Протоієрей Мирон Гах: «Через ікони ми розмовляємо з Богом»

Гість нашої рубрики сьогодні - відомий на Тернопіллі священик, секретар Тернопільсько-Кременецької єпархії, митрофорний протоієрей Мирон Гах. Отець Мирон - авторитетний священнослужитель, відомий своєю любов’ю до богослужінь та давно має авторитет чудового проповідника. А сьогодні ми поговоримо з отцем протоієреєм про інше його захоплення – церковне малярство та іконопис. 

- Отче Мироне, коли ви відчули здібності до художнього мистецтва? Як почали писати ікони? 

- Я малював зі шкільних років. Приймав активну участь у створенні шкільних стінгазет. У мене навіть в кожному зошиті в школі, незалежно від того який це був предмет, завжди був якийсь малюночок. Тяга до художньої творчості була зі мною й без особливого навчання та художньої студії. Малювати навчитися можна, але зовсім інше коли воно в тебе в крові, в генах і ти знаєш, як маєш зобразити щось на полотні. Зараз відчуваю, що мені інколи не вистачає практичних навиків, бо я створюю нове полотно раз у кілька років. Щоб бути хорошим художником потрібно кожен день працювати так, як спортсмен тренує своє тіло, щоб досягнути певних результатів. Так і художник повинен жити з палітрою та пензлем, ходити на етюди. Свого часу я багато їздив на зібрання самодіяльних художників, у визначні місця області, фортеці, завдяки цьому мав багато акварельних робіт. 

Після школи захоплення художнім мистецтвом у мене переросло в професійну діяльність. Я працював художником-оформлювачем у художній майстерні, створював транспаранти, панно. Починав з того, що майстрував підрамники, натягав полотно, ґрунтував. Навчився гарно писати шрифти, а потім малював плакати. Також мав можливість попрактикуватися в оформленні сцен. 

Пригадую, як я грав у вокально-інструментальному ансамблі «Березоль». Тоді я навіть намалював усіх наших музикантів. Робота була розміром 1,5 на 2 м, де ми всі були зображені в техніці гризайль (монохромне малярство, одним кольором, в темно кофейних тонах). Виставили перший раз на вечорі танців: «Грає група «Березолю». Коли прийшли люди, то казали між собою: «дивіться, яку «Березоль» собі велику фотографію зробив». Я дуже люблю деталізувати в своїх роботах, тому було так фотографічно все передано. Так, якщо ближче придивитися до моїх ікон, там вся анатомія людини, всі вени, кісточки. Пам’ятаю, як малював Тараса Коковського, нині пастора лютеранської церкви, мого однокласника. Я навіть ниточку намалював, якою був пришитий його ґудзик і промалював струну на гітарі. Це була і є моя слабкість – деталізувати. 

Можливо, схильність до деталізації й стала поштовхом для того, щоб я спробував працювати в графіці. Спочатку, влаштувався як художник-графік у районну газету. Робота була різна: заставки, шрифти, природа, пейзажі, лірична тематика. Пригадую один важливий момент. На той час я намалював портрети майже всіх керівників української держави. А почалося все з того, що робили вітальні адреси на день народження для них: вкладали фото, писали текст і висилали на Київ. Потім місцева влада побачила, що я малюю, їм сподобалося й вони захотіли, щоб замість фото був графічний портрет. Досі зберігаю вирізки з газет з надрукованою там моєю графікою. Створити таку роботу - клопіткий і важкий процес: туш, перо й штрихом чи крапочкою, але це дуже цікава, водночас і творча робота. 

Потім, будучи одруженим, маючи двоє дітей, я вирішую поступати у семінарію. Після її закінчення служіння відбував у Росії в Кіровській області в с.Сметаніно, звідкіля пізніше мене перевели у велике промислове місто Ярославль і поставили настоятелем Успенського собору. Храм цей побудований у XVI столітті. Унікальний, дуже багатий собор із надзвичайно вишуканими сакральними речами, мармуровим престолом. 

Говорячи про іконопис, є у мене цінна ікона преподобного ієромонаха Матвія Яранського. Він любив себе називати Матвій – кочегар. Ця людина була настільки смиренною, що коли братія вдосвіта ще лежала в своїх келіях, він уже вставав і всім розпалював пічку. І казав: «Коли я помру, то на могилі мені напишіть: «Тут спочиває ієромонах Матфій- кочегар». Ця ікона дорога мені тим, що це фото було зроблене за його життя, а я зробив його дуже точну копію. Створював її я вже тут, в Україні. Він канонізований, зарахований до лику святих. Над збором усіх даних до канонізації, свідчень про чудеса, які творилися на його могилі, я працював дуже довго, і таки зібрав усі необхідні документи, щоб подати їх в патріархію на канонізацію. Також я опікувався побудовою каплички на його могилі. Згодом там відбувалися чудеса, люди брали земельку, зцілялися нею. 

Перша моя парафія в Україні була в с.Буцнів. Разом із парафіянами ми там зробили храмик, вівтар у ньому. Сам я спроектував купол, іконостас теж зроблений за моїм проектом. Пам’ятаючи притчу Господню про таланти, намагаюся по своїх силах створювати різні речі: то ікону намалюю, то різьбою займаюся. Із деталей колись ще працюючої «Ватри» я скрутив велике п’ятиярусне панікадило, семисвічник. Кіоти також робив, тетраподи, все з дерева, використовував звичайні готові деталі, які були в продажу. Все йшло в хід. У Буцневі є дуже цікава ікона «Воскресіння» з підсвіткою, вмикаєш світло і там де німб світиться. Ще дуже цікаву ікону я зробив, такої ікони нема майже ніде, це моя авторська робота– «Старозавітня Пасха». 

Минулого року в Мишковичах я вирішив зробити реставрацію вівтаря, чи навіть його реконструкцію. Причина – почали руйнуватися стіни. Там я намалював чотири ікони та змайстрував Кіот. Було й таке, що на ікону «Моління про чашу», коли я попросив, подивився професійний художник і сказав: «Таку ікону я бачив у професійного художника, який має вищу професійну освіту, то ваша робота краща». Мені настільки це було приємно. Навіть дружина після тих слів більше почала вірити в мої можливості. 

Найвища освіта для художника – це здібність, яка є всередині нього і яку словами не можеш пояснити. Іноді питають: «Ну, як у вас виходить таке?» А я просто знаю. Малювати дуже легко: треба знати яку фарбу взяти та де її покласти. А в скульптурі ще простіше – відсікти зайве, залишивши те, що потрібно. Це жарт, бо насправді, не все так просто. Буває, що я дуже довго блукаю по палітрі, шукаю відповідний колір. Якщо ж постійно робиш, працюєш як художник, тоді стає легше. Коли кладеш фарбу, не можливо відразу передбачити, як вона буде виглядати. Інколи мазок покладеться краще ніж собі уявляв. Є різні техніки. Багато хто малює грубим мазком, дехто мастихіном. Є техніка гладдю, - нема ні одного мазочка. 

Маю ще одну ікону - це біблійний сюжет на основі пророка Ісаї: «Вовк буде жити разом з ягням і барс буде лежати разом з козеням, і теля, і молодий лев, і віл, і мале дитя буде водити їх». І ще одна робота – точна копія дуже старої ікони 1739 рік. Специфічна тут техніка ні реалізм, ні візантійський стиль. 

- Що відчуваєте під час роботи над іконою? Що думаєте про тих людей, яких зображуєте? 

- Ікона – це своєрідна молитва. Багато хто із богословів та священиків, коли говорить про молитву каже, що коли ти молишся, то не обов’язково змальовувати собі певну картину, створювати уявлення. Я коли малюю не стараюся бачити щось конкретне. Але іноді все ж уявляю собі елементи його святого життя. Коли копіюю, то задумуюсь: а чи насправді це так було, як тут відображено в іконі? 

Наприклад, в ікони «Хрещення Ісуса Христа» є сотні варіантів, а як насправді було я не знаю. В одного художника один пейзаж, в іншого - інший. Але суть не в тому. Коли ми зображаємо древніх святих, ми не знаємо як вони насправді виглядали на обличчі. Обличчя художники відображали опираючись на їх життя, характер, внутрішній духовний світ. Ікона – це відображення не стільки зовнішньої анатомії, скільки внутрішнього духовного світу людини. Ікони – це видиме, матеріальне зображення до якого ми молимося, щоб перенестися до духовного образу святого. 

Мета ікони - не передати земну сутність святого, нашу людську природу, вони такі ж люди, подібні по анатомії, а передати внутрішній їх світ. Важливий в іконі колір. Краще обирати пастельні тона, не крикливі. Треба, щоб людина бачила обличчя, а не фарбу. Фарба не існує, а є лише зображення. Нею й треба передати сутність предмету. Отже, в нас паралельно співіснує два стилі іконопису: древно-візантійський, яким написана, скажімо, «Трійця» Рубльова, та стиль реалізму – де автор відображає все так, як воно є в природі. Храми здебільшого розписані в стилі реалізму, бо людям так більше зрозуміло. 

Для себе я планую ще попрацювати й у древньо-візантійському стилі. Хоча, як каже мій знайомий художник Валерій Лебідь, що ми умовно кажемо, що є два іконографічних канони (наука про написання ікони): латинський і древньо-візантійський. Насправді ні. Є один: древньо-візантійський, а латинський – це картина на релігійну тематику, яка пізніше освячується. 

- Отче, а як ви вирішуєте, що прийшов час писати нову ікону? Що найбільше до цього спонукає? 

- Здебільшого починаю нову роботу по мірі потреб храму. Іноді, через брак часу, легше було б замовляти в інших іконописців роботи. Але коли я вже маю задум, певні часові рамки, починається вже робота, тут відбувається щось таке, що дуже важко пояснити словами. Я з тим лягаю, встаю, уявляю. Обов’язково працюю з молитвою. «Царю небесний, Утішителю душ наших» - це молитва призвання Духа Святого і коли малюю, то читаю молитву «Ісусе Христе сину Божий», або вмикаю аудіо чи відео відомих богословів, проповідників, які говорять цікаві богословські речі, в такій атмосфері й пишу ікони. 

- Що потім відчуваєте до своїх робіт? Якусь спорідненість з ними? 

- Обов’язково. Кожного разу коли приходжу до вівтаря – переживаю неймовірні відчуття. Ти стоїш біля Престолу, частинка тебе не лише фізично знаходиться тут, бо духом ти там, де повинен бути, як священик. А ще, коли ти бачиш свої роботи перед собою, то відчуваєш справжню заглибленість у процес молитви та богослужіння. - Скільки приблизно маєте вже ікон? За життя близько сотні. 

 - А коли написали першу з них? 

- Це було в дитинстві. Колись люди казали: «художник малює образи». І на базарі продавали такі образи, які той художник міг за ніч «наштампувати». Брався за основу простенький рисунок, який розмальовувався фарбами, будучи надзвичайно примітивним. Хоча, в мистецтві примітивізм теж має своє місце. А я відчував це більш ширше, об’ємніше, глибше. І бачив, що дуже бідненькі були ті роботи, але люди брали, бо часто мають дуже спрощений вид сприйняття. Чим простіший малюнок, «наївніший», тим їм був він зрозумілим. Безумовно, академічний, професійний малюнок сприймається важче. 

Почав писати ікони років у 17-ть, здебільшого родичам. Що я міг втілити в життя, що Господь мені дав, то я примножував. Може й комусь цим радість приніс. Серйозно я почав писати, коли мав уже осмисленне розуміння Святого Письма, коли вже був священнослужителем. До того я просто робив копії ікон, не вникаючи в духовний зміст та їх значення. Не знав біблійних, Євангельких сюжетів. Але ще тоді, будучи далеким від Церкви, як молодий юнак, я відчував щось особливе під час такої роботи. Можливо, саме це й стало поштовхом мені стати тим, ким я нині є. Під час іконописання ти вникаєш в особливості цієї роботи, ніби відкриваєш якусь ширму, опиняєшся в іншому світі. Це як людина живе таким сірим, банальним життям, а коли вона переступає поріг храму, потрапляє в інший світ, вимір – так і має бути. 

І храм має бути храмом – не повинно бути нічого зайвого, щоб відвертало увагу. Колись ікони писали безпосередньо на дошці - навіть рами не було. Рамок не робили, бо вважалось, що рамки можуть відвертати увагу від ікони. Краще й дійсно її не робити, щоб не розсіювався погляд, а щоб був зосереджений на іконі. Лише допускалася майже непомітна рамочка фарбою. 

Я прихильник того переконання, що ні штучні квіти, ні рушники не повинні закривали ікон чи тим більше – заступати собою лики святих. Бо ікона повинна бути в центрі уваги. Ми можемо говорити з Богом через ікони. Споглядаючи зображення - це вже розмова з Ним. Ти стоїш перед іконою та твориш молитву, а ікона допомагає в цьому, як людині матеріальній. Якби я був ангелом, то бачив би Бога своїм духовним зором. Але тепер ми ще в матеріальному світі, а ікона допомагає нам розмовляти з Творцем. 

- Щиро вдячні вам, отче Мироне, за таку змістовну та цікаву розумову!

Ірина Скоробогата для «Лампади Православ’я»

Читати далі...

Єпископ Варсонофій: "Не втрачати можливості спілкування з людьми..."

25 січня 2015 р. у Володимирському кафедральному соборі Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет очолив служіння Божественної літургії, під час якої було звершено хіротонію на єпископа Ужгородського і Закарпатського ієромонаха Варсонофія (Рудніка), обраного на цю кафедру рішенням Священного Синоду від 24 січня 2015 р. (Журнал засідання №2). Напередодні, 24 січня, після Всенічного бдіння, відбулося наречення ієромонаха Варсонофія (Рудніка) на єпископа Ужгородського і Закарпатського. За богослужінням Його Святості співслужив собор архієреїв, які прибули до столиці привітати свого Предстоятеля із Днем народження та численне духовенство. Сьогодні Преосвященний Владика Варсонофій люб'язно погодився відповісти на кілька питань редактора сайту «Київське Православ’я.

- Владико, найперше хочеться привітати Ваше Преосвященство з архієрейською хіротонією та побажати плідного служіння на новому, відповідальному поприщі. І відразу трохи провокаційне питання. У розумінні більшості людей чернець – це самітник, а ви весь час серед людей, молоді. Тепер – архієрейське служіння. Чи не перешкоджає це чернецтву?

- Спаси Господи за вітання. Так, справді. Слово «чернець» означає «усамітнений», проте чернець, як і будь який християнин, повинен приносити Богу «добрий плід». Наша священицька чи чернеча, а тим паче -  архієрейська ціль - донести Слово Боже до кожного. У час, коли сатана діє через соціум, та «як лев рикаючий, ходить, шукаючи кого пожерти», жоден священнослужитель не повинен втрачати можливості, щоб поспілкуватися з людьми, а тим більше з молоддю.

Телебачення, соціальні мережі, розважальні заклади, клуби відволікають людей від головної мети їх життя – спасіння в Бозі. Багато хто забуває, що широка дорога з благами, які приносять користь лише тілу – веде до пекла. Тому, наше священицьке служіння повинно бути своєрідними «дороговказом» для людей, щоб ті не зійшли на широку, устелену мирськими благами дорогу.

- Ваше призначення на Закарпатську кафедру супроводжувалося певним скандалом. Попередній архієрей не тільки знехтував постановами Архієрейського Синоду УПЦ КП, але й взагалі - перейшов до іншої юрисдикції.  Дехто каже, що Закарпатська єпархія вже припинила своє існування, а ваше призначення – формальність.

- Усі розмови про припинення існування Закарпатської єпархії є безпідставними. Священний Синод обрав нового Архієрея, священики звершують богослужіння, парафіяни мають можливість молитися в своїх храмах. Життя єпархії продовжується. На превеликий жаль, за керівництва минулого єпископа кафедральний собор так і не був збудований, тому на даний момент маємо на меті розпочати будівництво головного храму єпархії, монастиря та багато чого іншого. А те, що диявол захотів «розсіяти овець Христових», розпускаючи різного роду чутки, то на це я відповім словами з Євангелія : Я – пастир добрий: добрий пастир життя своє покладе за овечок. А найманець, не пастир, котрому вівці не свої, бачить вовка, що прийшов, і залишає овечок і втікає, а вовк викрадає овечок і розганяє їх; А найманець утікає, тому що найманець, і не дбає про овечок.

- У продовження попереднього питання. Указ про прийняття єпископа Кирила до УАПЦ, нещодавно оприлюднений у ЗМІ, свідчить  про «перехід до УАПЦ всієї бувшої Закарпатської єпархії Київсього Патріархату». Наскільки це відповідає дійсності?

- Це не відповідає дійсності, адже  більше 40 парафій (які були й раніше ) здійснюють своє служіння в лоні Української Православної Церкви Київського Патріархату, під святительським омофором Святійшого Патріарха Філарета.

Преосвященний Варсонофій, єпископ Закарпатський і Ужгородський

- Закарпаття – багатонаціональний та багатоконфесійний регіон. Тут давно діють різні русинські сепаратистки угруповання, що мають підтримку Московського Патріархату. Також, у деяких районах угорці складають більшість. Як Вам бачиться тут місія саме Київського Патріархату? Зокрема в справі державної єдності та повстання єдиної Помісної Православної Церкви в Україні?

- Усі ми діти Божі та повинні прагнути лише одного – щоб в кінці віків, на Страшному Суді Христовому, бути виправданими. Національність для Бога не має значення. Кожна людська душа є цінністю, тому  для Церкви Христової  на землі головною метою є спасіння цих душ. Українська Православна Церква Київського Патріархату, як виконавиця Божих заповідей, є саме тим «добрим пастирем, який душу свою за вівців своїх покладає». Своїм прикладом, жертовністю та любов’ю до ближніх наша Церква уже неодноразово показала усім, що Господь є з нами.

Церква котра прагне єдності держави, взаєморозуміння між національними меншинами, які проживають на території України та робить усе можливе для припинення військового конфлікту на сході України, повинна стати тим наріжним каменем у суспільстві, з допомогою якого наша держава зміцнить свої позиці на світовому рівні. Адже там де є єдність між народами у молитві та взаєморозумінні, не може нічого бути противного Богові.

- Владико, війна ставить перед Церквою багато питань. У тому числі й питання стосовно матеріальної допомоги нашим воїнам, а також духовної допомоги їх родинам (особливо тим, хто вже втратив на війні близьких). Які заходи на єпархіальному рівні Ви вважаєте першочерговими?

- Звичайно, першочерговою в нас буде молитва за наших воїнів. Матеріальної допомоги ми також не оминемо. Хоча наша єпархія не є багатою, проте в нас щирі та добрі люди, які уміють співпереживати, чути біль своїх співвітчизників. Тому переконаний, що кожен із нас докладеться усім чим зможе заради спільної мети – перемоги у цій не потрібній ні для кого війні.

- Надходить час Великого Посту. Знову, як і рік тому, ми зустрічаємо його в неспокійний та важкий час. Що б Ви, Владико, могли сказати православним вірним? Яка буде Ваша Архіпастирська настанова?

Улюблені у Христі брати та сестри! У нинішній час багато людей у всьому світі ставляться до Великого посту скептично та байдуже. Для них цей період є абсурдним, що не приносить жодної користі та є зайвим. Вони прагнуть жити комфортним та радісним життям, наповненим розмаїтими утіхами, щоб задовольняти свій егоїзм і гордість, яку цей світ пропагує і прославляє наче чесноту та норму життя. Для цих людей період духовного очищення, яке пропонує нам Великий Піст, є періодом сумним та важким. Відмова від певної їжі, заборона справляти гучні бенкети та вечірки, самовдосконалюватися завдяки молитві та посту є для них непосильним завданням.

Церква Христова, як добра Мати, що піклується про добро своїх дітей, цілковито по-іншому ставиться до благословенного часу Великого Посту. Великий Піст є часом духовного шляху, який людина здійснює, щоб досягнути Пасхи – «Свята всіх свят і торжества всіх торжеств». Пасха є величною подією Воскресіння Ісуса Христа. Завдяки їй ми отримали дар Нового Життя, здатність прийняти та жити цим благословенним життям, яке дарується людині, що співпрацює із Божою благодаттю.

На превеликий жаль, ми живемо в час, коли наша країна потерпає від військового протистояння. Війна  це суспільне зло та велике лихо, яке попустив Господь для виправлення і напоумлення народу так само, як допускає  епідемії, голод, пожежі та інші нещастя. Молімося безперестанно до Всесвятого Владики, аби простив гріхи наші та допоміг зустріти Воскреслого Христа в мирі та любові. Молімося, щоб більше жодна сльоза не пролилась через втрату сина, батька чи чоловіка. Молімося, щоб Господь врозумив, напоумив та втихомирив тих, хто противиться заповідям та постановам Його, повернув їм пам’ять Його заповіді: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться». Молімося, щоб над нашою Україною знову ми побачили мирне небо та з чистим серцем оспівали Бога величною похвалою в день Його Святого Воскресіння.

Христос Воскрес – Воскресне й Україна!

розмовляв прот. Сергій Горбик //  cerkva.uz.ua

Читати далі...

Ігумен Полікарп: "Єдина мета постригу та чернечого життя - це спасіння душі"

Місце для осягнення протилежностей: умиротворення,  пробудження душі та розуму; знайомство із людьми,  повне усамітнення; багато запитань та внутрішня тиша; повітря, вода та ліси. Ми побували у Свято-Юріївському чоловічому монастирі на хуторі Вірля Кременецького району, де нас зустрів привітний та відкритий до спілкування отець-ігумен Полікарп разом із ченцями, які оберігають, розбудовують та розвивають цю Божу обитель.

- Отче Полікарпе, розкажіть нам про історичні події, які відбувалися на цьому місці?

- Місце це знамените тим, що тут в сиву давнину в XVI  столітті тут був маєток благочестивої,  православної поміщиці Анни Гойської, дружини луцького земського судді. 1559 року пані Анна прийняла до себе на гостину грецького митрополита Неофіта який, подорожуючи землями України, завітав до цієї гостинної шляхтянки. Від’їжджаючи Владика поблагословив її образом Божої Матері, який з часом проявився багатьма чудесами. Анна Гойська поставила цей образ у своїй домашній капличці, де разом із родиною молилася перед ним. Із часом богомольці почали помічати дивне сяйво, яке виходило з цієї ікони.

Пізніше сталося чудесне зцілення рідного брата Анни Гойської – Пилипа, сліпого від народження. Він щиро молився перед іконою та прозрів. Із того часу пані Анна почала думати, що негоже цю велику святиню, чудотворну ікону, тримати в себе вдома. Відтак, вона вирішує подарувати її Почаївському монастиреві. На той час це була невелика обитель із дерев’яною церковкою, не більше 10 монахів, які проживали в печерах.  Передаючи образ Пресвятої Богородиці Почаївському монастирю, Анна Гойська при цьому ще склала фундуш, тобто пожертвувала на Почаївський монастир 200 га землі, ліси, сіножаті, щорічно переказувала туди великі суми грошей. З того часу монастир почав розвиватися, розбудовуватися, а сама Анна стала першою фундаторкою цієї обителі.

Перенесення Чудотворного Почаївського образу Божої Матері відбулося 1597 р. Понад 30 років ця ікона знаходилася тут, на Вірлі. На тому місці, де знаходиться наш монастирський храм раніше була капличка Анни Гойської, тут і перебував цей Чудотворний образ. Зараз він знаходиться у Почаївській лаврі, в Свято-Успенському соборі над Царськими вратами, і є однією з найбільших святинь Лаври, окрім мощів преподобних Іова та Амфілохія Почаївських. Упродовж тих століть, від часу перенесення ікони з Вірлі на Почаїв, біля цього образу відбувалося багато зцілень: виліковувалися хвороби душевні та тілесні, було явлено віруючим чимало різних знамень. Тому, паломники постійно йдуть до нього з вірою і надією на те, що Пресвята Богородиця їм також допоможе. Як каже Святе Писання: «По вірі Вашій буде дано Вам». (Мф.9:29).

- А коли тут були збудовані храм та келійний корпус для братії?

- Будівництво почалося 1995 року, з благословення попереднього керуючого нашою єпархією – архієпископа Іова та за ініціативи мешканців навколишніх сіл Савчиць  і Кімнати. Тоді віруючі зареєстрували церковну «десятку», почали збирати кошти, звозити матеріали. Так, із Божою допомогою почалося будівництво, що ведеться за кошти місцевих жителів, які впродовж усіх цих років усіляко підтримують Київський Патріархат. Ремонтні роботи наразі ще не закінчено -  попереду в нас ще багато роботи.

- Чи були раніше ігумени в цьому монастирі?

- Промислом Господнім саме мені випав жереб бути тут першим ігуменом. До мого приходу храм був збудований, але не розписаний. Хатина, де ми живемо зараз, теж не була закінчена. На цьому місці я вже 2,5 роки. У кінці червня 2012-го я прийшов сюди з благословення владики Нестора. Спочатку мав призначення, указ як настоятеля храму, монастир ще не був зареєстрований. В 2013 році зареєстрували монастир і з цього часу проживаємо тут, молимося, працюємо по мірі своїх сил…

- Отче-ігумене, як ви прийшли до чернецтва?

- Раніше я був парафіяльним священиком, служив на парафії. Рішення прийняти постриг прийшло не відразу. Довгий час я думав про постриг, але ніяк не наважувався. Поїздив по монастирям. Поїду, побуду в одному монастирі кілька місяців, коли вже підходить до постригу, не наважуюся, залишаю монастир, їду додому. Відчуваю – не готовий. Через деякий час знову їду в інший монастир. Тобто рішення прийняти постриг прийшло не відразу, а було вистраждане. Багато прийшлося подумати, пережити, переоцінити своє життя. І вже тут, 2,5 роки тому я остаточно прийняв рішення. Це сталося тут, неподалік в с.Іква, остання парафія в Кременецькому районі, де я служив настоятелем 7 років. Моє нове ім’я – Полікарп - було обране Владикою. До постригу я, як і кожен послушник, не знав його, але вперше почув уже під час звершення самого Таїнства. З часом звик до нього. 

- Хто ще населяє Вирлецьку обитель?

- Окрім мене тут трудяться ще двоє людей. Отець Платон і отець Євстафій. Отець Платон прийшов сюди більше року тому, восени, у вересні місяці. О.Євстафій – цього літа. Вони обидва теж ченці. О.Платон був у Михайлівському монастирі кілька років, а о.Євстафій спочатку в Києві в Феодосієвському монастирі, потім на Чернігівщині. Вони земляки, обоє з Донеччини, де зараз ведуться військові дії. Здзвонившись з о.Платоном, о.Євстафій вирішив теж поселитися в нас. 

- Яке у Вас тут є господарство?

- Господарство наше – це три коти: Булька, Мурчик, Лариска, собака Бім і 9 курок(сміється). Я люблю тварин, з ними життя веселіше, є про кого турбуватися. Ще є 5 вуликів із бджолами. Їх минулої весни подарував нам пасічник із Лановецького району. Помаленьку навчаюся бджолярству, яке мені дається не легко, бо це є наука, яку треба досконало вивчити. Щоб з бджолами дружити їх треба любити та ходити за ними, тоді буде результат. Взимку зараз бджоли в напівсплячці. Із вуликів не вилітають, а живуть споживаючи той корм, який є всередині, тому кожен пасічник повинен восени нагодувати своїх бджіл так, щоб вони мали що їсти протягом зими. Так ми годуємо бджілок, а нам самим допомагають люди. Слава Богу не голодуємо, але й не розкошуємо. Є 2 келії: в одній проживаю я, в іншій отець Платон, о.Євстафій – в трапезній, це й кухня одночасно. Хочемо добудувати прибудову, де буде ще дві келії, але, поки що, немає змоги закінчити через брак коштів, бо ще на даху маємо доробити дві келії. З часом, із Божою допомогою, розбудуємося і все в нас буде добре. 

- Який у ченців розпорядок дня?

- Встаємо в 7.30. О 8-ій годині ранку – чернече правило, тобто вичитуємо ранкові молитви, опівнічна відправа (полуночниця). Потім - попили чаю і, якщо є робота – працюємо, якщо майже немає роботи, от як зараз зимою, то кожен займається необхідними справами: приводить себе в порядок, молиться, книжку читає. Ввечері о 8 годині правила: Велике повечір’я з канонами та вечірні молитви. 

- Що шукає людина, яка приходить в монастир?

- Єдина мета постригу та чернечого життя - це спасіння душі. Душу спасти можна й проживаючи в миру, але монастир – це місце, де набагато зручніше трудитися, молитися задля цього. Тут є всі необхідні умови, зокрема, особливий розпорядок дня, який наповнений молитвою, богослужінням, послухом. Це не так реально втілити, живучи в миру. Монах постійно зайнятий чимось корисним. Не має часу на сторонні справи. Водночас чернецтво - це боротьба з самим собою, гріховними пристрастями, подвиг. Людина, яка бажає прийняти чернечий постриг повинна добре все зважити та випробувати себе. Бажано, щоб перед постригом людина прожила кілька років в монастирі послушником тому, що це серйозний і відповідальний крок. Буває так, що чернецтво приймають заради кар’єри, бо згідно церковних канонів прийняти єпископський сан може лише чернець. Але це невірно, бо якщо ченця не оберуть єпископом, той може впасти в розпач і це буде справжньою духовною кризою та розчаруванням. Бувають випадки, коли чернець залишає монастир і йде знову жити в мир. Буває і так, що біда, певна життєва драма приводить людину в монастир, але коли людина поживе в ньому, а її рани загояться, вона знову переосмислює своє житті і йде з монастиря. Але це є гріхом, бо чернець дає Богові обітниці, які він повинен виконувати все своє життя. Коли чернець йде жити в мир, одружується, він порушує обітниці, які він давав Богові. Це серйозна, відповідальна справа, до неї треба підходити зважено. 

-  Отче Полікарпе, розкажіть про Всеукраїнський літній православний молодіжний табір, учасниками якого стають хлопці і дівчата з різних куточків України і який уже кілька років поспіль проводиться на хуторі Вірля?

- Найперше, це духовне виховання. Разом із відпочинком на лоні природи, діти беруть для себе багато корисного в духовному плані. Кожного дня проводяться духовні лекції зі священиками, ранкові і вечірні молитви. Наш архієрей – архієпископ Нестор кожного разу, впродовж тижня живе тут разом із усіма. Цього року планується уже десятиденний табір. Влаштовуються різноманітні ігри, конкурси на природі, купання в ставку. Якщо сонячна погода, то вода в ставку дуже тепла. Я сам люблю плавати і долучаюся до учасників табору. Щоб потрапити на наш літній табір потрібно подавати заявку приходському священику в храм прихожанами якого вони є.

- Які плани у монастиря на новий 2015 рік?

- 2014 року ми збудували льох для зберігання овочів. Хотілося б добудувати ще келії для братії, яка буде приходити в монастир. Поштукатурити, поставити вікна-двері. Роботи вистачає, тай коштів треба ще немало. Але ми впевнені, що Господь нас не покине, якщо будемо «шукати перш за все Царства Божого та правди Його». Молимося, щоб Господь очистив наші душі та простив гріхи, то все інше – додасться нам.

Ірина Скоробогата

Прес-служба Тернопільської єпархії

Читати далі...

Владика Фотій: «Головне – спасіння душі своєї і душ тих, кого доручив мені Господь»

Інтерв’ю з єпископом Запорізьким та Мелітопольським, керуючим Запорізькою Єпархією Української Православної Церкви Київського Патріархату Фотієм

— Яким був Ваш шлях до церкви?

— Ще малою дитиною я відвідував богослужіння, собор. Разом з матір’ю та тіткою ми приходили на всенічні бдіння перед недільними днями та великими святами, та на урочисті Божественні літургії, які очолював тоді ще Блаженніший Митрополит Київський і Галицький, а нині Святійший Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет.

Проходив час, церковне життя приваблювало мене все більше, я почав частіше приходити до храму Божого. Закінчивши навчання у середній школі, я подав документи до Київської Духовної Семінарії, а після вступних іспитів був зарахований до 1-го класу духовної школи. Через невеликий проміжок часу мені благословили нести послух іподиякона Святійшого Патріарха Філарета, який я виконував впродовж майже 12 років. Початок служіння в цій новій для мене якості припав на непростий час міжконфесійного протистояння. 

Багато разів доводилося молитися, слухаючи постійні вигуки образ, проходити до церкви, коли в нас — вірних української Церкви — кидали каміння, силою не пускали до наших храмів. Але попри все, саме ті часи згадуються з найбільшим теплом та трепетом, адже то були часи перших кроків духовного зростання. Бачачи особистий приклад Святійшого Патріарха Філарета, як істинного пастиря, бачачи його працю, опікування духовними школами, турботу про майбутнє Церкви, духовне окормлення української нації — розумів, яким повинен бути справжній служитель Церкви і вірний син свого народу— ось зразок, якого належить прагнути. 

А скільки прикладів великого смирення та збереження внутрішньої рівноваги доводилося бачити, коли мені випадало бути присутнім зі Святійшим Патріархом під час його архіпастирських візитів по Україні. Коли вигукували образи, обливали словесним брудом, розповсюджували плітки, нацьковували на нього людей, Святійший Владика завжди був спокійний і постійно молився за тих, хто все це чинив.

— Чим Українська Православна Церква Київського Патріархату допомагає бійцям, які воюють в зоні АТО чи місцевим мешканцям, біженцям?

— Для цього був створений синодальний відділ, який займається справами благодійності. Передаємо продукти харчування, речі, автомобілі. Загалом наша церква назбирала продуктів більше п’яти тисяч тон. Я збираюсь їхати на Різдво під Мелітополь, привітати бійців зі святами, зробити подарунки, щоб вони теж відчували, що на Україні святкується велика подія — народження нашого Спасителя.

Єпископ Запорізький і Мелітопольський ФОТІЙ

— Як Ви вважаєте, чи повинна бути в наших збройних силах посада капелана?

— Вона вже в багатьох місцях є. Наша церква направила дуже багато священиків по військових частинах, які підтримують військових і ведуть там навіть богослужіння. До цього треба ставитись обережно, тому що у нас Україна багатоконфесійна. Я вважаю, що це повинно вирішуватися на рівні міністерства оборони та вищого керівництва церкви.

— Військовим потрібна психологічна допомога...

— Церква повинна реагувати і давати відповіді на ті моменти, в яких ви живемо. Нещодавно на території Михайлівського монастиря у Києві проводились психологічні тренінги. Протягом тижня професійні психологи навчали священиків, як працювати із людьми, які постраждали від війни, надати їм психологічну допомогу.

— Зараз багатьом воюючим за Україну патріотам приходиться вбивати ворогів. Що б Ви могли їм сказати?

— У них немає гріха вбивства. Справа в тому, що вони виконують заповідь Христову, заповідь Любові. Нема більше любові, ніж тієї, хто покладе душу свою за ближніх своїх. Вони не допускають вбивства своїх рідних, близьких. Вони захищають свою землю від окупантів. Вони не добровільно взяли зброю. Гріх паде на тих, хто направив воїнів на нашу землю. І ця кров вбитих буде взивати до неба.

Хоча служителі Московського патріархату говорять зовсім інакше. Були випадки, коли привозили вбитих воїнів з АТО, а священики Московського патріархату відмовлялись відспівувати, називали людей вбивцями. Треба піднімати це питання на рівні держави, чи мають ці священики взагалі право проживати на нашій території з такими висловами. Люди бачать, яка церква зі своїм народом.

Ми не закликаємо нікого до якихось негативних дій з насильством. В нещодавньому інтерв’ю один із діячів Московського патріархату назвав український патріархат рейдерами, загарбниками. Це не відповідає дійсності. Насильницьких захоплень храмів з боку Київського Патріархату не було. А було волевиявлення людей перейти в нашу юрисдикцію – ми приймали. Якщо таке буде в Запорізькій області, якщо якісь громади з Московського патріархату захочуть перейти до нас – ми приймемо.

— Зараз багато говорять про створення Єдиної Помісної Церкви. Скажіть, чи реально створення такої церкви и які кроки Ви готові зробити для цього?

— Розмов багато не тільки зараз, а вже давно. І наша церква закликала неодноразово представників Московського патріархату почати якийсь діалог. І він почався ще за життя блаженнійшого митрополита Володимира. Він не був агресивно настроєний проти нас. Ми хочемо об’єднатися, щоб у нас була єдина церква. Але у нас одна умова – релігійний центр повинен бути не у Москві, не у Константинополі чи будь-де. В Україні повинна бути єдина українська церква. Так само, як в Росії, Грузії, Болгарії та інших країнах. І тільки на таких засадах – що ми ні від кого не залежні, самодостатні. І тоді у нас буде мир і злагода. И ми всі будемо разом в Христовій любові, молитися Богові і спасати свої душі.

— В Запоріжжі, недалеко від облдержадміністрації, на бульварі Центральному, було відведено місце під будівництво церкви Київського Патріархату. Чи плануєте Ви повернути це місце та почати будівництво?

— Так, на цьому місці має бути кафедральний собор, ми цим займемося.

— Ходять чутки, що багато Ваший колег живуть, м’яко кажучи, не зовсім скромно. А Ви можете назвати себе заможною людиною?

— Багатство само по собі не являється гріхом. От коли людина віддає своє серце і душу, щоб стати багатим, то це вже гріх. Багатство — це як ніж, яким можна вирізати з дерева якесь прекрасне творіння, і в той же час ним можна вбити людину. Тобто ніж — це не добре і не погано. А от як людина його використає – від того і будуть наслідки. Я не багатий.

— Як Ви ставитеся до сплати за хрещення, вінчання, відспівування та інше? Чи допустимі в церквах прейскуранти?

— Якщо ми читаємо Біблію, то ми бачимо, що Пресвітер живиться від олтаря. І священик живе лише з того, що йому принесуть. І тому є приблизний перелік пожертв (це не прейскурант) за якусь требу. Але якщо у людини немає коштів, він все одно може прийти до церкви похреститися, вінчатися безкоштовно. У будь-якої церкви є затрати — опалення, освітлення. І вони дуже великі. Якщо людина може — дає церкві пожертву.

— Якими життєвими принципами Ви завжди керуєтеся у житті?

— В мене життєвий принцип тільки один. Все, що я повинен робити – це для спасіння себе і тих, кого поручив мені Господь.

Усвідомлюю, що єпископство — це не тільки шана віруючих, честь та велика влада, а більшою мірою — це хрестоносіння, важкий духовний труд і турбота про довірену опіці архієрея паству. Вбачаю у призначенні Священного Синоду мене на це служіння — заклик до жертовного подвигу, до самовідданої праці на благо народу Божого.

Прошу всіх Вас, моліться за мене грішного, щоб Господь укріпив мене, дав мудрість і сили для звершення цього великого служіння.

— Як Ви вважаєте, чи повинні церква та політика бути окремими?

— Вони повинні бути окремо, але співпрацювати. Кожен повинен займатися своєю професією. Чоботар — шити чоботи, пекар— пекти хліб, священик — займатися своєю справою, політик – своєю. Але ми повинні чути один одного.

— Що б Ви побажали нашим читачам, всім мешканцям нашого краю?

— Хочу всіх привітати з великим святом Різдва Христова. Ми святкуємо його в важкі часи. Згадаємо побажання, яке прозвучало з вуст ангелів. Слава Богу на землі, хай буде мир, людям — буде благовоління. Бажаю, щоб у Запорізькому краї звучала слава Богові, ми всі разом служили Богові, щоб працювали во славу Божу і нашої рідної України. Злагоди!

Ірина Власенко  // за матеріалами Z-city

Читати далі...

Єпископ Марк: Ситуація така, що неіснуюча громада намагається відібрати храм в існуючої

Намагання священослужителів Московського патріархату розширити свою паству за рахунок прихожан і храмів інших конфесій викликають асоціації зовсім із небіблійними сюжетами. Швидше, з українською народною приказкою про чоловіка, якого випихаєш у двері, а він лізе у вікно. Хоча на Кіровоградщині й так практично повсюдно церкви УПЦ МП, московські батюшки все одно намагаються залізти ще й у «чужий город».

Ще не забулися пристрасті навколо храму святого Володимира в Новоархангельську, як дуже подібна ситуація сталася в селі Докучаєвому Устинівського району. Тут священослужителі МП діяли ще простіше: обійшлися без паперових формальностей, а просто зайняли церкву, що тимчасово залишилася без настоятеля від Київського патріархату. Про таке явище як «церковне рейдерство» наш кореспондент поспілкувався з Єпископом Кіровоградським і Голованівським Марком.

– Чому так сталося з Докучаївською церквою, і яких заходів ви вживаєте?

– Ми намагаємося владнати це непорозуміння мирно, але з поведінки представників Московського Патріархату видно, що вони цього не прагнуть. Вони зайшли до храму, зламавши замки, поставили нові. Хоча офіційно в цьому селі навіть не зареєстровано їхньої громади. Наша ж релігійна громада там уже тривалий час, з 1999 року, але не встигла оформити документи на саме приміщення храму. Воно належить власнику однієї місцевої агрофірми, що переформатувалася в інше підприємство. Але громада наша офіційно зареєстрована на тій підставі, що тут є пристосоване приміщення під церкву. Так сталося з реєстрацією самої церкви, що там часто змінювалися священики і ні в кого не дійшли руки до оформлення документів. Тим більше, це село, ніхто не міг передбачити такого повороту подій. Тепер маємо певну складність: ми не можемо стверджувати, що є власниками цього приміщення, але московська церква взагалі діє у дивний спосіб. Оскільки ввійшла в храм навіть не зареєструвавши громаду. Напевно, дізнавшись, що приміщення не до кінця оформлене. Коли наші священики приїхали, щоб відновити богослужіння в цьому селі, то опинилися перед зачиненими дверима, які до всього охороняла міліція, від кого тільки – не зрозуміло.

– Чи встиг Московський патріархат у цьому селі обзавестися прихожанами?

– Принаймні, коли туди приїздили наші священики і наші парафіяни ініціювали сходку селян, на яку запрошували «батюшку» з Московського патріархату і сільського голову, прихильників московської церкви не було жодного.

– А яку позицію займає власник приміщення?

– Позиція керівника агрофірми така, що він не хоче релігійних конфліктів у селі, тому він зважатиме на думку громади. Голова сільради, за моїми відчуттями, теж самоусувається, щоб його не звинуватили у тому, що він бере участь у якихось релігійних війнах.

– Чим же закінчилася історія з Новоархангельським храмом, який обласна влада часів Януковича в 2012 році, пославшись на нібито рішення самих парафіян, віддала Московському патріархату?

– Ну, поки що складно сказати, що все закінчилося. Вищий адміністративний суд скасував спірне розпорядження голови облдержадміністрації. Громада на деякий час зажила в мирі і спокої, відновила богослужіння в храмі. Ми всі навіть були свідками його освячення патріархом Філаретом. Але днями має відбутися засідання Верховного суду по цій справі. Хоча ми вже сподівалися, що все закінчиться рішенням Вищого адміністративного суду, опоненти пішли далі. Причому у дивний спосіб. Їхній юрист подавала позов фактично від нашої громади. Ми про це нічого не знали. Суд прийняв його до розгляду, не пересвідчившись, що це за особа і чи має вона такі повноваження.

– А як же прихильники Московського патріархату, яким начебто намагалася догодити тодішня влада? Чи передача храму була лише політичною оборудкою за результатами домовленостей між тодішньою владою ПР і УПЦ МП?

– За ввесь цей час ніхто не бачив, щоб їхні віруючі збиралися на богослужіння. Очевидно, їх там просто немає. Наша ж громада, до рішення Вищого адміністративного суду, поки храм був опечатаний, молилася на його території, потім у вагончику на центральній площі. І протягом усього цього періоду жодна інша в Новоархангельську не збиралися. Тобто склалася така ситуація, що неіснуюча громада намагається відібрати храм в існуючої.

– Хто є фактичним власником цієї церкви?

– Власником є місцева релігійна громада. Тому що кошти на зведення храму збирали всім миром, але була одна людина, яка найбільше цьому посприяла, пан Демішкан. Саме його юрист подавав документи до Верховного суду України, щоб відсудити церкву в Київського патріархату. Тобто він досі веде боротьбу за неї і не зважає на думку людей.

– А яка в цілому ситуація по області, чи є ще десь міжконфесійні конфлікти?

– Загалом ситуація скрізь спокійна. Окрім Новоархангельська, Докучеєвого та Перегонівки Гайворонсього району. По Перегонівці на рівні Києва Московський патріархат зробив гучну заяву в уже традиційному для них дусі про те, що в Україні через війну тривають утиски УПЦ МП, і що начебто Київський патріархат хоче у них відібрати церкву. Але це абсолютна неправда і спекуляція. Ми там просто реєструємо свою громаду. Зібрали вже сімсот підписів, провели установчі збори. Хоча деякі люди ініціювали перехід з Московського патріархату. Я зупинив їх, пояснивши, що юридично це буде складніше. Ніхто на їхню парафію не претендує.

P.S. Як стало відомо, коли верстався номер, у вівторок,13 січня Верховний Суд України виніс постанову, якою залишив в силі рішення Вищого Адміністративного Суду України щодо скасування спірного розпорядження заступника голови Кіровоградської ОДА Віктора Серпокрилова про переведення релігійної громади парафії Новоархангельського храму до УПЦ МП. Представникам Московського патріархату в задоволенні їхнього позову до Київського патріархату відмовлено.

Розмовляла Ірина Ярова // zpu.kr.ua

Читати далі...

Московська патріархія скаженіє, бо я руйнував основи «Русского мира» - отець Віктор Бедь

Відомого священика, архімандрита Віктора (Бедь) заборонили у служінні. Заборонили відправляти літургію. Причащати, сповідати, вінчати, хрестити, відспівувати... Таке рішення вчора ухвалив Синод Української православної церкви Московського патріархату. За що ж так жорстоко покарали ректора Ужгородської Богословської Академії?

Позбавити права служити, викинути зі структури - це дуже суворий крок для будь-якої церкви, фактично повне знищення клірика. Симптоматично, що попередня заборона УПЦ (МП) стосувалася отця Віталія Ейсмонта, який після анексії Криму дозволив собі співслужити літургію з УПЦ (КП). З нього заборону так досі й не зняли. На Синоді це було не єдине рішення, але саме воно викликало вибух емоцій в українських користувачів соцмереж.

Чи випадково ця прокремлівська заборона українського священика збіглася у часі з нагородженням патріархом РПЦ російського журналіста Дмитра Кисельова? О. Віктор збирався від'їжджати, але прокоментував для Укрінформу ситуацію телефоном.

- Сьогоднішнім рішенням Синоду ви потрапили у заборону. Хто ви тепер?

- Рішення Синоду не має ніяких канонічних та правових наслідків. Вони не можуть мене заборонити у служінні. Я залишаюся кліриком Еладської Церкви. Я розумію, що з Москви в УПЦ (МП) надійшла команда знищити мене, але митрополія не має наді мною влади. Я і надалі залишаюсь монахом та перебуваю при виконанні священичих обов'язків та обов'язків ректора Ужгородської Богословської Академії Карпатського університету. Я клірик Лангадської митрополії Еладської православної церкви, правлячим архієреєм якої є Іоанніс (Тассіас). Ні під якою забороною я не перебуваю.

- Чим ви розсердили Лавру?

- Новообране керівництво УПЦ (МП), філії РПЦ, проводить виключно промосковську політику й у церковному, і в державному житті. Мої погляди завжди були державницькими та проукраїнськими. Саме мої погляди, - що в Україні повинна існувати Єдина Помісна Православна Церква, що слід подолати церковне розділення, - призвели до того, що московські політтехнологи та їхні адепти в УПЦ (МП) усувають усіх тих, хто веде політику церковної єдності та створення помісної церкви. Це - причина.

Крім того, зводячи рахунки зі мною, промосковські адепти намагаються залякати кліриків та вірних Української православної церкви, які думають або щось реальне роблять для утвердження Єдиної Помісної Православної Церкви. Також у такий спосіб хочуть зашкодити моїм нормальним відносинам з кліром та вірними. Нинішній митрополит Антоній (Паканич) давно проводив таку політику. Він неодноразово пропонував Блаженнійшому Володимиру заборонити Ужгородську академію та висвячення наших випускників. Але не був підтриманий.

- Ну, а в чому крамольність вашої академії для Москви? У тому, що служили литії за Сверстюком, панахиди за Мазепою?

- Москва не хоче допустити становлення помісної церкви, яка перебувала би у єдності з іншим церквами. Ми робили реальні наукові дослідження та видавали книги, якими доводили, що історія християнства та початків церковного будівництва в Україні є замовчана та сфальсифікована, і зокрема за рахунок московської політики та науковців.

Наша академія стверджує, що християнізація в Україні почалася в період Скіфії, в середині першого століття. А в кінці другого століття вже була створена та діяла Скіфська єпархія. Коли ми пристали до думки, що Українська (яка на той час називалась Руська) церква була заснована не рівноапостольним Володимиром, а блаженним князем Київським Аскольдом (Оскольдом) у 862 році, це не сподобалося Москві. Це ламало штучну та надуману концепцію «Русского мира» та далекоглядні плани як Московської держави, так і Московської патріархії, яка стала прислуговувати амбітним ординсько-імперським планам Путіна.

Ще одна історія. Три роки тому Україна мала святкувати 1150 років заснування Київської митрополії. У Верховній Раді України було зареєстровано відповідний проект постанови про відзначення в Україні у 2012 році на державному рівні ювілею 1150-річчя заснування Київської митрополії та першого Хрещення Русі за часів князя Аскольда. Таке ж рішення ухвалив Синод УПЦ (МП). Воно було прийняте з моєї подачі та за палкої підтримки пріснопам'ятного Блаженнійшого Митрополита Володмира Сабодана...

Надалі, коли Блаженнійший через хворобу зліг, виконання цього рішення було максимально заблоковано в 2012 році під натиском Московської патріархії та за безпосередньої участі владики Антонія Паканича... Чому була протидія? Це нам стало відомо пізніше, коли Московська патріархія, слідуючи політичному курсу московської влади, вирішила святкувати дату 1025 років так званого Володимирового хрещення. Наша концепція 1150 річчя заснування Руської (Української) Церкви, з центром Митрополії в Києві, за блаженного князя київського Оскольда (862 р.) ішла врозріз із московською імперською ідеологією штучного духовно-державного з'єднання Києва і Москви (якої, зрозуміло, в 862 році ще не було) від династії Рюриковичів.

- Ви ж так довго мирно співпрацювала з УПЦ (МП), що стало поштовхом до вашого переслідування?

- За життя Блаженнійшого Володимира нинішні очільники нічого не могли зробити. Бо він був справжнім християнином, архіпастирем та патріотом. Він не давав знищити паростки українського в Українській православній церкві Московського патріархату. Нинішніх очільників митрополії також дратує мій діалог з УПЦ (КП) та УАПЦ, те, що я закликаю до єднання.

- Що б ви сказали рядовим священикам своєї церкви?

- Більшість кліриків та вірників УПЦ (МП) стоять на тих самих позиціях, що і я. Комусь заважає страх, комусь зазомбованість заважає діяти. Але ми почуємо їх голос та побачимо їхні дії. Людина живе там, де їй дарував Господь Бог. Процес утвердження Єдиної Помісної Церкви неминучий. Як рядовим священикам, так і вірникам я можу сказати одне. Той, хто визнає себе християнином, повинен пам'ятати, що він служить Отцю нашому Небесному, Господу Богу, та на цій основі будувати своє життя. Крім того, слід усвідомити: Україна відновила тисячолітню державність і, відповідно до всіх постанов та канонів, ми маємо право на свою незалежну автокефальну помісну церкву. І їй протидіє лише московська держава та Московська патріархія. Робіть висновки, будьте зі своєю державою та своїм народом.

Сьогодні йде реальна війна, війна ординсько-імперської Московії проти України та її незалежності. І вона йде на церковно-духовному рівні, через зомбування вірних. Я та моя академія потрапили на перший рубіж, тому по нас завдають таких ударів. Якби Московська патріархія думала про вірних, вона б уже давно дала б автокефалію своїй структурі в Україні - УПЦ МП, і тим самим посприяла б подоланню розділення православних в Україні. Але Москва не робить цього через свої імперсько-ординські інтереси.

- Рішенням Синоду Ужгородську Богослосвську академію ліквідовують…

- Почекайте. Ужгородська Богословська Академія створювалась за моєї ініціативи, моїм коштом. Первинна її назва була Українська Богословська Академія імені святих Кирила та Мефодія, вона спочатку засновувалася як богословський заклад, а 29 грудня 2003 року рішенням Священного Синоду була визнана як вищий духовний навчальний заклад УПЦ (МП). Додатково ми провели реєстрацію релігійної організації Українська Богословська Академія. Вони можуть приймати рішення щодо релігійної організації, але не щодо університету. Академія перебуває у складі Карпатського університету, державного вишу. Студенти-богослови, зокрема, як навчались, так і навчаються та після закінчення навчання отримують, як і раніше, дипломи державного та міжнародного зразка.

- Ви не намагалися домовитися з новим керівництвом УПЦ (МП)?

- Я не можу домовлятися про те, любити чи не любити свою Батьківщину, говорити правду своєму народу чи не говорити. Я ж служу Господу Богу, а не Гундяєву чи Березовському. Я як священик собі цього не дозволяв.

- Заборона не була для вас ударом?

- Про те, що це готується, я знав набагато раніше. Ні. Це не удар, порівняно з тим, яка небезпека є над Україною та Церквою.

Лана Самохвалова, Київ.

Читати далі...

Архієпископ Нестор: «Ця війна об’єднала українців…»

Наш гість - Високопреосвященійший Нестор, архієпископ Тернопільський, Кременецький і Бучацький. Владика Нестор розповість нам про духовні причини військового протистояння на Сході, що таке смерть з точки зору Церкви та чи варто християнам її боятися.

-  Владико, яка, на вашу думку, головна причина війни на сході України?

-  Головною причиною війни на сході християни справедливо бачать духовний чинник. Бо те, що призвело до військового протистояння в першу чергу, значно вище будь-яких інших зовнішніх обставин: чи то політичних, чи то економічних.

Як відомо, всі речі в світі відбуваються або з волі Божої, або з попущення Божого. Ця війна не є по волі Божій, так, як це було, наприклад, у Старозавітні часи. Пригадуєте, що по обітниці Божій єврейському народу потрібно було увійти в землю, яку Господь їм призначив, але яку на той час уже захопили інші народи? Знаємо, що ті війни прямо благословлялися Господом.

Але, безумовно, війна на сході України має зовсім інше коріння та почалася за попущенням Божим. Як би це було не так, то російська армія давно би уже нас перемогла. Але ж ми бачимо, що не дивлячись на наші умови та можливості, Господь все ще нас береже та захищає. З цього можемо навчитися, що волі Божої на те, щоб зникла українська держава та був знищений український народ немає.

В чому ж тоді полягає попущення Боже щодо нас? Цю війну Господь попустив із декількох причин. По-перше, тому, що ми досі не навчилися цінувати незалежність, яку отримали в 1991 році. З одного боку, Бог дав нам її в дар, без надмірних зусиль і кровопролиття, принаймні без таких, які мали іншій держави. З іншого боку, минуло вже два десятки років, але до цього часу Україна все ще в певних питаннях є ідеологічно розділена. Все ще є сильні проросійські позиції, досі багато хто сумує за Радянським Союзом. Люди не цінували дар, який отримали, тому Господь і послав нам випробування, щоб перевірити, чи зможемо ми його відстояти. 

Також слід сказати, що  багато років поспіль політики створювали протистояння між Заходом і Сходом України. І як би це дивно не звучало, але ця війна нині об’єднала наш народ і державу..

Ще один важливий аспект – релігійний. В Україні існує кілька православних юрисдикцій, які в єдиній державі давно мали б стати єдиною Помісною Церквою. Більше того. 

Усім відомо, що Московський Патріархат сьогодні відкрито підтримує дії сепаратистів та російських окупантів, а священики УПЦ МП благословляють дії сепаратистів. У той час, брехливі політичні заяви патріарха Кирила про те, що розкольники та уніати вбивають православних виглядають не лише дешевою провокацією Кремля, але й справжнім закликом до військового протистояння. Тому зовсім  не дивно, що нині триває масовий перехід парафій УПЦ МП до Київського Патріархату по всій Україні, а в нашій області зокрема.

Багато хто з віруючих  розуміє, що нинішні обставини стали унікальним сприятливим моментом для об’єднання українського народу. А Церква і є душею народу. Коли душа розділена, то не може бути здоровою жоден живий організм. Так само й Україна не буде цілою та здоровою, поки не буде єдиною її Православна Церква.

Архієпископ Нестор: «Ця війна об’єднала українців…»

- Як людям пережити смерть, втрату близьких, які масово гинуть у зоні АТО?

- Як і на кожній війні, в цьому військовому протистоянні від рук ворогів гине багато українців, які вийшли захищати рідну землю. Як із військових, так і мирних жителів. Звичайно, що для їх рідних та друзів, зрештою, як і для кожного з нас, це є сильним випробовуванням, що приносить великі страждання.

Однак, ми знаємо, що зі смертю тіла не припиняється існування людини, бо її душа продовжує жити в вічності. Тому навіть таке явище як смерть, віруюча людина сприймає зовсім по-іншому, ніж атеїст. Для нас смерть сама по собі не є страшною. Радше ми дивимося на те, як ця людина відійшла в вічність, за яких обставин і з яким станом серця її душа розлучилася з тілом.

Кожен наш воїн-герой, який так чи інакше страждає, захищаючи свій народ та державу, жертвуючи собою, дає можливість іншим людям жити в мирних умовах. І хоча військові добре розуміють, що,  йдучи на  цю війну, кожен із них може там постраждати, стати калікою, а то й загинути,  вони все одно стають на захист своїх близьких.  Чому так? А тому, що Сам Господь сказав про те, що немає більшої любові за ту, коли хто покладає душу свою за братів. Наші воїни роблять саме це –  вони готові віддати своє життя, захищаючи рідний народ.  Це є найбільша любов до України. Це є найкраща перевірка на патріотизм. Якщо ти говориш, що любиш Україну, то чи готовий віддати за неї своє життя?  Якщо готовий, то справді любиш, і за таку любов Господь щедро винагороджує. У Царстві Небесному ці воїни будуть мати велику славу.

Коли відкриємо церковний календар, то побачимо там багато імен праведників, які захищали свою державу, свою земну батьківщину. За це Церква зарахувала їх до лику святих, бо це є свідченням їхнього подвигу - виконанням заповіді любові.  Хто має щиру й непохитну любов  до ближніх, той завжди буде з Богом, а Бог буде з ним.

Нам справді гірко сприйняти розумом, що багатьох солдат, наших кращих хлопців і чоловіків, уже немає в живих. Але пам’ятаймо, що в Царстві Небесному  в цих людях ми отримали нових заступників за себе. Той, хто віддав життя за Україну, тут свою любов засвідчив тим, що помер за нас, а там свою любов засвідчує молитвою перед престолом Божим. Віримо, ці наші солдати з Небес моляться, щоб ця війна нарешті закінчилася, а наш народ нарешті отримав вистражданий спокій та благополуччя. Отже, для того, щоб легше пережити смерті близьких, потрібно більше вірити та покладатися на Бога.

- Ваше Високопреосвященство, як Церква розуміє смерть? Чи є тут різниця від світського розуміння цього феномену?

- Смерть у світському, матеріалістичному розумінні – це припинення фізичного існування людини чи будь-якої іншої істоти. Для християнина смерть навпаки - це не є припинення існування, а перехід від тимчасового життя до вічного, від однієї форми існування до іншого. Це не кінець, а лише початок повноцінного життя, того життя, що не є обмежене жодними фізичними, земними рамками.

Церква вчить, що життя на землі є тимчасовим та служить нам підготовкою до вічного життя.  І від того, як ми проведемо своє життя до гробу, буде залежати наша доля в вічності. Ми також знаємо, що людина є двоскладовою, єднаючи в одній своїй природі душу та тіло. Тому навіть зі смертю тіла людська особистість не перестає існувати, бо часових меж існуванню в нашої душі немає. Той, хто живе з Богом на землі, після смерті також продовжує своє вічне життя з Богом. І, навпаки, якщо ж усе життя людини минуло без дотримання Божих заповідей, то у вічності ця людина так само буде перебувати без Бога.

Після Страшного Суду душі об’єднаються зі своїми тілами, відбудеться нове створення світу, як про це говорить Євангеліє. Тоді відбудеться остаточний суд, на якому людині буде визначене остаточне майбутнє кожного з нас. Господь, як безпристрасний суддя, визначить кожному те, що йому найбільш відповідне, що для нього буде у вічності найкращим продовженням його земного життя: з Богом чи без Бога.

- Владико Несторе, а чому люди бояться смерті? І чи християнин повинен її боятися?

- Людський страх смерті включає два аспекти. По-перше, це страх перед невідомим, якого жодна людина не зможе відвернути чи оминути. По-друге, це власне сумління. Люди розуміють, що якщо вони відкидали Бога упродовж усього свого життя, то після смерті змушені будуть відповісти за це перед Богом. Душа людська про це знає, бо вона створена Богом, отже, й тремтить, знаючи свої гріхи. А от Святі люди не боялися смерті, а чекали на неї, бачачи в ній звільнення від важкого тягаря гріховного світу. Ми  так само також повинні готувати себе до смерті, праведним та чистим життям, згідно Заповідей Божих. Не смерті потрібно боятися, а того, що не будемо мати з чим піти на суд Божий.

 - Що потрібно робити, як поводити себе тим, хто залишився вдома і чекає своїх рідних із зони воєнних дій ?

- Маємо робити все можливе, щоб помогти друзям та родичам усім, чим можливо. У першу чергу , молитвами, а потім і матеріально, необхідними речами. Замість того, щоб тремтіти та переживати за своїх родичів, багато краще буде зайнятися волонтерською роботою чи іншою працею на користь наших військових. Коли будемо вирішувати важливі справи, часу лякатися  та переживати в нас буде не так багато.  І, звичайно, потрібно постійно молитися, щоб Господь скоро дарував нам перемогу над ворогами. Вірю, що за молитвами Церкви Господь  Спаситель пошле нам звільнення від нашесті іноплемінників і щасливе, мирне життя.

-  Щиро дякуємо, Владико,  за цікаву розумову! Благословіть наших читачів!

- Дякую і вам за спілкування. Нехай Господь щедро поблагословить усіх нас на добрі справи служіння Святій Церкві та своєму ближньому!

Розмовляла Ірина Скоробагата.

Читати далі...

Львівський єпископ УПЦ МП Філарет: «Ми мусимо показати один одному приклад християнського життя»

Довгоочікуване інтерв’ю з владикою Філаретом (Кучеровим) відбулося під час Сьомого Екуменічного Соціального Тижня. Говорили про українське православ’я, екуменізм, переходи із однієї юрисдикції в іншу, про «русский мир», навіть про Путіна. Відчувалася відкритість співрозмовника і готовність відповідати на «незручні» питання. Владика показав, що готовий до комунікації і діалогу.

- Ваше Преосвященство, найперше питання гостре й болюче та, мабуть, найактуальніше. Зараз відбувається те, що УПЦ КП називає переходами, а УПЦ – захопленням храмів. В інтерв’ю для нашого сайту Патріарх Філарет назвав ці переходи «позитивним прогресом». Яка Ваша думка з цього приводу?

- Є перехід, а є захоплення. Поясню чому. Коли повністю вся громада прагне бути в Київському Патріархаті, чи в автокефальній Церкві, чи в греко-католицькій і це є воля парафіян, то громада приймає рішення та каже священику: «Ми хочемо перейти в іншу юрисдикцію і просимо Вас зробити те саме», а священик говорить: «Я не можу перейти, я вас залишаю», такі моменти є і це – переходи. А є захоплення. Вони можливі у двох варіантах. Перший варіант – провокація, коли в храм заїжджає група людей, які не є парафіянами і вони починають «накручувати» парафіян, готувати їх. Звичайно, в сьогоднішні часи дуже важко, психіка підірвана у всіх. У нас є посттравматичний синдром. І люди починають думати, а може насправді так, а може не так..? Давайте будемо переходити з Московського Патріархату. Скільки буде Московська Церква керувати нашою Церквою..? Але якщо юридично порівняти УГКЦ і УПЦ, то ми дві однакові Церкви, які начебто керуються з інших структур. Насправді ж, ні УПЦ ні УГКЦ не є керована ззовні. Ми живемо своїм повноцінним життям. Життям нашої української держави, життям своїх традицій, канонів, статутів, своїми українськими законами. Але інколи таки відбуваються провокації (щодо того, що Церква керована ззовні – В.М.)

Закон України чітко каже, що будь-які зміни до статуту чи зміни щодо юрисдикції приймає релігійна громада. А в нас буває таке, що рішення про перехід приймають не парафіяни православної Церкви. І це другий варіант захоплення храму, Тобто релігійна громада приймає рішення – «проти» переходу, а громада села приймає рішення «за». Є такі випадки, коли селищна рада своїм рішенням ухвалює перехід громади з одної юрисдикції в іншу, потім закривають церкву, зав’язують ланцюгами двері і громаду не пускають. Сьогодні на Рівненщині є такі випадки, коли громада нібито перейшла в Київський Патріархат. Забрали Церкву, громада в кількості 10-15 людей залишилася, а всі інші пішли молитися в хату до священика. То що відбулося, перехід чи захоплення? Треба окремо аналізувати кожен випадок.

- Екс-речник УПЦ о. Георгій Коваленко всі ці випадки кваліфікував як захоплення. Чи знаєте Ви про випадки добровільних переходів, де захоплення не було?

- На той момент, я думаю, що всього перейшло лише 3 храми. Важко було на той час сказати чи це було захоплення, чи перехід. Один із храмів перейшов на Рівненщині. Я вчора спілкувався з митрополитом Варфоломієм і він підтвердив, що в тому селі люди повернулися до священика УПЦ. Звичайно, інколи священик дає привід для того, аби люди приймали таке рішення, бо є незадоволення громади. Священик мусить жити життям громади і все своє життя віддати людям. Тоді ніяких переходів не буде, бо люди будуть віддані своєму священику. Там, де священик виховує людей за християнськими, біблійними цінностями – нема політичних питань. А там, де священик сам грається у політику, відбуваються подібні речі.

- Чи можливі подібні ситуації у Львівській єпархії з огляду на те, що Львівщина традиційно відзначається своїм патріотизмом, а певні храми УПЦ, зокрема у Львові, відвідує багато етнічних росіян?

- Подібні ситуації можуть повторюватися, бо те, що відбувається сьогодні – частково є поверненням у 90-ті роки. Ми спостерігаємо повторення історії. Патріарх Філарет заявляв про масовий перехід громад. За останні півроку, відколи почали лунати ці заяви, перейшло всього 10 громад. Із 13 тисяч 10 громад – це не масовий перехід. Це декілька парафій на Тернопільщині, декілька на Рівненщині і на Волині. Що ми можемо сказати про Львівську єпархію? У всіх Західних єпархіях (Львів, Франківськ і Тернопіль) люди начебто однакові ментально, але разом з тим – всі відрізняються. Кожен по-різному сприймає як свою релігійність, так і суспільні процеси, які зараз тривають, і відповідно реагує на ці процеси. Сьогодні ми намагаємося стримати міжконфесійний конфлікт. Якщо звернемося до історії, звідки почався міжрелігійний конфлікт у Львові? У 89-му році…

- … Ми можемо також і 46-й рік згадати…

Так, події 46-го року (8-10 березня 1946 року у Львові відбувся псевдособор УГКЦ, на якому за вказівкою Радянської влади УГКЦ була насильно «ліквідована» і «возз’єднана» з РПЦ – В.М.) – велика трагедія і для православ’я і для католицизму. Кілька років тому, коли я прийшов до Львова вікарним єпископом, тут хотіли святкувати «ювілей» цього собору. Мій попередник, владика Августин, доручив мені разом із деякими богословами та істориками підготувати з цієї нагоди конференцію. Я відмовився брати в цьому участь, написав владиці рапорт у якому виклав своє бачення. І сказав, що ця конференція тільки поглибить конфлікт між нашими Церквами. Вона не принесе ніякої користі, бо справді собор 46-го року є трагедією для наших Церков. Це показник того, як влада згубно впливала на церковні процеси.

Сьогодні ми можемо запобігти таким речам. В нас був 46-й рік, в нас був 89-й рік. Нам що, знову повертатися до цієї трагедії? Ми не можемо сьогодні захоплювати храми одні одних. На Львівщині ми, єпископи різних конфесій, слава Богу, ведемо нормальну і активну комунікацію, чуємо одні одних. Це бачать священики і це бачать вірні. Проте, потрібно розуміти, що на ці важкі процеси впливають зазвичай невіруючі люди, ті, які взагалі до Церкви не ходять. Є політики, а є просто провокатори, які впливають на ці процеси.

Сьогодні всюди звучать гасла, що греко-католики утискають православних. Не потрібно діяти так, аби твердження цих людей справджувалися. Коли був Синод (Патріарший Синод єпископів УГКЦ, який тривав 7-14 вересня у Львові-Брюховичах – В.М.), я зустрічався із Блаженнішим Святославом. Ми довго спілкувалися про події, які відбуваються в нашій єпархії, в Церкві, в суспільстві, в державі. Ми не можемо дати привід для розмов тим, хто шукає протистояння між нашими Церквами. Так само і з іншими православними конфесіями. Ну що дасть Київському Патріархату, коли вони переведуть у свою юрисдикцію нехай навіть 100 парафій, а порозуміння і діалог буде зруйновано? Створено комісії із діалогу, а як ці комісії можуть працювати, якщо в парафіях коїться страшне…? От коли єпископ чи священик-декан скаже громаді: «Я не візьму вас у свою юрисдикцію, бо ми мусимо об’єднатися за іншим принципом», то тоді і буде діалог.

- Ви згадали свого попередника. Президент ІЕС УКУ о. д-р Іван Дацько в рамках ЕСТ відзначив, що коли Ви очолили Львівську єпархію, то став можливим діалог, з’явилася відкритість. Наскільки важко було Вам «перелаштовувати» єпархію із стану «закритості» до стану діалогу?

- Чомусь дуже багато людей бояться діалогу, оскільки одразу ж бачать у ньому не просто розмову, але об’єднання. Ніби хтось хоче когось із кимось поєднати. Спочатку, коли я почав спілкуватися із представниками інших конфесій, мене звинувачували в тому, що я хочу «окатоличити» православну Церкву, об’єднатися із греко-католиками. Потім казали, що я хочу об’єднатися із Київським Патріархатом. Я відповів, що так, дійсно я хочу поєднання із КП і УАПЦ, бо це прагнення кожної віруючої православної людини, аби Православна Церква була єдина.

Мусить бути діалог. Ми ніколи не об’єднаємося, якщо не будемо спілкуватися. Ми живемо у середовищі, де є дуже багато греко-католиків тож мусимо з ними спілкуватися і показати один одному приклад християнського життя. Дуже болісно спостерігати, коли є почергове служіння громад, і є образи одних на інших та звинувачення у всіх смертних гріхах. В такому випадку я їду на парафію, спілкуюся з громадою, спілкуюся із місцевим єпископом. Намагаюся відділити політику від Церкви. Поспілкуватися із людьми по-людськи, по-братськи. Також намагаюся переконати всіх мешканців нашого краю, що ми мусимо жити в мирі, в спокої, в злагоді. Я нікого ні до кого не приєдную і не від’єдную, не хочу нічого захоплювати, нікого нікуди переводити, але я прагну, щоб ми усі були разом.

Такі думки намагаюся донести й до священиків та мирян нашої Церкви. Не одразу всі це сприймають, але з часом думка змінюється. Ми мусимо спілкуватися, чесно подивитися в очі один одного. Якщо не будемо спілкуватися – протистояння буде тільки поглиблюватися.

- Ви були присутні на Літургії в Соборі Юра перед початком Синоду УГКЦ, потім мали зустріч із Блаженнішим Святославом. Мабуть вперше від 1989 року ієрарх УПЦ був у Святоюрському храмі. Які у Вас враження від цього візиту?

- Якихось особливо ейфоричних почуттів нема. Однак, мені дуже сподобалося ставлення людей до мене. Підходили люди, дякували, що я прийшов. Я бачу, що вони хочуть, щоб ми спілкувалися. Водночас ми повинні розуміти, що це спілкування не має бути безплідним. Ми спілкуємося про щось, дискутуємо про проблему, і якщо її вирішення від нас залежить, маємо її вирішити, показати діалог порозуміння і любові. Ми дуже гарно поспілкувалися із Блаженнішим Святославом. Це перша наша розмова після мого призначення керуючим єпархією. Раніше я з ним зустрічався як вікарний єпископ. Тоді я міг говорити лише про те, що мені було дозволено. Зараз я перша особа, тож знаю, що відбувається в єпархії, маю своє бачення і несу відповідальність за це спілкування. Ми відверто, щиро, обговорили всі питання щодо наших Церков, нашої єпархії і єпархій УГКЦ на Львівщині. І я бачив, що Блаженніший мене почув.

- Звернемося тепер до діяльності всієї УПЦ. Багато людей в останніх діях Предстоятеля (особи возведених в сан митрополита та хіротонізованих на єпископів, призначення Голови Церковного Суду) бачать торжество «русского мира». Як це сприймати?

- Треба чітко розділяти Церкву як інституцію і думки людей, які є ієрархами цієї Церкви. Люди різні. Одні сприймають «русский мир», інші – українські цінності. Я спостерігав за людьми, які є прихильниками «русского мира», то навіть вони між собою розділяються. Для одних ця ідея є глибоко і суто церковною, а для інших – це політика. Ми повинні навчити людей, що навіть якщо вони сприймають таку теорію як «русский мир», то мають розуміти її не як політичний концепт, а як духовне православне життя. Якщо говорити про різність у наших єпархіях, то вона справді є, бо у різних регіонах є різне сприйняття.

Загалом Церква, як інституція, не йде шляхом розвитку «русского мира». Церква живе у своїй державі за своїми законами і нормально співіснує з іншими конфесіями. Звичайно, що в різних єпархіях, і навіть у Західноукраїнських, є люди, яким є дорогий «русский мир». Але я бачу, що ці люди є відкритими українцями, патріотами своєї держави.

Для мене особисто «русский мир» – це православний простір. Це духовна складова. Я ні в якому разі не хочу переводити це в політичну сферу. «Русский мир» – це вчення Святих Отців, це розуміння православної духовності, яка не виходить за принципи християнського життя людини.  Тому не варто однозначно говорити, що  митрополит Кам’янець-Подільський і Городоцький  Феодор  є прихильником «русского мира» і антагоністом українізації, українського світу. Це віруюча, духовна людина, видатний богослов, прекрасний професор семінарії. Те, що він став головою суду – правильно, бо він дуже порядна людина, яка чітко буде виконувати Церковні канони.

Так само багато негативного говорили про Блаженнішого Онуфрія. Але він патріот. Варто подивитися на його єпархію (До обрання Предстоятелем митрополит Онуфрій був керуючим Чернівецькою єпархією – В.М.). Як він її розбудував. І ця єпархія є українською.

- Ви один із небагатьох православних ієрархів, хто на початку цих сумних подій в україно-російських відносинах насмілився підняти голос і написати листа Путіну. Вас не почули. Чи плануєте Ви у майбутньому писати подібні звернення, або ініціювати такі листи на всецерковному рівні?

- Чому я написав листа президенту Росії? Тому що вже наболіло. Як патріот, як українець у ньому я чітко висловив свою позицію, і вказав, що це позиція Львівської єпархії: єпископа, священиків, пастви. Якщо Ви спостерігали за коментарями до цього листа, то мене за нього облили брудом зі всіх сторін. Але якщо сьогодні ми проаналізуємо те, що говорили усі ці коментатори, то їм можна зараз поставити питання чи не сталося протилежне до того, що вони казали? Я якось внутрішньо передбачав ці події.

І я таки був почутий. Президент Росії не відреагував офіційно, не надіслав мені листа у відповідь, але мене почули. Відразу всюди пішла інформація: у посольство, у консульство і ФСБ, вони відреагували на цього листа. Він дуже обурив Путіна. Як це – православний єпископ пише такого листа проти імперських планів? Такого листа мав би писати греко-католицький єпископ, а тут – православний.

Звичайно я готовий висловлювати свою позицію. І завжди чітко її висловлюю також серед єпископату нашої Церкви.

- Ви ось уже кілька років проживаєте та душпастирюєте  у Львові. Чи стали Ви львів’янином? Яке Ваше ставлення до релігійного середовища міста, і зокрема до того, що ми можемо назвати «духовною величчю Львова»?

- Я дуже люблю Львів і любив завжди. Раніше, коли ще не був у Львові, дуже часто приїжджав сюди з друзями на відпочинок. Тож знав усі львівські бібліотеки, музеї, театри. Дуже часто бував у Оперному. Я ніколи не думав, що стану єпископом Львівським. Коли мене призначили у Львів я дуже тішився, що іду в таке гарне культурне середовище, що мені буде приємно тут працювати, служити, жити, спілкуватися з людьми. В мене дуже багато друзів у Львові, з котрими дружу ось уже 15-20 років. Також є багато друзів, з якими познайомився уже під час архиєрейського служіння тут. Є багато людей, які розділяють проблеми і радощі, допомагають. Тож я задоволений, що перебуваю у Львові. Не знаю скільки судить мені Господь бути тут, але я вповні віддаюся служінню. Їжджу по парафіях, спілкуюся зі священиками, мирянами, веду прийом вірних у єпархії, зокрема і з інших конфесій. Вважаю, що я став львів’янином. І навіть якщо Господь покерує так, що переведуть у іншу єпархію, то Львів назавжди залишиться у моєму серці.

Володимир Мамчин, "Духовна велич Львова"

Читати далі...