У неділю у Львові відбудеться лемківський фестиваль

У неділю, 19 жовтня, парафія церкви Покрови Пресвятої Богородиці УАПЦ у Львові організовує перший фестиваль «Кермеш на Покрову». Як зазначають організатори, слово «кермеш» по-лемківськи означає празник. Парафіяни церкви вирішили організувати свято, оскільки храм споруджений у східно-лемківському стилі архітектури. На фестивалі звучатиме як духовна так і народна музика. Участь у заході візьмуть співачка Софія Федина, ансамбль Об’єднання українців у Польщі «Відимо» із м. Сянока, а також парафіяльні хори Львова та Золочева. Також відвідувачі заходу матимуть змогу почути поезію лемківських авторів. За словами організаторів, фестиваль має на меті ознайомити із лемківською культурною спадщиною.

Читати далі...

Поляки зняли “найщасливіший фільм” на Євромайдані

Польські кінематографісти зняли короткий танцювальний фільм – українську версію проекту американця Фарела Вільямса «Happy», повідомляє VIDIA. Згідно із задумом, на вулицях Києва танцюють люди. Згодом камера потрапляє на Майдан, танець припиняється, натомість у кадрі з’являються мітингувальники, які розповідають, чим для них є щастя та за що вони стоять на Майдані.

“Для того, щоби бути щасливою, мені потрібно, щоби Україна була вільною, насправді демократичною і процвітаючою країною. Наразі мене роблять щасливою люди, які об’єдналися тут заради спільної ідеї”, “Там, де свобода, – там і щастя”, “Воюємо тут за елементарну свою гідність, за честь, щоб бути людьми, бо наша влада – це банда”, – розповідають учасники протестів. У проекті взяла участь українська письменниця Ірена Карпа.

“Україна хоче бути щасливою” – повідомляють творці фільму на завершення.

Читати далі...

Митрополит Сава, Предстоятель Польської Церкви

Програма «Первосвятитель» з Митрополитом Савою, Варшавським і всієї Польщі, Предстоятелем Польської Автокефальної Православної Церкви. Його Блаженство дав інтерв'ю керівнику Східно-Європейського бюро православного телеканалу «Союз» і кореспондентові православного порталу sobor.by Артему Махакееву. Чому православна традиція древнішою на польських землях католицької, про поліпшення відносин православних і католиків Польщі , чи «працює» спільне відозву примирення народів Росії та Польщі  підписану Патріархом Кирилом і архієпископом Юзефом ( Михаликом ) - ці та інші теми в рамках програми «Первосвятитель».

Читати далі...

Що втрачає Римо-католицька церква в Польщі?

Римо-католицька церква в Польщі чи не вперше у своїй історії останніми часами перебуває не стільки у ролі вчителя і наставника, скільки у ролі такого собі неслуха, який намагається виправдатися перед батьками за свої погані оцінки. Причиною цьому чи не в першу чергу є нещодавні гучні скандали з випадками педофілії серед польського духовенства і не зовсім вдалі спроби церкви засудити це явище. Події, що трапилися у традиційно спокійний для Польщі серпневий період відпусток, сколихнули не лише церкву, але й усе польське суспільство. 

Громом серед ясного неба пролунала звістка з далекої Домініканської Республіки про відкликання з цієї острівної країни нунція (посла) Ватикану поляка Юзефа Весоловського через підозру у педофілії. Разом із ним у педофільному скандалі на острові нібито був замішаний ще один польський священик Войцех Гіль. Відразу після оприлюднення на одному з домініканських телеканалів інформації про секс-афери за участю польських священнослужителів нунцій Весоловский був відкликаний до Ватикану, а священик Гіль вилетів до Польщі. 

Відтоді колишній нунцій і столиця апостола Петра зберігають мовчання. Священик Гіль поінформував, що він невинуватий, а свідчення проти нього є справою рук місцевих бандугруповань, у яких він став на шляху. Польська прокуратура у вересні розпочала слідство у цій справі, а на початку листопада домініканська прокуратура передала польським колегам доказову базу щодо причетності священнослужителів до педофільного скандалу. 

Відтоді Римо-католицька церква в Польщі намагалася не коментувати цієї справи. Зрозуміло, чому. В контексті скандалу будь-які коментарі священнослужителів на тему моральності і виховання дітей викликали в суспільстві зворотну реакцію, протилежну від бажаної. Так у жовтні головний ієрарх РКЦ в Польщі, голова конференції єпископату РП архієпископ Юзеф Міхалік наразився на критику, передусім з боку батьків з неповних сімей, за слова, що діти часто страждають від нестачі любові батьків, які розлучаються. 

Ще гучніші наслідки мало висловлювання кілька днів тому польського священика Іренеуша Бохинського, який заявив, що “10-річні діти часто самі ініціюють вгамування сексуальних потреб з дорослими”. При цьому, він відмовився назвати відомі йому випадки, посилаючись на таємницю сповіді. Незважаючи на намагання священика згодом вибачитися за свої слова, польська прокуратура розпочала слідство за оприлюдненим фактом, а у ЗМІ судження священика назвали “думкою педофіла”. 

Нещодавнє соціологічне дослідження в Польщі, проведене Центром досліджень громадської думки (СBOS), засвідчило, що найбільшою проблемою, яку не може розв'язати церква в Польщі, поляки (43%) вважають випадки педофілії серед священнослужителів. Варто зауважити, що таке опитування проводилося ще до гучного скандалу на Домінікані. Відтак, можна припустити, що зараз цей відсоток може бути ще вищим. Останнім часом в Польщі спостерігається маса різного роду критичних заяв на адресу церкви і священнослужителів. Само по собі це є незвичайним явищем для традиційно католицької країни, де авторитет і вплив духовенства на суспільство був й надалі залишається доволі високим. 

Проте цілком очевидно, що консервативність поглядів, а також неготовність церкви у Польщі визнавати свої помилки чи прорахунки, можуть призвести до ефекту відторгнення від церкви певної частини суспільства. Цей шлях вже пройшли багато країн Західної Європи, де спостерігалося явище масового закриття церков через відсутність вірян. Чи загрожує такий розвиток Польщі? Поки що ні. Проте ця проблема може стати актуальною, коли церква продовжуватиме досліджувати “тріску в очах” пастви, часто не помічаючи при цьому “колоди” у власних. 

Юрій Банахевич, Варшава
8 листопада 2013 року // ukrinform.ua

Читати далі...

У Польщі занепадають українські кладовища

У колишніх українських селах Польщі з роками все більше руйнуються цвинтарі. Врятувати їх може спільна українсько-польська угода про догляд за кладовищами. Про це у Луцьку під час зустрічі представників українських громадських організацій Польщі та Білорусі розповів Генеральний консул України у Любліні Іван Грицак, пише «Голос України». Сьогодні у Польщі – 1686 православних і греко-католицьких кладовищ у колишніх українських селах Холмщини, Підляшшя та Надсяння. Спроби волонтерів з Волині привести хоч частину з цвинтарів до належного стану очікуваного результату не дають: розчищені кладовища знову швидко заростають, бо потребують постійного догляду, розповів Іван Грицак. 

Одним із можливих варіантів виходу із цієї ситуації, говорилося на зустрічі, могло б стати укладання угод між гмінами і сільськими радами про догляд за католицькими кладовищами на території України і православними та греко-католицькими — у Польщі. 

Окрім того, на зустрічі йшла мова про відкриття на належному міждержавному рівні вже кілька років тому збудованого меморіального комплексу на кладовищі в колишньому українському селі Сагринь у Польщі. Там 1944 року загинуло від 500 до 700 українців, а населений пункт було спалено.

У Польщі занепадають українські кладовища

Як відомо, ще у вересні 2009 року Віктор Ющенко заявляв, що меморіал «відкриють невдовзі», однак цього не трапилося донині.

Читати далі...

У Холмі знайдено церкву Короля Данила. Відео

Як повідомляє репортер інтернет-проекту "Помісна Церква" з посиланням на ЗІК, українські археологи знайшли мури церкви, яку зводив Король Данило. Нині завершують перший етап проекту "Пошук, ідентифікація та наукове вивчення найстарішого храму Пресвятої Богородиці". Цю церкву засновник Львова збудував у Холмі майже вісімсот років тому. Фахівці протягом п`яти місяців не вилазили з розкопів у середині храму.

Читати далі...

Поляки не хочуть платити жертвам священиків-педофілів

Католицька церква в Польщі не буде виплачувати компенсації жертвам священиків-педофілів, тому що це, на її думку, повинні робити самі злочинці. Про це заявив прес -секретар польської Єпископської конференції Юзеф Клох (Józef Kloch). Як пише портал Dziennik.pl, Клох порівняв виплату компенсацій жертвам педофілії з автомобільною аварією. За його словами, цілком справедливо, що платити за рахунками повинен той, хто став її ініціатором, а не той, хто видав водієві права. 

Таким чином, церква відреагувала на позов 25-річного потерпілого від педофілії. Він зажадав від Кошалинсько- Колобжегскої єпархії компенсацію в розмірі 200 тисяч злотих ($ 64 тис.), а також публічних вибачень в пресі. Досягти досудової згоди двом сторонам не вдалося. Це не перший позов такого роду в історії Польщі. Всього в країні були засуджені за педофілію близько 27 священиків. Нещодавно в Домініканській республіці почалося розслідування щодо ще двох польських священиків, у тому числі папського нунція Йозефа Весоловського. За даними місцевої преси, він платив неповнолітнім хлопчикам за секс.

Поляки не хочуть платити жертвам священиків-педофілів

Католицька церква нерідко опиняється в центрі скандалів, пов`язаних з педофілією. Про необхідність жорстко боротися з цим явищам заявляв новий папа Римський Франциск. При цьому суди різних країн нерідко зобов`язують церкву відповідати за дії своїх священиків і виплачувати компенсації жертвам священиків-педофілів. Так, у 2007 році архидієцезію Лос-Анджелеса зобов`язали виплатити по 508 позовам $660 млн.

Читати далі...

Мало не здасться: поляки зліпили 14-ти метрового Папу

У Польщі відбулося урочисте відкриття найбільшої в світі статуї, що зображає Папу Івана Павла II. Про це 13 квітня повідомляє Associated Press. Статуя понтифіка знаходиться в місті Ченстохова на півдні країни, де розташований монастир Ясна Гора, одне з найбільш шанованих католиками місць у Польщі. Висота пам'ятника, який зображає Папу з розпростертими руками, становить 14 метрів. AP відзначає, що статуя було зведено за гроші місцевого бізнесмена, який вірить в те, що одного разу втручання понтифіка дозволило врятувати його тонучого сина. Як уточнює РІА Новини, до відкриття статуї в Польщі найбільшим пам'ятником Івану Павлу II була статуя в Чилі, яка досягає у висоту 12 метрів.

Іван Павло II (у миру - Кароль Войтила) зійшов на папський престол у 1978 році і займав його аж до своєї смерті в 2005 році. Він став першим в історії Папою з Польщі і першим понтифіком-неіталійцем за більш ніж 400 років.

Мало не покажиться: поляки зліпили 12-ти метрового Папу

Читати далі...

Франциск прибрав Мокшицького на користь уніатів

Як повідомляє репортер інтернет-проекту "Помісна Церква" з посиланням на матеріали католицьких інтернет-ЗМІ, Папа Римський Франциск прийняв перші кадрові рішення стосовно Римо-католицької церкви в Україні. Львівського митрополита РКЦ Мечислава Мокшицького переводять у Польщу до Вроцлава, начебто на "підвищення", хоча посада - аналогічна. Негласна причина переводу полягає в тім, що митрополит вирішив ввести у львівському кафедральному соборі РКЦ богослужіння українською мовою.

Це може прозвучати дуже дивно, але тільки для тих, хто не знає внутрішньої ситуації в Галичині. Насправді, причина полягає в тім, що УГКЦ вимагає від римо-католиків відправляти богослужіння ТІЛЬКИ польською мовою. 

Зрештою, і поляки-католики також не проти. Позиція УГКЦ однозначна: римо-католики в Галичині - це тільки поляки, а греко-католики - українці. Однак існує проблема обряду, адже УГКЦ - це на 99,9 % Православна Церква з усіма традиціями, обрядами та світоглядом. Тим часом багато галичан, особливо молодих, хочуть відвідувати справжню католицьку церкву, тобто римо-католицьку, ходити на Меси, слухати органну музику, приймати участь в соціальних та релігійних програмах РКЦ. Однак для УГКЦ - це означає втрату віруючих і скорий занепад. Тому вони просять Ватикан вимагати в РКЦ відправляти богослужіння в усіх римо-католицьких церквах Галичини виключно ПОЛЬСЬКОЮ мовою.

Франциск продовжує Папські гоніння на українців

Це дає змогу вести релігійну пропаганду серед українців, що римо-католики - це тільки поляки, а українці - греко-католики. Наприкінці минулого року Глава УГКЦ Святослав Шевчук закликав галицьких заробітчан не ставати учасниками римо-католицьких парохій в Італії, Іспанії та Португалії, але "шукати свою рідну українську греко-католицьку церкву" і "будувати Український СВІТ". Цікавим є той факт, що така позиція УГКЦ стосується тільки Галичини. Тим часом богослужіння українською мовою в Церквах РКЦ на Великій Україні схвалюється з метою подолання русифікації та окатоличення східняків.  

Рішення новобраного Папи про усунення неугодного УГКЦ та владі націонал-утопістів Галичини Львівського архієпископа свідчить також про лояльність Папи Францизка до УГКЦ та про його подальші плани щодо використання цієї Церкви. Адже відомо,що у березні цього року митрополит Мокшицький повідомив, що РКЦ в України не змогла виробити спільної позиції з УГКЦ до 70-річчя Волинської трагедії через те, що "запропонована греко-католиками формула "пробачаємо і просимо пробачення" є нонсенсом", а вибачатися треба тільки українцям. 

Читати далі...

Віднині буде "Примирення між народами"

Створено громадський комітет «Примирення між народами». Відомі релігійні, громадські діячі звернулися до українського та польського суспільства зі словами співчуття щодо взаємного протистояння часів Другої світової війни. Вони також підкреслили важливість добросусідських відносин сьогодні: не допустимо, щоб пам’ять стала інструментом руйнації порозуміння.

Представники традиційних українських церков, відомі громадські діячі та митці об’єдналися в громадський комітет «Примирення між народами», аби спільними зусиллями сприяти налагодженню порозуміння між українцями та народами інших країн у питаннях трактування непростих сторінок спільної історії.

На зустрічі з журналістами представники громадського комітету «Примирення між народами» Президент України у 1991—1994 роках Леонід Кравчук, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, Емеритований Верховний Архиєпископ УГКЦ Кардинал Любомир Гузар та письменниця Марія Матіос оприлюднили першу заяву напередодні сумних роковин українсько-польського протистояння часів Другої світової війни.

Пам’ятаючи про героїчні та трагічні сторінки нашого сусідства з польським народом та прагнучи до гармонійної співпраці з ним у сьогоденні та майбутньому, підписанти висловили щире співчуття нашим сучасникам-полякам, нащадкам тих, хто загинув чи постраждав тоді від рук українців, так само й — нащадкам українців, які загинули чи постраждали від рук поляків.

У комітеті підкреслили, що «українці і поляки мають у своїй історії багато сторінок мирного співжиття та спільних звитяжних подвигів, але поруч із ними також чимало конфліктів між собою, котрі, дякуючи Провидінню, ніколи не набували всеосяжного міжнаціонального характеру». Складні відносини характерні для всіх сусідніх народів, а «особливістю українсько-польських стосунків є також те, що тривалий час українці та поляки були позбавлені власної державності, а їхні взаємини свідомо провокувалися імперськими силами заради утримання панування».

«Обидва наші християнські народи впродовж століть неодноразово переступали через Божі заповіді, чинили зло, — йдеться у тексті заяви. — Але ми мусимо визнати прогрішення наших предків, простити від їх імені один одному страшні гріхи, вчинені супроти інших… Так уже зробили безпосередні учасники конфлікту, які свого часу не лише зуміли зупинити взаємне кровопролиття, але й піднялися разом на боротьбу проти спільного ворога — комуністичного режиму. Тим паче здатність до взаємного прощення маємо проявити ми, їхні нащадки, які живуть в інших умовах, найкраще придатних до гармонійного співіснування».

Учасники громадського комітету «Примирення між народами» розповіли, що «на сьогодні маємо надзвичайно важливі для обох народів довершені акти взаємного прощення»: здійснені ієрархами наших Церков у 1946, 1987 та 2005 роках, у 2003 році відбулися спільні заяви українських та польських інтелектуалів, а також офіційних представників обох держав — спочатку найвищих законодавчих органів (Верховної Ради України та Сейму Республіки Польща), а відтак — президентів України та Польщі.

«Ми повинні берегти дотеперішні досягнення, не дати можливості різного роду безвідповідальним політиканам-реваншистам, які продовжують плекати почуття взаємної ненависті, хочуть перетворити пам’ять про важке минуле в інструмент, яким руйнують сьогоднішнє порозуміння», — підкреслили відомі релігійні та громадські діячі.

Відтак у комітеті наголосили: «Політики, які мають державницьке мислення та дбають про добро свого народу, вже сказали своє слово у цій справі і тепер повинні дбати про перспективи майбутнього. Дискусії довкола причин, масштабів та наслідків українсько-польського конфлікту нехай продовжують історики. Вони мають максимально повно описати цю трагедію і тим самим забезпечити наші народи вкрай потрібною їм історичною правдою».

Громадський комітет «Примирення між народами» певен, що ініціативу, спрямовану на збереження взаєморозуміння та добросусідства, підтримають небайдужі громадяни України та Польщі: «Лише разом ми зможемо віддати належну данину загиблим і гарантувати мирне та гармонійне співжиття теперішньому та майбутнім поколінням українців та поляків».

До складу комітету увійшли та підтримали першу заяву: Президент Леонід Кравчук, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, Високопреосвященніший Симеон, митрополит Вінницький і Барський УПЦ, Емеритований Верховний Архиєпископ УГКЦ Кардинал Любомир Гузар, Іван Васюник, Володимир В’ятрович, Мирослав Маринович, Марія Матіос, Борис Олійник, Ада Роговцева та Ігор Юхновський.

Громадський комітет «Примирення між народами» сподівається, що своєю діяльністю сприятиме знаходженню суспільної злагоди щодо суперечливих моментів у міжнародних стосунках України та інших країн, якщо такі виникатимуть.

Громадський комітет «Примирення між народами»

ЗАЯВА

про українсько-польське примирення

Наше минуле і сьогодення мають слугувати майбутньому.

Ми — українці, члени Громадського комітету «Примирення між народами», пам’ятаючи про героїчні та трагічні сторінки нашого сусідства з польським народом, прагнучи до гармонійної співпраці з ним у сьогоденні та майбутньому, напередодні сумних роковин пам’яті жертв українсько-польського конфлікту вважаємо за необхідне ствердити наступне.

Всемогутній Господь зробив наші народи сусідами. Завдяки цьому Божому дару ми маємо близькі мови та традиції, що дає нам можливість краще зрозуміти та пізнати один одного. Українці і поляки мають у своїй історії багато сторінок мирного співжиття та спільних звитяжних подвигів, але поруч із ними також чимало конфліктів між собою, котрі, дякуючи Провидінню, ніколи не набували всеосяжного міжнаціонального характеру.

Одначе в пам’яті значно виразніше відкладаються драматичні спогади протистояння, аніж спогади про гармонійну співпрацю та спільні перемоги. Такі складні відносини характерні для всіх сусідніх народів. Особливістю українсько-польських стосунків є також те, що обидва народи тривалий час були позбавлені власної державності, а їхні взаємини свідомо провокувалися імперськими силами заради утримання свого панування.

Обидва народи пережили страшну трагедію в роки Другої світової війни, коли зазнали знищень з боку двох тоталітарних режимів — нацистського і комуністичного. Українці та поляки не раз допомагали один одному пережити ці страшні дні, а іноді пасивно спостерігали за стражданнями інших, заклопотані власним виживанням. В історії, на превеликий жаль, були й трагічні сторінки, коли ми піднімали зброю один проти одного, жертвами чого стали тисячі невинних людей по обидва боки.

Висловлюємо своє щире співчуття нашим сучасникам-полякам, нащадкам тих, хто загинув чи постраждав тоді від рук українців, так само й — нащадкам українців, які загинули чи постраждали від рук поляків. До цього нас спонукає, зокрема, згадування трагедії, яка сталася на Волині сімдесят років тому. Схиляємо голови перед пам’яттю усіх жертв, запрошуємо до молитви про них та закликаємо зробити все можливе, щоб подібного більше ніколи не сталось!

Аналізуючи сучасність, яка нам засвідчує двадцять років добросусідства, ми із задоволенням заявляємо, що так повинно бути завжди, це наша велика мета. Ми просимо наших співвітчизників та братів-поляків подивитись на минуле крізь призму сучасності та визнати, що нинішній стан нашого добросусідства був вистражданий у віках, що конфлікти минулого ніколи не були фундаментом нашого життя.

Ці конфлікти були частиною історичного процесу, який зрештою привів нас до сьогодення, і це треба прийняти, а не шукати помсти. Теперішнє наше завдання — зробити все, щоб таких страждань, а особливо жертв, більше в наших взаємовідносинах ніколи не було.

Спільною основою наших національних самобутностей, без сумніву, є віра в Ісуса Христа, яка нас єднає та творить дітьми одного Небесного Отця. Тому ми повинні визнати, що обидва наші християнські народи впродовж століть неодноразово переступали через Божі заповіді, чинили зло. Але ми, тепер сущі діти наших християнських народів та діти Божі, мусимо визнати прогрішення наших предків, простити від їхнього імені один одному страшні гріхи, вчинені супроти інших, бо: «Якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших» (Євангеліє від Матвія 6, 14—15). Так уже зробили безпосередні учасники конфлікту, які свого часу не лише зуміли зупинити взаємне кровопролиття, але й піднялися разом на боротьбу проти спільного ворога — комуністичного режиму. Тим паче здатність до взаємного прощення маємо проявити ми, їхні нащадки, які живуть в інших умовах, найкраще придатних до гармонійного співіснування.

Як добрий задаток, маємо на сьогодні приклади такого взаємного прощення, здійснені ієрархами наших Церков у 1946, 1987 та 2005 роках. У 2003 році пролунали спільні заяви українських та польських інтелектуалів, а також офіційних представників обох держав — спочатку найвищих законодавчих органів (Верховної Ради України та Сейму Республіки Польща), а відтак — президентів України та Польщі. Тож на сьогодні маємо надзвичайно важливі для обох народів довершені акти взаємного прощення.

Ми повинні йти далі, розвивати наші добросусідські стосунки. Саме вони будуть гідним пам’ятником загиблим, свідченням того, що трагедія навчила нас жити по-християнськи.

А ще ми повинні берегти дотеперішні досягнення, не дати можливості різного роду безвідповідальним політиканам-реваншистам, котрі продовжують плекати почуття взаємної ненависті, хочуть перетворити пам’ять про важке минуле в інструмент, яким руйнують сьогоднішнє порозуміння.

Політики, які мають державницьке мислення та дбають про добро свого народу, вже сказали своє слово у цій справі і тепер повинні дбати про перспективи майбутнього. Дискусії довкола причин, масштабів та наслідків українсько-польського конфлікту нехай продовжують історики. Вони мають максимально повно описати цю трагедію і тим самим забезпечити наші народи вкрай потрібною їм історичною правдою.

Певні, що нашу ініціативу, спрямовану на збереження взаєморозуміння та добросусідства, підтримають небайдужі громадяни України та Польщі. Адже всі ми пам’ятаємо вічну євангельську істину: «Як хочете, щоб вам люди чинили, так і ви чиніть з ними» (Євангеліє від Луки 6:31).

Лише разом ми зможемо віддати належну данину загиблим і гарантувати мирне та гармонійне співжиття теперішньому та майбутнім поколінням українців та поляків.

Президент Леонід Кравчук,

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет,

Високопреосвященніший Симеон, митрополит Вінницький і Барський УПЦ,

Емеритований Верховний Архиєпископ УГКЦ Кардинал Любомир Гузар,

Іван Васюник,

Володимир В’ятрович,

Мирослав Маринович,

Марія Матіос,

Борис Олійник,

Ада Роговцева,

Ігор Юхновський.

Київ, 3 квітня 2013 року

Читати далі...

Польська Православна Церква проти нового податку

Польська Православна Церква не схвалила ініціативу уряду щодо введення добровільного церковного податку для платників податків. Уряд запропонував провести реформу, згідно з якою громадяни, починаючи з наступного року, 0.5% свого прибуткового податку можуть відраховувати релігійній громаді, пише kipa / apic. Податок покликаний замінити державні церковні фонди, з яких оплачуються відрахування на соціальне страхування для майже 40% кліриків усіх конфесій.

Православна Церква, маючи в Польщі майже півмільйона парафіян, є 2-ю за численністю релігійною громадою. Митрополит Варшавський Савва вважає, що велика вірогідність того, що збори стануть значно менші: «Наші віруючі живуть переважно в селах і маленьких містах. Це бідні люди ».

Запропоновану урядом модель фінансування не схвалила також ліва опозиція. Соціал-демократична партія SLD вважає, що реформа принесе релігійним громадам у 2-3 рази більше доходу, ніж вони отримували досі. Польські католицькі єпископи виступили за введення добровільного церковного податку. Єпископська конференція під час генеральної асамблеї у Варшаві підтвердила свою згоду.

Польська Православна Церква проти нового податку

Католицька Церква виходить з того, що за допомогою реформи будуть повністю компенсовані втрати після ліквідації церковних фондів, які були створені в 1950 р. в якості компенсації за експропріацію майна релігійних громад. 

«Ми розраховуємо на те, що дохід буде, принаймні, не нижчий теперішнього», - заявив архієпископ Варшавський кардинал Казимир Нич, який вів переговори з урядом. Раніше, в березні 2012 р., уряд запропонував ввести церковний податок у розмірі 0.3% від прибуткового.

Польський уряд має намір до кінця 2016 р. провести реформу, яка гарантуватиме релігійним громадам отримання такої ж кількості зборів, що й колись, навіть у тому випадку, якщо збори від вільного податку виявляться меншими.У церковні фонди з державного бюджету в останні роки йшло 0.03%. У 2013 р. заплановано відрахування близько 90 млн злотих. 

Читати далі...

Спільної заяви католиків про Волинську трагедію не буде

Спільного звернення українських католиків східного і західного обрядів, присвяченого 70-річчю Волинської трагедії, не буде. УГКЦ і Римо-католицька церква в Україні не змогли домовитися про єдину позицію. Про це повідомляє польський сайт про релігію Wiara.pl. з посиланням на львівського митрополита Римо-католицької церкви в Україні Мечислава Мокшицького. Архієпископ Мокшицький визнав, що виробити спільної позиції РКЦ і УГКЦ не вдалося. За словами ієрарха, РКЦ в Україні спробує звернутися до вірних з окремим зверненням щодо Волинської трагедії. Одночасно Мокшицький зазначив, що в Україні дуже мало говорять про ті події.  

Як відомо, у січні цього року польські ЗМІ з посиланням на патріарха УГКЦ Святослава повідомляли, що українські греко- і римокатолики готують спільне послання до 70-річчя Волинської трагедії - "лікувати рани минулого, щоб воно не отруювало нам майбутнє". У червні 2011 року повідомлялося про плановане прийняття ВР і польським Сеймом спільної заяви щодо подій українсько-польського протистояння часів Другої світової. Заява досі не прийнята.

Волинська трагедія - обопільні етнічні чистки українського і польського населення, здійснені Українською Повстанською Армією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту та радянських партизанів у 1943 році під час Другої світової війни на Волині. Є частиною масштабного польсько-українського міжетнічного конфлікту 1940-х років. Існують різні версії цих подій, внаслідок яких загинули десятки тисяч поляків та тисячі українців.

РКЦ в Україні спробує звернутися до вірних з окремим зверненням щодо Волинської трагедії.

В Польщі існує доволі потужний правий "кресовий рух", який використовує події 1940-х для зображення українців як різунів і паліїв. Нещодавно в Любліні польські історики обговорювали Волинську трагедію без участі українців. Керівник Інституту національної пам'яті Польщі в односторонньому порядку покладає провину за українсько-польський міжетнічний конфлікт 1940-х на українців, називаючи трагедію "різаниною" і "геноцидом".

Про це сьогодні пише Історична Правда

Читати далі...

Польські католики помолилися з мусульманами

У XIII День ісламу, який відзначався у Католицькій Церкві Польщі 30 січня, католики і мусульмани молилися разом в базиліці францисканців у Кракові. У службі взяли участь представники мусульманських громад у Кракові та парафіяни Католицької Церкви, повідомляє Радіо Ватикану. Після служби в Папському університеті Іоана Павла II пройшов форум, темою якого було «Виховання молодих християн і мусульман в дусі справедливості й миру». 

Як зазначив польський єпископ Гжегож Рись (Grzegorz Ryś), в молоді необхідно виховувати справедливість і мир, бо можна бути щасливим, досягнувши чогось, тільки якщо поступати справедливо.«Потрібно розвивати в молодих людях Боже розуміння справедливості », - додав ієрарх.

Голова Ради імамів мусульманської ліги муфтій Надаль Абу Табаг (Nadal Abu Tabaq) подякував усім, хто допоміг організувати цю спільну молитву. Також він висловив співчуття у зв'язку зі смертю польського кардинал Юзефа Глемпа. Захід організувало екуменічне служіння архиєпархії Кракова, отці францисканці, Міжвідомчий інститут екуменізму і діалогу Папського університету Івана Павла II, Міжнародне екуменічне братство Net For God, Клуб католицької інтелігенції в Кракові.

Читати далі...

Єпископу дали пів року за нетверезе водіння

Католицький єпископ з Польщі Петро Ярецький, який, перебуваючи в нетверезому стані, став винуватцем ДТП, 23 січня постав перед судом. Йому загрожує 6 місяців умовного терміну і штраф 600 євро. Крім того, ієрарх на 4 роки позбудеться прав водіїв, пише Süddeutsche Zeitung.У жовтні минулого року єпископ на одній із жвавих вулиць Варшави, не впоравшись з керуванням, врізався в ліхтарний стовп. Прибулі на місце ДТП поліцейські виявили в організмі прелата більше 2.5 проміле алкоголю.Єпископ заявив, що добровільно піде на будь-яке покарання, і трохи пізніше попросив вибачення у всіх віруючих, кому його проступок заподіяв душевний біль. Ієрарх також подав Папі Римському Бенедикту XVI прохання про відставку, яке на сьогоднішній день все ще залишається без відповіді.

Читати далі...

Помер кардинал Юзеф Глемп. Відео

Як передає репортер інтернет-проекту "Помісна Церква" з посиланням на Євроньюз, у Варшаві у віці 83 років у своєму маєтку помер Кардинал Юзеф Глемп, який відігравав ключову роль під час подій 80-х років. Глемп стояв на чолі Римо-католицької церкви Польщі понад 20 років. У 80-х, коли рух “Солідарність” у Польщі був заборонений, Глемп закликав поляків не допустити розбрату та кровопролиття в країні.

Читати далі...

Рушники від єпископа Володимира (Мельника)...

Нині вони прикрашають чимало православних храмів у Польщі та Росії, де живуть етнічні українці, котрі, на жаль, уже втратили навички вишивання. А найдавніші, сторічної давності, виготовлені з домотканого поліського полотна, єпископ Володимир-Волинський і Ковельський Володимир (Мельник), який 2012 року відзначав 5-річчя архієрейської хіротонії, передає на зберігання у музеї: таким чином ці свідчення таланту простих поліщуків зберігаються і для майбутніх поколінь. Буваючи на парафіях, владика часто отримує в подарунок (із хлібом-сіллю) саме рушники. А починалася його своєрідна колекція з рушника маминого, яким благословила на непросту життєву дорогу.

До храму – через провалля...

Нинішній єпископ виріс у селі з дивовижною назвою Невір. Це останнє українське село на Волинському Поліссі, за кілька кілометрів від знаменитого Білого озера, котре, якби не злющі комарі, могло б дати фори і Світязю. І вода, і пісок на дні справді такі чисті, що здаються білого кольору. Та і нині це – поліська глибинка, бо чудесні береги Білого озера з українського боку досі продовжують залишатися дикими, неосвоєними, а з білоруського кордону (кордон між двома державами проходить серединою озера) вже видно симпатичні котеджики для відпочивальників.

Споконвіку життя Невіра було пов'язане не так з Волинню, як із сусідньою Білоруссю. Ще донедавна невірчани та мешканці інших прикордонних сіл підводами і пішки добиралися у білоруське село Радостово, з яким, будучи територіально сусідами, поріднилися і сім'ями. А тепер прикордонники значно обмежили ці родинні контакти...

В околиці кажуть, що “атеїстичну” назву селу дали його перші поселенці, якими були начебто... каторжани. Російський цар заслав їх у ці дрімучі ліси, на край світу, для виправних робіт. Так чи не так, але невірчан, стверджують, відзначає свободолюбний і незалежний характер. Божий храм у Невірі існував до 1944 року, опісля церква була спалена, адже, як пригадує владика Володимир із розповідей рідних, через село проходила лінія фронту, бої були дуже великі. Відтоді багато десятиліть невірчани ходили у храм в село Велика Глуша, що за 9 кілометрів.

Це треба знати Волинське Полісся, його не займану й досі природу, щоб оцінити труднощі, які долав простий люд, аби почути слово Боже... Ходили, пригадує єпископ, пішки, часто – і босоніж. Невір розміщений у природній низині, і коли навесні розливалися річки, вода перемивала навіть дороги, утворюючи глибокі провалля, які на Поліссі промовисто називають прірвами. Бувало, що добиралися у храм і човнами.

А бували такі весни, що село просило прибути священика, аби він і паски на Великдень освятив, і... відспівав на кладовищі померлих. Владика пригадує, як приїжджий священик, залишаючись у селі на ночівлю (бо за день не встигав), відспівував на кладовищі 10 – 15 покійників. Люди були вже поховані, але через особливості природи (весняні повені, зимові заметілі) батюшку вчасно не могли доставити. Якщо зима була сніжною, то вода у низинах стояла аж до червня, і до цього часу село було як на острові...

Владику зустрічають із хлібом-сіллю в рідному селі

– Ось такою була і ваша перша дорога до Господа. Незважаючи на природні катаклізми, люди все ж долали цю дорогу, бо вірили у Бога?..

– Думаю, що найперше саме віра і вела людей. Наших поліщуків відзначають внутрішнє стремління, ревність у вірі. Цього не могла зупинити навіть радянська влада, – каже єпископ Володимир. – Серця людей, повірте, горіли вогнем віри.

– Хто справив найбільший вплив на ваш життєвий вибір? Коли хлопчина із села з промовистою назвою Невір почав хотіти стати священиком, а тим більше – ченцем?

– Я завжди хотів бути у церкві, служити у ній. Оскільки найближчий храм знаходився у Великій Глуші, а це село таки більше від рідного Невіра, то це для мене був зовсім інший світ. Тут були магазини з... книжками, справжнім дефіцитом для волинського села, тут були велика школа, колгоспна їдальня, а головне – була церква! І мене до неї тягнуло.

Батьки були побожні, як і всі селяни, але світ Церкви мені відкрила квартирна господиня у білоруському містечку Пінськ, де я навчався у технікумі. Побожна, співала у хорі церковному, опісля вона постриглася у черниці. З нею я навчився багатьох молитов, почав також співати у церковному хорі, вперше побував у Києво-Печерській лаврі та у Почаєві, в Жировицькому монастирі, що у Білорусі. Після армії благословення на чернечу дорогу отримав від уже покійного архієпископа Костянтина з Жировицького монастиря.

– Ви служили в Зимненському монастирі. Пам'ятаєте часи, коли нині процвітаюча обитель ще стояла у руїнах?

– Я був тут ще семінаристом, ми оббивали стару штукатурку в Успенському соборі, який тоді нагадував рештки розбитої кришталевої вази... Ще й матушок Стефани та Миколаї, які прибули на ці руїни відновлювати монастир, тоді не було.

Я й досі не можу зрозуміти, що тодішня влада хотіла зробити з того святого місця?! Це було не живе тіло, а шрами на тілі Церкви. Щось там, як мокре горить, ліпили реставратори. Повірте, я не вірив, що прибулі матушки щось зроблять із тих руїн! Не було навіть, де ночувати. Ми спали у кімнаті без вікон, на підлозі... Добре, що літо. А тепер у Зимному, на Святій горі, така перлина відновлена! Опісля у цій обителі я два роки служив дияконом...

«Є українські церкви, є українці, а української вишивки вже нема...»

Володимир-Волинську єпархію Української Православної Церкви єпископ Володимир очолив, маючи за плечима служіння Господу не тільки в Україні, а й 12 років – у Польщі. Тут також є православні парафії, чимала українська діаспора. Був єдиним священиком для міста Ольштин та навколишніх містечок. Саме цей період служіння, як виявилося, і спонукав до колекціонування рушників. Власне колекціонування це – своєрідне. Експонати у владики не затримуються, а переходять у храми в Росії та Польщі.

– Традиційні поліські рушники ткала і моя мама, і подарований нею рушник був першим. Ось і сестра вже знає, що мені дарувати. На останній день народження десь добула (адже вони, на жаль, зникають із побуту) два домоткані рушники, якими так добре витиратися... З дитинства пам'ятаю такі ж, а ще – полотняну скатертину, власне, великий шмат домотканого полотна, яким застилали родинний стіл на Святвечір чи на Великдень...

Це полотно було виткане ще моєю прабабусею, якщо не старіше, – ділиться спогадами владика. – І це додавало урочистості, відчуття і розуміння великого роду, наче він увесь був із нами за тим столом... Ці рушники старовинні, які почали дарувати на парафіях, коли прибув на Волинь, для мене – як подих дитинства, пам'яті, любові, як пам'ятка древнього і прекрасного народного мистецтва, яке, на жаль, так швидко від нас відходить.

– Який найстаріший за віком рушник був у ваших руках?

– Найстаріші віддаю у музей, бо там їх побачить значно більше людей, ніж навіть у мене. Вмовив маму передати у музей і бабусині сорочки домоткані. Боявся, аби ці речі не загубилися, не пропали. А в музеї воно має бути збережене. Волинські, й особливо поліські, храми просто завішані рушниками. Та я побачив, що начебто вишиваних рушників і багато, вже їх і на базарах, у магазинах продають... А ось тканих нема, вони практично зникли, ткацтво занепало. Майбутні покоління й не знатимуть, що то таке.

А колись мало не в кожній поліській хаті стояв верстат. Кожен тканий, та й вишитий теж, рушник – то якась окрема історія, вияв таланту, який Господь вкладав у руки і голову майстрині. Нову вишивку роздаю переважно у православні храми Польщі, на території якої служив у свій час. Бо є православний люд, є етнічні українці, є українські церкви, парафіяни яких з великою радістю сприймають такі подарунки. Там вже нема кому рушники вишивати. Бо старі відходять, а молоді не вчилися.

– Православні парафії на території Польщі – це насправді маловідома сторінка. Що за люди там живуть, як вони зберегли віру православну, віру батьківську?

– Я служив на тій території Польщі, де живуть переселені у ході операції “Вісла” етнічні українці. Їм важко зберігати православну віру, бо людей не просто вивозили з їхніх домівок, з їхньої малої батьківщини. Це бралося, образно кажучи, духовне дерево роду, яке виривалося з корінням, і його пробували пересадити в іншому місці, на іншій землі. На чужині була зовсім інша держава, інші національна ситуація та мова. Була політика поселяти по одній чи дві родини українців у польському селі, бо мала відбутися асиміляція.

Переселенців з України називали бандерівцями. Деякою мірою асиміляція відбулася. Але найперше, що я побачив в очах цих людей, коли прибув на служіння у Польщу, – це велику любов до своєї віри, розуміння свого українського коріння. У тих численних парафіян, яких я знаю, нема і досі жодної розмови, аби не згадувалися зі слізьми Україна, мала батьківщина, віра предків. Це біль, який проходить через серця не одного вже покоління.

Єпископ Володимир (Мельник) з ігуменею Стефаною (Бандурою)

– І як виникла ідея віддавати українські рушники в українські храми на чужині?

– Коли почав їздити по українських храмах у Польщі, відчув: чогось не вистачає! Є україномовна громада. Є український спів, українські колядки, є Божественна літургія слов'янською мовою, а чогось бракує!.. Наче дрібничка, а її так не вистачає. Не вистачало вишитих рушників, необхідного атрибуту храмів в Україні. А тут на парафіях мені такі рушники підносили... Вирішив запропонувати деякі з них православним храмам у Польщі, і священики та парафіяни приймали їх із великим розчуленням. Не так вже й багато справді цінних рушників є на нашій Волині. Ще де-не-де по селах.

Якось в одній парафії молодиці та дівчата одягнули на службу такі гарні автентичні сорочки, спідниці... Питаю: звідки у вас це добро? Кажуть: бабусі, прабабусі, ще прапрабабуся заміж у тому виходила... Радію, що це вдалося зберегти.

– Ваша дорога у храм була важкою навіть фізично: через замети, повені... А як люди зараз ходять до церкви. Чи варто будувати у кожному селі храм?

– Храмів будують багато, але я радію, що у селах будують невеликі храми. Бо переповнені вони лише кілька разів у рік, а зазвичай вміщаються всі парафіяни. Наше село, на жаль, гине. Нема щодо нього ніякої державної програми. Коли приймали бюджет на новий рік, я уважно перечитав проект – і бачу тут один тільки “самотік”. А село – це квітник України.

Коли приїжджаю в село, на парафію, то на службі найперше – бажаю здоров'я священику і його родині, директору школи, завідуючим медпунктом та клубом, вчителям. Бо це той кістяк, на якому наразі тримається українське село. І якщо є у селі церква, то, дивлячись на її куполи, селянин ще покладає віру на Бога, на те, що Господь не залишить, а держава про нього згадає...

***

За матеріалами orthodoxy.org.ua

Читати далі...