Святий Гавриїл Мцирі молодший

Святий Гавриїл був уродженцем міста Тбілісі і до того, як обрав для себе чернече життя, був кравцем. Він вступив до монастиря Іоана Хрестителя, заснований святим Давидом Гареджійськім. Присвятивши себе старанному вивченню Святого Писання і переписування текстів, він здобув глибокі пізнання в таїнствах віри. Він перекладав з грецького бесіди отців Церкви і аскетичні творіння і сам написав кілька праць: наприклад, твір з назвою  «Нести свій хрест», розлоге «Житіє святого Онисифора», «Коментарі на Божественну літургію» і святі канони. У чернечому подвиг святий Гавриїл провів тридцять років (1802).  Одного разу святий супроводжував одного з ченців, що поїхав відвідати свою сім'ю. По дорозі вони були схоплені і убиті загоном мусульман-дагестанців.  Пам'ять святого - 30 березня.

Святий Гавриїл Мцирі молодший

Читати далі...

28 березня: Святого Мануїла Критського

Святий Мануїл народився в селі Сфакія на Криті. Він був схоплений турками під час репресій, що послідували за повстанням 1770 року і насильно звернений в іслам. Йому вдалося втекти і сховатися на острові Міконос, де він знову став християнином і одружився. По закінченні декількох років, дізнавшись, що дружина порушує подружню вірність, він без гніву й ненависті забрав шістьох дітей і переселився в інший будинок. У 1792 році, коли він повертався з Самоса на корабель завантажений колодами на них напало турецьке військове судно.

На його борту знаходився шурин Мануїла, що перебував на службі у аги і смертельно ненавидів зятя за те, що той залишив його сестру. Побачивши Мануїла, він тут же доніс на нього, як на відступника. Його привели до aгe, і той наказав християнину повернутися в іслам, погрожуючи страшними тортурами. Мужній Мануїл відповідав: «Про це не може бути й мови! Я народився християнином і християнином хочу померти!».

Він залишився непохитним під тортурами аж до прибуття корабля на Хіос, де стояв військовий флот султана. Після допитів адмірал наказав його обезголовити. Почувши вирок, Мануїл лише вигукнув: «Слава Тобі, Боже!». З радістю схилив він шию перед катом. А той, раптом злякавшись, утік, викликавши серед присутніх турків великий переполох. Святий же залишався нерухомий, стоячи на колінах.

Один з воїнів схопив меч і вдарив ним Мануїла, однак не зміг відрубати йому голови. У сказі він кинувся на святого і перерізав йому горло, немов ягняті. наступного дня адмірал, побоюючись шанування, яке могли надати мученику християни, наказав викинути його тіло в море. 

Святий мученик Мануїл Критський

Читати далі...

У католиків розпочався Страсний тиждень

Богослужіннями Вербної неділі католики всього світу вступили в Страсний тиждень - кульмінацію Великого посту і серцевину літургійного року.

Глава російських католиків архієпископ Паоло Пецці в московському кафедральному соборі на Малій Грузинській вулиці у найближчу середу звершить месу освячення мира та благословення єлею. Назва меси пов'язана з тим, що поряд з освяченням мира для миропомазання на ній проводиться благословення єлею хворим і єлею для оголошуваних. Єлей для хворих використовується для соборування, а відповідно, єлей оголошуваних для помазання катехуменів у час таїнства хрещення. Ця меса служиться тільки один раз в році - у Великий четвер і звершується тільки єпископом. Однак російським єпархіям дозволено перенести її на більш ранній час, щоб до четверга священики могли дістатися до своїх парафій. Під час богослужіння священики оновлять обітницю послуху, дану єпископу в день висвячення.

Під час богослужінь Великого четверга, Страсної п'ятниці і урочистого навечір'я Пасхи католики знову переживають таємницю страстей Христових, Його смерті і воскресіння. У четвер увечері буде здійснений обряд, який відбувається раз в році - за церковною традицією священик обмиє ноги дванадцяти мирянам в спогад того, як перед Таємною вечерею Христос омив ноги своїм учням. Під час співу гімну "Слава в вишніх Богу" в четвер в останній раз будуть звучати орган і всі дзвони - вони замовкнуть до Великодня. На месі Великого четверга освячується велика кількість дарів, щоб їх вистачило на Страсну п'ятницю, коли меса не здійснюється. З XI століття ці дари поміщаються не в ризницю, а в одну з каплиць храму для поклоніння їм після меси. Перенесення дарів, яке здійснюється під час урочистої процесії після меси, символізує ув'язнення Христа в темницю. Потім з вівтаря прибираються свічники, хрести і покривало, що символізує зняття одягів з Христа воїнами перед Його розп'яттям.

У католиків розпочався Страсний тиждень

На таємниці пристрастей зосереджено богослужіння Великої п'ятниці - дня суворого посту й покаяння, єдиного дня в році, коли не звершується евхаристія. У храмах п'ятнична служба зазвичай триває декілька годин, оскільки для поклоніння хресту і його цілування вишиковується довга черга віруючих. У цей день віруючі причащаються Передосвячених дарами.

У Велику суботу католики перебувають у молитві перед гробом Господнім. C появою першої зірки розпочнеться урочисте богослужіння навечір'я Пасхи. Від багаття у дворі храму в цей день запалюється пасхал - велика свічка, яка урочисто вноситься до храму під спів гімну "Слава в вишніх Богу" і з цього моменту в храмі знову звучить орган і дзвони, прославляючи Христове Воскресіння. У більшості країн з переважанням католицького населення дні з Великого четверга до великоднього понеділка включно є вихідними.

Читати далі...

Сьогодні: Неділя Торжества Православ'я

Свято Торжества Православ’я – це унікальне свято церковного календаря, що досить швидко переросло власні історичні рамки, в межах яких воно вперше з’явилось. Історично воно бере свій початок з 843 року, відколи, за бажанням імператриці Феодори, всі православні християни зібрались в храмі Святої Софії для того, щоб урочисто, всім миром відзначити перемогу правдивої віри над заблудженнями іконоборців. Іконоборцями звали прибічників єресі, неправильне вчення якої взагалі заперечувало можливість будь-якого іконошанування.

Ці люди увійшли в історію, як особливо непримиренні вороги шанування образів, яких вважали ідолами. Вважаючи себе православними, вони знищували все зовнішнє, що начебто могло якось завадити людині у спілкуванні з Богом. Таким чином, неправильне тлумачення заповіді Господньої зробило їх богоборцями. Особливо потужним рух іконоборців став після того, як їхні вірування розділили Візантійські імператори : Лев ІІІ Ісавр, Костянтин Копроним, Лев Армянин. Вони навіть державними указами забороняли використання ікон. І хоча в період їхнього правління на троні їх змінювали й православні правителі, лише Сьомий Вселенський Собор зумів остаточно вирішити богословську дилему щодо можливості зображати незобразиме.

Сьогодні: Неділя Торжества Православ'я

Після того, як було скинуто патріарха-єретика Іоана VІІ, Константинопольську кафедру зайняв палкий прихильник іконошанування Мефодій. Він очолив церковний собор 843 року, що підтвердив всі постанови Сьомого Вселенського Собору про ікони та засудив тих, хто вважає їх ідолами. Того часу було складено та вперше відправлено чин проголошення вічної пам’яті всім ревнителям Православ’я та анафемування всім впертим відступникам віри – єретикам. Цей чин і досі зберігає Свята Церква, виголошуючи його в неділю Торжества Православ’я – в першу неділю Великого посту.  

Читати далі...

22 березня: Святі мученики Христос та Панагій

Після завоювання Пелопоннеса (Мореї) венеціанцями в 1684 році матеріальний, і особливо, релігійний стан грецького населення помітно покращився. Незважаючи на тиск, який католицький клір чинив на православних, почали відновлюватися церкви, а спорожнілі монастирі стали знову наповнюватися полум'яними ченцями. Цей період відносної свободи тривав не більше 30 років. У 1715 році османи знову зайняли Морею, проявивши неймовірну жорстокість щодо беззахисних людей. Ті, хто уникнув масових вбивств бігли в гори або спробували досягти Заходу, щоб сховатися від насильницького навернення в іслам.

Тоді візиром Алі Кіумурдзі в ці краї був посланий Осман-паша. Йому було доручено домогтися зречення від християнства тих греків, які колись прийняли іслам, а під час венеціанського панування повернулися до віри своїх батьків. Прибувши в Гастуну він закликав Панагія, який за доброчесність і особисті якості неодноразово вибирався управляти місцевими справами. Паша спробував переконати його прийняти іслам, нагадуючи, що його батьки колись уже відрікалися від Христа, щоб стати мусульманами. Святий з полум’яною ревністю відповідав, що Христос для нього - дихання, життя і слава і, що він готовий перетерпіти тисячі смертей в самих жахливих муках, тільки б не відректися від Нього. Паша, котрий симпатизував християнину та бажав врятувати його, запропонував ховатися у якомусь надійному місці або, якщо він захоче, відправитися разом з ним на острів Корфу.

Панагій прийняв цю пропозицію, але за Промислом Божим важко захворів і не зміг піти за пашею. Він почав одужувати коли ага Мортаті покликав його до себе і запропонував прийняти віру переможців, щоб отримати всі почесті і нагороди. Святий відповідав йому спокійно, й безтрепетно сповідав християнську віру і відкинув обман Магомета. Один із служителів завдав йому страшного удару в обличчя, кинувши мученика на землю. Однак це анітрохи не завадило Панагію продовжувати сповідувати віру навіть з більшою силою. Ага повелів обезголовити його не втрачаючи зайвого часу. Панагій прийняв вирок з радістю і добровільно пішов за катом до місця страти. Звершивши останню молитву він опустився на коліна, схилив шию, і його голова впала, відтята ударом меча. Це сталося 1 березня 1716.

Нечестивці залишили його тіло собакам і хижим птахам. Через два дні побачивши, що жоден звір не доторкнувся до нього, вони підсмажили його голову на вогні і знову кинули собакам, але ті не наважилися наблизитися до святині. Через чотири дні благочестиві християни перенесли чесні мощі до церкви святителя Миколая.  

Батьки святого Христоса також колись відреклися від християнства. Але він плекав палку віру і ставши одруженим священиком служив з ревнощами і благочестям віруючим свого рідного села Андравіда, в тій же області. Він у свою чергу був схоплений, і турки чинили на нього тиск, різними способами намагаючись переконати відректися від віри. Вони привели Христоса до суду, де суддя сказав, що якщо він буде упиратися, то не тільки втратить життя, але і зашкодить дружині і двом немовлятам, які будуть продані в рабство на ринковій площі. Святий відповідав з відвагою оголосивши, що швидше готовий померти, ніж втратити надію на Христа. Суддя наказав бити його, а потім кинути в темницю.

Диявол не раз посилав туди його дружину з двома дітьми, щоб змусити відректися від віри під приводом, що так він позбавить їх від рабства, а до віри зможе повернутися коли настануть кращі часи. Нарешті Христоса похитнули їх сльози і стогони та він оголосив, що готовий відректися. Новина вже поширилася по селі, коли ага вирішив зібрати всіх священиків того краю і зажадати від них назвати імена тих прихожан, які раніше були мусульманами, а при венеціанці повернулися до християнської віри. Священики відмовилися і були кинуті у в'язницю, де знаходився і отець Христос. Вони переконали його змінити рішення і не оскверняти свого священства, але зазнати короткочасну скорботу, щоб отримати на Небі безсмертні вінці. Їх слова запалили божественне полум'я в серці зневіреного і він провів всю ніч в гарячій молитві, обливаючись сльозами.

Вранці 9 березня, коли його привели до судді, який чекав зміни рішення і слів зречення, Христос з відвагою сповідав істинну віру і предав анафемі Магомета та його служителів. Охоплений люттю суддя повелів негайно ж обезголовити його. Святий з радістю поспішив до місця страти, благаючи Господа прийняти його разом з працівниками одинадцятої години (див.:. Мт 20: 1-16). Коли мученика вдарили в перший раз меч зламався, а при другій спробі зігнувся, так наче чоловік був зі свинцю. Тоді кат схопив ніж і перерізав святому Христосу горло, немов ягняті на закланні.

Залишивши його тіло без поховання три дні, турки потім дозволили християнам з почестями покласти його в церкві святителя Миколая, де колись був похований і святий Панагій. «Страждання» цих двох мучеників невідоме за агіографічними збірниками, викладається ієромонахом Захарією Карантином Етолійським, який також склав службу на їхню честь. Це оповідання збереглося в єдиній рукописи Бібліотеки Румунської академії наук в Бухаресті і нещодавно опубліковано під редакцією І. Хадзіса (Афіни, 2005). У Місяцеслов Російської Православної Церкви дана пам'ять не включена. 

Читати далі...

15 березня: Святого Іоакима Ітакійського

Святий Іоаким народився 1786 року на острові Ітака. Батьки його були благочестивими людьми. Однак Іоаким віддалився від сім'ї тому, що мачуха стала дорікати його в нехтуванні домашніми обов'язками заради відвідин храму. Якийсь час він працював на судні батька, а потім найнявся юнгою на торговий корабель і важкою працею заробляв собі на хліб, не забуваючи при цьому про молитву та піст. Одного разу їх судно пристало до берега поблизу Гори Афон. Сімнадцятирічний Іоаким побував у Ватопедському монастирі і тут же, всупереч волі капітана, вирішив просити, щоб його прийняли в обитель.

Проявивши бездоганний послух, святий незабаром був пострижений у ченці. Через деякий час він прийняв велику схиму і, незабаром, йому була довірена посада монастирського економа в якій він залишався 20 років. Часто зустрічаючись з простими людьми, задавленими турецьким гнітом, гинучими від духовної спраги, він переконався, що в таку пору як ніколи має поєднувати любов до Господа з милосердям до ближніх. Під час Грецької революції 1821-1829 років і викликаних нею жорстоких репресій Іоаким, подібно Святому Космі Етолійському, влаштовував бесіди для оголошених, щоб втішати народ і підтримувати в ньому національний і християнський дух.

Влаштувавшись на корабель матросом, він розвозив їстівні припаси і цим врятував безліч сімей з Іонічних островів. Одного разу вночі, коли його судно кинуло якір біля берегів Пелопоннесу, він раптово почув постріли і крики жінок і дітей, що біжать від турецького загону. З молитвою на устах Іоаким пристав до берега і під градом куль прийняв втікачів на борт, так що ніхто при цьому не постраждав. Коли ж був відновлений мир, святий віддалився на Ітаку, щоб там перебувати в безмовності, продовжуючи обдаровувати людей милосердям, але не залишаючи при цьому чернечого способу життя. П'ять років він провів, позбавлений найнеобхіднішого, живучи в лісовій гущавині і присвятивши себе виключно молитві. Так Іоаким досяг високого ступеня в спогляданні Божої слави.

Святий Іоаким Ітакійський

Благочестя подвижника привернуло до нього місцевих жителів. Вони прозвали Іоакима Папулакісом (Батюшкою). Його доброта і привітність давали розраду стражденним, підбадьорювали зневірених і вселяли бажання стати на шлях чесноти. Все, що йому приносили, він роздавав бідним. Наділений від Святого Духа даром прозорливості, Іоаким попереджав людей про небезпеку, запобігав злочинам, пророкував народження дітей бездітним парам, заради повчання і зцілення душ передрікав майбутнє. Але перш за все, сам спосіб життя святого був повчальним прикладом для жителів острова: він змусив їх зовсім змінити власне життя. 

Якось заздрісники донесли на Йоакима, ніби він пророкує про прийдешні нещастя. Його викликали до губернатора острова, англійця, який при вигляді впевненості та спокою святого хотів вдарити його, але тут його крісло перекинулося, він упав навзнак і втратив свідомість. Прокинувшись, губернатор тут же попросив у Іоакима прощення і відпустив з миром продовжувати служіння. З тих пір святий Іоаким обходив острів з кінця в кінець, щоб свідчити про Христа, шукаючи притулку лише в зимові місяці. Він носив на тілі важку свинцеву плиту, постив і невпинно молився, творячи сугубу молитву по ночах. Він роздавав бідним всю милостиню, що йому діставалася і закликав зводити церкви в тих селищах, де храмів не було.

Іоаким став ангелом-охоронцем острова: він припиняв епідемії, відбивав навали сарани, зціляв хворих і калік. Коли в одному з селищ лютувала чума, він велів місцевим жителям побудувати церкву, і після того як він там помолився, лихо припинилося. Проповідуючи лише мир і любов до ближнього, святий, тим не менш, багато разів піддавався жорстоким переслідуванням з боку супротивників його впливу, але ніколи ні про кого з них не сказав поганого слова. Так, засвідчуючи про Христа, провів святий Іоаким серед жителів Ітаки багато років і упокоївся з миром 2 березня 1868 після нетривалої хвороби.

На його похорон зібралося майже все населення острова. Всі жадали знайти хоч частинку шати або савана преподобного, так що святі останки опинилися в небезпеці, і їх довелося таємно поховати за церквою святої Варвари, побудованої в свій час за вказівкою Іоакима в селищі Ставрос. Через багато років, 23 травня 1992 року, зусиллями ігумена Ватопедського монастиря відбулося віднайдення мощів святого Йоакима, а в 1998 році його шанування було офіційно визнано Константинопольським Патріархатом.*

----------------------

*Тут наводиться короткий переказ праці, присвяченого св. Іоакиму, який був складений ченцем Йосипом, духовним отцем Ватопедського монастиря. Св. Іоаким шанується в Грецькій Церкві. У Місяцеслов Руської Православної Церкви дана пам'ять не включена.

Читати далі...

12 березня: Святого Геласія Комедіанта

Геласій походив з містечка Маріамни, що неподалік від Дамаска. Він був другим за значимістю актором у трупі комедіантів Іліополя фінікійського в часи Великого гоніння близько 303 року. У одній з вистав він пародіював обряд святого хрещення, граючи роль неофіта, і був кинутий іншими акторами у ванну з теплою водою під бурхливі оплески та сміх натовпу глядачів. Але по Божественній милості Геласій вийшов з води дійсно перетвореним доброю зміною. Коли його одягли в білу туніку, він вигукнув: «Я - християнин! Коли я був в купелі, я бачив Славу, сяйво якої повалило мене в острах, і тепер я готовий померти християнином».  Зрозумівши, що це вже не комедія, глядачі, спочатку були спантеличені, а потім в люті кинулися на нього, схопили за білу одежу, вивели з театру і забили камінням. Християни перенесли тіло славного мученика на батьківщину, де над його могилою згодом був побудований храм.

12 березня: Святого Геласія Комедіанта

Читати далі...

8 березня: Святої Блаженної Горгонії

Блаженна Горгонія була старшою сестрою святого Григорія Богослова, дочкою святого Григорія Назіанзина Старшого і святої Нонни. Від цього зразкового подружжя вона отримала не тільки життя, але й ревну віру. Горгонія виросла в Назіанзі, але завжди вважала своєю істинною батьківщиною Небесний Єрусалим. Вона була впевнена в тому, що справжнє благородство - це благородство образу Божого, до чого і прагнула, зодягнувшись у чесноти, з яких особливо просіялась чистотою. Вийшовши заміж за жителя Іконії Аліпія, вона подарувала йому трьох дочок і в шлюбі являла дівоче ревність до єдиного Бога, ведучи за собою й чоловіка, що став її соратником у духовній боротьбі.

Очі її були сліпі до всякого безбожного видовища, а вуха глухі до суєтних розмов. Тим більше чуйними вони були до слів Божественним і Спасительним. Вона вміла стримувати даремний сміх, який перетворювався на мирну посмішку, що осяювала її обличчя. Як ніхто інший, вона була стримана на балачки, завжди додаючи крупицю солі до своїх слів, промовляючи лише на славу Бога. На відміну від інших жінок, вона не витрачала час на дрібниці, не суперечила встановленій Богом природі турботою про туалети і прикрашення лиця - образу Божого - пудрою і рум'янами. Вона знала одне лише прикраси душі святими чеснотами. Єдиною фарбою, яка могла прикрити її бліде від посту лице, був світлий пурпур цнотливості.

Свята Горгонія явила собою зразок християнської дружини в мудрості й розважності справ милосердя. А для батьків, співгромадян і багатьох чужинців вона була розважливою порадницею в тонких питаннях поведінки християн в світі. Ніхто так не дбав про Божі церкви, ніхто не чинив таких знаків пошани до священиків і церковнослужителів, яких вона часто приймала у своєму домі. Не було їй рівних і в милостині, і в співчутті. До неї підходять слова про праведного Іова: вона була матір'ю сиротам, очима сліпому і ногами одноногим (Іов 29: 15).

Всі надбання вона роздала бідним, тому, ідучи з земного життя, залишила по собі тільки тіло. Однак Горгония завжди ретельно приховувала свої благодіяння. «Кожну свою чесноту вона звела так високо, - писав її брат Григорій, - що кожній з них вистачило б, щоб замінити собою всі інші» [*]. 

8 березня: Святої Блаженної Горгонії

Одного разу блаженна потрапила в страшну катастрофу: її візок перевернулася, а коні довго тягли її по землі. З сорому вона відмовилася відкрити лікарю своє зранене тіло, поклавши всю надію на Бога, який чудесним чином зцілив її. В інший раз Горгонію вразив недуг, впоратися з яким лікарі вже втратили надію. Тоді вона встала вночі, пішла в храм, простяглася перед вівтарем і стала говорити Богу про чудеса, якими Він обдаровував Своїх слуг. Немов та євангельська дружина, що омила сльозами ноги Господа, вона зросила своїми сльозами святий вівтар і знайшла здоров'я. 

Коли вона досить пізно, як тоді часто бувало, прийняла святе хрещення, ніщо більше не утримувало її в цьому житті. Вона стала денно і нощно молитися Христу, щоб Він забрав її до Себе. Під час однієї з цих молитов святій Горгонії було відкрито день її смерті, а також доручено хрестити її чоловіка і тим завершити справу подвижниці Христової і соратниці апостолів. У призначений день вона зібрала біля свого ложа родичів і друзів, бажаючи дати їм останні настанови про вічне життя.

Потім, ледве чутно наспівуючи вірш псалма: «У світі укупі засну і спочину» (Пс. 4: 9), свята Горгонія пішла, щоб приєднатися до тріумфуючого хору святих.

[*] Григорий Богослов. Слово 13 // SC. 405. 275.

Читати далі...

2 березня: Мученика Феодора Візантійського

Святий Феодор народився в 1774 році в селі неподалік від Константинополя і працював підмайстром у художника-християнина в палаці султана Махмуда. Його виховали в благочесті та любові до Святого Письма, але оманлива спокуса задоволень і розкоші спонукала його відкинути Христа і прийняти іслам. Через три роки його веселого плотського життя при дворі султана страшна чума почала косити людей усіх станів, включаючи оточення правителя. Це змусило Феодора зрозуміти всю примарність мирських насолод. Тоді він, переодягнувшись, втік з палацу і, примирившись з Церквою через миропомазання, оселився на Хіосі і став жити під керівництвом духовного наставника.

Регулярна сповідь, причастя Святих Таїн і читання про подвиги новомучеників, зокрема про святого Полідора (пам'ять 3 вересня), привели його до бажання закріпити своє каяття пролиттям своєї крові за Господа. Великою була спокуса відмовитися від цього святого рішення. З великими труднощами перемігши її, святий Феодор відправився на острів Лесбос в товаристві якогось брата, різнився особливою ревністю в благочесті, який колись допомагав святому Полідору. Переодягнувшись в мусульманське плаття, в четвер першої седмиці Великого посту він постав перед суддею і сміливо оголосив про своє звернення, розтоптавши власний зелений тюрбан.

Спочатку суддя здивувався, прийнявши християнина за божевільного, кинув його в темницю в залізних кайданах і дозволив стражникам досхочу катувати його бичами і ображати. На наступний день після нового допиту він був знову кинутий у в'язницю, де йому дали триста ударів різками по ногах. Двері в'язниці залишили відкритою, щоб кожен міг увійти і побити ув'язненого. Близько п'ятнадцяти мусульман прийшли в каземат. Святий Феодор зносив побої без нарікання, лише повторюючи слабеющим голосом: «Я християнин!»

Його скроні затиснули між двох цеглин з такою силою, що очі вискочили з орбіт. Святий голосно кликав про допомогу з Неба, тоді турки вдарили його палицею по губах, розбивши зуби і залишили напівмертвим. 

Молодий християнин Георгій, який зачитувався розповідями про подвиги стародавніх мучеників, добровільно віддав себе владі, щоб, потрапивши у в'язницю, слідувати подвигу Феодора. Коли турки допитували святого і піддавали тортурам, Георгій був поруч, цілував його ноги і підтримував словами. Нарешті був винесений смертний вирок, кати схопили Феодора за наручники і з побоями повели на місце страти. В останній раз сповідавши Христа, він був повішений, але мотузка обірвалася, і Феодор впав на коліна.

Його повісили знову - тоді він отримав бажаний мученицький вінець. Це сталося в 1795 році. Три дні до тіла святого поспішали християни зі всіх кінців, відрізали шматочки його одягу і змочували в крові мученика, яка не перестаючи текла з ран. Багато людей тоді зцілилися. Святого Феодора поховали з почестями. Він шанується як один з святих покровителів острова Лесбос.

2 березня: Мученика Феодора Візантійського

Читати далі...

Святитель Миколай Сербський (Велімірович)

Миколай (Велімірович) (1880-1956), єпископ Охридський і Жічській, святитель, організатор православного народного руху в міжвоєнній Сербії: видатний богослов і релігійний філософ, почесний доктор кількох світових університетів. Найбільший сербський духовний автор, крізь століття турецького панування над Сербією перекинувшись міст до поетики середньовічних сербських стихир, у яких навчалася образності юна російська література. Пам'ять 5 березня в день кончини, 20 квітня в день перенесення мощей з США в Сербію.

Микола Велімірович народився 23 грудня 1880 року в гірському селі Лєліч в західній Сербії. Один з дев'яти дітей в селянській родині, він був відданий побожними батьками в школу при монастирі Челіє («Келії»). Потім, закінчивши гімназію у місті Валево і Бєлградську духовну семінарію, Микола Велімірович отримав стипендію для навчання на Старокатолицької факультеті в Берні, де в 28 років йому було присвоєно ступінь доктора теософії. Тема його докторату була: «Віра у Воскресіння Христове, як основна догма Апостольської Церкви». Слідом за цим Миколай Велімірович блискуче закінчує філософський факультет в Оксфорді і захищає свій другий, на цей раз філософський, докторат. Повернувшись до Сербії, молодий доктор починає викладати в Белградській семінарії і одночасно друкує свої статті в сербських церковних журналах, співпрацювати з якими почав ще в юнацькому віці.

Як це часто буває з людьми обраними Господом, Миколай несподівано важко захворів. У лікарні він дає собі слово у разі зцілення всього себе присвятити Богові та рідній Церкві. Відразу ж слідом за цим хвороба залишає його, і не зволікаючи жодного зайвого дня, Нікола Велімірович приймає в монастирі Раковица поблизу Белграда чернечий постриг, стаючи з Ніколи - Миколаєм.

У 1910 р. ієромонах Микола їде вчитися до Росії, в Санкт-Петербурзьку Духовну академію. Довго в Академії навіть не знали про те, що він до того часу вже закінчив два відомих європейських університету (при прийомі в Академію він навіть не згадав закінчені їм західно-європейські факультети, а поступив просто, як вчорашній семінарист). Проповідницький і літературний талант сербського студента відкрився на одному з академічних духовних вечорів, де своєю промовою отець Миколай вразив всю аудиторію, а особливо - митрополита Санкт-Петербурзького і Ладозького Антонія (Вадковського). 

Після цього вечора митрополит Антоній виклопотав для нього в уряду стипендію на подорож по Росії. Таким чином о. Миколай відвідав усі найбільш відомі святі місця, ближче пізнав той народ і ніколи вже духовно не розлучався з Росією. Вона стала постійним предметом його роздумів. З тих пір жодна країна світу не сприймалася ним з такою теплотою і спорідненої любов'ю, як Росія. Повернувшись о. Миколай почав публікувати свої серйозні літературні праці: «Бесіди під горою», «Над гріхом і смертю», «Релігія Негоша» ...

Під час Першої світової війни о. Миколая можна було бачити на бойових позиціях: він сповідав і причащав сербських солдатів і зміцнював їхній дух проповіддю. Все своє жалування він до кінця війни перераховував на потреби поранених. За дорученням сербського уряду о. Миколай побував також в Англії і Америці, де в публічних виступах роз'яснював громадськості цих країн, за що воює православна Сербія. Командувач англійськими військами заявив згодом, що «отець Миколай був третьою армією», що билася за сербську і південно-югословську ідею. Примітно, що відразу після закінчення Першої світової війни о. Микола передбачив неминучість нового глобального зіткнення. Знавець західної філософії і культури, він до подробиць точно описав методи, якими буде користуватися в наступній світовій війні «цивілізована Європа». Головною причиною війни він вважав віддалення європейської людини від Бога. «Білою чумою» назвав владика сучасну йому атеїстичну культуру.

У 1920 році отець Миколай був поставлений єпископом Охридським в Македонію. Тут, у колисці слов'янської писемності, де немов би ще жили відзвуки проповідей Кирила і Мефодія, владикою Миколаєм, вже зрілим духовним письменником, були створені справжні перлини його творчості: «Молитви біля озера», «Омілія», «Охридський пролог» та інші. Взагалі ж, зібрання творів владики Миколая налічує п'ятнадцять томів - факт дивовижний, якщо врахувати, що ні на день не переривалася його подвижницька працю у єпархії. Владика виїжджав у її найвіддаленіші кінці, зустрічався з віруючими, засновував сирітські будинки, допомагав відновленню зруйнованих війною храмів і монастирів. У 1924-1926 роках він був також тимчасово керуючим Американської єпархії Сербського Патріархату, що тільки зароджувалася.

Розуміючи небезпеку сектантської пропаганди, яка вже тоді набирала силу, владика Миколай очолив так зване «богомільний рух» в сербському народі, покликаний привернути до церкви простих, часто неписьменних селян, що живуть у віддалених гірських селах. «Прочани» не складали якоїсь особливої організації. Це були люди, готові не тільки регулярно відвідувати храм, але і повсякденно жити за канонами своєї Православної віри, за християнськими укладами рідної країни, захоплюючи своїм прикладом та інших. «Богомільний» рух, що поширився стараннями владики по всій Сербії, можна назвати народним релігійним пробудженням. 

1934 року єпископ Миколай був призначений владикою Жичськой єпархії. Її духовний центр, древній монастир Жича, вимагав всебічного оновлення, як і багато інших монастирі в цій частині центральної Сербії. І тут, як і в Охриді, владиці Миколі довелося впорядковувати монастирське та церковне життя, порушені Світовою війною, а якщо дивитися глибше, - п'ятивіковим турецьким пануванням на Балканах. Незабаром, працями і молитвами владики, безліч стародавніх церков наповнилися світлом, яким сяяли вони, можливо, ще в середні століття. Почалася Друга світова війна, коли Сербія, вже в котрий раз в історії, розділила долю з Росією. 

Гітлер, який знайшов собі відданих союзників у хорватів, закономірно бачив  у сербах своїх супротивників. Розробляючи план вторгнення в Югославію, він наказував своєму командувачу Південним фронтом, зокрема, наступне: «Знищити сербську інтелігенцію, обезголовити верхівку Сербської Православної Церкви, причому в першому ряду - патріарха Дожіча, митрополита Зімоніча і єпископа Жічского Миколая Веліміровича ..». Незабаром владика разом з Патріархом Сербським Гаврилом опинилися в сумновідомому концтаборі Дахау - єдині в Європі церковні особи такого сану, взяті під варту! 8 травня 1945 36-та американська дивізія їх звільнила. 

На жаль, це звільнення не означало для владики Миколая повернення на Батьківщину. В Югославії в кінці війни насильницьким способом прийшов до влади атеїстичний, відкрито антиправославний режим Йосипа Амброза (Тіто). Перебуваючи в еміграції в Америці, владика продовжував служити і працював над новими книгами - «Жнива Господні», «Країна Недоходима», «Єдиний Чоловіколюбець». Його турботою була і відправка допомоги в зруйновану війною Сербію. У цей час всі його літературні праці на Батьківщині були заборонені та оббрехані, а сам він, в'язень фашистського концтабору, перетворений комуністичною пропагандою в «співробітника окупантів».

Останні дні владики пройшли в російському монастирі святого Тихона в Південному Ханаані (штат Пенсільванія), де 18 березня 1956 він мирно відійшов до Господа. Смерть застала його за молитвою. 

З російського монастиря тіло владики Миколая було перенесено в сербський монастир святого Сави в Лібертвіллі (штат Іллінойс, біля Чикаго) і поховано з почестями на тамтешньому цвинтарі. Остання воля владики - бути похованим на Батьківщині - в той час, зі зрозумілих причин, не могла бути виконана. Але, як видно, сильна була молитва народу, який відразу ж після смерті владики, задовго до його канонізації, почав молитися йому як святому. Прославлення святителя Миколая Сербського, Жічського як місцевошанованого святого Шабацько-Вальєвської єпархії відбулося в монастирі Лєліч 18 березня 1987, на день пам'яті владики Миколая. 

Після заупокійної літургії, яку служили місцевий єпископ Шабацько-Вальєвский Іоан (Велімірович) і єпископ Вршацько-Банатський Амфілохій (Радович) був проспіваний тропар святителю Миколаю. До цього дня сестри монастиря Челіе написали його ікону.

3 травня 1991 звільнилася від ярма інтернаціоналізму і безбожництва Сербія, тож одразу повернула собі, як святиню, мощі святого Миколая Сербського. Перенесення мощей владики вилилось у всенародне торжество і день цей також був внесений у церковний календар. Його мощі спочивають нині в його рідному селі Лєліч. Церква, де вони зберігаються, з кожним роком стає місцем все більш велелюдного паломництва. Рішенням Священного Синоду Руської Православної Церкви від 6 жовтня 2003 року ім'я святителя Миколая було включено в Місяцеслов Руської Православної Церкви зі святкуванням його пам'яті 20 квітня (день перенесення мощей), як це встановлено в Сербської Православної Церкви. 

Читати далі...