На хиcткому ґрунті: правда про «Велесову книгу»

Остання чверть століття ознаменувалася виникненням і розвитком на просторах СНД неоязичницьких (рідновірчих) культів, ворожих християнству. 

НЕОЯЗИЧНИЦТВО Й «ВЛЕСОВА КНИГА» 

В Україні найвідоміші з неоязичницьких релігій — «Об’єднання Синів і Дочок України рідної Української Національної Віри (РУНвіра)» та «Релігійний центр Об’єднання релігійних громад рідновірів України» (скорочено: ОРУ). Першу заснував (близько півстоліття тому, в Північній Америці) Лев Силенко — «величний мислитель Українського народу», як називають його адепти цієї віри. РУНвіра, вважаючи себе монотеїстичною, поклоняється Дажбогу, «Святому Духу Народу Українського». 

Друге угруповання, яке очолює Галина Лозко («Верховна Волхвиня України Зореслава»), поклоняється пантеону язичеських богів, нібито давньо­слов’янських, яким поклонялися на Русі до її Хрещення. Обидва язичеських культи вважають християнство чужою, привнесеною ззовні релігією, яка нібито зруйнувала гармонію слов’янської душі й суспільства, і нею, мовляв, спричинені всі наші біди й нещастя. А повернення до язичництва, до рідного релігійного ґрунту — запорука процвітання й щастя народного. 

Одне з найважливіших джерел знань про давньо­слов’ян­ську релігію, її пантеон та обряди (принаймні для ОРУ) — Влесова (Велесова) книга, яку досліджувала й «переклала» сама «Верховна Волхвиня» ОРУ Галина Лозко, нині професор, завідувачка кафедри теорії та історії культури Гуманітарного інституту Київського міського педагогічного університету ім. Бориса Грінченка. У своїх численних статтях вона багаторазово й безпосередньо посилається на це джерело. Для багатьох українських, російських рідновірів «Влесова книга» — пам’ятка, що містить дорогоцінні крихти «Древньої Сло­в’янсько-Арійської Мудрості», збереженої новгородськими волхвами ІХ ст. Книга здебільшого присвячена богу багатства й мудрості давніх слов’ян Велесу. На їхню думку, у книзі відбивається історія багатьох європейських і азіатських народів, причому, й оком не змигнувши, вони запевняють, що історики визнають її як абсолютно достовірний документ, що відповідає багатьом сучасним історичним уявленням про ті прадавні й загадкові часи. Чи так це? Що ж це за джерело, наскільки воно не замулене, чи можна за ним скласти уявлення про історію й вірування слов’ян? 

Коротко розповімо про історію появи цієї книги. «Влесову книгу», за словами її перших видавців, знайшов у роки громадянської війни офіцер добровольчої армії Алі (Федір Артурович) Ізенбек в одному російському дворянському маєтку й вивіз її за кордон. Уперше книгу випустили друком у 1950-ті роки російські емігранти Ю. П. Миролюбов і О. Кур (О. О. Куренков) у Сан-Франциско (США). Миролюбов запевняв, що текст книги він списав з дерев’яних дощечок, нібито створених близько IX ст., які він згодом загубив. Текст містить молитви, а також легенди й перекази про прадавню історію слов’ян і охоп­лює період приблизно з VII ст. до н. е. аж до IX ст. н. е. Багатьох відомостей немає більше в жодній прадавній літературі. 

ІСТОРИКИ Й ФІЛОЛОГИ ПРО «ВЛЕСОВУ КНИГУ» 

Яке ж думка науки з цього приводу? Більшість академічних учених, істориків і лінгвістів, відомих в усьому світі дослідників Давньої Русі й більш ранньої історії східних слов’ян, їхньої культури та мови вважають, що «Влесова книга» — фальсифікація, написана в XIX або (що ймовірніше) XX ст., яка досить примітивно й грубо імітує прадавню слов’янську мову. Найбільш імовірним фальсифікатором тексту «Влесової книги» учені вважають самого Ю. П. Миролюбова, автора художньої літератури й аматорських творів зі слов’янського фольклору. Дехто вважає, що автором підробки був найбільш відомий і спритний вітчизняний фальсифікатор історичних джерел першої третини ХІХ ст. О. І. Сулакадзев, колекціонер справжніх і фальшивих старожитностей, містик і хіромант, «Хлестаков вітчизняної “археології”», як влучно назвав його російський історик, член-кореспондент РАН В. П. Козлов. 

На хиcткому ґрунті: правда про «Велесову книгу»

Перші видання «Влесової книги» були фрагментарними, повне уявлення про неї вчені змогли одержати тільки після завершення в 1984 р. багатотомної публікації в Мюнхені творів Ю. П. Миролюбова (вже після його смерті). Ці матеріали лягли в основу унікального дослідження, яке побачило світ у 1990 р. Його здійснив один з найбільших текстологів, найвизначніший філолог-медієвіст, провідний спеціаліст з історії давньоруської літератури О. В. Творогов. Він повністю опублікував текст «Влесової книги» (з усіма варіантами, що збереглися в робочих записах Миролюбова), провів його якнайдокладніше й всебічне вивчення. За результатами свого надзвичайно копіткого дослідження Творогов дійшов однозначного висновку: «Аналіз ВК («Влесової книги». — В. М.) свідчить, що мова, якою вона написана, не могла існувати. Немає такої мови, яка не мала б стійкої фонетичної системи, єдиних правил граматики, так порушувала б добре вивчені закономірності розвитку всіх слов’янських мов». 

Висновок ученого: «Важко знайти серед середньовічних хронік і літописів навіть найнижчого рівня твір настільки ж убогий за думкою, з відсутністю логіки розповіді, настільки ж бідне при звертанні до конкретних фактів, настільки ж “безлюдне”, настільки позбавлене топонімічних орієнтирів. Словом, і аналіз “історіографії” ВК свідчить про те, що перед нами невдало змонтований фальсифікат». З ним згодні інші вчені, які вивчали цей «пам’ятник». Наведемо їхні думки: Російський історик, фахівець з Давньої Русі, доктор історичних наук І. М. Данилевський: «Підсумки наукового аналізу «Влесової книги» не залишають жодних ілюзій. Усе, починаючи із зовнішнього вигляду «джерела», перших суперечливих повідомлень про його існування й закінчуючи редакціями тексту в робочих зошитах Ю. П. Миролюбова, свідчило про одне: перед нами вкрай примітивна фальсифікація, створена самим першим дослідником “книги”». 

Професор Санкт-Петер­бурзької духовної академії, професор СПбДУ, який очолює створену ним кафедру біблеїстики на факультеті філології й мистецтв, доктор філологічних наук А. О. Алексєєв: «Лінгвістичні особливості тексту дуже виразно свідчать проти його автентичності. Впадає в око безпринципне й безладне змішання польських, українських, рідше чеських лінгвістичних рис із вигаданими й неймовірними граматичними формами, яких немає й не було в жодній зі слов’янських мов». Тож адекватний переклад тексту «Влесової книги» (це відзначали також Творогов і Залізняк) практично неможливий. 

А як же існуючі переклади? Тут багато чого — плід авторської фантазії: перекладачі, опираючись на корінь слів, вигадують загальну побудову фраз за контекстом. Тому різні публікації й переклади «Влесової книги» так відрізняються одне від одного. Також багато відверто фантастичних відомостей з історії слов’ян та їхньої міфології. Наприклад, птах-блискавка «Мати Слава» («Мати Сва»), яка згадується у «Влесовій книзі» частіше, ніж будь-яке інше божество (63 рази), не зустрічається ніде в міфології ні Київської Русі, ні слов’ян взагалі. 

ЕМОЦІЇ ПРОТИ АРГУМЕНТІВ РОЗУМУ 

Проте, незважаючи на вердикт науки, підробка лягла в основу неоязичницьких вірувань як джерело знань про прадавніх слов’янських богів. Парадокс? Аж ніяк. Секрет популярності «Влесової книги» і подібних їй фальсифікацій добре сформулював В. П. Козлов, характеризуючи Сулакадзева: «Ним керувало не стільки бажання з’ясувати суть явищ і подій, скільки прагнення до чогось таємничого, загадкового, від чого він впадав у якийсь захват». Це прагнення до таємничого, загадкового й хвилюючого властиве багатьом людям. Притому їм або ніколи, або просто не хочеться напружувати мізки, та й не завжди вистачає знань, щоб відрізнити «пшеницю від плевелів». «На жаль, — пише видатний лінгвіст, дійсний член РАН А. А. Залізняк, — як і у випадку з іншими творами лінгвістів-аматорів, фальш тут добре видно тільки професійним лінгвістам. 

Непідготовлений читач і тепер може опинитися у полоні примітивних вигадок про те, як прадавні русичі успішно боролися з ворогами вже кілька тисячоріч тому». Ось у такий спосіб і множаться всілякі секти й екзотичні псевдорелігії, найчастіше агресивні та нетерпимі. На хисткому ґрунті недостовірних джерел не можна побудувати міцний і гармонійний світогляд. Він, цей ґрунт, до того ж засмоктує й паралізує здатність до пізнання істини. Звідси таке сліпе підпорядкування в тоталітарних сектах, що призводить до деградації особистості. Залишається побажати молоді, яка прагне пізнати істину, інтелектуально працювати, перевіряти самому ті відомості, якими їх «напихають» з екранів телевізорів або на різних зборах. 

Критикують язичники християнство — відкрий Біблію, почитай Євангеліє, ознайомся зі спадщиною святих отців перших століть нашої ери, апологією та патристикою, працями Василія Великого, Григорія Богослова, Августина Блаженного — усі вони свого часу відстоювали юне християнство від нападів язичників, сперечалися з видатними філософами древності й знаходили відповіді на найхитромудріші, а часто й каверзні запитання. Дерзай, юна душа, пізнавай істину! 

Володимир Моїсеєнко. "Православна газета".

Читати далі...

Чи християнські звичаї на Зелені свята?

В низці свят місяцеслова Православної Церкви, особливе місце займає свято П’ятидесятниці, Трійці, або ще по-іншому - день Сходження Святого Духа на Апостолів. Того дня згадуємо подію, що стала днем народження Церкви Христової. Щороку ми знову переживаємо її на п'ятдесятий день після свята Пасхи, завжди в неділю. П'ятидесятницею закінчується Великодній цикл свят, а наступні тижні нумеруються в богослужбовому календарі вже саме, як «тижні після П'ятидесятниці».

Історія цього свята описана у Святому Писанні, в книзі Діянь Святих Апостолів. У її другому розділі розповідається про те, як на п'ятдесятий день після Воскресіння Ісуса Христа (і на десятий день після Вознесіння Господнього), апостоли зібралися разом, " і нагло зчинився шум із неба, ніби буря раптова зірвалася, і переповнила ввесь той дім, де сиділи вони. І з'явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав. Перебували ж в Єрусалимі юдеї, люди побожні, від усякого народу під небом.А коли оцей гомін зчинився, зібралася безліч народу, та й диву далися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!…Усі ж побентежилися та дивувалися, та й казали один до одного: Хіба ж не галілеяни всі ці, що говорять?" (Дії 2:2-4; див. також далі).

Зішестя Святого Духа на Апостолів вдихнуло нове життя у Церкву. З того часу осяяні Духом апостоли учні Христові отримали особливу благодать від Бога, що дала їм нові, небачені раніше можливості для проповіді Євангелія. Перш за все, вони позбулися страху перед юдеями та отримали дар говоріння різними мовами. З того дня й до нині Церква наповнилась та щедро наповняється дарами Святого Духа.

Спочатку П'ятидесятниця святкувалася християнами одночасно з Великоднем, як подія, тісно пов'язана з ним духовно. Однак, уже в III столітті, за свідченням стародавніх церковних письменників, цей день, оточений власними звичаями та обрядами, вимагав більше часу для підготовки, і вже тоді являв собою широко розповсюджене християнський свято.

В українському народі ці свята давно називають «Зеленими святами» саме через те, що люди прикрашають свої домівки гіллям дерев i аїром. Дехто навіть освячує зілля. Проте такі звичаї часто називають язичницькими. Яка суть таких традицій? Як ставитись до цього явища сьогодні християнам?

Чи християнські звичаї на Зелені свята?

Дійсно, Церква визнає, що традиція прикрашати зеленню на свято Трійці храми та оселі є не церковною, а народною традицією. Більше того. Очевидно, що ця народна традиція, окрім усього, має ще й язичницькі, дохристиянські коріння. Тим не менше, будучи правильно осмисленою та сприйнятою через призму християнського світогляду, така традиція досить цінна та корисна, бо несе для християнина правильні та важливі символи – життя, оновлення, відродження.

Цікаво, що в 19-му столітті, відповідаючи на питання про поширену практику прикрашати віттям домівки, церковна консисторія та Священний Синод (Указ від 23 травня 1875 року) застерегли від варварського вирубування молодих пагонів берези, благословляючи використовувати для цієї цілі й інші, менш цінні культури, однак при цьому «Указ» не заперечував духовної користі цієї традиції зауваживши, що її «потрібно підтримувати й надалі».

Звісно, Церква вважає своїм значним місіонерським досягненням факт оцерковлення багатьох давніх язичницьких традицій та обрядів. У цьому нема нічого поганого, принаймні настільки, як нам це сьогодні намагаються «закидати» язичники чи деякі протестанти. Ми справді, не маємо чого соромитися. Добре розуміючи, що багато традицій за сотні років їхнього існування неймовірно міцно вкорінялись серед нашого люду, святі отці вважали за доцільне зберігати деякі з дохристиянських обрядових форм і в Православ’ї. Однак, перш ніж залишити, їх було наповнено християнським змістом.

Так, завжди вважалося, що основу троїцької поганської обрядовості складає культ рослин, що в цей час починають розквітати. А тепер, після того, як ми освятили зілля, присвятили його Істинному Богу, наповнили його значення зовсім іншим змістом, фактично обожили та оцерковили його, називати це язичництвом може лише відвертий невіглас або релігійний фанатик. Ми не наділяємо божественними властивостями творіння, як це роблять погани. Ми прославляємо Бога у Тройці Єдиного, Життєдавця та Творця нашого Спасіння, а принесене галуззя є символом християнського життя та духовного зросту та перспективи.

В Україні ще у ХYIII столітті до церкви приносили різні трави: зорю, м’яту, канупер тощо. У середину цих трав ставили потрійну свічку, що називалася «Трійцею», яка повинна була горіти протягом усієї служби. Потім ці трави використовували для лікування різних хвороб, а троїцьку свічку давали в руки вмираючому.

Уявіть собі покладені перед вами дві начебто однакових книжки, аналогічної товщини і в однаковій палітурці. Хіба можна сказати, що це та сама книга, поки не переглянемо її зміст? Можливо вони однакові лише ззовні, але насправді, в собі містять зовсім різну інформацію? Чи, може, в дійсності, ці книги суперечать одна одній та своїм змістом «воюють» одна проти іншої? Така сама справа й з «нашими» язичницькими традиціями.

Обряд – це те, в що ми обряжаємо-одягаємо свою віру, це своєрідна зовнішня оболонка наших внутрішніх релігійних почуттів. Тому, дивно було б вважати сучасну традицію прикрашати храм у день П’ятидесятниці зеленим віттям – язичницькою. В Церкві Христовій немає нічого такого, що було б язичницьким, поганським по свій природі.

Тож, будемо з вірою вшановувати день свята Зішестя Святого Духа на апостолів, та виконуючи зі страхом Божим та вірою церковну науку, станемо причасниками Божої благодаті П’ятидесятниці!

Читати далі...

Чаклун відрізав голову дитині заради жертви "богині"

В Індійському штаті Чхаттісґар чаклун-знахар вкрав і відрізав голову 11-річному хлопчику заради жертвоприношення богині, яку він вважав своєю покровителькою. Як повідомляє The Daily Telegraph, вбивця Діліп Ратія жив у маленькому селищі неподалік міста Барпалі і був знахарем для місцевих мешканців. Свою жертву – хлопчика на ім'я Правен - він вкрав на ярмарку торік. Чаклун-знахар привів дитину до себе додому і провів ритуал жертвоприношення, під час якого Ратія відрізав хлопчику голову, щоб задобрити богиню-покровительку.

Він вірив, що людська жертва принесе йому добру вдачу. Поліція вийшла на слід чаклуна, коли знайшла обезголовлений скелет хлопчика неподалік селища, де жив чаклун. Тепер йому загрожує страта через повішання за ритуальне вбивство.

Читати далі...

На Гусятинщині язичники роблять з дітей відьом і чаклунів

Село Раштівці Гусятинського району, розташоване у мальовничих Медоборах, відомо не лише гостинними, працелюбними селянами. Раштівці – місце тривалого протистояння між віруючими місцевих християнських конфесій та неоязичницьким утворенням – Родовим Вогнищем Слов’янської Рідної Віри, яке декілька років самовільно будує тут власний Духовний центр, під орудою Волхвів подружжя Володимира та Елли-Лади Куровських. Причин для обурення місцевих жителів багато. Періодично воно перетворюється у справжні бойові дії, які порушують мирне життя громадян, створюють соціальне напруження в регіоні. Хто вони – ці «вогнищани», чому воюють проти всіх?

Родове вогнище – пояснює їхній офіційний літопис – це Духовний Всесвіт й Духовна Держава Русинів, яка повстала аби створити на основі українського, російського , білоруського та інших слов’янських народів великий й могутній Рід Русі». Мета створення «Духовної держави» - це не лише розуміння побудови єдиного з’єднання вірних у релігійній площині. Це цілком реальне намагання створення нової держави на території України.

Так у жовтні 2009 року до Президента України та всіх офіційних владних структур надійшов пакет документів за підписом «Божою Благодаттю Волхв Великого Князівства Руська Земля Титульного Суверенного Народу України Сварога Володимира Віталійовича. Він же Волхв РВ РПВ Володимир Куровський. В них повідомляється «Про створення та діяльність екстериторіального теократичного організаційно-правового утворення корінного народу України – Руська Земля Титульного Суверенного народу України.» Офісом новоствореної держави в документах вказано село Раштівці вулиця Центральна буд.245. Таким чином, Раштівці , попри все державне законодавства України перетворилося в столицю повстанців, такі собі «нью васюки».

На Гусятинщині язичники роблять з дітей відьом і чаклунів

В документах повідомляється про створення відповідних державних структур, а саме: правління, суду, дипломатичного корпусу, та інших… Було розроблено власний бюджет, система самозахисту і самозабезпечення. Нова влада надрукувала паспорти й почала надавати громадянство всім задіяним до загальної справи одновірцям. Тобто , на території України колом рідновірів-вогнищан організовано нове державне утворення, яке «повстало» проти волі багатомільйонного українського народу. Тим часом, на спірній території з місцевою християнською конфесією, в селі почалося будівництво трьох поверхового Міжнародного Духовного центру, в якому запрацювали декілька платних учбових закладів, самовизначених в ранг академій. Наприклад дитяча академія «Віда», яку створила і патронує Волхвиня Лада. Волхвиня Лада, «в миру» – Елла Вільгельмівна Якимів-Куровська дружина та поплічник у справах духовного лідера РВРПВ, Верховного Волхва України Володимира Куровського, веде активну роз’їзну пропаганду так званих слов’янських ведичних практик з власної подачі, пише книги про виховання і відновлення родових традицій, охоче дає інтерв’ю у ЗМІ.

У слов’янський міфології богиня Лада – богиня кохання. Волхвиня Лада – жриця любовної магії. Свою майстерність в галузі кохання, крім книг та ЗМІ, викладає в дитячий академії « Віда», яка була створена у 2009 році, разом з її ректором Оріяною Магур, фахівцем в галузі чарівництва сексуальної магії та любовних приворотів. Програма академії включає різноманітні елементи фольклору, магії , окультизму – дітей вчать виготовленню чаклунського зілля, вправам медитації, спілкуванню з деревами, рослинами та тваринами. Такого роду навчання нашпиговане регламентними молитвами, ритуальним шаманізмом, екстрасенсорною практикою, жорстким засвоєнням бойових мистецтв. Серед окультних практик заговори - привороти на кохання – небезпечний вид магії. Його застосування є пряма шкода особистості, насилля над людиною, він є каталізатором багатьох хвороб, соціальної деградації, засіб знищення сімейних відносин.

В результаті вдало виконаного ритуалу кардинально змінюється поведінка особи. Ознаками маніпуляції свідомістю потерпілого є депресія, апатія, зловживання алкоголем, наркотиками, немотивована агресія, втрата інтересу до життя, родини, розрив сімейних стосунків, доволі часто кінцевим результатом становиться суїцид – самогубство людини. Такого роду вплив на людину дає виключно негативний результат для обох його учасників, та недосвідчену людину, яка легковажно його задіяла при нагоді. Це добре відомо окультним вчителями, що розповсюджують таку злочинну науку серед неповнолітніх учнів, які за дитячими уподобаннями казкового світу мріють стати кіношними Гарі Потерами.

Викладачі академії – психологи та екстрасенси стверджують, що таким чином вони підготовлюють учнів до дорослого життя. Більшість юних чаклунів - діти самих рідновірів, але кількість неповнолітніх відвідувачів зростає. Останнім часом, сюди звозять дітей з інших регіонів України, Росії, Білорусії .Разом з цим зростає тривога за стан психічного здоров’я дітей завдяки небезпечним окультним втручанням в їхню свідомість. По суті, Раштівський учбовий комплекс: дитяча академія «Віда», разом з академіями «Родосвіт» та «Віровідання» - штампує відьмаків й відьом, чаклунів та екстрасенсів – бойовиків, легіонери якого будуть втілювати в життя ідею нового царства родинного підряду династії Куровських.

Священнослужителі різних конфесій вже давно б’ють у дзвони з цього приводу. За відгуками фахівців-релігіознавців Раштівське утворення рідновірів – вогнищан РВ РПВ має всі загальні ознаки тоталітарного, релігійного культу, несе в суспільство напруження, агресію й суперечки. Чи потрібна нам на Тернопільщині така релігійна структура, робити висновки нам ?...

Джерело: гусятин.com.ua  

Читати далі...