«Віддайте кесареве кесарю, а Боже Богові». (Мк. 12:1)
Дорогі брати й сестри!
Бог створив людину за Своїм образом і подобою, та дав їй великий дар – свободу волі. Тому кожен із нас має можливість сам обирати свій шлях та свою долю. Але людина не живе в вакуумі, а є членом суспільства, й це накладає на неї ще один хрест – хрест відповідальності за свій народ, за свою державу, за своїх нащадків. Тому, цитуючи великого святого Миколая Сербського скажу, що байдужість до долі своєї країни, свого народу – є великим гріхом. І ще більшим гріхом є не піти на вибори, покинути свою Батьківщину в час важких випробувань, коли, не побоюся цього слова, вирішується питання майбутнього нашої держави: буде вона жити чи помре, так і не звільнишись від окупантів.
Ми живемо в неспокійні часи… І багато хто намагається використовувати цей неспокій, лякаючи вас приходом апокаліпсиса, якщо не переможе той чи інший лідер, або політична партія. Це помилкова думка. «Апокаліпсис» у кожного свій, а християнин не живе за принципом: «Або я, або кінець світу». Православні християни живуть за іншим принципом: «Живи так, наче цей день для тебе останній, а трудися так, наче перед тобою ціла вічність».
Особливо хочу звернутися до тих, хто збирається продавати свій голос однієї з партій, або одному з кандидатів. Допускаючись цього злочину, ви наслідуєте Юду Іскаріотського, що продав Христа за 30 срібняків. Одумайтеся, не робить страшного гріху – зради та продажі своєї матері – нашої Святої України. Не будьте біблейським Ісавов, не продавайте своє первородство за сочевичну юшку. Про це особливо наголошує рішення останнього засідання Священного Синоду нашої Церкви.
Ідучи на виборчі дільниці та роблячи свій вибір, кожен із вас мусить пам’ятати, ми обираємо не тільки якусь політичну силу, або якусь людину. Ми обираємо долю нашої Батьківщини. Тому, дивіться не на обіцянки чи гарне обличчя людини, а дивіться на її справи. Дивіться на те, що зробила та робить людина в важкі часи. Наскільки вона старається у справі оборони України від зовнішнього ворога, чи готова вона «покласти життя за другів своя».
Також закликаю всіх вас зберігати головне, що в нас є – єдність. Нехай політичні вподобання не розділять батьків із дітьми, родину та друзів. Наша сила, наша перемога – у єдності народу, тому будемо діяти по слову Апостола: «якщо це можливо з вашого боку, будьте в мирі з усіма людьми» (Рим. 12, 18). Саме цим ми засвідчимо, що всі є дітьми єдиного Бога, одного народу і єдиної Батьківщини.
Будемо мужніми та гідно несімо свій хрест відповідальності за долю України.
(Тучапський) Макарій (р. н. не встановлено – †1549 р.) – єпископ Львівський, Галицький і Кам’янецький. Макарій – львівський міщанин, купець, активний діяч української громади. З його іменем пов’язане становлення Львівської православної єпархії і впорядкування українського церковного життя після тривалої кризи церковних структур, що наступила з ліквідацією Галицької митрополії. Макарій був одружений з Оленою, донькою львівського купця Іллі. Згодом, перед прийняттям чернечого постригу, Макарій розлучився. Збережені фінансові реєстри з 1535 р. дозволяють допускати досить великі обсяги його торговельних операцій (головним товаром купця були воли і тисове дерево).
28 червня 1521 р. Макарій разом з львів’янами Іллею та Ігнатієм від імені „громади міста і передмістя руського обряду” отримав королівське підтвердження прав православного міщанства. Внаслідок скарг львівських міщан-українців, а також, завдяки впливу князя Константина Івановича Острозького (бл. 1460-1530), був виданий королівський декрет, згідно з яким православні отримали право складати присягу в церкві, а не костьолі, виступати свідками в суді, священики в місті могли відвідувати хворих зі Святими Дарами, супроводжувати покійних в облаченні (щоправда, без свічок і співу), а також обирати міських священиків, кандидатури яких затверджував магістрат. Співати, світити свічки і дзвонити до богослужіння було дозволено лише на вулиці Руській. В актах 1530 р. ім‘я Макарія згадане серед вибраних від української громади опікунів Успенської церкви.
1 серпня 1535 р. в Любліні було видано королівську грамоту, яка повідомляла про передання повноважень галицького намісника „у всіх повітах Руської землі і Поділля” від Я. Ґдашицького, що здійснював їх „не достатньо похвально”, до Макарія. 5 жовтня 1535 р. король видав грамоту на ім’я перемишльського владики Лаврентія і шляхтича Андрія Рогозинського, у якій повідомлялося про усунення ще одного намісника Я. Сікори, а згадані особи зобов‘язувалися “ввести на уряд” Макарія. Але, незважаючи на призначення, боротьба за намісництво була ще далекою від завершення. Не бажали поступатися місцем ні Я. Ґдашицький, ні Я. Сікора, який звернувся за підтримкою і допомогою до львівського латинського архієпископа Бернарда. Незважаючи на погрози ув’язнення у Тинєцькому монастирі, упродовж 1537-1539 рр. Макарій очолював делегації львівських міщан та шляхти до короля, домагаючись затвердження і визнання своїх повноважень та відновлення Галицької архієрейської кафедри.
Звернення православної громади Львова до королівської влади та Київської митрополії врешті дали результат: завдяки дипломатичним заходам та надісланим подарункам Сигізмунд I погодився надати привілей. Отримав Макарій і благословення київського митрополита Макарія. 23 жовтня 1539 р. з королівської канцелярії вийшов один із найважливіших для намісництва і єпархії документ – грамота про заснування Львівської православної кафедри. Щоб задовольнити вірних „грецької віри”, змушених звертатися у своїх духовних потребах поза межі намісництва, а також для кращого урядування церквами та церковним майном, король надав наміснику Тучапському права єпископа. Під юрисдикцію новопризначеного повноправного владики переходили всі терени колишньої митрополії (і намісництва) – „земля Руська і Подільська з повітами Галицьким, Львівським, Кам‘янецьким, Снятинським, Теребовлянським”, усі церкви, монастирі та духовенство. Цією ж грамотою Сигізмунд I передав єпископу у володіння Унівський Святоуспенський монастир з усіма маєтностями. Грамота на заснування єпархії обумовила також право єпископа отримувати річний податок з парафіяльного духовенства, так зване „куничне”, у розмірі 12 ґрошів.
Макарій, добре зорієнтований у реальному стані єпархіальних справ, уже в новій якості архієрея розпочав широко окреслені реформи внутрішнього життя єпархії. 16 листопада 1539 р. владика, звертаючись до давніх соборних традицій служіння священиків видав грамоту про утворення при Львівській кафедрі крилосу.
22 лютого 1540 р. у тодішній митрополичій резиденції – м. Новгородку відбулася хіротонія Макарія Тучапського на єпископа. Чин висвячення соборно здійснили всі українські та білоруські православні архієреї. Тоді ж єпископ Макарій підписав присяжну грамоту Київському митрополитові, якою визнавав себе „дворним єпископом з рамени митрополита”, не намагаючись відновлювати чи створювати нову Галицьку митрополію, і антимінси для храмів підписувати від імені київського митрополита.
Встановлення церковної дисципліни та послуху серед парафіяльного духовенства, як і впевнені кроки єпископа з метою обмеження впливів світських фундаторів та ктиторів на церковні справи, спричинили його конфлікти з духовенством та шляхтою у 1544-1546 рр.
З періодом архієрейства Макарія пов’язане також впорядкування справ церковних юридик у Львові. У 1544 р. владика Макарій з перемишльським єпископом Лаврентієм здійснили розподіл парафіяльних земель, припиняючи конфлікт між священиками львівських церков св. Феодора Тірона і св. Миколая Чудотворця. 16 березня король підтвердив розподіл та визначені межі. 5 серпня 1547 р. королівською грамотою було затверджено права львівської благовіщенської громади на землю, яку намагався привласнити настоятель.
Єпископ Макарій налагодив діяльність у єпархії церковного суду.
Нові умови життя єпархії сприяли також розвитку шкільництва. Уже під 1546 р. у львівських актах згадується “руська школа” на Галицькому передмісті. Її діяльність пов’язують з іменем настоятеля Богоявленської церкви крилошанина Антонія Іринковича. Сам єпископ дбав про належне забезпечення храмів книгами, створюючи умови для їх переписування та розповсюдження – відомо, що у 1544 р. він привіз до Львова позичене в унівських ченців “Мале Євангеліє”. З теренів тогочасної єпархії походить ціла низка писемних пам’яток. Так, переписувачем Мінеї 1543 р. був згаданий о. Антоній Іринкович. У 1546 р. диякон Єремія з м. Городка переписав Євангеліє для церкви св. Филипа у с. Хишевичі.
У 1548 р., відбулася „реституція” православній єпархії монастиря і добр Перегінська, які єпископ Макарій викупив за сто гривен у спадкоємців шляхтича Мацея Ґембіцького.
Окремої уваги заслуговує діяльність єпископа, спрямована на впорядкування діяльності церковних братств на території єпархії. 9 серпня 1542 р. з’явився перший документ – затвердження уставу братства при львівській Благовіщенській церкві. 18 лютого 1544 р. підтвердження уставу надано братству церкви св. Миколая. У добрих стосунках з владикою було й міське Успенське братство, при храмі якого розглядалися конфлікти архієрея з унівськими ченцями. Коли на початку 1547 р. церква Успення Пресвятої Богородиці „роспалася на полы”, владика звернувся з посланням до православних Великого князівства Литовського, Руського та Подільського воєводств Корони, закликаючи допомогти львів‘янам відбудувати храм. Для збирання пожертв було делеговано священика Михаїла та міщан Якова і Павла. 1 лютого з’явилося послання такого ж змісту Перемишльського і Самбірського єпископа Арсенія, а 6 березня цього ж року у своєму спеціальному посланні Київський митрополит Макарій повторив заклик до вірних всієї митрополії допомогти Львівській Святоуспенській громаді.
Бл. 1547 р. владика важко захворів, і, перед загрозою швидкої смерті, передав одному з членів братства скриньку з документами та коштовностями. Згодом, деякі братчики відмовилися повернути отримані речі, заявивши, що вони не належать єпископові. Справа навіть дійшла до суду, у книгах Львівського маґістрату облятовано також грамоти короля Сигізмунда ІІ Августа, видані з цієї нагоди. Магістрат визнав слушність за єпископом і виправдав його. 8 червня 1548 р. король Сигізмунд Август, очевидно, на прохання владики Макарія, видав заборону шляхтичеві Маркові Балабану втручатися у справи монастирів, підпорядкованих архієреєві.
13 грудня 1548 р. М. Балабан отримав королівську згоду на призначення його львівським єпископом після смерті владики Макарія. На початку 1549 р. єпископ Макарій помер. Місце його поховання залишилося невідомим – вже історик XVII ст. вагався, вказуючи чи то Крилос – село, що складало головну частину княжого Галича з Успенським кафедральним собором і було резиденцією митрополита, згодом намісника і, вже символічно, владики Макарія, чи кафедральний собор св. Юрія у Львові.
Зусиллями єпископа Макарія були забезпечені державно-правові, канонічні, матеріальні та духовні підстави існування відновленої православної єпархії після тривалого руйнування церковно-парафіяльного життя на Галицьких землях.
Нещодавно на сайті «Помісна Церква» було опубліковано розлоге інтерв’ю Високопреосвященного Адріана, митрополита Московського й Богородського УПЦ Київського Патріархату, в якому владика поділився своїми міркуваннями щодо історії та сучасного стану Українських Церков. Матеріал виявися доволі цікавий нашим читачам, тому редакція справедливо вирішила продовжити спілкування з владикою. У новій публікації редактор «Помісної Церкви» розмовляє з митрополитом Адріаном про чернецтво: його історію та сучасний стан. Також владика Адріан люб’язно поділився з читачами нашого проекту власними спогадами з дитинства та юнацтва, неймовірно цікаво розповідаючи про свій шлях до постригу.
- Владико! Триває Великий Піст. Чи змінилася його форма з часів написання Типікону?
- Згідно перекладу з грецької мови, Типікон (Типік) є книга уставу Православного богослужіння. У ній є розділи стосовно практичного звершення церковного богослужіння, та про монастирське життя, тобто монастирський устав. Перші Типікони з’явилися із зародженням чернецтва у III-IV-му століттях після Різдва Христового. В них особливим чином розвинені ідеї устрою чернечого життя та вимоги, які повинні виконувати ченці та черниці, щоб досягти вищого морального удосконалення.
Перша чернеча громада була заснована одним із подвижників чернецтва, преподобним Антонієм Великим у 305-му році. Вона складалась із пустельників, які жили в скитах окремо один від одного і називались Лаврами. Його монастирі були перехідною ланкою від анахоретства до суворого гуртожитку (кіновій).
Преподобний Пахомій Великий (292-348) заснував першу кіновію, тобто строгий монастир з записаним уставом. Ченці були зобов’язані проводити життя у молитві, читанні духовних книг і праці. Загальні богослужіння звершувались вночі та в день. Їжа була сама проста, один раз на добу після обідні, тобто, після головного богослужіння. Ченцям радилась мовчазливість, в ідеалі - повна мовчанка і абсолютне некористолюбство, строгий послух.
Чернечий Устав преподобного Іоана Касіана(помер у 435-му році) являє собою подальшу стадію розвитку правил монастирів та чернечих гуртожитків в єгипетських пустелях. Основою богослужбового чину єгипетського чернецтва були співи та читання на вечірніх і нічних службах. Вживалися тексти з Старого та Нового Завітів, Псалтиря, інших християнських книг.
Чернечий Устав святителя Василія Великого(329-379) складений був для монастирів Малої Азії. У ньому давалась загальна теорія подвижництва. Молитва повинна була бути безперервною. Вона повинна була супроводжувати роботу інока, а також мала стати головною частиною богослужіння. Інок повинен був щодня причащатися заготовленимим Дарами Святих Христових і Животворчих Таїн.
Устав святителя Бенедикта Нурсійського, як засновника уставного кіновійного чернецтва в Західній частині Європи в цілому розвивав традиції Устава монастирів преподобного Пахомія Великого. Найбільш відомі Типікони були: Студійський, засновником якого був преподобний Феодор Студит з Константинопольського монастиря (826); Єрусалимський і Великої Церкви, тобто Устав Святої Софії у Константинополі.
В IX-му столітті Студійський Устав був прийнятий у більшості монастирів Візантійської імперії. XІІ-му столітті на зміну Студійського Уставу прийшов Єрусалимський Типікон під впливом преподобного Савви Освяченого з під Єрусалиму. Типікон Великої Церкви використовувався в Патріаршому соборі Константинополя у IX-му – ХІ-му століттях, де за основу був спів з великою кількістю хористів.
Тому, коли до Константинополя були направлені посли великого князя Київського Володимира (Красне Сонечко), у 980-ті роки Х-го століття, то від урочистого богослужіння та від багатого співу в них сльози лилися як «з відра», від радощів і побаченої краси. І ось, до Києва повернулись три делегації послів від Риму, Константинополя і Астрахані (Астраханське ханство), де проживала велика кількість юдейської діаспори, то під час їх звіту великий князь Київський Володимир зрозумів, що для Київської Русі найкраща віра – Православна, яку отримають русичі і весь руський (український) народ від Візантії.
Київська Русь на той час мала свої кордони від Волги до Вісли (Польща) та від Чорного моря і до Норвегії. Треба сказати, що при владі царя Івана Грозного почала формуватися Російська держава з центром у Москві, оскільки його війська вийшли за межі Київської Русі та Московського царства за Волгу, де руського народу майже не було, а жили інші сотні різних народів, які з часом прийняли святу православну віру, це башкири, мордвини, чуваші, татари та інші народи сходу майбутньої Російської імперії.
У Київській Русі, з прийняттям святого православ’я від Константинополя у 988-му році у храмах, монастирях і у Києво-Печерській Лаврі був розповсюджений устав Великої Церкви, тобто Святої Софії Константинопольської.
Свята Софія Константинопольська
У Києво-Печерському монастирі служби звершувались священнослужителями-ченцями на чолі з преподобним Антонієм, який використовував Студійський Типікон. Проіснував він до середини ХІV-го століття, а потім був замінений Єрусалимським. Сучасний Типікон в наших Українських Церквах і в Російській, Московського Патріархату розподіляється на три основні частини:
І-ша частина складається з 1-ї до 47-ї глави і має загальні вказівки про богослужіння;
ІІ-га частина від 47-ї до 52-ї глави і має вказівки про «знамення» (знаки свят) і про послідовність богослужінь на всі дні року – рухомі і не рухомі свята.
ІІІ-тя частина має глави з 52-ї до 60-ї. Ці глави мають Устав служб при співпадінні храмового свята з іншими святами.
Що стосується форми і змісту Великого Посту з часів раннього християнства, то в ІІ-му тисячолітті, а тепер наступило вже й ІІІ-тє, в Православних Церквах світу скрізь в урочистій формі звершуються постові богослужіння. Це й Велика вечірня в Прощену неділю, чотири дні на першій неділі Великого Посту в строгій формі читається Великий канон преподобного Андрія Критського, це й в недільні дні звершення Божественної літургії святителя Василія Великого, це й звершення Літургії Ранішосвячених Дарів святителя Григорія Двоєслова, єпископа Римського тощо.
- Чи погоджуєтесь ви з думкою, що якби люди вчилися молитись і поститись з дитинства, то й ченців було б набагато більше?
- Це дуже складне питання, яке вимагає від кожної людини особистого рішення. Як бачимо із життя ченців перших століть християнства, вони вживали їжу всього один раз у день, а страви була простими, без зайвих жирів. У ченців була мета весь свій час віддавати молитві Божій і повсякденній праці. Що стосується сучасного чернецтва і монастирів, в яких вони перебувають, то їх життя в нових умовах є зовсім іншим: трьохразове харчування, гаряча та різноманітна їжа. Й тому при таких харчах мало однієї молитви і богослужінь. Необхідно,щоб чернець чи черниця почували себе в строгому релігійному стані. Треба кожному ченцеві й керівникам монастирів всю свою фізичну силу і енергію направляти також на фізичну працю, щоб в голову не йшли спокуси та не дійшло до гріхопадінь.
І це не головне, щоб в монастирях Українських Православних Церков, було багато ченців, а важливо, щоб вони в домашніх умовах виховували в собі православне чернецтво. Наприклад, у всі Пости і особливо, у Великий Піст всі люди повинні вести себе достойно і молитовно, милосердно, благодатно і з любов’ю відносились одне до одного. Особливо подружжя зі своїми дітками, повинні знати і пам’ятати, як треба вести себе у піст, під великі свята та перед неділею. А в самий день свята повинні сповідатися, причащатися Святих Христових Таїн, готувавши себе зі смиренням і зі строгістю до себе.
Щоб і духовенство, до якого йдуть люди на богослужіння, на сповіді та на інші Таїнства та Треби, особливо за Божественною Літургією, вели себе по-пастирськи і по-християнськи, а не як наймити, які чекають від віруючих лише матеріальної користі, а не принесення ними в сльозах свої гріхи для зняття їх у покаянні.
Особливо доречно тут згадати молитву преподобного Єфрема Сиріна: «Господи і Владико життя мого! Духа лінивства, безнадійности, владолюбства і пустомовства не дай мені. Духа ж чистоти, смиренномудрости, терпеливости і любові дай мені, рабові Твоєму . Так, Господи Царю! Дай мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословенний на віки віків. Амінь.Боже, очисти мене, грішного».
Також і інша важлива молитва, яка вживається у Великий Піст і у всі дні нашого земного життя:
Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо жодного оправдання не маючи, ми, грішні, Тобі як Владиці цю молитву приносимо: помилуй нас. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові.Господи, помилуй нас, бо на Тебе ми надіємось: не прогнівайся дуже на нас і не пам’ятай беззаконь наших, але зглянься і нині як Милосердний і визволи нас від ворогів наших. Бо Ти Бог наш, а ми люди Твої, всі творіння рук Твоїх і ім’я Твоє призиваємо.І нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. Милосердя двері відкрий нам, Благословенна Богородице, щоб ми, на Тебе надіючись, не загинули, а від усякого лиха Тобою визволилися. Бо Ти єси спасіння роду християнського.
- І взагалі, як на ваш погляд потрібно виховувати молоде покоління, щоб воно правильно сприймало чернецтво?
- Виховання дітей в наш час чомусь розпочинається не вдома, у сім’ї, а з дитячого садку та в школах. Але, на жаль, ні в садках, ні в школах немає спеціальної церковно-релігійної програми, де діти та школярі змогли б вивчати Закон Божий та дізнавались, як жити по-християнськи. Церковне виховання повинне розпочинатись удома, в першу чергу при глибоко віруючих батьках, дідусях і бабусях. Кожна дитина, школяр чи студент зможе "самі себе виховувати" в релігійному дусі, але це вже відбувається за допомогою духовенства храмів чи монастирів, якщо вони розташовані недалеко від їх оселі.
Звичайно, ви справедливо запитаєте, яку рольу вихованні дітей
повинні відігравати
духовні батьки, хресні, тобто «куми» рідних батька і матері? Це дуже важливе питання, яке ставить всіх хресних батьків перед Судом Божим. Адже під час хрестин дитини, вони дають обіцянку Церкві, що будуть виховувати свою духовну дитину в християнському дусі. Але дуже часто так не буває. Хоч і є ці духовні, так звані, батьки, але вони відіграють роль лише в матеріальних подарунках й то, один чи два рази на рік. З цього приводу, я й хотів би сказати про себе. Мій тато Георгій, загинув на війні, а мама Варвара, тяжко працювала, маючи п’ятьох дітей, серед яких я був найменший.
У 5–9-ти річному віці з тіткою Христиною, рідною сестро мого тата, я ходив до міського храму на честь святого пророка Іллі у Березанівці м. Дніпропетровська. Мені дуже подобалась служба і спів по нотах чотирьохголосного хору. Тоді я був закоханий в доньку священика отця Єфимія, Матрону, яка йшла по храму до кліросу і в неї репіло взуття. Я думав, що це найкращі люди в храмі мають такий звук взуття.
Коли мені було більше 10-ти років, я часто відвідував Свято-Тихвинський жіночий монастир, що на вул. Чичеріна м. Дніпропетровська, де був знайомий з багатьма черницями, особливо старшого віку. Вони мені постійно дарували церковні книги, молитовники, свічки тощо. Якось я прибув на монастирське богослужіння, а там не було моєї дуже доброї черниці, по імені Пульхерія. Я почав її наполегливо шукати по монастирю, побіг до її келії, але мені там сказали, що вона померла, її тіло зараз лежить у храмі. Похорон відбувся після Божественної літургії. Я весь час простояв біля її труни, а вже після похорону в храмі її тіло несли до монастирського цвинтаря, куди я теж йшов поряд з чернечим хором.
Коли тіло черниці Пульхерії було поставлене біля ями, я був поряд з нею. І ось тут вперше я відчув хуліганський дух і характер монастирського священнослужителя, який був закріплений за цією святою обителлю. Сам він був невисокого росту, маючи біле волосся на голові і сиву бороду. Як же він на мене накинувся зі словами: що ти тут робиш, тобі тут немає чого робити! Біжи звідси додому. Я його не послухав, бо дуже любив свою дуже гарну й глибоко віруючу черницю Пульхерію. Але на все життя залишилось в моєму дитячому серці і душі неповага до подібних священиків і архієреїв. Мені тоді було всього 12-ть років. У мене все обличчя горіло від сорому, хоч із священних книг я знав, якими повинні бути пастирі Христові.
Тому, після цього похорону в моїй свідомості було подвійне бажання ким стати і що обрати в своєму житті: Церкву і пастирство, чи театр і акторство. Але ж після закінчення Дніпропетровського музично-педагогічного училища та Київського Державного педагогічного Університету ім. М. Драгоманова, я все ж таки обрав пастирство, хоча протягом всього свідомого життя постійно зустрічав і зустрічаю таких байдужих священиків і архієреїв, яких я знав зі своїх дитячих років.
Особливо, запам’ятався священик з Амура м. Дніпропетровська о. Віталій Лелюхін, родом зі Смоленської області, якого в кінці 50-х років КДБ поставило єпископом з іменем Іоасафа (Лелюхіна) - Сумським і Охтирським, потім через рік Дніпропетровським і Запорізьким та Кримським, а пізніше Вінницьким і Брацлавським. За його «чесну» працю перед радянськими КГБістами він був поставлений Екзархом України, Митрополитом Київським і Галицьким за те, що він зачинив тисячі храмів, соборів і монастирів в тих єпархіях, в яких керував.
Але не довго йому прийшлося служити «архієреєм ХХ-го століття», всього 8-м років, бо отримав саму тяжку форму хвороби, коли декілька місяців в резиденції Київської Митрополії кричав на весь голос від болі. Можливо це кричала його совість, яка засуджувала його за скоєні ним злочини перед Богом і Святою Церквою в нашій Батьківщині.
Митрополит Адріан звершує чин постригу над послушницею Іраїдою
Ось чому в наш час від гуртожитків до кабінетів чиновників в духовних учбових закладах необхідно заборонити всякі наклепи один на одного, суди-пересуди брат-брата у Христі, доноси «навуходоносорів», начальству і щоб саме начальство мало внутрішню культуру, а не душевну брудноту. Не потрібно просиджувати в своїх кабінетах в пустоті та безстидстві, в плітках і в великих гріхах.
Я знав одного ректора, який постійно в присутності багатьох людей висміював своїх професорів, докторів наук і академіків АН України, не говорячи про рядових викладачів і навіть найвищих керівників держави, натякаючи, що вони не мають авторитету серед людей. Невже ці особи надіються, що таким ставленням вони заслужать для себе якийсь авторитет? І це свавілля пліткарів кується не тільки в світських чи духовних учбових закладах, але й у єпархіях, митрополіях і навіть в патріархіях. Чомусь ці нелюди розпочинають суд не з себе, а з інших, набагато кращих від них людей.
- Історично, ви є з тих людей, які в Київському Патріархаті мають найбільший досвід чернецтва. Чи шкодували ви за свій вибір? Хто найбільше сприяв йому?
- Це питання є не менш важливим ніж те, що було перед цим. Я народився в часи Великої Вітчизняної Війни в день святого апостола Андрія Первозваного, 13-го грудня 1943-го року. За розповідями моєї мами лікар, який приймав пологи був віруючою людиною і сказав моїй мамі, що за певними знаками видно, що дитина буде багато страждати за віру. Цей лікар навіть чомусь хотів, згідно слів мами, мене забрати собі на виховання наче рідну дитину, але мати не віддала мене.
З 6-ти –до 17-ти років я мав біля хати свою невеличку і не високу капличку, в якій горіли лампадочки перед іконками. Я в ній часто молився і повертаючись у бік берега, де розлитий ставок в очереті, когось благословляв, немо там стояли тисячі людей. У всі свої школярські роки, окрім свого храму, Свято-Іллінського, я відвідував Свято-Тихвинський жіночий монастир, а пізніше Свято-Троїцький собор, в якому приймав участь у співах на лівому кліросі, а пізніше й на правому, головному.
В 17-ть років, після закінчення середньої школи я ледве – ледве упросив маму, щоб поїхати до Почаївської Лаври і там влаштуватись на послух. Але керівництво Лаври мене не взяло, бо боялось мого малолітства та уповноваженого у справах релігій по Тернопільській області.
Як з'ясувалось пізніше, благочинним Лаври на той час був мій земляк із Дніпропетровської області (Новомосковський район, с. Піщанка) архімандрит Каленик (Піскун). Що було зі мною після від’їзду від Лаври? Я змушений був їхати до м. Радивилова (Червоноармійськ) Рівненської області, де влаштувався робітником на залізниці, щоб отримати кошти на повернення додому до Дніпропетровська. Жити я влаштувався в чудових парафіян храму Антонія і Параскеви, які мене полюбили, як свого рідного сина. Я щодня за них і за інших добродіїв молюсь і прошу Господа за їх блаженне вічне життя.
Я ходив там на богослужіння до міського храму на честь святого князя Олександра Невського, співав на кліросі, але священик о. Павло і деякі церковники вважали мене за шпигуна, який прибув з країв більшовизму. Тільки завдяки приїзду до мене моєї мами і тітки Христини, яка всі роки мені у всьому допомагала, особливо в роки навчання, радивилівський священик і церковники стали ставитись до мене відповідно, бо побачили в моїх рідних, що вони нічого не мають спільного з радянською політикою.
Пам’ятаю, як я один раз повертався з роботи на залізниці з м. Дубно до Радивилова. На вулиці було 25-ть градусів морозу, зима. Був вже вечір, а міський поїзд до Радивилова повинен їхати через три – чотири години. Тому я вирішив сісти на товарний потяг, щоб доїхати до свого міста відстань кого 50 кілометрів, оскільки всі «товарняки» на моїй станції зупинялися. Але ж він так і не зупинився, а завіз мене аж до станції Красне Львівської області, до якої я проїхав ще 50 кілометрів, тобто разом 100 км. Після цього, я знову сів на товарний потяг, маючи надію, що цей все ж таки зупиниться у Радивилові. Але цього знову не трапилось. Другий потяг теж не зупинився у Радивилові. Так мені довелось проїхати 200 кілометрів при лютому морозі. Я не відчував своїх ніг, рук і обличчя, а коли проїжджав біля сіл, в яких з димарів бачив дим, я дуже хотів, щоб в біля них хоч якось зігрітися. Ось таке чернецтво я отримав у Почаївській Лаврі в свої юнацькі роки.
Потім була служба в Радянській Армії з 1961-го по 1964-й роки у Ярославській області. Після служби я заїхав до Свято-Троїцької Сергієвої Лаври у м. Загорську, де познайомився з керівником лаврських хорів отцем Матфеєм (Мормилем) та його другом, собратом у Христі ігуменом Марком, викладачем Духовної семінарії. Але особливо мене вразив Ректор Духовної академії і семінарії, митрофорний протоієрей отець Константин Ружицький, невисокого росту, був гордістю духовної освіти в РПЦ МП на той час. Родом він був із західної частини України. На жаль, отець Марк хоч і був молодий, але швидко помер від цукрового діабету. Це була весна 1964-го року.
Поступити в цьому році на навчання в Духовну семінарію мені не довелось, бо з прибуттям до Дніпропетровська там було нове рішення, поступити до Музично-педагогічного училища після закінчення якого, я поступив і завершив Київський педагогічний університет ім. М. Драгоманова. У 1973-му році, отримавши призначення викладачем до Миколаївського педінституту, я потрапив на прийом до Митрополита Київського і Галицького Філарета з проханням в пораді, що мені далі робити. Він мені чітко сказав, не побоявшись того часу, що П.Ю. Шелеста зняли, а його місце зайняв безбожник В.В. Щербицький і, що ти нічого доброго і корисного не зробиш у своїй педагогіці, хоч і підеш навчатися до Академії педагогічних наук України, куди ти плануєш. Але ти є віруючою людиною й тому їдь до Загорська і там поступай до навчання в Духовну семінарію і Духовну академію. Я так і зробив.
У грудні 1973-го року я був прийнятий співаком двох хорів: мішаного і братського чоловічого, маючи надію на те, що влітку 1974-го року буду навчатися в названому духовному учбовому закладі. Тим більше, що мене в цьому заспокоював головний диригент двох хорів, архімандрит Матфей, який спеціально клопотався перед Ректором Академії і Семінарії, Архієпископом Володимиром (Сабоданом) про мій вступ до навчання.
Але ті ж самі уповноважені у справах релігій по Московській області не дозволяли Ректору, Архієпископу Володимиру приймати абітурієнтів з вищою державною освітою. Тому Владика Володимир домовився з єпископом Смоленським і В’яземським Феодосієм (Процюком), щоб мене рукопокласти в сан диякона і священика з тим, щоб я зміг поступити на навчання. Два роки я відбудовував полурозбитий Свято-Миколаївський храм в селі Миколо-Яровня Смоленської області (17 км. від Смоленська).
За цей час мені вдалось провести від ближнього села електрику за три кілометри, штукатурити стіни в середині і на вулиці, малярити їх і розписувати. Провів водяне опалення, побудував на вулиці кухню, їдальню, невеликий готель і підсобне господарство, в якому були корови, кози і кури. Я надіявся, що за мою чесну працю Владика Феодосій мене дуже швидко відпустить до навчання. Але він не поспішав це робити. Тільки після моїх довгих умовлянь він переступив себе по-людськи й дав мені направлення. Треба сказати, що коли Смоленським архієреєм став Митрополит Кирил (нині Патріарх РПЦ МП), то він розширив моє підсобне господарство в 10-ть разів.Таким чином у 1982-му році я закінчив Ленінградську духовну семінарію, а в 1988-му ювілейному році завершив Московську Духовну Академію.
На 4-му курсі навчання в МДА, з благословення Святійшого Патріарха Московського Пимена, 8-го вересня 1987-му року, в день пам’яті святого мученика Адріана, я прийняв чернецтво на честь його імені. Чин постригу звершив намісник Лаври архімандрит Олексій (Кутєпов), нині Митрополит Тульський і Белєвський. Весною 1989-го року, після Академії, я отримав призначення до Ногінська Московської області відновлювати Богоявленський собор, в якому молився і служив псаломщиком майбутній Патріарх Московський Пимен (Ізвєков). З Божою допомогою мені вдалося не тільки відновити Богоявленський собор, але й побудувати комплекс з десяти 2-х і 3-х поверхових будівель. За два роки ми встигли стільки зробити, що 23-го липня 1991-го року, під час перенесення святих мощей преп. Серафима Саровського з Москви до Дівєєво у Ногінську була перша зупинка. Була велика урочистість. Мощі зустрічали біля 50 тисяч паломників, 200 священиків, 20 архієреїв на чолі зі Святійшим Патріархом Алексієм ІІ.
Далі події розвивались так. В цьому ж році, на початку листопада 1991-го року у Києві проходив Всеукраїнський Помісний Собор на якому розглядались питанням від’єднання УПЦ від РПЦ МП на чолі з Блаженнійшим Митрополитом Київським Філаретом. В цей же час майже всі республіки колишнього СРСР оголосили своє бажання про вихід з нього і про будівництво своїх незалежних держав. Так поступила й Україна.
З розпадом Радянського Союзу і об’явою Україною про свій суверенітет і незалежність я мав дружбу з активними членами української діаспори у Москві і по Росії. Але за мою активну підтримку в Росії Української Держави і Помісної Української Православної Церкви з центром у Києві, яка повинна відійти від РПЦ МП і створити свою, мій керуючий Московською єпархією РПЦ МП Митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій (Поярков) дізнався й почав застосовувати до мене свої традиційні методи, будучи членом Священного Синоду та членом інших радянських державних організацій, до яких приймали лише «обраних» архієреїв РПЦ МП.
Направивши мене до Австрії, Митрополит Ювеналій в ці ж дні зробив збори з духовенством Ногінського району й вирішив змістити мене з посади настоятеля Богоявленського собору та благочинного Ногінського району, забуваючи, що я був ще народним депутатом двох рівнів: Московської обласної та Ногінської міської Рад, а також Ректором Православної загальноосвітньої гімназії. Але 1-го жовтня 1992-го року «посли» Митрополита Ювеналія не встигли захопити собор з комплексом будівель, оскільки нашій церковній Раді по телефону сповістили добрі люди із єпархії про зле рішення Владики Ювеналія.
Так, отримавши підтримку міської Ногінської влади, виборців, викладачів Гімназії, парафіян тощо, я не виконав Указу Митрополита Ювеналія і Патріарха Московського Алексія ІІ про від’їзд до Ульяновської єпархії відновлювати кафедральний собор, який був розбитий більшовиками в рідному місті В. Леніна.
Ось в таких умовах я й потрапив до Української Православної Церкви Київського Патріархату, де у грудні 1993-го року був прийнятий до його складу. А 6-го лютого 1994-го року я став єпископом Дніпропетровсько-Запорізьким та Богородським. У Запорізькій області за два роки мені вдалося сформувати Духовне училище з державною акридетацією, а також, організувати відкриття 50-ти парафій і стільки ж рукопокласти священиків в Богоявленському соборі м. Ногінська, де всі ставленики безкоштовно отримували підрясники, ієрейські хрести, служебники і требники.
Це ж саме відбувалось і в Дніпропетровській області, де з 1994-го по 2011-й роки мені вдалося сформувати на території Петро-Павлівського храму м. Дніпропетровська, мною побудованого, протягом 12-ти років (1999-2011 рр.), Духовне музично-хорове училище, теж з державним визаннням, на базі якого зараз формується Духовна семінарія, на чолі з ректором протоієреєм Орестом Юнаком та відкриття 217-ти парафій і рукопокладення в диякони і священики 189-ть священнослужителів.
В моєму виборі чернецтва активну роль відігралав Божий Промисел, який вів мене до Церкви Божої і її благодаті, щоб у свій час стати архімандритом і непокірним ченцем тієї церковної влади, яка була на той час в Московській Патріархії.
- Якби у вас була нагода звернутись до нового покоління ченців, які поради Ви могли б їм дати?
- По-перше, не мріяти їм, сучасним молодим ченцям, про архієрейські клобуки, особливо білі, митрополичі та про патріарший кукіль, а вчитися й активно працювати на заняттях, просиджувати в бібліотеках і читальних залах духовних учбових закладів, щоб перейняти у достойних наставників чернецтва і не уподібнюватися прислів’ї: «що поганий той єфрейтор, який не мріє стати генералом».
Не звикати до солодких та жирних харчів, а постійно думати про свій духовний і фізичний стан, що необхідно мати кожному ченцеві. Готувати себе до пастирського служіння і виконувати свої обов’язки, бути молитвенником, дотримуватися постів, ретельно готуватися до проповідей, богослужінь, уважно молитися правило, провадити час навчання чи у монастирі, більше з Богом і в мовчанні.
І ще. Якщо комусь із випускників Духовної академії чи аспірантури запропонують в майбутньому стати єпископом, не поспішайте ловитись на цей «гачок», а старайтесь спочатку потрапити на село, щоб там відчути страждання своїх парафіян і всіх людей, які там живуть. Там також треба займатися ремонтами і будівництвами храмів, відкриття благодійницьких їдалень, Недільних шкіл тощо. Тільки тоді вони будуть мати право приймати запрошення чи пропозиції ставати на архієрейський шлях. Що з того, що сучасні архієреї і навіть деякі Предстоятелі не знають цього парафіяльного сільського життя, а вимоги до них однакові, як від настоятелів міських храмів, які мають і золото, і срібло, і «зелені», і гривні, «Мерседеси» і «Крайслери» та різнобарвні палаци.
- Як ви дивитесь на те, що багато сучасних ченців не завжди відмовляються від власного майна, а дехто з них, ось як відомий московський чернець, мають цілий парк автомобілів та нерухомість у центра міста Москви?
Основною причиною цього є послаблення сучасному чернецтву, які дозволяють подібним ченцям в сані мати все матеріальне, яке зовсім не потрібне справжнім ченцям, подібним до тих, що були в ранніх часи християнства.
Сучасні Лаври і монастирі з центрів молитви, спасіння і подвижництва перетворилися у видимі музеї та історичні свідчення сучасних зажерливих ченців, архієреїв і навіть Предстоятелів. Візьміть хоча б приклад лукавих ченців у високому духовному званні на території Києво-Печерської Лаври, в Одесі, в Житомирі, в Луганську, Донецьку тощо. Кореспонденти не раз ставили питання намісникам монастирів, керуючим єпархій і ченцям-священнослужителям про придбання ними дорогих автомобілів за рахунок віруючих, а також будівництва своїх власних палаців тощо. За які кошти вони все це мають? Звичайно ж, що не за свої, а за приховані від контролю людей та церковних Рад і державні. Згадуючи ченців перших століть здається, що сучасне чернецтво є пародією часів, коли жили дійсні праведники і виконавці чернечого послуху.
- Владикл, а чи може бути вікове обмеження для бажаючих прийняти постриг? Скажімо, занадто молодий, чи навпаки – не здатний фізично звершувати правило.
На мою думку обмежень не може бути, але якщо чернецтво приймає молода людина, то їй необхідно надати особливий послух: це догляд за старенькими хворими ченцями, священнослужителями, церковнослужителями, інвалідами та хворими пенсіонерами. Бути на послуху на кухнях і їдальнях, на полі, на підсобному господарстві, а ні в якому випадку не бути прислужниками тільки в храмах при монастирях, де від бездіяльності у деяких ченців може розвиватися та гріховність, яка не має бути властивою ченцям.
Є багато випадків, коли подружжя розлучила смерть, одного. Тому, залишившись у вірності своїй половині, можна йти до чернечого життя, до монастирів і там постійно молитися за своїх рідних і близьких, а також по силі можливостей, фізично працювати. Є й хворі люди, а вірніше, від народження не дано їм мати дітей і взагалі, бути одруженими чи заміжньою, бо Бог не дав їм цих можливостей. Тому ці люди дуже цінні для чернецтва, бо все своє життя віддадуть Церкві Божій і справі монастиря, а також своєму чудовому православному народу. Самотня людина служить безпосередньо Богу, а одружений, спочатку служить своїй дружині, а потім тільки Богу.
Але серед цих людей, які постійно шукали Бога, виконували Його Заповіді, творили добро і уникали зла, були не тільки праведними подвижниками у Єгипті, Малій Азії, Сирії, у Візантії, але й і у нас, у Києві, на Русі, як препп. Антоній і Феодосій, Агапіт Печерський, преп. Сергій Радонезький, преп. Пафнутій Боровський, преп. Серафим Саровський, Митрополит Московський Филип, преподобний Максим Грек, Митрополит Ростовський Арсеній (Мацієвич) та інші.
- А, як ви дивитесь на те, щоб чернецтво в Православній Церкві розвивалось надалі, наслідуючи католицьку традицію – поділ ченців на ордени, де кожен з них мав би свою власну спеціалізацію?
- Я не знаю католицької традиції, яка могла б допомогти мені відповісти на Ваше питання, бо був весь час студентом державних та православних учбових закладів. Але був я в двох католицьких монастирях під містом Сантьяго (Чілі) та у Австрії, в центрі Відня. Там я не помітив чогось особливого і подвижницького. Хоч відчув красу богослужінь, яка в якійсь мірі нагадує і нашу, православну. І взагалі, католики дуже близькі для деяких українців західної частини України, а не для українців її східної частини, до якої належу і я.
Звичайно, що з прибуттям до ватиканської кафедри Папи Франциска, весь світ відчув якесь особливе життя, народне і просте. І що його життєвий шлях буде прикладом і для багатьох Патріархів Православних Церков світу. Тому, як католикам так і православним дуже приємно бачитися і зустрічатися з такими видатними церковними діячами, які хочуть мати в своїх руках керівництво Церквою і її народом і, що вони вважають себе найменшими й найгрішними людьми серед тих, які їм довіряють свою душу і серце.
- Як людині упевнитись в тому, що вона має поклик до чернецтва?
По-перше, це самітноцтво з самого свого дитинства, юнацтва і в студентські чи свідомі роки. вичайно, якщо ця людина православного віросповідання постійно відвідує храми чи монастирі, звершує молитвослів`я, правила і постійне повчання у житті святих угодників Божих та у Святому Письмі, вже отримала той вірний шлях, який керує домашнім чернецтвом або приведе до монастирів, щоб стати ченцем чи черницею. Але, в своєму житті ці люди отримали великий досвід і що ніхто в монастирях їх не зможе вивести з рівноваги, бо вони мають велику земну і духовну школу для подолання всяких спокус. Цей стан самітництва й приведе цю людину до дійсного чернецтва. Звичайно, якщо людина є мирною, спокійною, молитвенницею, милосердною і у всьому помічницею людям хворим, немічним, інвалідам, сліпим і калікам, як по тілу, так і по духу.
- Щоб ви могли б побажати і порадити читачам нашого видання в час Великого Посту?
У першу чергу я раджу якомога частіше відвідувати богослужіння й прислухатися до змісту текстів церковної служби, які читаються в алтарі чи на кліросі. Звичайно, щоб і псаломщики, чи просто чтеці вміло й доступно для віруючих читали стихири, псалми, тропарі, кондаки, часи, зображальні, повечір’я, полуночниці та інші тексти, щоб була чітка артикуляція губ, дикція, інтонація звуку, голос на диханні, а не горлове читання, через що читач через пару хвилин закашляється і не зможе читати.
По-друге, старатися вживати пісну страву, навіть без олії, яка дуже корисна і для душі, і для тіла, та дозволяє очистити тіло від зайвого. Необхідно постійно бути з Богом і в Бозі в молитовному стані, не зважаючи на працю, навчання, сон чи інші добові зайнятості. Молитися за своїх рідних і близьких, особливо за своїх ворогів, щоб Господь змирив їх душі і примирив їх з вами. Також необхідно молитися за померлих рідних, близьких і за своїх всіх парафіян, які мають постійну потребу у клопотанні за них перед Богом і у прощенні їх вільних і невільних провин.
- Щиро дякую Вам, Ваше Високопреосвященство, за чудову та щиру розмову, яка, я впевнений, виявиться не лише цікавою, але й корисною кожному читачу "Помісної Церкви"! Спаси вас Господи!
- Божого благословення вам і всім читачам вашого молодого, але вже популярного православного інтернет-проекту. Нехай вам допомагає Господь!
Єпи́скоп Іоа́н (в миру Бойчу́к Васи́ль Іва́нович) народився 6 березня 1957 року в селищі Битків Надвірнянського району Івано-Франківської області.
З 1964 по 1972 рр. навчався у середній школі.
У 1974 р. закінчив Брошнівське професійно-технічне училище.
З 1976 по 1978 рр. — служба в радянській армії.
У 1978 — 1984 рр. працював в Надвірнянському лісокомбінаті, навчався в лісотехнічній школі.
З 1984 по 1987 рр. навчався в Московській Духовній Семінарії.
У 1986 р. рукоположений в сан диякона, а в 1987 р. — на священика.
1987 року направлений для пастирського служіння в Івано-Франківську єпархію.
24 червня 1996 р. возведений у сан архимандрита митрополитом Галицьким Андрієм (Абрамчуком).
7 липня 1996 р. рукоположений в сан єпископа та призначений керуючим Рівненсько-Острозькою єпархією.
11 листопада 1996 р. призначений керуючим Житомирсько-Овруцькою єпархією. 4 квітня 1997 р. призначений єпископом Коломийським і Косівським, керуючим Коломийською єпархією УПЦ Київського Патріархату.
Удостоєний вищих церковних нагород: Ордену святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня (23.01.2004 р.), Ордену Юрія переможця (14.12.2006 р.) та Ордену Святого Миколая Чудотворця (06.03.2007 р.).
У зв’язку з важкою хворобою (інсульт) преосвященний Іоан, єпископ Коломийський і Косівський, не може відправляти богослужіння та здійснювати керівництво єпархією. Тому, рішенням Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату від 08 березня 2013 року було прийнято рішення звільнити його від управління Коломийською єпархією за станом здоров’я та почислити його на спокій. Також Синод дякує преосвященному єпископу Іоану (Бойчуку) за понесені труди та закликає піднести молитви за його здоров’я. (Журнал №14)
Архієпископ Вінницький і Брацлавський Онуфрій (в миру Яросла́в Яросла́вович Хавру́к) народився 25 червня 1966 р. в с. Дермань Здолбунівського району Рівненської області.
У 1981 р. отримав свідоцтво про неповну середню освіту.
У 1984 р. закінчив Дубнівське культосвітнє училище.
З 1984 по 1988 рр. навчався у Луцькому державному педінституті ім. Лесі Українки на факультеті історії та суспільних дисциплін.
У 1993 р. закінчив Київську духовну семінарію, заочний відділ.
З 1988 по 1991 рр. працював на різних посадах педагогічної роботи.
10 березня 1991 року Високопреосвященнійшим Іринеєм (Середнім), Архиєпископом Рівненським і Острозьким (УПЦ МП), був рукоположений в сан диякона. Служіння ніс у Дерманській Свято-Троїцькій парафіяльній церкві і в Дерманському Свято-Троїцькому жіночому монастирі.
3 червня 1992 року був рукоположений Високопреосвященнійшим Іринеєм на священика і направлений настоятелем Свято-Михайлівської церкви с. Миротин Здолбунівського району. Там прослужив 10 років.
У 2002 р. Високопреосвященнійшим Варфоломієм був призначений настоятелем Свято-Воскресенської церкви м. Острога.
З 2003 р. навчається в Аспірантурі при Національному університеті «Острозька академія» за спеціальністю «релігієзнавство», працюючи над дисертацією на здобуття наукового звання «кандидат філософських наук» на тему «Ідея утворення Православного патріархату в Українських землях в контексті міжконфесійних реалій в кінці 16 — першій половині 17 ст.ст.»
З 2005 р. працює викладачем Національного університету «Острозька Академія» на кафедрі релігієзнавства.
25 жовтня 2005 р. прийняв чернечий постриг у Свято-Георгіївському монастирі на Козацьких могилах з ім'ям Онуфрій.
30 жовтня 2005 р. хіротонісований на єпископа Дерманського та призначений вікарієм Рівненської єпархії з перебуванням у м. Остріг.
4 березня 2006 р. призначений єпископом Вінницьким і Брацлавським, керуючим Вінницькою єпархією.
23 січня 2012 р. Указом Святійшого Патріарха Філарета возведений в сан архиєпископа.
Єпископ Городоцький Юліан, вікарій Львівської єпархії (в миру Петро Петрович Гатала), народився 29 березня 1980 року в селі Лівчиці Городоцького району Львівської області в сім'ї робітників.
З 1986 року по 1987 рік навчався у львівській середній школі №40; з 1987 року по 1990 рік – у Підзвіринецькій середній школі Городоцького району Львівської області, з 1990 року по 1997 рік – у Львівській середній школі №31.
1997 року, екстерном здавши екзамени по програмі першого курсу, вступив на другий курс Львівської Духовної Семінарії Української Православної Церкви Київського Патріархату.
21 листопада 1999 року в храмі Святого Архистратига Михаїла села Пристань Сокальського району Львівської області митрополитом Львівським і Сокальським Андрієм (Гораком) хіротонісований у сан диякона.
4 червня 2000 року закінчив навчання у семінарії, та, в день випуску, нагороджений митрополитом Андрієм (Гораком) ювілейною медаллю «2000-ліття Різдва Христового». Цього ж року зарахований до Львівської духовної академії Української Православної Церкви Київського Патріархату.
10 вересня 2000 року у храмі Різдва Пресвятої Богородиці села Криниця Миколаївського району Львівської області архиєпископом Дрогобицьким і Самбірським Феодосієм (Пециною) хіротонісований у сан священика.
У вересні 2001 року відновив та очолив Недільну катехитичну школу при кафедральному соборі Покрови Пресвятої Богородиці м. Львова. Протягом 2003-2004 навчального року викладав християнську етику у Львівській середній школі № 28. З жовтня 2003 року звершував почергове служіння у каплиці Всіх святих землі української Львівської міської громадської організації «Скнилівська трагедія» та стає духівником екуменічного релігійного братства «77 ангелів» цієї організації.
Захистивши дипломну роботу, 1 червня 2004 року успішно завершив навчання у Львівській Духовній Академії.
24 червня 2004 року призначається викладачем основного богослів’я, катехизису, церковно-слов’янського читання ЛДАіС. У вересні цього ж року призначений помічником інспектора та духівником ЛДАіС. З 16 листопада 2004 року — настоятель академічного храму Святителя Іоанна Золотоустого. У грудні 2004 року заснував при храмі Недільну катехитичну школу «Добрий Пастир».
22 березня 2005 року до дня Святої Пасхи митрополитом Львівським і Сокальським Андрієм (Гораком) нагороджений наперсним хрестом.
У жовтні 2006 року засновує Молодіжну християнську організацію імені Святителя Петра Могили. 30 листопада 2007 року призначається головою Єпархіального відділу у справах молоді.
Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом 12 березня 2007 року до дня Святої Пасхи нагороджений саном протоієрея.
5 травня 2010 року відзначений благословенною Архиєрейською грамотою.
15 квітня 2011 року у Хресто-Воздвиженському Манявському монастирі Івано-Франківської єпархії Високопреосвященним митрополитом Львівським і Сокальським Димитрієм пострижений в чернецтво з іменем Юліан на честь святого мученика Юліана Аназаврського.
17 травня 2011 року, згідно рішення Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату від 13 травня 2011 року, Високопреосвященним митрополитом Львівським і Сокальським Димитрієм призначений намісником новозаснованого Свято-Іоанно-Золотоустівського чоловічого монастиря м Львова.
Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату від 23 січня 2012 року обраний на єпископа Городоцького, вікарія Львівської єпархії.
9 лютого 2012 року з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета митрополитом Львівським і Сокальським Димитрієм возведений у сан ігумена і нагороджений хрестом з прикрасами.
Єпископ Городоцький Юліан, вікарій Львівської єпархії, продовжує нести покладені на нього обов’язки намісника Свято-Іоанно-Золотоустівського чоловічого монастиря.
Єпископ Чернівецький і Кіцманський Марк (в миру – Гринчевський Василь Йосипович) народився 18 січня 1978 р. в с. Дем’янківці Дунаєвецького району Хмельницької області в багатодітній родині сільських робітників. З раннього дитинства у супроводі своєї бабусі, нині покійної, відвідував церкву в м. Дунаївці.
У 1985 р. поступив на навчання у Дем’янковецьку початкову школу, після закінчення якої продовжив навчання у старших класах Іванковецькій середньої школі І-ІІІ ступенів. У зв’язку з переїздом батьків на Буковину перейшов на навчання у Чагорську середню школу Глибоцького району Чернівецької області, яку закінчив у 1996 р.
Того ж року поступив на навчання до Волинської духовної семінарії, яку закінчив у 2000 році. Під час навчання у 1999 р. одружився, від шлюбу маю дочку Ірину, 2000 року народження.
19 вересня 1999 р. у Свято-Андріївському кафедральному соборі м. Хмельницького преосвященним єпископом Хмельницьким і Кам’янець-Подільським Антонієм рукоположений на диякона, а 21 вересня – ним же у тому ж храмі на священика. З цього часу виконував послух настоятеля на парафіях Хмельницької єпархії.
У зв’язку зі зрадою дружини у 2006 р. розлучився.
У 2007 р. поступив на навчання до магістратури (5 курсу) Львівської православної богословської академії, яку закінчив у 2008 р.
19 березня 2008 р. преосвященним архієпископом Антонієм у Андріївському кафедральному соборі м. Хмельницького пострижений у чернецтво з нареченням імені Марк – на честь святого апостола і євангеліста Марка.
13 грудня 2009 р. Священним Синодом УПЦ Київського Патріархату обраний на єпископа Чернівецького і Кіцманського (Журнал № 26). 17 вересня 2009 р. Святійший Патріарх Філарет і собор архієреїв під час Божественної літургії у Володимирському кафедральному соборі м. Києва звершили хіротонію ієромонаха Марка на єпископа.
Архиєпископ Житомирський і Овруцький Ізяслав (в миру Карга Юрій Анатолійович) народився 31 липня 1949 року в місті Києві. У 1990 р. закінчив Київський Політехнічний інститут. 1994 року закінчив Київську Духовну Семінарію, а 2006 р. – Київську Духовну Академію.
У 1991 р. пострижений у ченці. 1 серпня 1992 р. рукоположений у сан ієродиякона митрополитом Філаретом (Денисенко). 15 листопада 1992 р. рукоположений в сан ієромонаха. 31 грудня 1993 року призначається намісником Св.-Феодосієвського монастиря м. Києва.
16 липня 1996 р. призначається єпископом Житомирським і Овруцьким, керуючим Житомирською єпархією Української Православної Церкви Київського Патріархату. 9 грудня 2002 р. підноситься до сану архиєпископа.
Удостоєний вищих церковних нагород: Ордену Христа Спасителя (23.01.2004 р.), Ордену Святого Архистратига Божого Михаїла (1999 р.), Ордену святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІ ступеня (1999 р.) та Ордену Юрія Переможця (14.12.2006 р.).
Владика Ізяслав, в миру Карга Юрій Анатолійович, народився 31 липня 1949 року у місті Києві в родині військових. Його матір, Ольга Гнатівна, була щиро віруючою людиною, а дід Матвій -навіть наставником у двох старообрядських громадах сіл Садки та Лехнівка Київської Області. У 1951 році у віці 2 років батьки віддали маленького Юрія на виховання до бабусі, яка проживала у селі Бехтери Голо-Пристанського Району Херсонської області. Причиною такого вчинку була бідність батьків Юрія в післявоєнні роки, а також відсутність можливості виховувати дитину через військову службу.
У 1956 році, коли Юрію виповнилось 7 років, він повернувся до Києва та вступив у 1 клас молодшої школи №82 ім. Тараса Шевченка, яку і закінчив у 1966 р.. В шкільному віці, під час канікул Юрій відвідував свого дідуся, який вніс велику долю у православне виховання майбутнього Владики. Хоч потяг до Бога Юрій мав ще з малку завдяки матері та бабусі, яка його виховувала до школи, але саме там, в селі Садки, Юрій вперше свідомо бере до рук старослов’янське Євангеліє, подароване дідом, вивчає молитви та отримує початкові знання Закону Божого.
«Одного разу, – розповідає Владика, – коли я був у діда в селі, він взяв мене до одного із храмів на богослужіння і там я побачив ікону «Всевидяче Око» від якого розходились намальовані промені світла, не знаю чому, але я їх якось особливо запам’ятав. Пізніше ж ми разом були в іншому храмі і от там я подивився на небо біля храму, і побачив точно такі ж промені, хоч виходили вони вже не з ікони, а просто з-за хмар , побачивши їх, я здивувався і показую діду: дивись, а дід відповідає: «Так Бог посилає». З цього я нічого не зрозумів, подумав, що вислів такий. А пізніше, коли я став вже свідомо віруючою людиною, я зрозумів, що це видіння значило. Те, що у вівтарі - це те саме, що і на небі над хмарами, що Церква хоч і на землі, але Бог посилає свої промені саме через неї. Не даремно Бог дав мені це запам’ятати».
Також серйозний відбиток у душі Владики залишило відвідання з мамою Києво-Печерської Лаври, а особливо Святих Печер. «Хоч всі ходили в той час до лаври лише для того, щоб подивитись на маятник Фуко, мене ж мама повела по всьому трапезному храму і показала всі ікони пояснюючи їх. Я їх і зараз часто згадую». І правда, напевно, немає людини, яку б не вражала ця святиня українського православ’я. Одразу після школи Юрій Карга вступив у профтехучилище №49 при заводі «Реле і автоматики» на якому і залишився працювати.
У 1970 році був призваний у армію, служив у військово-будівельній частині в Підмосков’ї.
У 1973 році майбутній архієрей вступає до Київського університету ім. Тараса Шевченка, але обставини змушують його залишити навчання і знову йти працювати.
У 1978 році Юрій одружується. У 1979 у них народжується донька Златослава, а через 3 роки ще одна дочка Юлія. Але у 1985 році зовнішні обставини призводять до розлучення Юрія із дружиною. Господь приготував для нього інший шлях – монашество.
У 1984 році Юрій Карга влаштовується на роботу в Холодокомбінат і паралельно, знову починає навчання у Політехнічному інституті, на вечірній формі навчання, на факультеті акустики. По закінченні інституту у 1989р. залишив свою попередню роботу і залишився працювати інженером КПІ.
Про своє навчання владика розповідає цікаву історію: «Коли я вивчав атеїзм у вузі, то цей предмет у нас викладала дуже віруюча людина, тому я брав на лекції свою старшу дочку і ми разом з нею слухали їх, і от цей викладач так розповідав нам про «атеїзм», що багато хто із нашої групи стали згодні з існуванням Бога». Також владика розповів нам, що навчався на одному курсі з хлопцями із музичної групи ВВ.
У 1989 році Юрій стає одним із організаторів Української Студентської Спілки в Києві, а, точніше, стає координатором Спілки в КПІ. Однією із визначних подій є святкування 500 річчя козацтва, це перший раз за всю історію СРСР організовується така подія, і Юрій стає одним із організаторів. У 1990 році бере участь у студентському голодуванні про ліквідацію Радянського Союзу, а у 1991 році, вперше за багато років, встановлює національний прапор на кількох багатоповерхівках міста.
Під час навчання Юрій робить свої перші кроки по стопам дідуся і стає старостою церковної громади Іоана Хрестителя, яка знаходились на вулиці Гарматній біля його дому. І хоч там існувала церковна громада та храму у них не було, а люди збирались просто біля хреста під відкритим небом. «Декілька разів, – розповідає Владика,– коли ми збирались біля хреста, до нас підходив міліціонер: «Чого це ви тут зібрались, ану йдіть по домам», і наступного разу: «Що це ви тут молитесь, ідіть звідси». А потім на Свято Пасхи ми зібрались всі разом святити пасочки, тут я дивлюсь, придивляюсь стоїть, одягнутий у світське, наш міліціонер з Пасхальним кошиком, посвятив і зник. А наступного разу приходить і знов «Досить вже тут збиратись, розходьтесь», а я йому кажу «Так ти ж у нас сам паску святив! – розгубився міліціонер і каже: «А ти мене хіба бачив?». В той час всі так – офіційно не вірили, а в душі у простих людей завжди був Бог» - розповідає Владика.
У 1990р. повстала необхідність будувати типовий храм, тому староста Юрій із громадою йдуть до виконкому і там влаштовують молебень та мітинг. Через короткий час їм виділили землю для будівництва храму. В той же час місцеві люди обирають Юрія до Київської міської ради депутатом. Саме у ті часи відбувається відновлення Української Автокефальної Церкви. Юрій, як староста громади і їх представник, у міській раді пропонує зареєструвати громаду саме у Українській Автокефальній Православній Церкві. А вже у 1990 році, коли міська рада все-таки виділила землю під храм, вона реєструється саме як громада Автокефальної Церкви. Першим священиком новоствореної громади був о. Степан (Яремчук).
Крім допомоги своїй громаді Юрій Карга, майбутній Владика, у міській раді працює на благо і інших громад. Однією з таких була громада храму «Живоносного Джерела» на Борщаговці, якій у 1991 році, стараннями Владики, було повернено зруйнований храм для відбудови.
У 1992 році Юрій Карга приймає монашеський постриг з ім’ям Ізяслав. Постриг відбувся на початку Великого посту 1992 році у храмі Іоанна Богослова на території Михайлівського Золотоверхого Монастиря. Постриг звершував Митрополит Антоній (Масендич). Владика Ізяслав розповідає про свій постриг: «Коли владика Антоній мене постригав, виникло питання: яке нове ім’я мені дати? І так дивиться, а перед входом у Церкву Іоана Богослова ще висіла чавунна табличка: «Цей храм заснований князем Всеволодом Ізяславовичем…» тому владика Антоній каже: «Ну що, Всеволод у нас є, значить будеш Ізяславом» і так ми пішли на постриг».
Першою справою, на яку монах Ізяслав бере благословення Патріарха Мстислава, є голодування під храмом Святої Софії. «Коли я був пострижений в монахи, це був початок великого посту, то першою справою, на яку я взяв у Патріарха благословення, було відновлення молитви в храмі Святої Софії. Він нас трьох благословив - мене, голову братства святого Апостола Андрія Первозванного - Володимира Катильницького та активіста братства Сергія Макаренка, і сказав: «Ідіть, добивайтесь щоб молитва в Софії була», і я тоді зібрав людей, ми відслужили молебень в церкві Миколи Притиска, взяли хоругви і пішли хресним ходом у Софію. А в самій Софії нас двох (мене та ще одного активіста Миколу) цепом заковали до стовпа. І ми там залишились закованими, нічого не їли, тільки пили воду. Кожен ранок і вечір до нас приходили люди і служили молебень, а о. Валентин (Кольченко) нас кожен день причащав, і 16 днів ми так голодували, аж поки нам дозволили молитись в Святій Софії. І аж до приходу президента Кучми наш Патріарх там служив, а потім, нажаль, все відмінили».
У цьому ж році, в Києві, стараннями Митрополита Філарета (майбутнього Патріарха), відбувається відновлення Духовної семінарії, в чому активно приймає участь монах Ізяслав. В цьому ж році Митрополит Філарет направляє його до єдиної, на той час, семінарії в Україні, в Одесу, звідки майбутній Владика повертається із частиною семінаристів, які виявили бажання вчитись у Києві. В тому ж році він сам вступає на заочне відділення до семінарії, де, завдяки своїй вищій освіті, починає викладати деякі предмети, а саме Історію України, а пізніше ще й Історію Церкви та Катехізис.
1 Серпня 1992 року, через півроку після постригу в монахи, Митрополит Філарет (нині Патріарх) висвятив монаха Ізяслава на ієродиякона і направив у Видубицький монастир, де вже 15 листопада того ж року майбутній Владика приймає хіротонію на ієромонаха. Там же він пробув до кінця 1993 року. «Нам у Видубицькому – розповідає Владика – спочатку віддали тільки Михайлівський храм, а все інше займав музей археології та української історії, і ми в тій церкві і молились і я там, перший час, в паламарці жив. Зимою приходилось розпалювати кадило, щоб хоч трохи зігрітись. А потім нам поступово, по одній кімнатці, почали віддавати і інші приміщення, аж поки за роки так два не віддали весь монастир. Спочатку я служив там сам, а потім, коли я вже став ієромонахом, до мене прислали ще послушника Севастьяна (Вознюка), який залишився там ігуменом, коли мене поставили у Феодосійському монастирі. Цей Севастьян через багато років став єпископом Чернігівським».
Кінець 1993 року був неприємним для УПЦ КП. Колись, щирий Українець митрополит Переяславський та Січеславський Антоній (Масендич), залишає лоно своєї Церкви і тікає до Росії, при чому передає всі документи та ключі, які були у нього, монахам Києво-Печерської лаври, які силою відбирають Феодосійський монастир в Української Православної Церкви Київського Патріархату, та виганяють звідти монахів.
На ці дії Патріарх Володимир направляє ієромонаха Ізяслава із семінаристами відвойовувати цей монастир. Тому 31 грудня 1993 року майбутній владика Ізяслав призначається ігуменом Феодосійського монастиря та оселяється в ньому. Владика Ізяслав так бачив ці події:«Коли Владика Антоній нечесним шляхом допоміг монахам Московського патріархату завоювати Феодосійський монастир, Патріарх Володимир визиває мене до себе і каже: «бери семінаристів та йдіть відвойовувати» - а як – запитую я? – «так само як вони забирали – силою». Я взяв семінаристів і поїхав відбивати Феодосійський монастир. Нам вдалось довести справу до кінця. І ми закрились із середини і нікого не впускаємо, а через тиждень приїхав Патріарх і каже: «Ось ти цей монастир добився - бути тобі тут ігуменом» і так я пробув там рік»...
У 1994 році ігумен Ізяслав приймає архієрейську хіротонію і призначається вікарним єпископом Дніпропетровської єпархії. Архієрейську хіротонію звершували: Патріарх Володимир (Романюк), митр. Філарет (Денисенко), єп. Олександр (Решетняк), єп. Нестор (Куліш), єп. Даниїл (Чокалюк). Так як у ті часи ще не було постійності у нашій Церкві, Владиці прийшлось деякий час постійно змінювати кафедри. Так, наприкінці 1994 року він був переведений до Запоріжжя. А вже у 1995 році у Донецьк.
В цей час, 14 липня 1995, Владика дізнається про несподівану смерть Патріарха Володимира і виїжджає на його похорони. 18 жовтня від Володимирського Собору до Святої Софії Київської направлялась похоронна процесія і наштовхнулася на військову загорожу, коли, все-таки процесія протиснулась далі, до Софії, правоохоронні органи закрились на території храму та нікого не впускали; служіння почалось поза стінами. Коли день почав підходити до кінця, було прийняте рішення хоронити Патріарха під парканом Софії.
Для того, щоб зашкодити зробити і це, міліція починає пускати отруйний газ. Далі розповідає Владика: «Коли вони почали пускати з під паркану газ, ми ще якось тримались, хтось почав затуляти щілини куфайками; яму ми ще якось вирили, а як тільки почали опускати труну в яму з території храму вискочили військові та почали бити всіх там присутніх. Всі кинулись тікати. Тоді, в гарячці, я не відчув, а потім в мене ще довго боліли синяки від ударів міліцейськими палицями. Я і зараз їх ще на спині відчуваю. На цьому побоїщі було двох хлопчиків убито, а інших, у відділку міліції, цілу ніч били. Як потім мені розповідали – били залізними прутами. Тяжко навіть згадувати».
Після цього Владика знову повернувся до Донецька де його чекало лише 2 парафії та 3 священика. В такому бідному стані тоді була Церква Христова на Донбасі. Першою своєю справою Владика Ізяслав відкриває нову парафію у місті Сіверськ, цей храм і став його кафедрою. Там же Владика відкриває релігійні курси для священників. Так як без священиків не відкрити і парафій. Так, за рік, Донецька єпархія налічувала вже 48 парафій.
Але у 1996 році, новообраний патріарх Філарет, направляє Владику Ізяслава на нове місце служіння – до Житомира, а на його місце стає владика Іосаф (Василіків).
«Там, на Донбасі, я лишив 48 парафій, а коли приїхав у Житомир тут по всій області було 5 парафій, однією із яких був Михайлівський Собор, всі інші або пристосовані храми в хатах, або просто хрести під відкритим небом» - розповідає Владика.
У 1996 році владика Ізяслав оселяється в трапезній собору. А у 1998 році переїжджає в тимчасове приміщення біля собору, яке орендує у міста. Це ж приміщення і рахується єпархією і офіційною приймальнею до 2009 року.
«Коли я приїхав у Житомир, я одразу підняв усі архіви і дізнався, що житомирська духовна семінарія та Хресто-Воздвиженська Церква ще не передані нікому, і ще є декілька церковних приміщень, які влада церкві ще не передала (будинок офіцерів, будинок молодіжної творчості ), так я тоді обрав собі напрямок забрати духовну семінарію, бо я знаю, що без кадрів ми Церкву не відродимо. Тому я звернув увагу саме на приміщення закинуте, непрацююче, колишньої семінарії. Знаходилось воно навпроти Преображенського Собору, там де зараз завод «електровимірювач» . Я зібрав архівні документи, приклав до них прохання, і їду у фонд держмайна в Київ. Там, що цікаво, дозвіл мені дали. А коли я приїжджаю до Житомира, мені пропонують оплатити всі квадратні метри, а їх там було близько 10000. Я порахував і розумію, що навіть за 10 років я таких грошей не назбираю, тому мені запропонували альтернативу, яку можна було отримати майже за так. Тоді мене везуть сюди, на Мальованку, показують цей закритий дитячий садок, і я погоджуюсь. Беру двох майбутніх священиків Петра Костовяка та Миколу Кропивницького та поселяю їх тут. А сам із Юрієм Савчуком, першим нашим семінаристом, починаю оформляти всі документи…».
На цьому великі справи Владики Ізяслава не закінчуються, а напевно тільки починаються. Показовим є лише те, що кількість парафій в Житомирській єпархії за часи служіння Владики виросло з 5 до 150, а кількість священників більше як до 110. За таку велику працю на ниві Христовій, Владика Ізяслав у 2002 році був звеличений до сану Архієпископа. Про великі труди Владики свідчать і множество орденів та нагород, як від церковної, так і від державної влади.
Ми могли б зараз довго говорити та розповідати про всі інші труди Владики в Житомирській Єпархії, але не станемо. Бо ця історія пишеться на наших очах, тому оцінювати її повинні не ми, а ті хто буде після нас.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
