Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату
Показ дописів із міткою персоналії. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою персоналії. Показати всі дописи

неділя, 16 лютого 2014 р.

Вітаємо з ювілеєм: Протоієрей Олександр Швець

Побутують в народі звичаї відзначати певні дати у житті. Вони стають тими віхами, за якими людина міряє, оцінює, та аналізує своє життя. Вони бувають водночас і сумні і радісні. Радісні – від того, що збираються близькі і знайомі, збирається вся родина і це приємне зібрання переповнює душу радістю. Сумні – від того, що вже прожито велику частину життя, що вже менше залишається прожити, аніж прожито і не досягнуто багато з того, що було задумано, чи заплановано. Ось такою сумішшю радості і смутку є відзначення таких дат, таких життєвих віх людини.

Свою 35 –ту річницю  священства відзначає у день Стрітення Господнього прот. О. Швець. Не надто велика, та не така вже й мала ця 35-та річниця. Та приємною вона є тому, що о. Олександр ще повний сил, ще на багато років заплановано у нього праці на церковній ниві. Головна – це не тільки добудувати Православний Центр, але й допомогти об’єднати нас, православних українців, та довершити працю щодо визнання Української Помісної Православної Церкви. Адже одним із п’яти перших священиків, що стали на стежку становлення  УПЦ КП, був він.

Протоієрей Олександр Швець
Життя людське порівнюється з морем, де крім хорошої тихої погоди часто трапляються сильні бурі, шторми, які, буває, призводять до загибелі. Щоби переплисти це море, потрібні не тільки зусилля, хоробрість та вміння, потрібна тверда воля та впевненість і самовіддана праця для досягнення мети.

З 35-ти років свого священичого служіння 25 років о. Олександр присвятив служінню самбірській православній громаді. Самбірське море життя не завжди радувало тихою погодою. Часто траплялися шторми та віяли холодні вітри. Взяти ініціативу на себе в час важких випробувань було не просто.  

Відділом Зовнішніх Церковних Зв’язків РПЦ, в юрисдикції якої у ті часи перебувала наша церква, посередництвом цього співробітника Малахова, було дано розпорядження здати храм. Громадою на чолі з о. Олександром Швецем це розпорядження було проігноровано. Надія залишалася тільки на Господа Бога. І, як ми бачимо, Господь благословив старання громади та її настоятеля.

Свято-Успенський кафедральний собор м. Одеси. Чин посвячення в сан диякона
Збудовано величний храм, наближається до завершення будівництво Православного Центру, і на відміну від колишніх часів православна громада мирно співіснує з греко-католицькою та іншими громадами нашого міста.

Надалі життя своє покаже і кожен з нас отримає те, що заслужив у Бога.

Відзначаючи сьогодні 35-ту річницю священичого служіння митр. прот. О. Швеця, пропонуємо короткий огляд автобіографічних даних.

Священик Олександр Швець народився 22 листопада 1955 року на Буковині в селі Лашківка Чернівецької області в сім’ї священика Федора Швеця.

Після служби в армії закінчив Одеську духовну семінарію і Московську духовну академію. Є кандидатом богословських наук.

У священичий сан висвячений в лютому 1979 року.

Чин висвяти у сан священика
Пастирське служіння звершував з 1979р. по 1981 рік у селі Станимир Перемишлянського району, з 1982р. по 1983р. в селі Осталовичі Перемишлянського району, з 1983р. по 1989р. – в селі Лешнів Бродівського району.

У 1989 році призначений настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці міста Самбора.

Завдяки його зусиллям почалося будівництво храму св. Павла Конюшкевича. У 1992 році на Помісному Соборі у Києві був обраний членом Вищої Церковної Ради.

У 1995 році став засновником православного братства на честь св. Павла Конюшкевича.

Ще з досить молодого віку був активним захисником православ'я на Галичині.
За роки священичого служіння здобув широку  популярність серед самбірчан, як добрий, чуйний та дбайливий пастир.

Одружений. З дружиною Ганною, регентом церковного хору, виховують трьох синів, та шестеро онуків.



За заслуги перед церквою та відродження духовності прот. Олександр Швець нагороджений чотирма орденами а саме:

- Рівноапостольного князя Володимира Великого 3-го ступеня;

- Святого Миколая Чудотворця;

- Юрія Переможця;

- Різдва Христового.

Послужний список наступний:

1-го грудня 1989 р. – призначений благочинним Львівсько-Дрогобицької єпархії;

15-го серпня 1990 р. – звільнений у зв’язку з розформуванням єпархії;

14-го липня 1992 р. – призначений благочинним Самбірського благочиння;

У липні 1993 р. – призначений секретарем Дрогобицько-Самбірської єпархії і після смерті митрополита Іоана (Боднарчука) 2-го січня 1995 р. звільнений від обов’язків секретаря;

24-го лютого 1998 р. – призначений на посаду благочинного Дрогобицько-Самбірської єпархії.

Після зміни архієрея був звільнений з цієї посади.

Рішенням Священного Синоду УПЦ КП нині є настоятелем храму Успіння Пресвятої Богородиці та Свтятителя Павла Конюшкевича.

Тричі був обраний депутатом Самбірської міської ради, яким є і сьогодні.

Редакція інтернет-проекту "Помісна Церква" щиро вітає Його Високопреподобіє, митрофорного протоієрея Олександра з поважним ювілеєм, та щиро засилає найкращі побажання, многих літ у духовній та фізичній кріпості, для подальшого служіння Святій Церкві Христовій у Його Винограднику! Многая літа, Дорогий Отче!

понеділок, 11 листопада 2013 р.

Ієромонах Лазар (Харук)

Ієромонах Лазар (в миру Харук Анатолій Михайлович) народився 9 жовтня 1987 року в селі Турка, Коломийського р-ну, Івано-Франківської обл. в сім’ї робітників. 1994 – 2003 рр. — навчання у Турківській ЗОШ. У 2003 року вступив на 1 курс Коломийського духовного училища, яке закінчив у 2006 році, отримавши спеціальність регента-псаломщика. 2006 року зарахований на 1 курс КПБА. 11 листопада 2007 року прийняти до числа братії Свято-Михайлівського Золотоверхого чоловічого монастиря м. Києва.

18 квітня 2008 року пострижений у чернецтво Преосвященнійшим Димитрієм (Рудюком), архієпископом Переяслав-Хмельницьким, намісником Михайлівського монастиря з іменем Лазар (на честь праведного Лазаря, перехідне святкування у Суботу Лазареву).

21 квітня 2008 року за Божественною Літургією у Свято-Володимирському Патріаршому кафедральному соборі м. Києва рукоположений в сан ієродиякона Святійшим Патріархом Філаретом.

З червня 2008 року насельник Свято-Миколаївського чоловічого монастиря міста Богуслав, Київської обл., де ніс послух благочинного монастиря.

29 червня 2008 року за Божественною Літургією у Михайлівському соборі Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря м. Києва рукоположений в сан ієромонаха Преосвященнійшим Димитрієм (Рудюком), архієпископом Переяслав-Хмельницьким. З грудня 2009 року — клірик Луганської єпархії.

У січні 2010 року Указом Преосвященнійшого Тихона (Петранюка), єпископа Луганського та Старобільського, призначений Луганським обласним благочинним. Квітень 2010 року — нагороджений наперсним хрестом. В червні 2010 року закінчив КПБА та отримав диплом "Бакалавра богослів’я". Зарахований до магістратури. 

З вересня 2010 року — насельник Свято-Михайлівського Золотоверхого чоловічого монастиря м. Києва. Червнь 2011 року — на засіданні вченої ради КПБА успішно захистив роботу на тему "Розвиток предмету літургіки як науки в ХІХ-ХХстт." та отримав диплом "Магістра богослів’я".

З жовтня 2013 р. – насельник Спасо-Преображенського Угорницького чоловічого монастиря (Івано-Франківська єпархія УАПЦ). З листопада 2013р. – призначений уставщиком монастиря. З грудня 2013р. – призначений головою єпархіального відділу у справах молоді.



Климишин Іван Антонович, Професор

Професор Іван Климишин серед сучасних дослідників Всесвіту, поза сумнівом, — «зірка» першої наукової величини. У 60–х роках минулого століття він увів у теорію астрофізики показник адіабати газовипромінювання, відомий у науковому світі як «коефіцієнт Климишина». За його підручником астрономії навчаються студенти вітчизняних вишів. Укладена ним «Історія астрономії» — одна з кращих праць цієї тематики від давніх до теперішніх часів. Він — автор дуже точних календарів та карт зоряного неба. На цьому й зупинимося, бо професор Климишин дуже не любить вихвалянь на свою адресу. Про це знають навіть американці.  

Нагородні цяцьки — не для професора Климишина 

Біографічний інститут США тричі — в 1994–му, 1995–му та 2000–му — визнавав його людиною року. Із–за океану українському професорові листовно повідомили: якщо він хоче отримати диплом–підтвердження, то хай надішле 180 доларів. Він відповів їм майже так, як запорожці — турецькому султану, себто ледь не послав до дідька лисого. Усілякі номінаційні брязкальця всесвітньо відомий учений сприймає з іронією. Щодо них навіть виробив афористичну «протиотруту». Любить повторювати: «Титули придумали раби, а присвоюють їх осли».

Автор цих рядків про неї ще не знав, тому, фотографуючи Івана Антоновича вдома біля шафи, туго набитої його друкованими працями, напівжартома зауважив, що в академіка все повинно бути прекрасним. Господар відразу насторожився: «Не називайте мене академіком».

— «Чому?» — дивуюся всерйоз, адже офіційно він — дійсний член Академії педагогічних наук України. «Я професор. І цього достатньо. Не колекціоную звань і відзнак, бо вони ні про що не свідчать. Абсолютних мудреців немає. Кожна людина щодня має право п’ять хвилин бути дурнем, але не більше», — вже з посмішкою додає господар.



Коли до його 75–річчя готували подання з наміром нагородити другим орденом, відмовився. «Мені, — сказав, — додаткова цяцька не потрібна. Якби нагородження супроводжувалося грантом на видання підручника — інша річ». Із Іваном Антоновичем ми не бачилися цілих 15 років. Тож я відразу поцікавився, що значимого за цей час відбулося в його житті?

Чутки про вирахувану дату смерті дещо перебільшені 

 — Передусім — бороду відпустив, — пан професор без жартів не може. — Трохи ще книжок написав. 12 разів опинявся у стані глибокої непритомності. У 2005–му лікарі констатували ішемічний інсульт. А півтора року тому, як з’ясувалося, я пережив клінічну смерть. Та себе не жалію. Все минуле літо з четвертої ранку до вечора працював над книжками на батьківському хуторі, на межі Волині та Галичини. Там майже ніхто не відволікав від роботи, бо Бог — високо, а ректор — далеко. До кінця серпня відчув повне психічне і фізичне виснаження. Тоді повертаюся до Івано–Франківська.

 — Дякували в рідному селі й цього літа? 

— натякаю на давню розповідь Івана Антоновича про його традиційну духовну практику. — Аякже. Дякую з одинадцяти років. В останній день квітня 1944–го (це була друга неділя після Великодня) я зайшов до церкви, де мій дядько був дяком. Він зрадів: «Або біжи до мене додому по окуляри, бо я їх там забув, або читай Святе письмо». Я обрав другий варіант. Відтоді часто прислуговував священикові під час Служб Божих. І в солідному професорському віці не оминаю такої нагоди, коли навідуюся в рідні краї.

 — Іване Антоновичу, чи то правда, що ви вирахували з точністю до одного дня дату свого прощання з білим світом? — Це жарт, з якого одне видання зробило сенсацію. У молоді роки я захворів на важку форму туберкульозу і ще тоді вичерпав ліміт медпрепаратів. Тому здався на милість Божу і за порадою лікарів почав оздоровлюватися гірськими мандрівками. Обійшов усі вершини Карпат, крім Дрофи та Близниці. Вісім разів був на Говерлі. У розмові з однією журналісткою якось зауважив, що чоловіки по батьковій лінії в нашому роду зазвичай доживають до 82–х років, а я випрошу в Господа ще півроку на завершення наукової спадщини.

Отже, жартома сказав, що помру не раніше 17 липня 2015–го. В газеті це всерйоз подали як математично обґрунтовану дату моєї смерті. Та, мабуть, Всевишньому ще потрібне моє перебування на цьому світі, бо чим ближче до фінішу, тим більше хочеться зробити.

Як довго чекати сонета від мавпи 

 — Після цьогорічного п’ятого перевидання вашої книжки «Вчені знаходять Бога» інтернет аж «перегрівся» від численних повідомлень про те, що ви знайшли (в інших варіантах — вивели чи почерпнули в невідомого автора) «формулу Бога» або «формулу Творця». Проте самої формули немає. Це щось абстрактне? — Журналістки (а чомусь із ними найчастіше зводить мене доля) бувають дуже чарівними, та інколи не дуже розуміють суть порушеної проблеми.

Я не винайшов ніякої «формули Творця», як це заладили повторювати ЗМІ. Цей термін придумали ваші брати по перу в березні 2008–го після нагородження польського вченого–космолога й теолога Міхала Геллера Темплтонівською премією. Хоча сам лауреат зауважував, що йдеться не про якусь формулу, а про сукупність математичних співвідношень, що віддзеркалюють суть фізичних законів, які описують будову й розвиток Всесвіту та його частин. Для популярного пояснення цієї проблеми я запропонував формулу, зрозумілу навіть школяреві: W=m\n.

Проілюструю простеньким прикладом. Покладіть у миску 5 яблук, 5 слив і 5 груш. Скільки комбінацій можна скласти з цих плодів, аби вони не повторювалися? Ви навіть не уявляєте, яке це неймовірно велике число.

 — І що воно доводить? 

 — Що, як написав у своїй книзі «Всесвіт. Життя. Розум» видатний астрофізик Йосип Шкловський ще в 1962 році, «легше мавпі, сидячи за друкарською машинкою, відтворити 66–й сонет Шекспіра, ніж природі змонтувати лише одну молекулу ДНК». Я був добре знайомий з Йосипом Самуїловичем і на конференції в Тарту читав цю книгу ще в рукописі. Згодом і сам задумався: а справді, скільки часу треба мавпі, аби спонтанно надрукувати той сонет, приміром, у перекладі Дмитра Паламарчука. Якщо до 33 літер української абетки додати хоча б ще два знаки — кому та інтервал, — то отримаємо m=35. n— це 446 знаків сонета в українському перекладі.

Отже, мавпа всі 446 разів може натискати літеру «а», може 445 разів «а» й один раз — «б» і т.д. Із усього розмаїття варіантів, а їх загалом має бути W=m у ступені n, лише один повністю відтворює текст сонета. Помноживши 35 на себе 446 разів, ми отримаємо астрономічну цифру. Якщо мавпа в шаленому темпі вдарятиме по клавіатурі 10 разів за секунду, то їй над відтворенням сонета без перепочинку довелося б працювати кількість років, що дорівнює одиниці з 680 нулями. За цією формулою, знаючи біологію на рівні шкільної програми, учень може довести, що сліпоглухонімій природі, аби «змонтувати» лише один білок із 20 амінокислот, потрібно «перепробувати» кількість варіантів, що дорівнює одиниці з 300 нулями.

Про і контра Творця 

 — У книжці «Вчені знаходять Бога» ви цитуєте світових авторитетів із різних галузей науки, зокрема — висловлювання 50 лауреатів Нобелівської премії. Чи є серед відомих учених особистості, які категорично заперечують існування Вищого розуму? 

 — Так, були і є. Приміром, відомий радянський і російський фізик–теоретик Віталій Гінзбург, лауреат Нобелівської премії (2003 рік), на запитання «Хіба може сучасний вчений бути віруючим?» відповів: «Мені здається, що це — якесь роздвоєння особистості. Я навіть припустити не міг, що серед учених можуть бути віруючі». Такі висновки він зробив на межі ХХ і ХХІ століть. Німецький біолог Ернст Геккель (1834—1919) — фанатичний прихильник Дарвінової теорії еволюції, взагалі вважав, що «Там, де починається містичне вірування, там закінчується справжня наука». Проте за соціологічними дослідженнями, чотири з п’ятьох сучасних американських професорів вважають себе віруючими людьми.

 — В українській школі дарвінізм і нині — непохитне вчення. Ваші праці щодо пошуків першооснов буття спрямовані на послаблення його позицій ? 

 — Не маю жодного наміру «виставляти мавпу» за шкільний поріг. Учням поки що вкладають у голови лише еволюційну теорію, яка твердить, що природа сама створила живі організми, людину зокрема. Я ж хочу, щоб діти знали й іншу точку зору щодо походження світу в цілому і нашої появи на цій Землі. Тобто природа не могла самотужки все це зліпити, бо їй не вистачило б ні часу, ні матеріалу. І це не Климишин сказав. Як влучно зауважив видатний англійський астроном Фред Хойл: «Та не мучилася природа наосліп, бо Надінтелект від початку дав їй програму».

ДОСЬЄ «УМ» Климишин Іван Антонович Народився 17 січня 1933 року в селі Кутиска Лановецького району на Тернопіллі. Професор Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, доктор фізико–математичних наук. Автор 75 монографій (враховуючи перевидання) та науково–популярних книг із космічної газодинаміки, історії та теорії календаря, історії астрономії, окремих аспектів релігієзнавства. Прихожанин, чтець в храмі Української Автокефальної Православної Церкви.

За матеріалами Україна Молода

неділя, 27 жовтня 2013 р.

Помер Преосвященний Гавриїл (Команський)

Як повідомляє репортер інтернет- проекту "Помісна Церква" з посиланням на інформаційне повідомлення Архієпископії Православних Російських церков у Західній Європі, 26 жовтня 2013 року в місті Мастріхте після тривалої хвороби помер преосвященний Гавриїл Команський (де Вільдер), архієпископ Православних Російських церков у Західній Європі (Вселенський Патріархат). Архієпископ Гавриїл був обраний правлячим архієреєм Архієпископії 1 травня 2003 року після кончини архієпископа Сергія і залишався на кафедрі до 16 січня 2013 року, коли пішов на спокій за станом здоров'я.





Історична довідка: 

Архієпископія є юридичним спадкоємцем і прямим продовжувачем «Тимчасової адміністрації російських парафій в Західній Європі, заснованих святителем Патріархом Тихоном Московським і переданої архієпископу Євлогію ( декретами 423 і 424 від 8 квітня 1921 р.) За згодою святителя митрополита Веніаміна Петроградського, який до цього очолював юрисдикцію релігійних організацій Руської Православної Церкви в Західній Європі (лист від 21 червня 1921 р.) , пізніше замінену на «Тимчасовий Екзархат Святого Апостольського і Патріаршого Трону Константинополя в Західній Європі », тимчасово встановлений Вселенським Патріархом Фотієм II ( указ від 17 лютого 1931р. ) на прохання митрополита Євлогія . 

Оскільки митрополит Євлогій не мав можливості підтримувати регулярні та нормальні відносин з Росією, бо вона перебувала під владою антирелігійних і атеїстичних сил, які розгорнули криваве переслідування Церкви та віруючих, він пішов цим шляхом, намагаючись зберегти цілісність довірених йому громад і підтримуючи їх спілкування зі всією Православною Церквою під захистом Вселенського Патріарха, серед рівних ( першого серед рівних ) в Православному єпископату (рішення підтверджено Патріархом Веніаміном, листи від 23 січня 1937 і 22 грудня 1939 р., а також Патріархом Максимом, (лист від 6 березня 1947 г) 

Екзархат був закритий патріархом Афінагором I (лист від 22 листопада 1965 р ); Генеральна Надзвичайна Асамблея 16-18 лютого 1966 г визнала, що до тих пір «тимчасовий» характер Церковних структур більше не мав більш причин до існування, бо вони об'єднували членів 3-го ( а сьогодні навіть 4 -го) покоління російських та інших емігрантів, а тепер міцно асимилізувалися в інші країни, а також, до цієї структури перейшло чимало уродженців Заходу. Після короткого невизначеного періоду, що послідував за скасуванням Екзархату, Архієпископія була відновлена під омофором Вселенського Патріарха як об'єднана церковна організація, що має особливий статус внутрішньої автономії ( Томос Патріарха Афінагора від 22 січня 1971 г.). 

Пізніше такий статус було уточнено і розширено в новому уcтаві з благословення Вселенського Патріарха Bарфоломія I, який відновив статус Екзархату в 1999 р. із застосуванням права широкої автономії в областях адміністративних, пастирських і матеріальних ( грамота від 21 червня 1999 р.)

четвер, 19 вересня 2013 р.

Протоієрей Владислав Софійчук

15 вересня, з благословення Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, новим головним редактором офіційного видання УПЦ «Церковної православної газети» був призначений протоієрей Владислав Софійчук, настоятель Макаріївського храму м. Києва. «Я щиро вдячний Блаженнішому Митрополиту Володимиру за призначення на цю посаду, за довіру, ― сказав отець Владислав у коментарі сайта “Православіє в Україні”. 

― Робота на посаді головного редактора “Церковної православної газети” не є новою для мене. Протягом п'яти років, наприкінці 90-х, я вже виконував обов'язки головного редактора “Православної газети”». 

 Протоієрей Владислав Софійчук зазначив, що бути на чолі єдиного офіційного друкованого видання Української Православної Церкви — велика відповідальність і нелегка праця. «Знаю, скільки це забирає сил, і все ж сподіваюся, що з Божою допомогою, молитвами преподобних отців Печерських і за допомогою колективу, вже сформованого за час роботи пріснопам'ятного отця Лонгина, мені вдасться реалізувати ті завдання, які ставить перед нами Церква», — упевнений отець Владислав. 

 «Ви знаєте, я зайшов у корпус, і в мене виникло відчуття “дежавю”, ― поділився протоієрей Владислав Софійчук, ― повернення на 13 років у минуле — ті ж аудиторії, ті ж приміщення, де ми колись працювали. Навіть певна ностальгія з'явилася, оскільки це були мої перші кроки на послуху такого серйозного рівня. У 1999 році я закінчив Київську духовну академію, перед тим навчався в семінарії. А ще раніше отримав освіту у світському вузі, отримавши спеціальність “Електронні прилади”. Мабуть, саме моя технічна освіта тоді й дала поштовх до того, щоб, будучи ще студентом духовної семінарії, почати видавати журнал. 

Ми разом із моїми друзями-семінаристами звернулися до викладачів КДАіС і запропонували запустити видавництво. Тоді, в 90-ті роки, ще не випускали жодного журналу... Таким чином, нас помітили і з часом запропонували видавати “Православний вісник”, а ми зайнялися ще й відновленням “Православної газети”. І навіть коли я відійшов від обов'язків головного редактора “Православної газети”, то з журналісткою не порвав. У нас на парафії (Макаріївський храм м. Києва) працює сайт, видається не одна газета. Я знаю, що той, хто колись почав займатися журналістикою, ніколи цього вже не залишить».

Протоієрей Владислав Софійчук був другом покійного архімандрита Лонгина (Чернухи) і про свого товариша згадує з теплом і трепетом. Вони дружили ще з семінарської лави. Отець Лонгин свого часу познайомив отця Владислава з його майбутньою дружиною, був свідком на їхньому весіллі і хресним батьком дітей. Колектив «Церковної православної газети» вітає свого нового головного редактора з призначенням і бажає Божої допомоги в його служінні.

  

Протоієрей Владислав Софійчук народився 8 січня 1968 р. в м. Чернівці. Після закінчення середньої школи в 1985 р. вступив до Харківського інституту радіоелектроніки, який закінчив у 1992 р. отримавши спеціальність «Електронні прилади». З 1986 р. до 1988 р. проходив строкову військову службу в м. Києві.

У 1992–1999 роках навчався в Київській духовній семінарії, після чого навчання продовжив в академії. З 1995 до 2001 рр. викладав у Київській духовній семінарії предмети «Церковне право», «Практичні настанови для пастирів», «Історію Руської Церкви». 

У березні 1996 р. Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром був висвячений у сан диякона, а пізніше — в сан священика. 8 квітня 1996 р. направлений для служіння в Макаріївський храм м. Києва. 

21 квітня 2000 р. призначений настоятелем парафії святителя Петра Могили, а в березні 2006 р. — настоятелем Макаріївського храму м. Києва. З 1995 до 2001 рр. ― відповідальний секретар журналу «Православний вісник». З 1998 до 2001 рр. ― головний редактор «Православної газети». 

З 1999 р. ― співзасновник та заступник голови Всеукраїнського православного педагогічного товариства. Протоієрей Владислав є організатором і керівником православного руху «Спаси і збережи». 15 вересня 2013 р. — призначений головним редактором «Церковної православної газети».






середа, 4 вересня 2013 р.

Георгій Григорович Карпов і його "Записка"

Сьогодні мало хто пам'ятає ім'я Георгія Григоровича Карпова, але свого часу влада його і вплив у Церкві були величезні. Незважаючи на слова Сталіна, що він не повинен стати обер-прокурором, фактично, він ним був. Кілька слів потрібно сказати про цю людину. Георгій Карпов народився у Кронштадті в сім'ї червонодеревника ( батько брав участь в оформленні кронштадтського Морського собору) . Закінчив семінарію, але чомусь обрав світський шлях - пішов працювати механіком на завод.

У 20- му році вступив у партію , в 22- му вступив на роботу в ВЧК (йому було 24 роки ), потім НКВС. Відрізнявся особливою жорстокістю на допитах, любив тортури. Звірствував у Пскові , де був начальником Львівського райвідділу НКВС. Здійснював масові арешти невинних громадян, фальсифікував протоколи допитів заарештованих. У 1941 році навіть було відкрито кримінальну справу з приводу звірств колишнього семінариста, його колег арештували , але сам Карпов вийшов чистим, справу проти нього закрили , а його самого перевели до Москви в центральний апарат НКВС.

Далі почалася війна , яка все приховала на якийсь час. Війну працівник центрального апарату почав майором НКВД, закінчив генерал -майором. Був нагороджений орденом Леніна і Трудового Червоного прапора . У 1943 році відбулася обговорювана нами зустріч. Садист - семінарист став "обер-прокурором" і митрополити "вельми доброзичливо " прийняли його кандидатуру. Подальше листування показує , що між Карповим і членами Синоду встановилися самі теплі дружні стосунки. Потім Карпову пред'являли звинувачення в дуже тісних відносинах і дуже дорогих подарунках, які він передавав членам Синоду та працівникам Патріархії.

Георгій Григорович Карпов і його "Записка"
Наприклад, в 1949 році подарував митрополиту Алексію телевізор (!) За чотири тисячі рублів. Коли в 1956 році почалася нова Хрущовська кампанія проти Церкви, Карпова звинуватили в тому, що він " скочувався найчастіше на позиції обслуговування церковних організацій" , пригадали псковський період, вигнали з партії (правда через кілька місяців відновили , "враховуючи давність вчинених ним проступків і позитивну роботу в наступні роки" ) , але в 1960-му все-таки зняли з усіх посад і відправили на заслужений відпочинок. Карпов прожив сім років на пенсії і в 69 років преставився . Похований на Новодівичому кладовищі.

Ось така доля у сина тесляра з Кронштадта, семінариста, котрий без малого 20 років управляв Московською Патріархією. Сталін не довів до кінця свій план церковних реформ. Наприклад, не був реалізований великий архітектурний проект - патріарший палац у Москві. Війна з палацами вже пішла в історію, але слово залишалося з негативним відтінком. Царським і князівським палацам протиставили Палаци Рад і культури, а от особистих палаців, звичайно, бути не могло. Проте патріарший будинок повинен був називатися саме палацом.

Планувалося побудувати його у вигляді гігантської літери "П " ( Патріарх , Патріархія ) . У горизонтальній перекладині повинен бути сам палац Патріарха і приміщення для Синоду. В одній вертикальній планці - московська духовна академія та семінарія (вона повинна була бути саме в Москві) , а в іншій - ВЗЦЗ і Видавництво Московської Патріархії. Проект був створений, але будівлю так і не побудували.

Потім була невдала спроба перенести центр вселенського Православ'я в Москву, побудувати новий православний Ватикан , який буде керувати духовним життям громадян у всіх завойованих європейських країнах і спроба руками Церкви впливати на політику безлічі різних країн. Щось вдалося, щось ні. Але почалося все в ніч з 3-го на 4-е вересня. З чим я всіх причетних і вітаю. 

Підготував Г.Гупало. (Москва)


Записка полковника государственной безопасности Г.Г. Карпова о приеме И.В. Сталиным иерархов Русской православной церкви (РПЦ) г. Москва 4 сентября 1943 г. СЕКРЕТНО

4.09.43 г. я был вызван к товарищу Сталину, где мне были заданы следующие вопросы: а) что из себя представляет митрополит Сергий (возраст, физическое состояние, его авторитет в церкви, его отношение к властям); б) краткая характеристика митрополитов Алексия и Николая; в) когда и как был избран в патриархи Тихон; г) какие связи Русская православная церковь имеет с заграницей; д) кто являются патриархами Вселенским, Иерусалимским и другими; е) что я знаю о руководстве православных церквей Болгарии, Югославии, Румынии; ж) в каких материальных условиях находятся сейчас митрополиты Сергий, Алексий и Николай; з) количество приходов православной церкви в СССР и количество епископата. После того, когда мною были даны ответы на вышеуказанные вопросы, мне было задано три вопроса личного порядка: а) русский ли я; б) с какого года в партии; в) какое образование имею и почему знаком с церковными вопросами 

1. После этого т. Сталин сказал: — Нужно создать специальный орган, который бы осуществлял связь с руководством церкви. Какие у вас есть предложения? Оговорившись, что к этому вопросу не совсем готов, я внес предложение организовать при Верховном Совете СССР отдел по делам культов и исходил при этом из факта существования при ВЦИКе постоянно действующей Комиссии по делам культов. Тов. Сталин, поправив меня, сказал, что организовывать комиссию или отдел по делам культов при Верховном Совете Союза ССР не следует, что речь идет об организации специального органа при Правительстве Союза и речь может идти об образовании или комитета, или совета. Спросил мое мнение. Когда я сказал, что затрудняюсь ответить на этот вопрос, т. Сталин, несколько подумав, сказал: 

1) надо организовать при Правительстве Союза, т. е. при Совнаркоме, Совет, который назовем Советом по делам Русской православной церкви; 
2) на Совет будет возложено осуществление связей между Правительством Союза и патриархом; 
3) Совет самостоятельных решений не принимает, докладывает и полу-чает указания от Правительства 

2. После этого т. Сталин обменялся мнениями с тт. Маленковым, Берия по вопросу, следует ли принимать ему митрополитов Сергия, Алексия, Николая, а также спросил меня, как я смотрю на то, что Правительство примет их. Все трое сказали, что они считают это положительным фактом. После этого тут же, на даче т. Сталина, я получил указание позвонить митрополиту Сергию и от имени Правительства передать следующее: «Говорит с Вами представитель Совнаркома Союза. Правительство имеет желание принять Вас, а также митрополитов Алексия и Николая, выслушать Ваши нужды и разрешить имеющиеся у Вас вопросы. Правительство может Вас принять или сегодня же, через час-полтора, или если это время Вам не подходит, то прием может быть организован завтра (в воскресенье) или в любой день последующей недели». 

Тут же в присутствии т. Сталина, созвонившись с Сергием и отрекомендовавшись представителем Совнаркома, я передал вышеуказанное и попросил обменяться мнениями с митрополитами Алексием и Николаем, если они находятся в данное время у митрополита Сергия. После этого доложил т. Сталину, что митрополиты Сергий, Алексий и Николай благодарят за такое внимание со стороны Правительства и хотели бы, чтобы их приняли сегодня. Двумя часами позднее митрополиты Сергий, Алексий и Николай прибыли в Кремль, где были приняты т. Сталиным в кабинете Председателя Совнаркома Союза ССР. На приеме присутствовали т. Молотов и я. Беседа т. Сталина с митрополитами продолжалась 1 час 55 минут. 

Тов. Сталин сказал, что Правительство Союза знает о проводимой ими патриотической работе в церквах с первого дня войны, что Правительство получило очень много писем с фронта и из тыла, одобряющих позицию, занятую церковью по отношению к государству. Тов. Сталин, коротко отметив положительное значение патриотической деятельности церкви за время войны, просил митрополитов Сергия, Алексия и Николая высказаться об имеющихся у патриархии и у них лично назревших, но не разрешенных вопросах. Митрополит Сергий сказал т. Сталину, что самым главным и наиболее назревшим вопросом является вопрос о центральном руководстве церкви, т. к. почти 18 лет [он] является патриаршим местоблюстителем и лично думает, что вряд ли есть где столь продолжительные вреды [трудности], что Синода в Советском Союзе нет с 1935 г., а потому он считает желательным что[бы] Правительство разрешило собрать архиерейский Собор, который и изберет патриарха, а также образует орган в составе 5–6 архиереев. 

Митрополиты Алексий и Николай также высказались за образование Синода и обосновали это предложение об образовании как наиболее желае-мую и приемлемую форму, сказав также, что избрание патриарха на архие-рейском Соборе они считают вполне каноничным, т. к. фактически церковь возглавляет бессменно в течение 18 лет патриарший местоблюститель митро-полит Сергий. Одобрив предложения митрополита Сергия, т. Сталин спросил: 

а) как будет называться патриарх; 
б) когда может быть собран архиерейский Собор; 
в) нужна ли какая помощь со стороны Правительства для успешного проведения Собора (имеется ли помещение, нужен ли транспорт, нужны ли деньги и т. д.). 

Сергий ответил, что эти вопросы предварительно ими между собой обсуждались и они считали бы желательным и правильным, если бы Правительство разрешило принять для патриарха титул патриарха Московского и всея Руси, хотя патриарх Тихон, избранный в 1917 г. при Временном правительстве, назывался «патриархом Московским и всея России». Тов. Сталин согласился, сказав, что это правильно. 

На второй вопрос митрополит Сергий ответил, что архиерейский Собор можно будет собрать через месяц, и тогда т. Сталин, улыбнувшись, сказал: «А нельзя ли проявить большевистские темпы?» Обратившись ко мне, спросил мое мнение, я высказался, что если мы поможем митрополиту Сергию соответствующим транспортом для быстрейшей доставки епископата в Москву (самолетами), то Собор мог бы быть собран и через 3–4 дня. После короткого обмена мнениями договорились, что архиерейский Собор соберется в Москве 8 сентября. 

На третий вопрос митрополит Сергий ответил, что для проведения Собора никаких субсидий от государства они не просят. 

Вторым вопросом митрополит Сергий поднял, а митрополит Алексий развил вопрос о подготовке кадров духовенства, причем оба просили т. Сталина, чтобы им было разрешено организовать богословские курсы при некоторых епархиях. Тов. Сталин, согласившись с этим, в то же время спросил, почему они ставят вопрос о богословских курсах, тогда как Правительство может разрешить организацию духовной академии и открытие духовных семинарий во всех епархиях, где это нужно. Митрополит Сергий, а затем еще больше митрополит Алексий сказали, что для открытия духовной академии у них еще очень мало сил и нужна соответствующая подготовка, а в отношении семинарий — принимать в них лиц не моложе 18 лет они считают неподходящим по времени и прошлому опыту, зная, что, пока у человека не сложилось определенное мировоззрение, готовить их в качестве пастырей весьма опасно, т. к. получается большой отсев, и, может быть, в последующем, когда церковь будет иметь соответствующий опыт работы с богословскими курсами, встанет этот вопрос, но и то организационная и программная сторона семинарий и академий должна быть резко видоизменена. Тов. Сталин сказал: «Ну, как хотите, это дело ваше, а если хотите богословские курсы, начинайте с них, но Правительство не будет иметь возражений и против открытия семинарий и академий». 

Третьим вопросом Сергий поднял вопрос об организации издания журнала Московской патриархии, который бы выходил один раз в месяц и в кото-ром освещались бы как хроника церкви, так и статьи и речи богословского и патриотического характера. Тов. Сталин ответил: «Журнал можно и следует выпускать». Затем митрополит Сергий затронул вопрос об открытии церквей в ряде епархий, сказав, что об этом перед ним ставят [вопросы] почти все епархи-альные архиереи, что церквей мало и что уж очень много лет не открываются. При этом митрополит Сергий сказал, что он считает необходимым предоставить право епархиальному архиерею входить в переговоры с гражданской властью по вопросу открытия церквей. Митрополиты Алексий и Николай поддержали Сергия, отметив при этом неравномерность распределения церквей в Советском Союзе и высказав пожелание в первую очередь открывать церкви в областях и краях, где нет совсем церквей или где их мало. Тов. Сталин ответил, что по этому вопросу никаких препятствий со стороны Правительства не будет. 

Затем митрополит Алексий поднял вопрос перед т. Сталиным об освобождении некоторых архиереев, находящихся в ссылке, в лагерях, в тюрьмах и т. д. Тов. Сталин сказал им: «Представьте такой список, его рассмотрим». Сергий поднял тут же вопрос о предоставлении права свободного проживания и передвижения внутри Союза и права исполнять церковные службы бывшим священнослужителям, отбывшим по суду срок своего заключения, т. е. вопрос был поднят о снятии запрещений, вернее, ограничений, связанных с паспортным режимом. Тов. Сталин предложил мне этот вопрос изучить. 

Митрополит Алексий, попросив разрешения у т. Сталина, специально остановился на вопросах, имеющих отношение к церковной кассе, а именно: 

а) митрополит Алексий сказал, что он считает необходимым предоставление епархиям права отчислять некоторые суммы из касс церквей и из касс епархий в кассу центрального церковного аппарата для его содержания (патриархия, Синод), и в связи с этим же митрополит Алексий привел пример, что инспектор по административному надзору Ленсовета Татаринцева такие отчисления делать не разрешила; 

б) что в связи с этим же вопросом он, а также митрополиты Сергий и Николай считают необходимым, чтобы было видоизменено Положение о церковном управлении, а именно чтобы священнослужителям было дано право быть членами исполнительного органа церкви. Тов. Сталин сказал, что против этого возражений нет. Митрополит Николай в беседе затронул вопрос о свечных заводах, зая-вив, что в данное время церковные свечи изготовляются кустарями, продажная цена свечей в церквах весьма высокая и что он, митрополит Николай, считает лучшим предоставить право иметь свечные заводы при епархиях. Тов. Сталин сказал, что церковь может рассчитывать на всестороннюю поддержку правительства во всех вопросах, связанных с ее организационным укреплением и развитием внутри СССР, и что, как он говорил об организации духовных учебных заведений, не возражая против открытия семинарий в епархиях, так не может быть препятствий и к открытию при епархиальных управлениях свечных заводов и других производств. 

Затем, обращаясь ко мне, т. Сталин сказал: «Надо обеспечить право архиерея распоряжаться церковными суммами. Не надо делать препятствий к организации семинарий, свечных заводов и т. д.». Затем т. Сталин, обращаясь к трем митрополитам, сказал: «Если нужно сейчас или если нужно будет в дальнейшем, государство может отпустить соответствующие субсидии церковному центру». После этого тов. Сталин, обращаясь к митрополитам Сергию, Алексию и Николаю, сказал им: «Вот мне доложил т. Карпов, что вы очень плохо живете: тесная квартирка, покупаете продукты на рынке, нет у вас никакого транспорта. Поэтому Правительство хотело бы знать, какие у вас есть нужды и что вы хотели бы получить от Правительства».

В ответ на вопрос т. Сталина митрополит Сергий сказал, что в качестве помещений для патриархии и для патриарха он просил бы принять внесенные митрополитом Алексием предложения о предоставлении в распоряжение патриархии бывшего игуменского корпуса в Новодевичьем монастыре, а что касается обеспечения продуктами, то эти продукты они покупают на рынке, но в части транспорта просил бы помочь, если можно, выделением машины. Тов. Сталин сказал митрополиту Сергию: «Помещения в Новодевичьем монастыре т. Карпов посмотрел: Они совершенно неблагоустроенны, требуют капитального ремонта, и, чтобы занять их, надо еще много времени. Там сыро и холодно. Ведь надо учесть, что эти здания построены в XVI в. Правительство вам может предоставить завтра же вполне благоустроенное и подготовлен-ное помещение, предоставив вам 3-этажный особняк в Чистом переулке, который занимался ранее бывшим немецким послом Шуленбургом. Но это здание советское, не немецкое, так что вы можете совершенно спокойно в нем жить. При этом особняк мы вам предоставляем со всем имуществом, мебелью, которая имеется в этом особняке, а для того, чтобы лучше иметь представление об этом здании, мы сейчас вам покажем план его». 

Через несколько минут представленный т. Сталину т. Поскребышевым план особняка по Чистому переулку, дом 5, с его подворными постройками и садом был показан для ознакомления митрополитам, причем было условлено, что на другой день, 4 сентября 3, т. Карпов предоставит возможность митрополитам лично осмотреть указанное выше помещение. 

Вновь затронув вопрос о продовольственном снабжении, т. Сталин сказал митрополитам: «На рынке продукты покупать вам неудобно и дорого, и сейчас продуктов на рынок колхозник выбрасывает мало. Поэтому государство может обеспечить продуктами вас по государственным ценам. Кроме того, мы завтра-послезавтра предоставим в ваше распоряжение 2–3 легковые автомашины с горючим». Тов. Сталин спросил митрополита Сергий и других митрополитов, нет ли у них еще каких-либо вопросов к нему, нет ли других нужд у церкви, причем об этом т. Сталин спросил несколько раз. Все трое заявили, что особых просьб больше они не имеют, но иногда на местах бывает переобложение духовенства подоходным налогом, на что т. Сталин обратил внимание и предложил мне в каждом отдельном случае принимать соответствующие меры проверки и исправления. 

После этого т. Сталин сказал митрополитам: «Ну, если у вас больше нет к Правительству вопросов, то, может быть, будут потом. Правительство предполагает образовать специальный государственный аппарат, который будет называться Совет по делам Русской православной церкви, и председателем Совета предполагается назначить т. Карпова. Как вы смотрите на это?» Все трое заявили, что они весьма благожелательно принимают назначение на этот пост т. Карпова. Тов. Сталин сказал, что Совет будет представлять собою место связи между Правительством и церковью и председатель его должен [докладывать] Правительству о жизни церкви и возникающих у нее вопросах. 

Затем, обращаясь ко мне, т. Сталин сказал: «Подберите себе 2–3 помощников, которые будут членами вашего Совета, образуйте аппарат, но только помните: во-первых, что вы не обер-прокурор; во-вторых, своей деятельностью больше подчеркивайте самостоятельность церкви». 

После этого т. Сталин, обращаясь к т. Молотову, сказал: «Надо довести об этом до сведения населения, так же как потом надо будет сообщить населению и об избрании патриарха». В связи с этим Вячеслав Михайлович Молотов тут же стал составлять проект коммюнике для радио и газет, при составлении которого вносились соответствующие замечания, поправки и дополнения как со стороны т. Сталина, так и отдельные со стороны митрополитов Сергия и Алексия. Текст извещения был принят в следующей редакции: 

«4 сентября с. г. у Председателя Совета Народных Комиссаров СССР т. И.В. Сталина состоялся прием, во время которого имела место беседа с патриаршим местоблюстителем митрополитом Сергием, Ленинградским митрополитом Алексием и экзархом Украины Киевским и Галицким митрополитом Николаем. Во время беседы митрополит Сергий довел до сведения Председателя Совнаркома, что в руководящих кругах православной церкви имеется намерение созвать Собор епископов для избрания патриарха Московского и всея Руси и образования при патриархе Священного Синода. Глава Правительства т. И.В. Сталин сочувственно отнесся к этим предложениям и заявил, что со стороны Правительства не будет к этому препятствий. При беседе присутствовал Заместитель Председателя Совнаркома СССР т. В.М. Молотов". 

Это извещение было опубликовано в газете «Известия» от 5 сентября 1943 г. Коммюнике было передано т. Поскребышеву для передачи в этот же день по радио и в ТАСС для напечатания в газетах. После этого т. Молотов обратился к Сергию с вопросом: когда лучше принять делегацию Англиканской церкви, желающую приехать в Москву, во главе с архиепископом Йоркским? Сергий ответил, что поскольку Собор епископов будет собран через 4 дня, значит, и будут проведены выборы патриарха, англиканская делегация может быть принята в любое время. Тов. Молотов сказал, что, по его мнению, лучше будет принять эту де-легацию месяцем позднее. 

В заключение этого приема у т. Сталина выступил митрополит Сергий с кратким благодарственным словом к Правительству и лично к т. Сталину. Тов. Молотов спросил т. Сталина: «Может, следует вызвать фотографа?» Тов. Сталин сказал: «Нет, сейчас уже поздно, второй час ночи, поэтому мы сделаем это в другой раз». Тов. Сталин, попрощавшись с митрополитами, проводил их до дверей своего кабинета. Данный прием был историческим событием для церкви и оставил у митрополитов Сергия, Алексия и Николая большие впечатления, которые были очевидны для всех, кто знал и видел в те дни Сергия и других. 

Печат. по: Одинцов М.И. Русские патриархи ХХ века. Судьбы Отечества и Церкви на страницах архивных документов. М., 1999. С. 283–291.

 _____________________________
1 С начала 20-х гг. советское государство контролировало деятельность церкви с помощью силовых ведомств, сначала ГПУ, затем НКВД. Г.Г. Карпов с 1922 г. являлся сотрудником Главного управления государственной безопасности НКВД СССР. В феврале 1941 г. включен в состав руководства одного из отделов III-го (секретно-политического) управления, в структуре которого имелось специ-альное подразделение по «борьбе с церковно-сектантской контрреволюцией». С февраля 1943 г. — полковник госбезопасности. 

2 7 октября 1943 г. Совнарком СССР утвердил Положение о Совете по делам Русской православной церкви, определявшее основные функции и задачи нового правительственного органа. В Положении, в частности, говорилось: « 1. Совет по делам РПЦ осуществляет связь между правительством СССР и пат-риархом Московским и всея Руси по вопросам Русской православной церкви… 3. На Совет по делам РПЦ возлагается: а) предварительное рассмотрение вопро-сов, возбуждаемых патриархом Московским и всея Руси и требующих разрешения правительства; б) разработка проектов законодательных актов и постановлений по вопросам Русской православной церкви, а также инструкций и других указаний по их применению и внесение их на рассмотрение СНК СССР; в) наблюдение за пра-вильным и своевременным проведением в жизнь на всей территории СССР зако-нов и постановлений правительства, относящихся к церкви; г) представление в СНК СССР заключений по вопросам Русской православной церкви, своевремен-ное информирование правительства СССР о состоянии РПЦ в СССР, ее положе-нии и деятельности на местах… 5. Совет по делам РПЦ имеет право: а) требовать от центральных и местных органов предоставления необходимых сведений и ма-териалов по вопросам, связанным с Русской православной церковью; б) образо-вывать комиссии для разборки отдельных вопросов. 6. Все центральные учрежде-ния и ведомства СССР предварительно согласовывают с Советом по делам РПЦ проводимые ими мероприятия, связанные с вопросами, относящимися к Русской православной церкви…» (ГА РФ. Ф. 6991. Оп. 2. Д. 1. Л. 11). 

3 Так в тексте. Следует читать: 5 сентября.

середа, 26 червня 2013 р.

Протоієрей Володимир Липко

Народився 29 листопада 1961 року. Закінчив Надвірнянську СШ №1 1977р. У 1980р. закінчив з червоним дипломом Івано-Франківський автотранспортний технікум (спеціпальність: "Економіст"). 1980-1982рр. - служба у армії. 1983-1990рр. - праця в Івано-Франківському єпархіальному управлвнні РПЦ, на посаді "бухгалтера". 12.05.1985р. - рукоположений в сан диякона в Святовоскресенському Кафедральному Соборі м. Івано-Франківська, архиєпископом Івано-франківським і Коломийським Макарієм. І служив протодияконом при архієреї.

15.02.1987р. - В Святовоскресенському Кафедральному Соборі м. Івано-Франківська, архиєпископом Івано-франківським і Коломийським Макарієм рукоположений в сан ієрея. З березня 1987р. по вересень 1987р. - служив у храмі - "Перенесеня мощей Святителя Миколая с. Лісна Слобідка".

З 19.09.1987р. - призначений настоятелем храму - "Успіння Пресвятої Богородиці с. Лісний Хлібичин". 1989р. - Закінчив Московську духовну семінарію. 2001р. - Закінчив Московський державний Педагогічний Університет, за спеціальністю - "Історія",і "Право".  

В даний час Настоятель храмів: с. Скопівка - "Вознесіння Господнього" с. Голосків - "Святителя Миколая" (побудована церква) с. Лісний-Хлібичин - "Успіння Пресвятої Богородиці" (побудована церква) З 1990-1994рр - головний бухгалтер Івано-Франківської єпархії УАПЦ.

28.03.1995р. - призначений завідуючим регенським відділенням Івано-Франківської Духовної Семінарії. З 15.05.1995р. - призначений деканом (благочинним), новоствореного Отинійського деканату УАПЦ. 30.07.1996р. - 1998р. - секретар(канцлер) Івано-Франківського єпархіального управління.  

Нагороди: 1990р. - "протоієрейство". 1992р. - "палиця". 1993р. - "Хрест з прикрасами". 1995р. - "Митра". 25.06.1999р. - Патріархом Димитрієм нагороджений правом носіння другого хреста з оздобами. Ордена: Князя Констянтина Острозького, Андрія Первозванного, Медаль св. Покрови, Відзнака голови обласної держ.адмістрації до 2000-ліття Різдва Христового.

понеділок, 17 червня 2013 р.

Протоієрей Ігор Ільків

З благословення Високопреосвященнійшого Іоасафа (Василиківа), митрополита Івано-Франківського і Галицького настоятель храму Святителя Миколая Мирлікійського Чудотворця міста Івано-Франківська (мікрорайон Пасічна), керівник Єпархіального відділу по зв'язках з громадськістю протоієрей Ігор Ільків від 12 червня 2013 року призначений благочинним Івано-Франківського деканату.  


Біографічна довідка

Протоієрей Ігор Миронович Ільків народився 13 травня 1973 року. У 1995 році закінчив Івано-Франківську духовну семінарію. 28 серпня 1997 року рукоположений у сан священика єпископом Володимиром (Поліщуком).

З 2002 року архиєпископом Іоасафом призначений настоятелем храму Святителя Миколая Мирлікійського Чудотворця міста Івано-Франківська (мікрорайон Пасічна). 

З 2004 по 2011 рік виконував послух економа Івано-Франківської єпархії. У 2007 році закінчив Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, здобув освітньо-кваліфікаційний рівень магістра, кваліфікація: викладач філософських і релігієзнавчих дисциплін.

З 2010 року – викладач Івано-Франківського Богословського інституту. У 2011 році призначений керівником Єпархіального відділу по зв'язках з громадськістю. Остання нагорода – право носіння мітри.

пʼятниця, 14 червня 2013 р.

Пам’яті митрофорного протоієрея Михаїла Чокалюка

14 червня виповнюється 9 років з дня упокоєння Високопреподобного отця Михаїла.
Божа мудрість гласить, що людина, саме людина, обдарована розумом, завжди повинна бути холодною до зла, до неправди та злочинства і гарячою в правді, справедливості, любові до Бога і до народу. Любити свій народ, свою націю, то означає любити самого себе, свою родину, свій дім, дружину і дітей, обдарувати їх таким дарунком, якого ні ворог не може вкрасти, ні вогонь не може спалити, ні вода залити, ні в землі цей дарунок не зогниє, бо цей дарунок - любов і віра в добрі діла і приклади.

Ось чому я присвячую цю книгу в першу чергу тим, хто подарував мені цей неоціненний скарб - татові Дмитрові Васильовичу Чокалюку і мамі Олені Іванівні Чокалюк, а також найдорожчому нашому другові, патріотові України, районному провідникові ОУН Михайлові Дмитровичу Тодорюку, моєму тестю Василю Михайловичу Кушніру і його синові, а моєму побратимові по неволі, Іванові Васильовичу Кушніру, кущовому провідникові ОУН, сміливому і мужньому воякові УПА Георгію Петровичу Василинюку і всім воякам Української Повстанської Армії, живим і полеглим у боях, а також усім моїм вірним друзям по неволі, які ділилися зі мною крихтою хліба і дрібком солі, були вірними за всіляких обставин, не зраджували, не продавались за баландний суп чи злочинну прихильність тюремного начальства і цивільної влади. 

Присвячуючи цю книгу пам’яті героїв УПА і тих, хто їм допомагав, ми увічнюємо їхні імена, бо ж відомо, що герої не помирають, якщо їхні імена викарбувані на сторінках “Книги Людської Пам’яті". Нині багато хто каже, що Україна отримала незалежність без боротьби, без єдиної краплі крові ми стали вільною державою. Ці слова є підлою зрадою, зрадою тих, хто виборював свободу в нерівній боротьбі. Тих, хто залишився лежати в лісах майже під кожною смерекою, тих, кого замордували в тюрмах і в Сибірі. А тих, хто пройшов крізь цю пекельну машину і вижив, переслідували, цькували і знущались аж до 1991 року. Що сказати, хіба не боляче, що і понині наша незалежна держава так і не визнала героями тих, хто віддав за її свободу життя в нерівній боротьбі. Ми повинні пам’ятати своїх героїв, бо колись вони, а нині ми є тою зв’язковою ланкою в ланцюзі історії між тими, хто йшов перед нами і буде іти після нас”... щоб вони пам’ятали, як дорого обходиться нам наша незалежність, щоб знали, що силу нації, силу держа¬ви складають..., загальнонаціональна єдність і любов до Вітчизни, взаєморозуміння і взаємоповага. І найголовніше, щоб серед нас не було зрадників, запроданців, холуїв,...” !

прот. Михаїл з дружиною Василиною в домашній церкві

Це слова заповіту із книги «Хресна дорога до незалежності» митрофорного протоієрея Михаїла Чокалюка, в пам’ять про якого пишеться цей спогад, про його величезну жертву, яка разом з іншими жертвами є порошинкою в фундаменті свободи нашої держави. Народився Михайло Дмитрович у сім’ї православних українських націоналістів - Дмитра та Олени Чокалюків в селі Стара Жадова 10 жовтня 1929 року. Був найменшою, п’ятою, дитиною у сім’ї. Змалечку разом з батьками ходив до храму Божого. У 1935 році шестилітнім хлопчиком пішов до румунської школи. Але при цьому уже досить непогано читав і писав українською мовою, через що інколи допускав помилки плутаючи румунські й українські букви.

Через це виник цікавий курйоз. Сплутавши букву румунського алфавіту «S» з «С» українською, Михайла викликав директор і, показуючи на букву, запитав: - Мігай, що це таке є? - Помилка, - відповідаю я. - Тоді він ще суворіше: - Ти знаєш українську мову? - Я промовчав. - Тебе, як і всіх інших, варто бити за це! Тут я не стримався, сам не знаю звідки в мене взялася така сміливість, і відповідаю йому по-румунськи: - Тоді і Вас треба бити, бо звідки ви знаєте, що це українська буква «С»?.. - Я директор! Я мушу це знати,- кинув він суворо. - Я теж маю знати це,... бо хочу стати священиком, - відповів йому в тон». (З книги «Хресна дорога до незалежності»).

Цей діалог вказує на те, що вже з юних літ священик Михайло був національно-свідомою людиною і готовий захищати своє, рідне, що поступово і продовжував робити в міру свого фізичного та духовного зростання. Так, у 1941 році, коли на Буковині декілька днів було безвладдя, між румунами і москалями, у селі Стара Жадова відбувся мітинг за незалежність України, в якому дванадцятилітній Михайло вже брав активну участь разом зі своїми батьками. А у травні 1944 року став зв’язковим розвідником Михайла Тодорюка (псевдо-«Весна»), який був референтом господарчої сітки Буковинського Куреня «Перебийноса. Звичайно, юний Михайло Чокалюк також отримав псевдо - «Мень», а його батько Дмитро - «Верба».

З цього часу їхній будинок став явочним, де у будь- який час воїни УПА могли знайти притулок, та у двосторонньому напрямку обмінювались інформацією. Як відомо, вже з протоколу НКВД, будинок неодноразаво відвідували вояки УПА такі, як: «Весна», «Крим», «Орест», «Чайка», «Степан», «Козак», «Моряк», «Кобза», «Граб», «Бучок» та багато інших. У 1947 році Михайло вступив до духовного училища при Чернівецькій консисторії, але боротьби не покидав. Так тривало до арешту 1949 року. Цьому передували важкі втрати та сумні події. У 1948 році в нерівнім бою в с. Черешенька загинув провідник УПА Сторжинецького району, Михайло Тодорюк («Весна»). Це була важка втрата, бо крім усього, він був родичем родині Чокалюків. Боротьба ставала жорстокішою, на жаль, зрадники росли, як гриби після дощу.

Так, провідником ОУН УПА в Сторожинеччині стає Афанасій Назарович Сіренко («Орест»). Це був засланець НКВД, який і розкрив усю сітку підпілля Сторожинецького району. З 6 на 7 червня 1949 року Михайла Дмитровича Чокалюка разом з батьками заарештували. 19 листопада цього ж року винесли вирок: 10 літ позбавлення волі з конфіскацією майна. Звичайно, всі розуміють, що 7 червня, 19 листопада це сухі дати, а між ними проходило життя, наповнене жахом. Яких тільки тортур не придумували комуністи!

Фото 1949 р. із кримінально-слідчої справи

Останні дні 1949 року провів у львівській пересилці. В середині січня 1950 року сформували етап і товарним, обдертим ешелоном рушили на північ. Майже тиждень не давали їсти, а після нагодували досхочу гнилою тюлькою і... не дали пити. Через день дали води і хто не стримався, пив досхочу. Багато тоді померло на місці. А попереду чекала колюча Воркута, звісно на тих, хто доїхав, тому що цей холод і голод пережити було неможливо. Далі воркутинські табори, де літом 1952 року смертельно захворів. Лікарі відмовилися лікувати, бо вважали безнадійним. Але один із лікарів, дізнавшись від товаришів, які принесли Михайла, звідкіля хворий, погодився лікувати, це був земляк із румунської частини Буковини. Як кажуть, не було б щастя та нещастя помогло. Знайомство з цим лікарем допомогло здобути знання фельдшера. Будучи фельдшером трішечки пом’якшився тюремний гніт, але каторга є каторга.

У протоколі №32-К від 17 липня 1956 року записано: «Чокалюка Михайла Дмитровича за недоцільністю дальшого утримання у виправно-трудовому таборі звільнити зі зняттям судимості». Здавалося, все скінчилось, судимість знята, ти вільний. Та це не була воля, хіба що внутрішня, бо її обмежити ніхто не може. Починався новий виток боротьби зради і поневірянь. Приїхавши на рідну Буковину, серце огорнув смуток. Батько Михайла Дмитро повернувся з тюрми інвалідом, згодом і повернулася мати. Вони змушені були скитатися по чужих людях. Хату їм не повернули, там проживала дружина голови сільської ради. Скитаючись, батько невдовзі помер, тому Михайло його не застав. Жити ніде, працевлаштуватися також. Всі лікарні відмовилися взяти на роботу фельдшером, мотивуючи судимістю.

За порадою старожадівського священика Івана Григоровича Барана пішов в Чернівці до владики Євменія і з його благословення поновив своє навчання в Духовному училищі при консисторії. 5 травня 1957 року одружився з Кушнір Василиною Василівною, батько якої помер в тюрмі в Сухобезводному, а брат Іван Кушнір відбував покарання разом у Воркуті. Одруження дає змогу стати священиком, тобто рукоположитись, що і сталося 7 липня - в сан диякона, а 12 липня - в сан пресвітера. На той час було два типи священиків: свої, радянські, які чітко виконували волю КДБ, були вухами і очима цього карального відділу; другий тип - це патріоти, вільні душею, які служили українською мовою, виховували людей у патріотичному дусі, та й взагалі щиро виконували свої обов’язки. КДБісти ліпили на них різні ярлики: священики «бандерівські», «буржуазно-націоналістичні».

Протоієрей Михайло в душі радо погоджувався з цими ярликами і виправдовував їх своєю працею, через що не міг довго затриматися на одній парафії. Постійно викликали на допит в КДБ, навідувалися додому з різними запитаннями. Декілька разів, за свідченням Григорія Бучацького, який брав у цьому участь, планували вбити. У сім’ї священика Михайла народилося шестеро дітей: троє хлопців і троє дівчат. Всіх вихо¬вували в патріотичному дусі. Троє синів пішли по батькових стопах, здобули вищу богословську освіту з вченими ступенями «кандидат бого¬словських наук». Старший син - митрополит Рівенський і Острозький Даниїл (Богдан Чокалюк нині спочилий) досягнув вершини духовного рангу, був членом Священого Синоду, Головою ВЗЦВ, вів активну діяльність щодо утворення в Україні Помісної Церкви.

Дивлячись на життя борців за волю й незалежність нашої держави розуміємо, не стала вона вільною сама собою без єдиної краплі крові. Вона вільна завдяки тим патріотам, які жертвували життям у боротьбі з ворогом. Ця жертва прийнята і від тих, хто вижив, бо, вступаючи в боротьбу, не надіявся на життя. Провідник ОУН УПА Сторожинецького району Михайло Тодорюк («Весна»), звертаючись до Михайла (священика Михаїла Чокалюка) говорив: «Я цього змагу не переживу. Про це навіть мови нема, я загину. А якщо ти за¬лишишся живим, не забудь про мене...» Не забув.

Наприкінці життя прот. Михаїл був ініціатором спорудження пам’ятника воїнам УПА в с. Стара Жадова, на якому перше прізвище та ім’я - Тодорюк Михайло. А також написав книгу «Хресна дорога до неза-лежності», в якій з великим пієтетом згадує подвиг «Весни». Сам священик Михайло неодноразово говорив: «Я ніколи не втрачав віри в Бога, був певний, що без Його волі волосина з голови людської не впаде, але ніколи не ду¬мав, що переживу ці страшні роки тортур і поневірянь». Вічна слава героям, які поклали душі свої в нерівній боротьбі за волю й незалеж ність України!!!  

За матеріалами книги «Хресна дорога до незалежності»
митрофорного протоієрея Михаїла Чокалюка  

четвер, 6 червня 2013 р.

Упокоївся протоієрей Миколай Заєць

Як повідомляє репортер інтернет-проекту "Помісна Церква" з посиланням на єпархіальну прес-службу, 6 червня на 59-му році життя спочив у Бозі клірик Буського благочиння Львівської єпархії, настоятель храму свв. Первоверховних апостолів Петра і Павла с. Йосипівка прот. Миколай Заєць. повідомлення про цю подію надійшло до єпархіального управління від благочинного Буського благочиння прот. Петра Салабая.  

Миколай Іванович Заєць народився 5 травня 1955 року у с. Вишнівець Збаражського р-н., Тернопільської області. 1976 року взяв шлюб з дівчиною православного віросповідання Галиною Йосипівною Головатюк. Після здобуття середньої освіти, вступив на перший курс Московської духовної семінарії яку успішно завершив у 1981 році. 26 жовтня 1980 року за Божественою Літургією у Покровському академічному храмі Тройце-Сергієвої Лаври Преосвященним архієпископом Дмитрівським Володимиром був рукоположений у сан диякона.

5 серпня 1981 року за Божественою Літургією у Свято-Успенському соборі Почаївської Лаври Високопреосвященим митрополитом Київським і Галицьким, Екзархом всієї України, Філаретом (нині Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України) рукоположений у сан ієрея.  

З 24 серпня 1981 року до 4 липня 1984 року був настоятелем храму св. вмч. Юрія Переможця. с.Долішний Лужок. 4 липня 1984 року наказом керуючого Львівсько-Тернопільською єпархією Преосвященого архієпископа Львівського і Тернопільського Никодима призначений настоятелем храму свв. Первоверховних апостолів Петра і Павла с.Йосипівка Буського р-н., Львівської області, де і звершував служіння до миті, коли Господь покликав його з цього дочасного життя. 6 червня 2013 року після тривалих негараздів зі здоров'ям і значного погіршення його стану прот. Миколай Заєць спочив у Бозі. Вічна пам'ять рабу Божому новопреставленому прот. Миколаю!

З благословення керуючого єпархією Високопреосвященного митрополита Львівського і Сокальського Димитрія (Рудюка) похорон новопреставленого прот. Миколая звершить благочинний єпархії, секретар єпархіального управління прот. Володимир Бачинський у співслужінні духовенства Буського благочиння. Відповідні богослужіння відбудуться 7 травня 2013 року. Поховано новопреставленого прот. Миколая буде на місці його служіння у с. Йосипівка. 

Протоієрей Анатолій Затовський

Народження: 1 червня 1945 р. День тезоіменитства: 6 травня Дияконська хіротонія:4 січня 1976 р. Священицька хіротонія: 22 травня 1978 р. e-mai: protozatovskiy@mail.ru

Отець Анатолій — відомий київський священик, багато років був настоятелем Макарівського храму на древній Юрковиці-Татарці (з 1984 до 2006 р.), благочинний другого Шевченківського округу Києва, голова Всеукраїнського православного педагогічного товариства. Зараз, у післявеликодній період, Макарівська парафія живе в очікуванні дня пам’яті святителя Миколая, архієпископа Мір Лікійських, чудотворця, на який припадає 35-річчя священицької хіротонії отця Анатолія.

ДУХОВНЕ НАСТУПНИЦТВО

Духовну естафету настоятельства отець Анатолій прийняв від одного з найавторитетніших київських священиків другої половини XX ст. — Георгія Єдлинського, сина священномученика Михаїла Єдлинського, професора Київської духовної академії, сучасника й духовного друга Іоанна Кронштадтського. Відомий факт: коли до всеросійського молитвеника та чудотворця у Кронштадт приїздили кияни, батюшка Іоанн казав: «Навіщо ви їздите до мене? У вас у Києві є отець Михаїл Єдлинський».

Син отця Михаїла — отець Георгій — хоча й не був репресований, але завжди перебував під пильним оком КДБ, — блискучий ерудит, молитвеник, духівник, найдобрішої душі людина, він наче магнітом притягував до себе людей, особливо горнулася до нього київська інтелігенція. Древній Макарівський храм на Татарці розташувався так тихо майже в центрі старого Києва, що незнаючій людині знайти його посеред урочищ та ярів цього району було нелегко. Сюди йшли віруючі, молодь. Збиралися й на квартирі отця Георгія. Ось до такого 82-річного старця послали молодого священика Анатолія Затовського.

Так Господь визначив духовну спадковість. Це сталося 1984 р., у день пам’яті Георгія Побідоносця. Того ж дня відзначали пам’ять мучеників Анатолія і Протолеона. Тобто, день Ангела в обох священиків був однаковий — 6 травня. І саме цього дня священика Анатолія Затовського було призначено в Макарівський храм. І хоча батюшку призначили на парафію настоятелем, він обіймав цю посаду номінально, фактично перебуваючи в послуху отцю Георгію. Молодий священик зрозумів, наскільки великий авторитет старця в народі, яким величезним духовним та життєвим досвідом володіє отець Георгій Єдлинський…

Через багато років, уже у XXI ст. в Макарівському храмі було випущено прекрасну книгу спогадів про отця Георгія «Любящее сердце Господа». В ній перед читачем відкривається ціла епоха Православ’я XX ст., одним з учасників якої був протоієрей Георгій Єдлинський, син священномученика Михаїла Єдлинського.

ІЗ РОДУ В РІД

Слід зазначити, що сам протоієрей Анатолій Затовський також зі священицького роду, його батько Леонід Затовський († 1990), дядько Всеволод Затовський, дідусь Михаїл Затовський († 1953) були священиками. А батькового дядька — протоієрея Іоанна Затовського — розстріляли 1938 р. у Черкасах і 1998 р. було причислено до лику святих мучеників.

Так відбулася зустріч представників служителів престолу Божого — Єдлинських і Затовських. І Богові було угодно, щоби ця зустріч сталася саме в Макарівському храмі, в особі двох його настоятелів — 82-річного отця Георгія та 39-річного отця Анатолія.

Протягом п’яти років старець передавав досвід духівництва отцю Анатолію. І отець Анатолій, згадуючи ті роки, вважає їх найщасливішими в його житті. Як уже було сказано, він числився настоятелем, але брати на себе адміністративні функції не поспішав, оскільки бачив, що потрапив у духовно сильну православну общину, в якій слово отця Георгія цінувалося й виконувалося, а авторитет його та відомість сягали далеко за межі Києва. І тільки з часом, коли отець Георгій став значно здавати фізично й був неспроможний приймати величезну кількість відвідувачів, парафіяни стали звертатися з духовними питаннями до «молодого батюшки» отця Анатолія, побачивши в ньому гідного наступника.

22 грудня 1988 р. православний Київ облетіла звістка — мирно відійшов до Господа подвижник віри та благочестя, улюблений в народі батюшка Георгій, який 45 років прослужив настоятелем Макарівського храму. Але парафіяни, оплакуючи розлуку, дякували Богу за те, що Він, приймаючи в вічні обителі духоносного старця, підготував йому заміну в особі протоієрея Анатолія Затовського.

22 роки ніс отець Анатолій послух настоятеля Макарівського храму, потім передав настоятельство гідному наступнику протоієрею Владиславу Софійчуку, чоловікові своєї дочки. В цьому можна бачити древню і частково втрачену традицію нашої Православної Церкви, коли настоятельство передавалось від батька до сина чи священику — чоловіку дочки, як це було, наприклад, в долі Іоанна Кронштадтського. І не лише це — отець Анатолій в якомусь сенсі пройшов життєвою стежкою свого попередника та вчителя — отця Георгія Єдлинського. І хоча батюшці 1 червня ц. р. виповниться 68 років, він іще повний сил, кожний його день насичений справами в парафії та благочинні, яким він керує вже багато років, журналістською роботою і педагогічною діяльністю.

Ось уже кілька років він регулярно сповідає та причащає одну зі своїх парафіянок — Віру Дмитрівну, яка перехворіла на інсульт (автор цих рядків особисто знайомий із нею). Все життя вона, обіймаючи відповідальні посади, допомагала Церкві, чим могла. Переживши велике горе — трагічну смерть єдиною юної дочки, знайшла в собі сили не зламатися, продовжуючи трудитись, залишаючись істинною християнкою. А коли важка недуга стала перепоною для відвідування рідного Макарівського храму, почала молитися вдома, регулярно причащаючись Святих Христових Таїн, з якими приходить до неї її улюблений духівник, друг і наставник — отець Анатолій.

Зараз, у післявеликодній період, Макарівська парафія живе в очікуванні дня пам’яті святителя Миколая, архієпископа Мір Лікійських, чудотворця, на який припадає 35-річчя священицької хіротонії отця Анатолія. І, треба думати, привітати дорогого батюшку прийде духовенство, православні кияни, з якими ювіляра пов’язує багаторічна духовна дружба. Хочеться долучитися до цих привітань грецьким виголосом «Аксіос!», що означає — «достойний».

Справді, іменитий священик гідний цього. Тому що на світанку молодості в його душу запали слова Христа: жнив багато, а робітників мало (Мф. 9: 37, Лк. 10: 2). «Господи! — сказав він тоді, — хочу бути Твоїм робітником!» І, повірте, слова цього він дотримав.



«ЦЕРКОВНА ПРАВОСЛАВНА ГАЗЕТА» В ГОСТЯХ У БАТЮШКИ


— Отче Анатолію, від імені читачів нашої газети дозвольте привітати Вас із 35-річчям священицької хіротонії і поставити Вам запитання: що найскладніше у служінні священика?

— Кожний священик, коли його висвячують, знає, що це висвячення йде від апостолів. Коли я стояв перед престолом Божим, просто молився і відчував благоговіння і страх Божий.

У народі кажуть: найскладніше — Богу молитися і доглянути батьків до смерті. Дуже важливо і, разом із тим, складно бути взірцем християнського благочестя для пастви, для сім’ї і взагалі для оточуючих людей. Стояти перед престолом — теж велика відповідальність і величезна праця. Наприклад, приходить на Сповідь людина зі зламаною душею і треба знайти такі слова, щоб її зігріти. І коли бачиш, як після Сповіді, Причастя просвітляються обличчя людей, — відчуваєш важливість служіння, відчуваєш радість.

Мені, мабуть, було легше починати служіння, ніж іншим, оскільки в церковній атмосфері я перебував із дня народження. Батько, дідусь, дядько — всі в нашій сім’ї були священиками. І я ріс серед них, слухав їхні розмови, прислуговував у вівтарі, в серці складаючи їхні мудрі думки та поради. Всі вони були для мене взірцем для наслідування.

— Отже, Ви росли в сім’ї спадкових священиків? Розкажіть про свого батька.

— Дідусь мій, отець Михаїл, коли в 1930-х роках почалися масові арешти, взяв шматок хліба і пішов у Медведівський монастир, який тоді було перетворено на лісопильню, де влаштувався на роботу. Так і перечекав лихий час. Повернувся звідти 1941 р. і став служити в Лип’янці Шполянського району, де вчителював мій батько.

А щоб батько після семирічки зміг продовжити освіту (для сина священика тоді всі дороги були закриті), нашій родині довелося піти на хитрість: батька всиновила його рідна тітка. Змінивши прізвище, він вступив до Чернігівського медучилища. Однак незабаром «товариші» по навчанню його викрили і батька відрахували з медучилища. Через якийсь час він вступив на робфак, потім до Черкаського педінституту, після закінчення якого викладав фізику й математику.

Батько розповідав, як під час роботи в школі він зачинявся в кабінеті фізики, ніби для підготовки уроків, а сам молився. На великі свята — Пасху, Різдво — ішов далеко в поле, де нікого не було, і співав святкові богослужіння. Душа потребувала молитви. В 1942 р. його висвятили, в 1947 р. він закінчив заочно Одеську духовну семінарію, а в 1955 р. — Ленінградську духовну академію.

— А як Ви стали священиком?

— Із 1963 до 1970 р. я навчався в гідрометеорологічному інституті в Одесі. Це були часи так званих «хрущовських гонінь». Закривали храми, монастирі. Людина полетіла в космос — до віри та Христа нікому діла не було. І все ж вогники віри теплилися. Адже віру не можна знищити. В деяких домівках збереглося Святе Письмо. Багато хто переписував його вручну. Мій дідусь Михаїл переписав у 1941 р. Требник і Мінею. Тепер це наші родинні реліквії.

Я працював науковим співробітником у НДІ та ходив у храм Божий. Хоча бачив, що більшість населення в нашій країні не вірило в Бога, все ж вирішив стати на цей шлях. Це було непросте рішення. Рекомендацію мені написав благочинний Черкаського округу отець Євгеній Барщевський. 4 січня 1976 р. відбулося висвячення в сан диякона, потім було служіння у Флорівському монастирі м. Києва. Того ж року наш нинішній Предстоятель Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, тоді ректор Московської духовної академії, прийняв дві групи на стаціонар і вперше 100 осіб — на заочне відділення. Адже до цього в Москві, Ленінграді й Одесі набирали групи по 30 осіб, тобто на всю країну виходило 90 семінаристів. Влада розраховувала, що поступово саме поняття «священик» зникне: старі помруть, а замінити їх буде ніким. Адже в ті роки один священик опікував часто кілька парафій.

— Батюшко, якщо порівнювати той і цей час, у чому різниця?

— У 70–80-х роках 90 % парафіян були люди похилого віку, а зараз більшість — молодь, молоді сім’ї. У 80-х роках на Великдень після «сигналу» старости: «Приїхав уповноважений» — ми ховали дітей під столами, накритими скатертинами, а зараз на святкових і недільних Літургіях діти складають ледь не половину причасників.

Незмінним у храмі лишається пам’ять про отця Георгія. Одиниці пам’ятають батюшку, а дух його невидимо присутній серед нас. У будиночку, де зараз недільна школа, є кімната, в якій він спав, молився, читав, готувався до проповіді. Тут і його портрет. А головне, залишилися традиції та порядки, які були при ньому. Нам вдалося зберегти атмосферу, закладену отцем Георгієм. Богослужіння в нашому храмі неквапні, часто по п’ятницях звершуються заупокійні служби — парастаси.

Наша бесіда з отцем Анатолієм була тривалою. На жаль, газетний формат не дозволяє розмістити її повністю. Але якщо ви захочете дізнатися іще щось цікаве про цього пастиря і Макарівський храм, приїздіть на вулицю Стара Поляна, 46. Богослужіння звершуються щодня.

Сергій Герук  // "Церковна православна газета"