Протоієрей Мирон Гах: «Через ікони ми розмовляємо з Богом»

Гість нашої рубрики сьогодні - відомий на Тернопіллі священик, секретар Тернопільсько-Кременецької єпархії, митрофорний протоієрей Мирон Гах. Отець Мирон - авторитетний священнослужитель, відомий своєю любов’ю до богослужінь та давно має авторитет чудового проповідника. А сьогодні ми поговоримо з отцем протоієреєм про інше його захоплення – церковне малярство та іконопис. 

- Отче Мироне, коли ви відчули здібності до художнього мистецтва? Як почали писати ікони? 

- Я малював зі шкільних років. Приймав активну участь у створенні шкільних стінгазет. У мене навіть в кожному зошиті в школі, незалежно від того який це був предмет, завжди був якийсь малюночок. Тяга до художньої творчості була зі мною й без особливого навчання та художньої студії. Малювати навчитися можна, але зовсім інше коли воно в тебе в крові, в генах і ти знаєш, як маєш зобразити щось на полотні. Зараз відчуваю, що мені інколи не вистачає практичних навиків, бо я створюю нове полотно раз у кілька років. Щоб бути хорошим художником потрібно кожен день працювати так, як спортсмен тренує своє тіло, щоб досягнути певних результатів. Так і художник повинен жити з палітрою та пензлем, ходити на етюди. Свого часу я багато їздив на зібрання самодіяльних художників, у визначні місця області, фортеці, завдяки цьому мав багато акварельних робіт. 

Після школи захоплення художнім мистецтвом у мене переросло в професійну діяльність. Я працював художником-оформлювачем у художній майстерні, створював транспаранти, панно. Починав з того, що майстрував підрамники, натягав полотно, ґрунтував. Навчився гарно писати шрифти, а потім малював плакати. Також мав можливість попрактикуватися в оформленні сцен. 

Пригадую, як я грав у вокально-інструментальному ансамблі «Березоль». Тоді я навіть намалював усіх наших музикантів. Робота була розміром 1,5 на 2 м, де ми всі були зображені в техніці гризайль (монохромне малярство, одним кольором, в темно кофейних тонах). Виставили перший раз на вечорі танців: «Грає група «Березолю». Коли прийшли люди, то казали між собою: «дивіться, яку «Березоль» собі велику фотографію зробив». Я дуже люблю деталізувати в своїх роботах, тому було так фотографічно все передано. Так, якщо ближче придивитися до моїх ікон, там вся анатомія людини, всі вени, кісточки. Пам’ятаю, як малював Тараса Коковського, нині пастора лютеранської церкви, мого однокласника. Я навіть ниточку намалював, якою був пришитий його ґудзик і промалював струну на гітарі. Це була і є моя слабкість – деталізувати. 

Можливо, схильність до деталізації й стала поштовхом для того, щоб я спробував працювати в графіці. Спочатку, влаштувався як художник-графік у районну газету. Робота була різна: заставки, шрифти, природа, пейзажі, лірична тематика. Пригадую один важливий момент. На той час я намалював портрети майже всіх керівників української держави. А почалося все з того, що робили вітальні адреси на день народження для них: вкладали фото, писали текст і висилали на Київ. Потім місцева влада побачила, що я малюю, їм сподобалося й вони захотіли, щоб замість фото був графічний портрет. Досі зберігаю вирізки з газет з надрукованою там моєю графікою. Створити таку роботу - клопіткий і важкий процес: туш, перо й штрихом чи крапочкою, але це дуже цікава, водночас і творча робота. 

Потім, будучи одруженим, маючи двоє дітей, я вирішую поступати у семінарію. Після її закінчення служіння відбував у Росії в Кіровській області в с.Сметаніно, звідкіля пізніше мене перевели у велике промислове місто Ярославль і поставили настоятелем Успенського собору. Храм цей побудований у XVI столітті. Унікальний, дуже багатий собор із надзвичайно вишуканими сакральними речами, мармуровим престолом. 

Говорячи про іконопис, є у мене цінна ікона преподобного ієромонаха Матвія Яранського. Він любив себе називати Матвій – кочегар. Ця людина була настільки смиренною, що коли братія вдосвіта ще лежала в своїх келіях, він уже вставав і всім розпалював пічку. І казав: «Коли я помру, то на могилі мені напишіть: «Тут спочиває ієромонах Матфій- кочегар». Ця ікона дорога мені тим, що це фото було зроблене за його життя, а я зробив його дуже точну копію. Створював її я вже тут, в Україні. Він канонізований, зарахований до лику святих. Над збором усіх даних до канонізації, свідчень про чудеса, які творилися на його могилі, я працював дуже довго, і таки зібрав усі необхідні документи, щоб подати їх в патріархію на канонізацію. Також я опікувався побудовою каплички на його могилі. Згодом там відбувалися чудеса, люди брали земельку, зцілялися нею. 

Перша моя парафія в Україні була в с.Буцнів. Разом із парафіянами ми там зробили храмик, вівтар у ньому. Сам я спроектував купол, іконостас теж зроблений за моїм проектом. Пам’ятаючи притчу Господню про таланти, намагаюся по своїх силах створювати різні речі: то ікону намалюю, то різьбою займаюся. Із деталей колись ще працюючої «Ватри» я скрутив велике п’ятиярусне панікадило, семисвічник. Кіоти також робив, тетраподи, все з дерева, використовував звичайні готові деталі, які були в продажу. Все йшло в хід. У Буцневі є дуже цікава ікона «Воскресіння» з підсвіткою, вмикаєш світло і там де німб світиться. Ще дуже цікаву ікону я зробив, такої ікони нема майже ніде, це моя авторська робота– «Старозавітня Пасха». 

Минулого року в Мишковичах я вирішив зробити реставрацію вівтаря, чи навіть його реконструкцію. Причина – почали руйнуватися стіни. Там я намалював чотири ікони та змайстрував Кіот. Було й таке, що на ікону «Моління про чашу», коли я попросив, подивився професійний художник і сказав: «Таку ікону я бачив у професійного художника, який має вищу професійну освіту, то ваша робота краща». Мені настільки це було приємно. Навіть дружина після тих слів більше почала вірити в мої можливості. 

Найвища освіта для художника – це здібність, яка є всередині нього і яку словами не можеш пояснити. Іноді питають: «Ну, як у вас виходить таке?» А я просто знаю. Малювати дуже легко: треба знати яку фарбу взяти та де її покласти. А в скульптурі ще простіше – відсікти зайве, залишивши те, що потрібно. Це жарт, бо насправді, не все так просто. Буває, що я дуже довго блукаю по палітрі, шукаю відповідний колір. Якщо ж постійно робиш, працюєш як художник, тоді стає легше. Коли кладеш фарбу, не можливо відразу передбачити, як вона буде виглядати. Інколи мазок покладеться краще ніж собі уявляв. Є різні техніки. Багато хто малює грубим мазком, дехто мастихіном. Є техніка гладдю, - нема ні одного мазочка. 

Маю ще одну ікону - це біблійний сюжет на основі пророка Ісаї: «Вовк буде жити разом з ягням і барс буде лежати разом з козеням, і теля, і молодий лев, і віл, і мале дитя буде водити їх». І ще одна робота – точна копія дуже старої ікони 1739 рік. Специфічна тут техніка ні реалізм, ні візантійський стиль. 

- Що відчуваєте під час роботи над іконою? Що думаєте про тих людей, яких зображуєте? 

- Ікона – це своєрідна молитва. Багато хто із богословів та священиків, коли говорить про молитву каже, що коли ти молишся, то не обов’язково змальовувати собі певну картину, створювати уявлення. Я коли малюю не стараюся бачити щось конкретне. Але іноді все ж уявляю собі елементи його святого життя. Коли копіюю, то задумуюсь: а чи насправді це так було, як тут відображено в іконі? 

Наприклад, в ікони «Хрещення Ісуса Христа» є сотні варіантів, а як насправді було я не знаю. В одного художника один пейзаж, в іншого - інший. Але суть не в тому. Коли ми зображаємо древніх святих, ми не знаємо як вони насправді виглядали на обличчі. Обличчя художники відображали опираючись на їх життя, характер, внутрішній духовний світ. Ікона – це відображення не стільки зовнішньої анатомії, скільки внутрішнього духовного світу людини. Ікони – це видиме, матеріальне зображення до якого ми молимося, щоб перенестися до духовного образу святого. 

Мета ікони - не передати земну сутність святого, нашу людську природу, вони такі ж люди, подібні по анатомії, а передати внутрішній їх світ. Важливий в іконі колір. Краще обирати пастельні тона, не крикливі. Треба, щоб людина бачила обличчя, а не фарбу. Фарба не існує, а є лише зображення. Нею й треба передати сутність предмету. Отже, в нас паралельно співіснує два стилі іконопису: древно-візантійський, яким написана, скажімо, «Трійця» Рубльова, та стиль реалізму – де автор відображає все так, як воно є в природі. Храми здебільшого розписані в стилі реалізму, бо людям так більше зрозуміло. 

Для себе я планую ще попрацювати й у древньо-візантійському стилі. Хоча, як каже мій знайомий художник Валерій Лебідь, що ми умовно кажемо, що є два іконографічних канони (наука про написання ікони): латинський і древньо-візантійський. Насправді ні. Є один: древньо-візантійський, а латинський – це картина на релігійну тематику, яка пізніше освячується. 

- Отче, а як ви вирішуєте, що прийшов час писати нову ікону? Що найбільше до цього спонукає? 

- Здебільшого починаю нову роботу по мірі потреб храму. Іноді, через брак часу, легше було б замовляти в інших іконописців роботи. Але коли я вже маю задум, певні часові рамки, починається вже робота, тут відбувається щось таке, що дуже важко пояснити словами. Я з тим лягаю, встаю, уявляю. Обов’язково працюю з молитвою. «Царю небесний, Утішителю душ наших» - це молитва призвання Духа Святого і коли малюю, то читаю молитву «Ісусе Христе сину Божий», або вмикаю аудіо чи відео відомих богословів, проповідників, які говорять цікаві богословські речі, в такій атмосфері й пишу ікони. 

- Що потім відчуваєте до своїх робіт? Якусь спорідненість з ними? 

- Обов’язково. Кожного разу коли приходжу до вівтаря – переживаю неймовірні відчуття. Ти стоїш біля Престолу, частинка тебе не лише фізично знаходиться тут, бо духом ти там, де повинен бути, як священик. А ще, коли ти бачиш свої роботи перед собою, то відчуваєш справжню заглибленість у процес молитви та богослужіння. - Скільки приблизно маєте вже ікон? За життя близько сотні. 

 - А коли написали першу з них? 

- Це було в дитинстві. Колись люди казали: «художник малює образи». І на базарі продавали такі образи, які той художник міг за ніч «наштампувати». Брався за основу простенький рисунок, який розмальовувався фарбами, будучи надзвичайно примітивним. Хоча, в мистецтві примітивізм теж має своє місце. А я відчував це більш ширше, об’ємніше, глибше. І бачив, що дуже бідненькі були ті роботи, але люди брали, бо часто мають дуже спрощений вид сприйняття. Чим простіший малюнок, «наївніший», тим їм був він зрозумілим. Безумовно, академічний, професійний малюнок сприймається важче. 

Почав писати ікони років у 17-ть, здебільшого родичам. Що я міг втілити в життя, що Господь мені дав, то я примножував. Може й комусь цим радість приніс. Серйозно я почав писати, коли мав уже осмисленне розуміння Святого Письма, коли вже був священнослужителем. До того я просто робив копії ікон, не вникаючи в духовний зміст та їх значення. Не знав біблійних, Євангельких сюжетів. Але ще тоді, будучи далеким від Церкви, як молодий юнак, я відчував щось особливе під час такої роботи. Можливо, саме це й стало поштовхом мені стати тим, ким я нині є. Під час іконописання ти вникаєш в особливості цієї роботи, ніби відкриваєш якусь ширму, опиняєшся в іншому світі. Це як людина живе таким сірим, банальним життям, а коли вона переступає поріг храму, потрапляє в інший світ, вимір – так і має бути. 

І храм має бути храмом – не повинно бути нічого зайвого, щоб відвертало увагу. Колись ікони писали безпосередньо на дошці - навіть рами не було. Рамок не робили, бо вважалось, що рамки можуть відвертати увагу від ікони. Краще й дійсно її не робити, щоб не розсіювався погляд, а щоб був зосереджений на іконі. Лише допускалася майже непомітна рамочка фарбою. 

Я прихильник того переконання, що ні штучні квіти, ні рушники не повинні закривали ікон чи тим більше – заступати собою лики святих. Бо ікона повинна бути в центрі уваги. Ми можемо говорити з Богом через ікони. Споглядаючи зображення - це вже розмова з Ним. Ти стоїш перед іконою та твориш молитву, а ікона допомагає в цьому, як людині матеріальній. Якби я був ангелом, то бачив би Бога своїм духовним зором. Але тепер ми ще в матеріальному світі, а ікона допомагає нам розмовляти з Творцем. 

- Щиро вдячні вам, отче Мироне, за таку змістовну та цікаву розумову!

Ірина Скоробогата для «Лампади Православ’я»

Читати далі...

Почаївську Чудотворну ікону хочуть вивезти з України?

Дорога редакціє! Звертаються до вас жителі м.Почаїв, які на даний час хотіли б, в силу зрозумілих причин, зберегти свою анонімність. Просимо не оприлюднювати наших імен, оскільки цим самим ми б могли наразити свої родини на небезпеку. 

Як відомо, наше містечко є всесвітньовідомим паломницьким центром Російської Православної Церкви – на увесь світ розійшлася слава про нашу землю та наші святині: Свято-Успенську лавру, Чудотворну ікону Божої Матері та мощі великого угодника Господнього - отця ігумена Іова. Але ще далі слави про наші святині, по всьому світі лунає слава про наш монастир через його величезне українофобство. Тільки нещодавно в лавках монастиря з’явилися кілька книжок українською мовою, та й то якісь цього перекладу та антиукраїнський зміст викликає відчай. 99% книг там все одно російського виробництва, чимало з яких мають політичну тематику - проти України. 

Постійні сепаратистські настрої ченців, яким бридка наша мова та звичаї, але не бридкі наші гроші та праця на лаврському господарстві, все частіше ставлять перед нами питання: доки це все буде тривати? Скільки можна буде терпіти на українській землі цих яничар, які палають ненавистю до нашої рідної України! Багаточисленні виступи в пресі монаха Бенедикта (Якубовського) та інших наших місцевих «подвижників» із відверто антиукраїнськими, шовіністичними та антихристиянськими закликами, давно вимагають не лише відкриття кримінальної справи, але й лікування. Все це ви й без нас добре знаєте! Але написати цього листа змусила нас багато важливіша справа. 

Як стало відомо серед жителів Почаєва, вже в найближчі місяці, після узгодження з нашим митрополитом РПЦ Володимиром Морозом і главою УПЦ МП Онуфрієм, відбудеться хресний хід через Україну, Росію та Білорусь з нашою великою українською святинею – Чудотворною іконою Почаївської Матінки Божої! Ми вважаємо, що цього допустити не можна ніяк, але не тому, що ми проти миру між Росією, Україно та Білорусією. Справа в тому, що після того, як оригінал нашої ікони покине кордони України, існує дуже велика ймовірність, що до нас вона більше не повернеться. Швидше за все, її хитро обміняють на якісну копію, яку відрізнити від оригіналу буде неможливо!!! 

Чудотворну ікону Божої Матері хочуть вивезти з України?

Ми не знаємо до кого звертатися, оскільки багатьом людям така думка може здатися нісенітницями, а тому вирішили максимально оприлюднити в ЗМІ нашу позицію та отриману нами з надійних джерел інформацію. Ми просимо всіх, від кого це може залежати, не допустити того, щоб наша велика святиня – Чудотворна ікона покинула Почаїв і Україну! Безбожним перевертням у рясах вірити не можна! Ті люди, які благословляють війну, руки яких вже по ліктях української крові, не варті жодної довіри! 

Ми не вимагаємо поки нічого надзвичайного. Ми просто хочемо зберегти свої святині від наруги. Ми вже дуже добре пам’ятаємо історію – так «Честноховська» ікона колись була українською, як те, що Вишгородська не була Володимирівською. Все сталося лише тому, що маємо добрих сусідів, але самі є надзвичайно наївними. Сьогодні історія знову може повторитися. Не допустімо цього – не даймо себе обікрасти!

Будемо молитися Богу за те, щоб швидше закінчилася братовбивча війна, щоб швидше запанував мир та злагода на нашій землі, а Україна, нарешті, отримала свою Єдину Помісну Православну Церкву – у якій навчатимуть не лукавства та брехні, а правди та любові до України. 

Нам здається, що така Церква вже існує – і це Київський Патріархат. Ми багато років відвідували богослужіння в лаврі, але тепер цього не допускає наше християнське сумління. Допоможіть нам не допустити такої фатальної крадіжки – наша свята ікона це не власність монахів невідомого роду та племені. Це наша Українська святиня, якій місце лише тут! Слава Ісусу Христу! Слава Україні! 

Ми зібрали поки 23 підписи, а буде ще! 

Жителі м.Почаїв, Тернопільська область

Читати далі...

«Хунта» привезла до Слов'янська ікони Київського Патріархату

На сепаратистських ресурсах так званої Новоросії піднялася істерія з приводу ікон, які місто Коростень подарувало Словянску як місту побратиму. Вся «біда» в тому, що ікони подаровано УПЦ Київського Патріархату. Щоб оцінити рівень мракобісся та ідіотизму в сепаратистів, достатньо навести кілька оригінальних цитат із сайту «Русская весна». 

«Во время совещания в Славянском городском совете Олег Зонтов торжественно передал иконы, подаренные назначенным хунтой «городом-побратимом» Коростенем, настоятелям раскольнических церквей Славянска, так называемого «Киевского Патриархата». 

Привезенные украинскими оккупантами иконы были переданы в руки лжеотцу Савве и лжеотцу Владимиру». 

«Напомним, что украинские каратели с весны 2014 года, целенаправленно убивали священников и уничтожали Православные Храмы Московского Патриархата». 

«Фашизм пришел на Русскую землю вновь, а вместе с ним и новые «священнослужители».

Читати далі...

Як Вишгородська ікона стала Володимирською?

6 липня (за новим стилем), свята Православна Церква вшановує Вишгородську (Володимирську) ікону Божої Матері. Цей безперечно духовний скарб давньоруської культури має підстави зватися Вишгородською іконою Божої Матері. У статті автор окреслює головні причини непорозуміння щодо питання назви ікони Божої Матері. Вміле і дієве перекручування назви "Вишгородська – Володимирська", дуже схоже з перекручуванням і маніпулюванням історією на користь тієї держави, якої, в часи перебування цієї святині поблизу Києва, просто не існувало. В ході написання статті автор використовував працю І. В. Діяка "Україна – Росія" [13].

Для кращого розуміння історії Вишгородської ікони Божої Матері звернімося до джерел, які докладно нам про неї розповідають. Дивовижна історія цієї ікони бере свій початок із Константинополя, столиці Візантійської імперії часів її розквіту. Церковна традиція відносить появу цієї ікони до І століття, вважаючи її автором апостола Луку, який був лікарем за своїм "фахом". Серед тих, хто наважився відтворити образ Божої Матері – Діви Марії, він був єдиним свідком її земної подоби. Тому всі богородичні ікони (розповсюджені у православ'ї) та скульптурні зображення Діви Марії (у католицизмі) – це відтворення образу Богородиці, вперше засвідченого Лукою. Згідно передання Вишгородська ікона Божої Матері була написана апостолом і євангелистом Лукою на дошці від стола, за яким сидів за трапезою Спаситель з Пречистою Матір'ю і праведним Йосифом. Божа Мати, побачивши цей образ, промовила: "Віднині ублажатимуть Мене всі роди. Благодать Народженого від Мене й Моя нехай буде з цією іконою" [12].

Згідно з переданням, в 450 році, за імператора Феодосія молодшого, ікона була принесена з Єрусалима в Константинополь, а на початку XII століття з Константинополя привезена в Київ: патріарх Царгородський Лука Хризоверх надіслав її великому князю Юрію Володимировичу Довгорукому і вона була поставлена в Дівочому монастирі міста Вишгорода – давнього помісного уділу святої рівноапостольної великої княгині Ольги. Київський князь Юрій Долгорукий спорудив для ікони храм. Вишгород був на той час улюбленим місцем перебування київських князів, яких давно приворожила навколишня краса і де можна було почувати себе в безпеці. До того ж Вишгород був центром паломництва, після того як у місті поховали перших київських святих Бориса й Гліба, підступно вбитих Святополком (Окаянним).

Але затрималась ікона у Вишгороді ненадовго. За київський престол продовжувалися чвари між князями, містом інколи володіло кілька князів на рік, кожен з яких претендував на верховенство в династії Рюриковичів. 1155 року син Юрія Долгорукого, володимиро-суздальський князь Андрій, на прізвисько Боголюбський зруйнував частину Києва і викравши ікону, вивіз її до Володимира-на-Клязьмі. На жаль, ніколи вже ікона Вишгородської Богородиці не повернеться до нас, як і інші культурні цінності, котрі вивозилися з України нащадками цього князя.

Син Юрія Довгорукого – Андрій Боголюбський в 1155 році помістив ікону у збудованому ним відомому Успенському соборі міста Володимира. Відтоді ікона отримала ймення Володимирської. В 1395 році ікону вивезено до Москви. 1237 року монголо-татарське військо на чолі з Батиєм зруйнувало Суздаль, Володимир, Рязань і викрало золотий оклад ("ризу") ікони Вишгородської Богородиці, оздоблений коштовним камінням. Ще через півтора століття військо хана Тохтамиша вдруге пограбувало цю ікону, знову викрадаючи дорогоцінний оклад. Врешті наприкінці XIII століття ікону переносять в Успенський собор Московського Кремля, але після 1395 року знову повертають у Володимир, де вона зберігається майже ціле століття.

Врешті 1480 року її назавжди переносять у Москву. 1930 року вона потрапляє до Державного історичного музею, а пізніше – у Третьяковську галерею, де перебуває і зараз під назвою "Богоматір Володимирська". На її вшанування 1480 року було започатковане свято ікони Володимирської Богоматері, яке відзначається 6 липня. Ікона Вишгородської (Володимирської) Божої Матері, писана на липовій дошці,мала первісний розмір 78х55 см. За даними реставраційних робіт 1918 року, її перемальовували кілька разів. Недоторканними лишилися тільки обличчя святої Марії та маленького Ісуса, час написання яких, за оцінками фахівців, належить до кінця ХІ – початку ХІІ століття. [12]

Для кращого розуміння слів "перекручування" і "маніпулювання" назвою ікони "Вишгородська – Володимирська", достатньо прочитати тропар до цієї ікони Божої Матері, який сьогодні співали у всіх храмах Московського патріархату, тропар, який знаходимо у місячній Мінеї видавництва Російської Православної Церкви: "Днесь светло красуется славнейший град Москва, яко зарю солнечную, восприемши, Владычице, чудотворную Твою икону, к нейже ныне мы притекающе и молящеся Тебе, взываем сыце: о пречудная Владычице Богородице! Молися из Тебе воплощенному Христу Богу нашему, да избавит град сей и вся грады и страны христианския невредимы от всех навет вражиих и спасет души наша, яко Милосерд" [6, с. 228 – 229].

Стихира перед 50-тим псалмом своїм політичним нахилом досить схожа з тропарем свята: "Готовися, всечестный граде Москва, на сретение Девы Богоматере: се бо грядет к тебе светлое великое солнце от врат затворенных. Тьма убо скорби твоея отгоняется, свет же твоего веселия исполняется, буря супротивных ветров уставляется, мужие и священницы в печалех сладкое утишение приемлют…" [6, с. 230].

Очевидно, що в цьому тропарі чи стихирі викладена доля доброзичливості і миролюбності російського народу, адже молячись до Пресвятої Богородиці, "русский" люд просить не лише для града Москви миру і захисту від нападів ворогів, але й взивають до Всехвальної "избавити" і "вся грады и страны христианския". Нажаль, ми не можемо відшукати тієї «братньої» любові до інших міст і країн християнських, а тим паче до України, не те, що зараз, але й навіть в далекому середньовіччі, в часи процвітання Київської Русі і зародження іншої державності, яка в майбутньому носитиме різні назви: "Велике князівство Московське", "Московія татарського періоду", "Московія", "Великоросія", "Росія Петровська", "Росія імператорська", "Радянська Росія".

В історії СРСР виникла теза, яку досі поділяє сучасна російська держава: "Від Київської Русі йде безперервна тисячолітня лінія історичного розвитку до Московської Русі ХV – ХVII ст., до Російської імперії ХVIII – початку XX ст. і через Велику Жовтневу соціалістичну революцію до нашого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, у якому найбільша його частина – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, а також Білорусія зберегли найдавніше ймення Русі" [2, с. 33]. Наприклад російський політик, голова фракції Компартії Росії у Державній думі, перший секретар ЦК Комуністичної партії Російської Федерації Г. А. Зюганов заявив, що "з точки зору історичної Росія є особливий тип цивілізації, котрий наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі, Московського царства. Російської імперії та Союзу РСР" [1, с. 50].

Найбільш активно експлуатують тему Київської Русі в політичних цілях представники Російської Православної Церкви (РПЦ). У 1999 р. під час Хресної ходи з метою "духовного пробудження та єднання слов'янського світу" патріарх Московський Олексій II був досить обережним у своїх висловлюваннях. Однак 3 травня 2000 р. на "переможному саміті" президентів СНД (на честь 55-річчя перемоги над Гітлером) Московський патріарх при освяченні дзвона "Единение" сказав такі слова: "Да, сегодня мы живем в независимых государствах. Но это не должно мешать нам быть одной духовной общностью, святой Русью, вышедшей из киевской купели... " [9, с. 5]. 

Інші духовні особи конкретизують думки свого владики. "Киевская Русь, колыбель трех славянских народов, должна выжить, должна сохранить лицо. – Стверджує митрополит Одеський та Ізмаїльський РПЦ Агафангел і тут же пояснює, яким буде це обличчя нової Київської Русі: "Преподобный Серафим Саровский говорил о том, что Россия воскреснет. Я думаю, она воскреснет не той Россией, которой была, а станет новой Русью. И когда мы видим возрождающиеся по всей Руси храмы и обители, мы мысленно возвращаемся к той России, которой она была до 1917 года" [7].

Отже, нова Київська Русь після "возз'єднання східнослов'янської цивілізації" вбачається у вигляді Російської імперії до 1917 р., в чому, взагалі-то, немає нічого дивного. Адже в Росії, як уже зазначалося вище, і наука, і політика, і пропаганда, і навіть Церква завжди обстоювали думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до історії Росії. Однак з кінця XIX ст. завдяки зусиллям українських істориків, і в першу чергу М. Грушевського, ця російська концепція захиталася. Рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. І саме з тих часів політичними символами українства є забуті раніше символи Київської Русі, починаючи з тризуба – князівського знаку Володимира Великого і його нащадків.

Продовжуючи "офіційну схему" історії Росії, що затвердилася за царських часів, сучасні російські посібники з історії розглядають Київську Русь як початок історії Російської держави. Щоправда, концепції, нібито росіяни складали населення Київської Русі чи вийшли з єдиного давньоруського народу, в різні часи піддавалися сумніву. Однак завжди непорушною істиною вважався спадкоємний зв'язок між Київською Руссю та Володимиро-Суздальською землею – справжньою колискою великоруського народу, з якої в подальшому виросло Московське царство.

З моменту виділення Володимиро-Суздалыцини в окреме князівство значно прискорюється процес його слов'янізації. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. В цьому немає нічого дивного, адже Юрій Долгорукий не почувався впевненим у Києві, тому намагався максимально укріпити власну князівську "отчину". В.Татищев у своєму зводі "История российская с самых древнейших времен" зазначав, що Юрій Долгорукий розпочав на Суздальщині будівництво багатьох нових міст. Аби їх заселити, він збирав людей звідусіль, даючи їм "немалую ссуду": "Благодаря этому в города его приходили во множестве не только русские, но и болгары, мордва и венгры и "пределы яко многими тысячами людей наполняли" [4, с. 292].

Проте у 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів і знищили Юрія Долгорукого. Однак його наступник Андрій Боголюбський продовжив політику укріплення Володимиро-Суздальського князівства. Російські історики прямо називали цей процес колонізацією неслов'янських територій: "Сам Андрей Боголюбский хвалился своей колонизаторскою деятельностью. Задумав основать во Владимире на Клязьме особую русскую митрополию, независимую от Киевской, князь говорил своим боярам: "Я всю Белую (Суздальскую) Русь городами и селами великими населил и многолюдной учинил" [4, с. 291].

Як уже зазначалося, серед переселенців тепер було чимало вихідців з південного заходу, тобто з Київської Русі. Багато нових міст отримали назви, звідки походили ці нові колоністи. У Росії з'явилися свої Переяславль, Звенигород, Галич, Вишгород... Все будувалося за південноруським (українським) зразком. Навіть сам Володимир-на-Клязьмі називали "північним Києвом". Вплив був настільки масштабним, що культура Київської Русі з того часу закладалася до російської культури. Але хіба ця колонізація свідчить про етнічну єдність наших народів? Українці були лише однією з цеглин у російському фундаменті. До того ж не найбільшою цеглиною. Адже всього через кілька десятиліть володимиро-суздальські війська без будь-яких застережень будуть грабувати Київ, вважаючи його цілком чужим для себе містом.

Син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський виявився гідним продовжувачем справи батька. Його війська здобули Київ і спустошили місто, як звичайні завойовники. Показово, що заволодівши Києвом, Андрій Боголюбський не залишив за собою ані самого міста, ані інших земель Київської Русі. Напевно вважав, що вони зі своїми традиціями і населенням не підходять для держави, котру він будував. Принаймні Ключевський спеціально наголошував на великій різниці між відношенням до погрому Києва, яке виявилося в українських і російських землях: "Взяли Киев "копьем" и "на щит", приступом, и разграбили его. Победители, по рассказу летописца, не щадили ничего в Киеве, ни храмов, ни жен, ни детей: "Были тогда в Киеве на всех людях стон и туга, скорбь неутешная и слезы непрестанные [4, с. 320].

Додамо, що південний літописець передав загальне в українських землях враження від погрому Києва. І населення, і князі відчули справжній шок. І тому не дивно, що коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці припинили облогу Вишгорода, який тримався дев'ять тижнів, і повернули назад: "Так возвратилась вся сила Андрея, князя суздальского, говорит летописец; собрал он все земли, и войску его не было числа; пришли они с высокомыслием и со смирением отошли в домы свои" [8, с. 526].

Цікаво, що російсько-радянська історіографія завжди намагалася не помічати цього єднання українських земель проти суздальських військ. Адже тоді довелося б визнати й подальші наслідки цих потуг. "В Южной Руси – писав М. Костомаров, – пробуждается как будто сознание единства Южной Руси; Русская (Киевская) земля пристает к Роману (володарю галицькому і володимирському – авт.); к нему пристают черные клобуки; из всех городов русских приехали к нему люди, признают его... Народ южнорусский искал уже лица, около которого хотел сгруппироваться в единстве своей национальности" [5, с. 81].

Інакше кажучи, населення Південної Русі (України) після суздальських нападів усвідомило фактичне зникнення Київської Русі, яку вважали своєю державою, та появу на її теренах цілком нових держав. При цьому останні формально відносили себе до Русі, але на практиці були ворожими для Києва. Тому Південна Русь (Україна) почала шукати можливості до свого самостійного згуртування в межах нової держави за аналогією з колишньою Київською державою. Тільки тепер ядром для об'єднання виступала не Київщина, а сильна Галицько-волинська земля з князем Романом. Південна Русь (Україна) попри розмови про єдину давньоруську народність уже в ХII ст. усвідомлювала себе чимось окремим від решти земель колишньої Київської Русі. 

До речі, наказ Андрія Боголюбського про здобуття Києва і подальший погром, що вчинили його війська на півдні, базувалися на тому, що суздальці також абсолютно не сприймали київського життя. Коли у 1154 р. Юрій Долгорукий закріпився в Києві, Андрій, як самий надійний з його синів, князював поряд у Вишгороді. Однак все місцеве виявилося йому чужим, а особливо традиції та порядки, що обмежували владу князя над підданими. Тому Андрій, у цілковитій таємниці навіть від свого батька, повернувся до Суздальщини: "Андрей, по совету шурьев своих, Кучковичей, удалился в землю Суздальскую, менее образованную, но гораздо спокойнейшую других. Там он родился и был воспитан; там народ еще не изъявлял мятежного духа, не судил и не менял государей, но повиновался им усердно и сражался за них мужественно" [3, с. 207].

Саме тоді він прихопив з собою Вишгородську ікону Божої Матері, відому тепер всьому світу як Володимирська. Наслідуючи свого князя, в 1169 р., суздальські війська вкрали з Києва чимало християнських цінностей. Зокрема, покров Богоматері. Посланник Андрія Боголюбського ігумен Федір відвіз її разом з іншими вкраденими святинями до Візантії. В обмін на такі дари Константинопольський патріарх надав Федору титул Ростово-Суздальського єпископа, але в створенні окремої від Києва володимирської митрополії знову відмовив. З огляду на все це досить дивним виглядає прізвисько князя "Боголюбський". Правильніше було б йому називатися "Богокрадським". 

М. Покровський та деякі інші історики не даремно вважають 1169 р. і взагалі походи суздальців на Київ початком російської державності. Андрій Боголюбський "основал новое Великое княжение Суздальское, или Владимирское, и приготовил Россию северо-восточную быть, так сказать, истинным сердцем государства нашего, оставив полуденную (тобто Південну Русь – Україну – авт.) в жертву бедствиям и раздорам кровопролитным" [3, с. 207].

Вище ми вже побачили, хто і навіщо привніс це кровопролиття до Києва. Так чи інакше, але колишня північно-східна колонія Києва силою зброї підірвала вплив центру і створила окрему державу: "...Ослепленный пристрастием к северо-восточному краю, он (Андрій Боголюбський – авт.) хотел основать там новое сильное государство, нежели восстановить могущество древнего на юге" [3, с. 226].

Як бачимо, історія Росії та її народу не вписується в шовіністичну концепцію 1000-літньої російської держави. Не мають під собою підстав балачки про єдиний давньоруський народ, з якого під впливом польсько-литовської влади начебто відокремилися українці. Навпаки, росіяни та українці з самого початку формувалися як окремі східнослов'янські народи.

Неможливо говорити про якесь продовження Володимиро-Суздальською землею і пізніше Москвою традицій Київської Русі. Виявляється, що з самого свого початку російська державна машина будувалася на зовсім інших засадах. Її наріжним каменем була жорстка одноосібна влада монарха і схильність до постійної територіальної експансії під різноманітними гаслами. І першою самостійною акцією, котра вивела нову російську державу на політичну арену, стали військові походи на Київ. Наслідком чого і було викрадення Андрієм Боголюбським ікони Божої Матері Вишгородської, пам’ять якої ми всі сьогодні згадуємо. Дуже шкода, що лише згадуємо, в той час, як вона і далі залишається на чужині.

Виявляючи свою "християнську любов" і "повагу" до національних українських святинь 1 жовтня 2012 року на прохання митрополита Української Православної Церкви Московського Патріархату Володимира (Сабодана) та з благословення Патріарха Московського Кирила (Гундяєва) було прийняте рішення, щоб викрадену Андрієм Боголюбським ікону Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернути в Україну, але як точну копію… 

12 жовтня цього ж року відбулося освячення списку у Свято-Миколаївському храмі на Толмачах, що при Третьяковській галереї у Москві. До свята Покрови Пресвятої Богородиці ця копія була доставлена до Києво-Печерської лаври, після чого відбувся двотижневий хресний хід храмами Київської області [10].

Кажуть, що Україна не матиме долі, доки ця прадавня святиня не повернеться на своє місце. Хтозна... Але вирвати щось із ненаситної московської пащі навряд чи можливо [11].

диякон Іван Сидор,
кандидат церковно-історичних наук

Список джерел і літератури:

1.Зюганов Г. Россия – Родина моя: идеология государственного патриотизма. – М., 1996.

2.Історія СРСР. – К., 1986.

3.Карамзин Н. Предания веков. – М., 1988.

4.Ключевский В. Сочинения в 9 томах. – М., 1987. – Т. 1.

5.Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. – К.,1989.

6.Минея Годичная (12 томов). Издательство Московской патриархии Русской Православной Церкви. – М., 2011. – Июнь. Часть 2. – 614 с.

7.Россия станет новой Русью // Русь державная.–1998. – № 6 (50).

8.Соловьев С. Сочинения. – М., 1988. – Т. 1.

9.Любовью и единением спасемся // Армия. – 2000. – №3.

10.Викрадена Андрієм Боголюбським ікона Володимирської (Вишгородської) Богородиці повернеться в Україну як точна копія. [Електронний ресурс] // Релігія в Україні. – Режим доступу : http://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/18576-vikradena-andriyem-bogolyubskim-ikona-volodimirskoyi-vishgorodskoyi-bogorodici-povernetsya-v-ukrayinu-yak-tochna-kopiya.html

11.Володимирська ікона Божої Матері. [Електронний ресурс] // Всеукраїнська газета Вісник. – Режим доступу : http://visnyk.lutsk.ua/2010/07/09/10295/

12.Історія Вишгородської ікони Божої Матері. [Електронний ресурс] // Оранта. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48

13.Україна-Росія. [Електронний ресурс] // До українців. – Режим доступу : http://oranta.org/index.php?option=com_content&;view=article&id=324:istorija-vyshgorodskoji-ikony-bozhoji-materi&catid=35:istorychni-postati-cat&Itemid=48

Прес-центр Михайлівського Золотоверхого монастиря

Читати далі...

Євромайданівські ікони замироточили. Відео

На Євромайдані замироточили ікони, які перебувають там від початку протистоянь. З ока Ісуса Хреста покотилися сльози. Потім почали змінюватися і решта образів. Руки маленького Ісуса та Божої матері опухли. Уперше чудо помітили перед Великоднем. Утім перетворення відбуваються і дотепер, повідомляє "5 канал".

Читати далі...

Журналіст витягнув ікону з палаючої каплиці на Майдані

Журналіст і фотограф з Тернополя Микола Василечко був активним учасником Євромайданув Києві. Він постійно виставляв в соціальні мережі свіжі фотографії з гарячих точок у столиці. А перед кривавою ніччю чоловік врятував ікону в каплиці Євромайдану. Забирав образ екстримально – каплиця вже була у вогні. - Одна з кількох ікон, які збереглися зі спаленої каплиці. Цю ікону вдалося врятувати 18 лютого о 20:22 якраз мені: забіг у каплицю вже коли вона наполовину горіла. Зробив один кадр, побачив при вході на підлозі ікону вишиту бісером: носив її з собою дві доби, поки не відступив сатанинський «беркут». Вірі в Бога і завдяки цій іконі залишився живим… 

Журналіст витягував ікону з палаючої каплиці на Майдані

20 лютого передав її в нову каплицю, що була спочатку за сценою, а потім знову відновлена біля стели Незалежності, – пише Микола Василечко на своїй сторінці у Фейсбук.

Читати далі...

До Луцька повертається Чудотворна ікона Богородиці

Як повідомляє репортер інтернет проекту "Помісна Церква" з посиланням на стюжет 1+1, до Луцька повертається ікона пресвятої Богородиці. Щоправда це список, тобто точна копія, її освятили у Національному художньому музеї в столиці де знаходиться оригінал ікони. Деталі дивіться у відеосюжеті.

 

Читати далі...

Виставка в Софії Київській. Відео

Побачити півтори сотні старовинних ікон з різних часів та регіонів тепер можна в одній експозиції. У національному заповіднику «Софія Київська» триває виставка іконопису «Свята православної церкви». Більшість експонатів з музейних фондів та приватних колекцій вперше представлені у відкритому доступі для усіх зацікавлених. Православні свята представлені через мистецтво іконопису – це своєрідне євангеліє у фарбах, розповідь про головні події життя Ісуса Христа та Богородиці. Зображення головних або «двонадесятих» свят було характерним для усіх православних церков. 

В одній експозиції - близько 150 ікон періоду від 16 до початку 20 століття. Найцікавіші експонати з 7 музеїв та приватних колекцій. Є навіть три ікони з ризниці Блаженнішого Митрополита Володимира. 

Читати далі...

"Помісну" ікону привезли до храму УПЦ МП

У Київ привезли чудотворну ікону Божої Матері "Помісна". Віряни можуть вклонитися Богородиці у храмі Апостола Луки. Чим унікальна ця святиня - дізнавалася Олена Царенко. Ікона "Помісна", датована 17 сторіччям, із ковчегом та часточками пояса і ризи Діви Марії та Ісуса Христа. Зовні образ інкрустований дорогоцінним камінням. Священик каже, пояс Богородиці - одна з трьох головних святинь, пов'язаних із земним життям Приснодіви, але найбільша цінність унікальної ікони - чудесні зцілення. 

Ярослав Ящук, протоієрей УПЦ Храму апостола Луки: - Ікона з вмонтованими часточками пояса та риз Божої матері та ризи Христа являються унікальною Вселенською святинею, у всякому разі на теренах нашої держави України. 

Отець Ярослав розповідає: за легендою, Богородиця своїми руками сплела пояс із верблюжої вовни й носила його все життя. Згодом святиня опинилася у Греції на Афоні. Невеликі частинки пояса та ризи помістили у давню ікону. Вже з Афона, святиню подарували одеському чоловічому монастирю, а згодом для поклоніння передали столичному храму. Так ікона подорожує церквами світу. Молитовні прохання різні: хворих - про одужання, безплідних жінок - про дітей. І якщо це супроводжується покаянням, то молитва досягає Престолу Цариці Небесної. 

Любов Іванченко, киянка: - Але от святиньки допомагають для того, щоб духовно укріпитися. Вони приходять із сльозами на очах, із скорботами, болями. От вчора дякували, операція пройшла успішно.

За переказами, найпершу ікону написав апостол Лука. За десять століть християнської культури було створено безліч ікон Божій Матері, ставлення до якої особливе. Щоб усі віряни змогли доторкнутися до святині, двері Храму апостола Луки відчинені з ранку до вечора. У Києві Образ Пресвятої Діви залишатиметься до 1 жовтня. 

Автор: Олена Царенко. Оператор: Роман Пух. Перший Національний.

Читати далі...

В УПЦ КП чотири ікони мироточать, шість оновлюються

У селі Свищів Млинівського району Рівненської області нерукотворне диво почалося напередодні цьогорічного Великодня і не припиняється й досі. Ікони в церкві УПЦ КП розпочали своє дивовижне оновлення та мироточення одна за одною. Діючій церкві передалися у спадок від колишньої святині, яка стояла на цьому ж місці, починаючи від 1706 року, повідомляє "Релігія в Україні" з посиланням на Visnyk. 

Точний вік свищівських старих ікон наразі неможливо встановити. Можливо, їм три століття, відколи ще при власникові тутешніх маєтностей Данилові Братковському закладали фундамент сільської церкви. Так, саме при цьому народному героєві, котрий приєднався до відомого селянського повстання Семена Палія, а після поразки був страчений шляхтою на міській площі в Луцьку. Те, що зі старого храму у ХІХ столітті вони перейшли у новозведений, підтверджують багато архівних документів. Зокрема «Волинські єпархіальні відомості» від 11 листопада 1889 року, де, окрім ікон, згадується також різьблений іконостас. Він також від колишнього храму став набутком нового і, слава Богу, не втрачає своєї краси та одухотвореності й понині. 

Як зазначає настоятель церкви протоієрей Антоній Андріюк, спочатку прихожани помітили миро у притворі на образі намальованого ангела. Більше того, обличчя, яке від часу дуже потьмяніло, почало світлішати і буквально за тиждень зробилося білим, як сніг. Наразі це починає проявлятися по всьому образу. – З протилежного боку притвору знаходився образ Спасителя, – зазначає отець Антоній, – і там теж, починаючи з чола, з’явилися потічки мира. Нині цю давню ікону ми помістили у центрі храму, щоб люди могли до неї приклонитися. Прихожани, цілуючи ікону, відчувають солодкий присмак. Після згаданих двох ікон у церкві замироточив і сам іконостас. Вірніше, дві з трьох ікон на ньому. Зокрема «Тайна вечеря», де сліди мира зосередилися якраз на апостолові Петру. А на іншій іконі, де зображено Матір Божу з Предвічним Немовлям, миро почало стікати зверху і спинилося якраз на маленькому Ісусові. Тож маємо чотири ікони з миром. 

Чотири ікони мироточать, шість оновлюються

У церкві є ще шість образів, на яких помічено сліди оновлення. Такого дива в історії храму ніколи не траплялося. Щоправда, в селі був випадок, коли у місцевої жительки Марії Омельчук оновився образ. Можливо, не випадковим є й інший випадок недавно стався: страшний буревій ішов прямо на церкву, але буквально перед храмом вихор несподівано повернув вправо, обминувши його. А а вже на протилежному боці добряче обчухрав здоровенного клена. Як на мене, тут без Божої волі обійтися не могло. Вочевидь, і на нинішні свищівські дива – також воля Божа. З одного боку, це радість, адже Бог нагадує нам про те, що Він тут, поряд з нами. Але часто це є знаменням якихось великих випробувань. Господь попереджає нас, щоб ми готувалися, не опускали руки, не падали духом… 

Тим часом до Свищева приїздила поважна делегація, у складі якої були священики та науковці. Вони не тільки засвідчили факт дивотворення, але й зійшлись на тому, щоб з наукової точки зору дослідити свищівський феномен, зробити експертизу мира.

Читати далі...

Незвичайна ікона потрапила до Одеси. Відео

15 років тому в одному з місцевих універмагів Брянської області жінка купила старий і вже прострочений церковний календар. Відрізавши з нього цифри та  цінник, вона приклеїла ікону на стінку. А далі сталося дивне - образ Матері Божої замироточив. Колишній листочок календаря вирішили одягнути в ризи, як личить замироточила іконам. Коли майстер взявся за роботу, на цьому аркуші паперу він побачив ще один образ.

Юрій Шишков, супроводжує ікону: Коли скотч відірвали і зняли образ зі стіни в рамочку, то побачили, що зі зворотного боку Матір Божа явила образ іншого - вже не рукотворного. А знаходиться він ось тут. І ми всі з вами прекрасно цей образ знаємо. А знаємо ми його по зображенню на Туринській плащаниці: лик розп'ятого Спасителя. Одягнене в ризи те ж саме зображення стало виглядати ось так. Ікона вийшла незвичайна - двостороння. 

За словами Юрія Шишкова, прозорливі старці пов'язують з нею багато пророцтв. Ченці вірять: чим більше з цією іконою земель обійдуть, тим більше людей спасуть свої душі від гріха. 

Юрій Шишков: лик Матері Божої на іконі став схожий на її стопу, на відбиток її ноги. Тут стопочка права, а тут ліва. Зараз у світі більше немає іншої такої ікони Матері Божої, щоб на іконі були відразу дві стопи, та ще й різні. У рамках Хресних ходів ікону пронесли понад 13 тисяч кілометрів. Юрій пройшов з нею всю Росію, Білорусь, Молдову, Абхазію і Україну. В Одесі святиня побувала вже двічі. За словами священнослужителів, ікона «Умиління» зцілює безплідних жінок і онкохворих. Допомагає в пошуках безвісти зниклих. Копію ікони можна також принести додому, попередньо приклавши її в храмі до оригінального чудотворному образу. 

Ієромонах Назарій, насельник Свято-Іллінського чоловічого монастиря: Ми віримо, що, коли додаємо до оригіналу іконочку, вона отримує ту ж благодать, яку має і сама оригінальна ікона, чудотворна ікона. 

У Свято-Іллінському монастирі УПЦ МП м. Одеси цей образ пробуде до початку вересня.

Незвичайна ікона потрапила до Одеси. Відео

Читати далі...

Чудотворна ікона допоможе тернополянам. Відео

Як повідомляє репортер інтернет-проекту "Помісна Церква" з посиланням на телеканал ІНТБ, Дубенська ікона Божої матері весь тиждень перебуватиме у Тернополі. Святиню, якій більше півтори сотні років, привезли у храм Різдва Пресвятої Богородиці, що на вул. Клима Савури. За словами священнослужителів, ікона є чудотворною — молитви до неї зцілюють від тяжких фізичних і душевних хвороб.

Читати далі...

Як отець Тарас не пускав чиновників до церкви. Відео

Як повідомляє репортер інтернет-проекту "Помісна Церква", у відомому бучацькому конфлікті - продовження. Отець Тарас не пустив у церкву Св. Миколая чиновників з Тернопільської обладміністрації. Посадовці 5 червня приїхали у храм, щоби перевірити наявність культурних та історичних цінностей. Отець Тарас, дізнавшись, що вони не представляють легітимну комісію, не допустив їх до церкви. Очолював комісію Ярослав Пелехатий, начальник відділу містобудування, охорони пам’яток та нагляду за будівництвом управління архітектури та містобудування Тернопільської обладміністрації.

Відео: klen.buchach.net

Читати далі...

Владика Агапіт відвідав виставку сучасної ікони

Як повідомляє репортер інтернет-проекту "Помісна Церква" з посиланням на прес-центр Михайлівського Золотоверхого монастиря, 5 червня 2013 року в Київському Центрі Української Культури та Мистецтва відкрилася виставка сучасної ікони під назвою «Вічні символи», яка представила понад 50 ікон сімейної іконописної майстерні «Небо на землі», м. Миколаїв. З благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета у відкритті виставки взяв участь керуючий справами Київської патріархії, намісник Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря єпископ Вишгородський Агапіт (Гуменюк). Відкрила виставку генеральний деректор Центру Світлана Долеско. Єпископ Агапіт у своєму слові розповів про значення ікон у Православній Церкві та в житті кожного християнина.

Читати далі...

Коломияни з УАПЦ торкнулись до святині

Головна святиня церкви Безсрібреників Косьми і Даміана Городенківського району — ікона Далешівської Божої Матері. Її копія повернулася днями до храму в селі Далешевому після подорожі церквами Отинійського деканату УАПЦ. Коломияни мали змогу доторкнутися до святині й відчути її велич завдяки домовленості між парохом храму, митрофорним протоієреєм Тарасом Іванюком і митрофорним протоієреєм Володимиром Липком, який служить храмах Божих Коломийщини. Далешівська святиня стала для коломиян можливістю почерпнути сили для особистого духовного зростання.

Прибувши на подячний молебень до Далешівської церкви, духовний гість привіз із собою часточки Животворящого Хреста й мощі 32 святих. Це стало гарною нагодою для віруючих звернутися з молитовними проханнями до Божих угодників.  

Коломияни торкнулись до святині

Підготувала Людмила Стражник

Читати далі...

Сумельський монастир - хранитель "Панагії чорної скелі"

На території Туреччини, неподалік від м. Трабзон (колишній Трапезунт), високо в горах розташувався старовинний візантійський монастир. Засновано його було ще IV ст. і присвячено Богородиці, бо саме на тому місці явилася Її ікона «Панагія Сумела», що означає «з гори Мела». У турків побутували назви, відповідно, «монастир Матері Марії» та «Панагія Чорної скелі».

ВІДНАЙДЕННЯ ОБРАЗА

Ікону приписують пензлю євангеліста Луки, вона має цікаву історію. За переданням, після смерті апостола його учень Ананія передав образ до однієї з церков м. Афіни. У 379 р., за правління імператора Феодосія І, ікона зникла. Пізніше священику Василію явилась Богородиця, Яка наказала йому з небожем стати ченцями, йти на Схід і шукати ікону на невідомій їм горі, що називається Мела. 

Скельна церква на честь  ікони Богородиці «Панагія Сумела». Зовнішній розпис

Відтак, уже ченці Варнава та Софроній припливли морем з Афін до Трапезунда, де в місцевих мешканців дізналися про місце розташування гори з такою назвою. Піднявшись на гору, вони знайшли у печері ікону Богородиці й отримали новий наказ: залишитися і заснувати на цьому місці монастир. Трапилося це 385 р. Ченці розпочали будівництво келій, звели стіни. Води спочатку не було, але завдяки молитвам забило джерело. Впродовж 17 днів вони майже нічого не їли, та несподівано з’явився віслюк із провізією, що її надіслав ігумен Вазелонського монастиря, розташованого неподалік, після одкровення від Богородиці.

Із 412 р. монастир почав поступово заселятися. Візантійський імператор Юстиніан (527–565) подарував обителі багату бібліотеку, цінні свічники та святу реліквію — оздоблену сріблом частицю Хреста Господнього.

РОЗКВІТ ОБИТЕЛІ

З ХІ ст. імператори Комніновської династії (особливо з 1280 р. — часу правління Олексія ІІІ Комніна) опікувалися монастирем, багато добудовували, прикрашали його стіни розписами. Так, 1361 р. інтер’єр було декоровано фресками, що ілюстрували Новий Завіт, на стінах з’явилися портрети імператора Олексія ІІІ Комніна та його дружини Феодори. На південній стіні — портрет наступного імператора — Мануїла ІІІ Андроника (1390–1417). В апсиді — велике зображення Богородиці, т. зв. «Платернетисса» — із Христом на грудях та розведеними вбік руками.

Після турецького завоювання, починаючи від султана Селіма І (1512), протягом XVIII ст. всі відомі султани — Баязид, Мурад — підтверджували права монастиря спеціальними фірманами, дарували йому коштовні подарунки, бо вшановували Айя Маріам (Святу Марію). Султан Абдулла збудував акведук, фонтан; Мустафа (1695) подарував срібні канделябри-свічники.

Священниками у монастирі були греки. 1710 р. митрополит Ігнатій з області Халдія прибув до монастиря і розпочав будівництво нових келій, балконів, готелю, реставрував старі фрески, добудував східну стіну. У 1732 р. іконописець Савас, який прибув до монастиря разом з Ігнатієм, написав нові фрески на південній і східній стінах.

Згодом, у 1760 р., митрополит Ігнатій переїхав до Криму, жив у балаклавському Георгіївському монастирі й очолив переселення греків із Криму до нового міста Маріуполь (1789 р.).

МІЖ НЕБОМ І ЗЕМЛЕЮ

Протягом ХІХ ст. монастир продовжував діяти, його відвідали й описали іноземні мандрівники (з Німеччини та Англії). Відомо, що 1875 р. там уже проживало 12 ченців.

Ситуація змінилася після російсько-турецької війни (1877 р.), коли греки були змушені залишити монастир. Після революції Ататюрка всі монастирі в Туреччині було закрито. За проектом обміну населенням греки були виселені на батьківщину, а турків повернули із Греції до Туреччини. Святині монастиря було передано до музею Бенаки в Афінах.

1922 р. Сумельська ікона Богородиці була також перевезена до Греції і зараз перебуває у церкві с. Кастанья (область Верія, неподалік від Салонік).

 Чудовим обрамленням монастиря є сувора, незаймана природа — вони нерозривно пов’язані. Це дика гірська частина, де високі сосни, граби підпирають небо, яке завжди у хмарах (адже висота 3500 м). Навкруги — темні розщілини. Водоспад обабіч дороги з ревінням зривається донизу з висоти 100–200 м. Людський голос не у змозі перекричати гуркіт водяних потоків.

Та коли зрештою дістаєшся до стін монастиря, розписаних фресками, вони вітають тебе світлим поглядом. Образи Богородиці та Христа в оточенні угодників Божих; святі воїни — Георгій, Димитрій, Феодор — охороняють свою територію без зброї. Щоправда, державний охоронець — поліцейський з автоматому руках — чергує тут постійно.

Час та землетруси не владні над цим місцем. І, хоча фрески подекуди злущені, вони залишаються величними й цінними, адже це — XVIII, XVII або й навіть XIV ст. 

Підніматися звивистими стежками, що пролягають крізь ущелини, майже чорний ліс, де променів сонця не видно, ступаючи чорним базальтовим камінням, дуже важко. Та ще й із низьких хмар постійно накрапає, повітря дуже вологе, суцільний туман.

Як збереглися фрески і як піднімалися на гору будівничі з вантажем, просто не можна осягнути. До того ж тут і зараз водяться дикі звірі — ведмеді, вовки, шакали. Монастирські споруди вмонтовано у скелю, але до її вершини ще далеко. Це можна побачити на фото, але на знімку не розгледіти глибину прірви під монастирем, бо він насправді існує між небом і землею. Закритий монастир перебуває немовби у летаргічному сні, охоплений спогадами про минулу славу. Дивовижної форми камені навколо здаються просто сплячими воїнами-охоронцями обителі.

Спеціалісти розрізняють їх за стилістичними ознаками та особливостями іконографії. Ранні фрески у стилі візантійського іконопису, на думку відомого візантолога Д. Талбота Райса, який бачив їх 1929 р., вказують на руку якогось балканського майстра зі слов’ян. Тут зображено усі свята — Зішестя Святого Духа, Вознесіння, Преображення... Є великі багатофігурні композиції — І Нікейський Собор (де зображено святителя Миколая у сцені заушення Арія), докладна композиція «Успіння Богородиці», «Христос — Великий Архієрей». Ці іконографічні схеми згодом були закріплені й повторені у традиції християнського іконопису.

Так само як і започаткований тут образ «Богородиця Платернетисса» («Знамення» — у традиціях нашого іконопису). Зустрічаються тут і ранні варіанти іконографії Старого Завіту. Таких давніх скельних циклів розписів, які дійшли до нашого часу, дуже мало у цілому світі. У Туреччині, крім зазначених вище, подібні розписи збереглися лише в Каппадокії.

Із 1972 р. Сумельський монастир став музеєм і перебуває під охороною держави, а його територія є національним заповідником, який приваблює туристів з усього світу.

Ніна Пархоменко,
"Церковна православна газета", № 7 (329) квітень 2013 

Читати далі...

Єпископ Афанасій очолив службу Благовіщення

7 квітня 2013 року, в неділю третю Великого посту, Хрестопоклонну, в день святого Благовіщення Пресвятої Богородиці, преосвященний Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ, очолив Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі с. Куликове. Цього дня його преосвященству співслужили: секретар єпархіального управління ігумен Антоній (Бондарець), протоієрей Григорій Ганзій, ієрей Герман Риндін та протодиякон Олександр Горай.  

Під час богослужіння сповідалася та прийняла святе причастя Тіла й Крові Христових значна частина вірян. Також було виставленно для поклоніння давню ікону «Благовіщення Пресвятої Богородиці» з особистого іконостасу Владики Афанасія. Свого часу, за молитвами єпископа Афанасія перед цією іконою, із хворого хлопчика вийшов біс, а невдовзі й хвора нога дитини стала здоровою.

Після літургії було відслужено молебень з акафістом до Пресвятої Богородиці та водосвяттям, а владика Афанасій окропив усіх свяченою водою. Потім під спів церковного хору: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святе воскресіння Твоє славимо» всі присутні поклонилися Хресту Господньому та іконі Пресвятої Богородиці «Благовіщення».

Читати далі...