Гість нашої рубрики сьогодні - відомий на Тернопіллі священик, секретар Тернопільсько-Кременецької єпархії, митрофорний протоієрей Мирон Гах. Отець Мирон - авторитетний священнослужитель, відомий своєю любов’ю до богослужінь та давно має авторитет чудового проповідника. А сьогодні ми поговоримо з отцем протоієреєм про інше його захоплення – церковне малярство та іконопис.
- Отче Мироне, коли ви відчули здібності до художнього мистецтва? Як почали писати ікони?
- Я малював зі шкільних років. Приймав активну участь у створенні шкільних стінгазет. У мене навіть в кожному зошиті в школі, незалежно від того який це був предмет, завжди був якийсь малюночок. Тяга до художньої творчості була зі мною й без особливого навчання та художньої студії. Малювати навчитися можна, але зовсім інше коли воно в тебе в крові, в генах і ти знаєш, як маєш зобразити щось на полотні. Зараз відчуваю, що мені інколи не вистачає практичних навиків, бо я створюю нове полотно раз у кілька років. Щоб бути хорошим художником потрібно кожен день працювати так, як спортсмен тренує своє тіло, щоб досягнути певних результатів. Так і художник повинен жити з палітрою та пензлем, ходити на етюди. Свого часу я багато їздив на зібрання самодіяльних художників, у визначні місця області, фортеці, завдяки цьому мав багато акварельних робіт.
Після школи захоплення художнім мистецтвом у мене переросло в професійну діяльність. Я працював художником-оформлювачем у художній майстерні, створював транспаранти, панно. Починав з того, що майстрував підрамники, натягав полотно, ґрунтував. Навчився гарно писати шрифти, а потім малював плакати. Також мав можливість попрактикуватися в оформленні сцен.
Пригадую, як я грав у вокально-інструментальному ансамблі «Березоль». Тоді я навіть намалював усіх наших музикантів. Робота була розміром 1,5 на 2 м, де ми всі були зображені в техніці гризайль (монохромне малярство, одним кольором, в темно кофейних тонах). Виставили перший раз на вечорі танців: «Грає група «Березолю». Коли прийшли люди, то казали між собою: «дивіться, яку «Березоль» собі велику фотографію зробив». Я дуже люблю деталізувати в своїх роботах, тому було так фотографічно все передано. Так, якщо ближче придивитися до моїх ікон, там вся анатомія людини, всі вени, кісточки. Пам’ятаю, як малював Тараса Коковського, нині пастора лютеранської церкви, мого однокласника. Я навіть ниточку намалював, якою був пришитий його ґудзик і промалював струну на гітарі. Це була і є моя слабкість – деталізувати.
Можливо, схильність до деталізації й стала поштовхом для того, щоб я спробував працювати в графіці. Спочатку, влаштувався як художник-графік у районну газету. Робота була різна: заставки, шрифти, природа, пейзажі, лірична тематика. Пригадую один важливий момент. На той час я намалював портрети майже всіх керівників української держави. А почалося все з того, що робили вітальні адреси на день народження для них: вкладали фото, писали текст і висилали на Київ. Потім місцева влада побачила, що я малюю, їм сподобалося й вони захотіли, щоб замість фото був графічний портрет. Досі зберігаю вирізки з газет з надрукованою там моєю графікою. Створити таку роботу - клопіткий і важкий процес: туш, перо й штрихом чи крапочкою, але це дуже цікава, водночас і творча робота.
Потім, будучи одруженим, маючи двоє дітей, я вирішую поступати у семінарію. Після її закінчення служіння відбував у Росії в Кіровській області в с.Сметаніно, звідкіля пізніше мене перевели у велике промислове місто Ярославль і поставили настоятелем Успенського собору. Храм цей побудований у XVI столітті. Унікальний, дуже багатий собор із надзвичайно вишуканими сакральними речами, мармуровим престолом.
Говорячи про іконопис, є у мене цінна ікона преподобного ієромонаха Матвія Яранського. Він любив себе називати Матвій – кочегар. Ця людина була настільки смиренною, що коли братія вдосвіта ще лежала в своїх келіях, він уже вставав і всім розпалював пічку. І казав: «Коли я помру, то на могилі мені напишіть: «Тут спочиває ієромонах Матфій- кочегар». Ця ікона дорога мені тим, що це фото було зроблене за його життя, а я зробив його дуже точну копію. Створював її я вже тут, в Україні. Він канонізований, зарахований до лику святих. Над збором усіх даних до канонізації, свідчень про чудеса, які творилися на його могилі, я працював дуже довго, і таки зібрав усі необхідні документи, щоб подати їх в патріархію на канонізацію. Також я опікувався побудовою каплички на його могилі. Згодом там відбувалися чудеса, люди брали земельку, зцілялися нею.
Перша моя парафія в Україні була в с.Буцнів. Разом із парафіянами ми там зробили храмик, вівтар у ньому. Сам я спроектував купол, іконостас теж зроблений за моїм проектом.
Пам’ятаючи притчу Господню про таланти, намагаюся по своїх силах створювати різні речі: то ікону намалюю, то різьбою займаюся. Із деталей колись ще працюючої «Ватри» я скрутив велике п’ятиярусне панікадило, семисвічник. Кіоти також робив, тетраподи, все з дерева, використовував звичайні готові деталі, які були в продажу. Все йшло в хід.
У Буцневі є дуже цікава ікона «Воскресіння» з підсвіткою, вмикаєш світло і там де німб світиться. Ще дуже цікаву ікону я зробив, такої ікони нема майже ніде, це моя авторська робота– «Старозавітня Пасха».
Минулого року в Мишковичах я вирішив зробити реставрацію вівтаря, чи навіть його реконструкцію. Причина – почали руйнуватися стіни. Там я намалював чотири ікони та змайстрував Кіот.
Було й таке, що на ікону «Моління про чашу», коли я попросив, подивився професійний художник і сказав: «Таку ікону я бачив у професійного художника, який має вищу професійну освіту, то ваша робота краща». Мені настільки це було приємно. Навіть дружина після тих слів більше почала вірити в мої можливості.
Найвища освіта для художника – це здібність, яка є всередині нього і яку словами не можеш пояснити. Іноді питають: «Ну, як у вас виходить таке?» А я просто знаю. Малювати дуже легко: треба знати яку фарбу взяти та де її покласти. А в скульптурі ще простіше – відсікти зайве, залишивши те, що потрібно. Це жарт, бо насправді, не все так просто. Буває, що я дуже довго блукаю по палітрі, шукаю відповідний колір. Якщо ж постійно робиш, працюєш як художник, тоді стає легше. Коли кладеш фарбу, не можливо відразу передбачити, як вона буде виглядати. Інколи мазок покладеться краще ніж собі уявляв. Є різні техніки. Багато хто малює грубим мазком, дехто мастихіном. Є техніка гладдю, - нема ні одного мазочка.
Маю ще одну ікону - це біблійний сюжет на основі пророка Ісаї: «Вовк буде жити разом з ягням і барс буде лежати разом з козеням, і теля, і молодий лев, і віл, і мале дитя буде водити їх». І ще одна робота – точна копія дуже старої ікони 1739 рік. Специфічна тут техніка ні реалізм, ні візантійський стиль.
- Що відчуваєте під час роботи над іконою? Що думаєте про тих людей, яких зображуєте?
- Ікона – це своєрідна молитва. Багато хто із богословів та священиків, коли говорить про молитву каже, що коли ти молишся, то не обов’язково змальовувати собі певну картину, створювати уявлення. Я коли малюю не стараюся бачити щось конкретне. Але іноді все ж уявляю собі елементи його святого життя. Коли копіюю, то задумуюсь: а чи насправді це так було, як тут відображено в іконі?
Наприклад, в ікони «Хрещення Ісуса Христа» є сотні варіантів, а як насправді було я не знаю. В одного художника один пейзаж, в іншого - інший. Але суть не в тому. Коли ми зображаємо древніх святих, ми не знаємо як вони насправді виглядали на обличчі. Обличчя художники відображали опираючись на їх життя, характер, внутрішній духовний світ. Ікона – це відображення не стільки зовнішньої анатомії, скільки внутрішнього духовного світу людини. Ікони – це видиме, матеріальне зображення до якого ми молимося, щоб перенестися до духовного образу святого.
Мета ікони - не передати земну сутність святого, нашу людську природу, вони такі ж люди, подібні по анатомії, а передати внутрішній їх світ. Важливий в іконі колір. Краще обирати пастельні тона, не крикливі. Треба, щоб людина бачила обличчя, а не фарбу. Фарба не існує, а є лише зображення. Нею й треба передати сутність предмету. Отже, в нас паралельно співіснує два стилі іконопису: древно-візантійський, яким написана, скажімо, «Трійця» Рубльова, та стиль реалізму – де автор відображає все так, як воно є в природі. Храми здебільшого розписані в стилі реалізму, бо людям так більше зрозуміло.
Для себе я планую ще попрацювати й у древньо-візантійському стилі. Хоча, як каже мій знайомий художник Валерій Лебідь, що ми умовно кажемо, що є два іконографічних канони (наука про написання ікони): латинський і древньо-візантійський. Насправді ні. Є один: древньо-візантійський, а латинський – це картина на релігійну тематику, яка пізніше освячується.
- Отче, а як ви вирішуєте, що прийшов час писати нову ікону? Що найбільше до цього спонукає?
- Здебільшого починаю нову роботу по мірі потреб храму. Іноді, через брак часу, легше було б замовляти в інших іконописців роботи. Але коли я вже маю задум, певні часові рамки, починається вже робота, тут відбувається щось таке, що дуже важко пояснити словами. Я з тим лягаю, встаю, уявляю. Обов’язково працюю з молитвою. «Царю небесний, Утішителю душ наших» - це молитва призвання Духа Святого і коли малюю, то читаю молитву «Ісусе Христе сину Божий», або вмикаю аудіо чи відео відомих богословів, проповідників, які говорять цікаві богословські речі, в такій атмосфері й пишу ікони.
- Що потім відчуваєте до своїх робіт? Якусь спорідненість з ними?
- Обов’язково. Кожного разу коли приходжу до вівтаря – переживаю неймовірні відчуття. Ти стоїш біля Престолу, частинка тебе не лише фізично знаходиться тут, бо духом ти там, де повинен бути, як священик. А ще, коли ти бачиш свої роботи перед собою, то відчуваєш справжню заглибленість у процес молитви та богослужіння.
- Скільки приблизно маєте вже ікон?
За життя близько сотні.
- А коли написали першу з них?
- Це було в дитинстві. Колись люди казали: «художник малює образи». І на базарі продавали такі образи, які той художник міг за ніч «наштампувати». Брався за основу простенький рисунок, який розмальовувався фарбами, будучи надзвичайно примітивним. Хоча, в мистецтві примітивізм теж має своє місце. А я відчував це більш ширше, об’ємніше, глибше. І бачив, що дуже бідненькі були ті роботи, але люди брали, бо часто мають дуже спрощений вид сприйняття. Чим простіший малюнок, «наївніший», тим їм був він зрозумілим. Безумовно, академічний, професійний малюнок сприймається важче.
Почав писати ікони років у 17-ть, здебільшого родичам. Що я міг втілити в життя, що Господь мені дав, то я примножував. Може й комусь цим радість приніс. Серйозно я почав писати, коли мав уже осмисленне розуміння Святого Письма, коли вже був священнослужителем. До того я просто робив копії ікон, не вникаючи в духовний зміст та їх значення. Не знав біблійних, Євангельких сюжетів. Але ще тоді, будучи далеким від Церкви, як молодий юнак, я відчував щось особливе під час такої роботи. Можливо, саме це й стало поштовхом мені стати тим, ким я нині є. Під час іконописання ти вникаєш в особливості цієї роботи, ніби відкриваєш якусь ширму, опиняєшся в іншому світі. Це як людина живе таким сірим, банальним життям, а коли вона переступає поріг храму, потрапляє в інший світ, вимір – так і має бути.
І храм має бути храмом – не повинно бути нічого зайвого, щоб відвертало увагу. Колись ікони писали безпосередньо на дошці - навіть рами не було. Рамок не робили, бо вважалось, що рамки можуть відвертати увагу від ікони. Краще й дійсно її не робити, щоб не розсіювався погляд, а щоб був зосереджений на іконі. Лише допускалася майже непомітна рамочка фарбою.
Я прихильник того переконання, що ні штучні квіти, ні рушники не повинні закривали ікон чи тим більше – заступати собою лики святих. Бо ікона повинна бути в центрі уваги. Ми можемо говорити з Богом через ікони. Споглядаючи зображення - це вже розмова з Ним. Ти стоїш перед іконою та твориш молитву, а ікона допомагає в цьому, як людині матеріальній. Якби я був ангелом, то бачив би Бога своїм духовним зором. Але тепер ми ще в матеріальному світі, а ікона допомагає нам розмовляти з Творцем.
- Щиро вдячні вам, отче Мироне, за таку змістовну та цікаву розумову!
Ірина Скоробогата для «Лампади Православ’я»
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
