім мені розповідали – били залізними прутами. Тяжко навіть згадувати».
Після цього Владика знову повернувся до Донецька де його чекало лише 2 парафії та 3 священика. В такому бідному стані тоді була Церква Христова на Донбасі. Першою своєю справою Владика Ізяслав відкриває нову парафію у місті Сіверськ, цей храм і став його кафедрою. Там же Владика відкриває релігійні курси для священників. Так як без священиків не відкрити і парафій. Так, за рік, Донецька єпархія налічувала вже 48 парафій.
Але у 1996 році, новообраний патріарх Філарет, направляє Владику Ізяслава на нове місце служіння – до Житомира, а на його місце стає
владика Іосаф (Василіків).
«Там, на Донбасі, я лишив 48 парафій, а коли приїхав у Житомир тут по всій області було 5 парафій, однією із яких був Михайлівський Собор, всі інші або пристосовані храми в хатах, або просто хрести під відкритим небом» - розповідає Владика.
У 1996 році владика Ізяслав оселяється в трапезній собору. А у 1998 році переїжджає в тимчасове приміщення біля собору, яке орендує у міста. Це ж приміщення і рахується єпархією і офіційною приймальнею до 2009 року.
«Коли я приїхав у Житомир, я одразу підняв усі архіви і дізнався, що житомирська духовна семінарія та Хресто-Воздвиженська Церква ще не передані нікому, і ще є декілька церковних приміщень, які влада церкві ще не передала (будинок офіцерів, будинок молодіжної творчості ), так я тоді обрав собі напрямок забрати духовну семінарію, бо я знаю, що без кадрів ми Церкву не відродимо. Тому я звернув увагу саме на приміщення закинуте, непрацююче, колишньої семінарії. Знаходилось воно навпроти Преображенського Собору, там де зараз завод «електровимірювач» . Я зібрав архівні документи, приклав до них прохання, і їду у фонд держмайна в Київ. Там, що цікаво, дозвіл мені дали. А коли я приїжджаю до Житомира, мені пропонують оплатити всі квадратні метри, а їх там було близько 10000. Я порахував і розумію, що навіть за 10 років я таких грошей не назбираю, тому мені запропонували альтернативу, яку можна було отримати майже за так. Тоді мене везуть сюди, на Мальованку, показують цей закритий дитячий садок, і я погоджуюсь. Беру двох майбутніх священиків Петра Костовяка та Миколу Кропивницького та поселяю їх тут. А сам із Юрієм Савчуком, першим нашим семінаристом, починаю оформляти всі документи…».
На цьому великі справи Владики Ізяслава не закінчуються, а напевно тільки починаються. Показовим є лише те, що кількість парафій в Житомирській єпархії за часи служіння Владики виросло з 5 до 150, а кількість священників більше як до 110. За таку велику працю на ниві Христовій, Владика Ізяслав у 2002 році був звеличений до сану Архієпископа. Про великі труди Владики свідчать і множество орденів та нагород, як від церковної, так і від державної влади.
Ми могли б зараз довго говорити та розповідати про всі інші труди Владики в Житомирській Єпархії, але не станемо. Бо ця історія пишеться на наших очах, тому оцінювати її повинні не ми, а ті хто буде після нас.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
