Пам’яті митрофорного протоієрея Михаїла Чокалюка

14 червня виповнюється 9 років з дня упокоєння Високопреподобного отця Михаїла.
Божа мудрість гласить, що людина, саме людина, обдарована розумом, завжди повинна бути холодною до зла, до неправди та злочинства і гарячою в правді, справедливості, любові до Бога і до народу. Любити свій народ, свою націю, то означає любити самого себе, свою родину, свій дім, дружину і дітей, обдарувати їх таким дарунком, якого ні ворог не може вкрасти, ні вогонь не може спалити, ні вода залити, ні в землі цей дарунок не зогниє, бо цей дарунок - любов і віра в добрі діла і приклади.

Ось чому я присвячую цю книгу в першу чергу тим, хто подарував мені цей неоціненний скарб - татові Дмитрові Васильовичу Чокалюку і мамі Олені Іванівні Чокалюк, а також найдорожчому нашому другові, патріотові України, районному провідникові ОУН Михайлові Дмитровичу Тодорюку, моєму тестю Василю Михайловичу Кушніру і його синові, а моєму побратимові по неволі, Іванові Васильовичу Кушніру, кущовому провідникові ОУН, сміливому і мужньому воякові УПА Георгію Петровичу Василинюку і всім воякам Української Повстанської Армії, живим і полеглим у боях, а також усім моїм вірним друзям по неволі, які ділилися зі мною крихтою хліба і дрібком солі, були вірними за всіляких обставин, не зраджували, не продавались за баландний суп чи злочинну прихильність тюремного начальства і цивільної влади. 

Присвячуючи цю книгу пам’яті героїв УПА і тих, хто їм допомагав, ми увічнюємо їхні імена, бо ж відомо, що герої не помирають, якщо їхні імена викарбувані на сторінках “Книги Людської Пам’яті". Нині багато хто каже, що Україна отримала незалежність без боротьби, без єдиної краплі крові ми стали вільною державою. Ці слова є підлою зрадою, зрадою тих, хто виборював свободу в нерівній боротьбі. Тих, хто залишився лежати в лісах майже під кожною смерекою, тих, кого замордували в тюрмах і в Сибірі. А тих, хто пройшов крізь цю пекельну машину і вижив, переслідували, цькували і знущались аж до 1991 року. Що сказати, хіба не боляче, що і понині наша незалежна держава так і не визнала героями тих, хто віддав за її свободу життя в нерівній боротьбі. Ми повинні пам’ятати своїх героїв, бо колись вони, а нині ми є тою зв’язковою ланкою в ланцюзі історії між тими, хто йшов перед нами і буде іти після нас”... щоб вони пам’ятали, як дорого обходиться нам наша незалежність, щоб знали, що силу нації, силу держа¬ви складають..., загальнонаціональна єдність і любов до Вітчизни, взаєморозуміння і взаємоповага. І найголовніше, щоб серед нас не було зрадників, запроданців, холуїв,...” !

прот. Михаїл з дружиною Василиною в домашній церкві

Це слова заповіту із книги «Хресна дорога до незалежності» митрофорного протоієрея Михаїла Чокалюка, в пам’ять про якого пишеться цей спогад, про його величезну жертву, яка разом з іншими жертвами є порошинкою в фундаменті свободи нашої держави. Народився Михайло Дмитрович у сім’ї православних українських націоналістів - Дмитра та Олени Чокалюків в селі Стара Жадова 10 жовтня 1929 року. Був найменшою, п’ятою, дитиною у сім’ї. Змалечку разом з батьками ходив до храму Божого. У 1935 році шестилітнім хлопчиком пішов до румунської школи. Але при цьому уже досить непогано читав і писав українською мовою, через що інколи допускав помилки плутаючи румунські й українські букви.

Через це виник цікавий курйоз. Сплутавши букву румунського алфавіту «S» з «С» українською, Михайла викликав директор і, показуючи на букву, запитав: - Мігай, що це таке є? - Помилка, - відповідаю я. - Тоді він ще суворіше: - Ти знаєш українську мову? - Я промовчав. - Тебе, як і всіх інших, варто бити за це! Тут я не стримався, сам не знаю звідки в мене взялася така сміливість, і відповідаю йому по-румунськи: - Тоді і Вас треба бити, бо звідки ви знаєте, що це українська буква «С»?.. - Я директор! Я мушу це знати,- кинув він суворо. - Я теж маю знати це,... бо хочу стати священиком, - відповів йому в тон». (З книги «Хресна дорога до незалежності»).

Цей діалог вказує на те, що вже з юних літ священик Михайло був національно-свідомою людиною і готовий захищати своє, рідне, що поступово і продовжував робити в міру свого фізичного та духовного зростання. Так, у 1941 році, коли на Буковині декілька днів було безвладдя, між румунами і москалями, у селі Стара Жадова відбувся мітинг за незалежність України, в якому дванадцятилітній Михайло вже брав активну участь разом зі своїми батьками. А у травні 1944 року став зв’язковим розвідником Михайла Тодорюка (псевдо-«Весна»), який був референтом господарчої сітки Буковинського Куреня «Перебийноса. Звичайно, юний Михайло Чокалюк також отримав псевдо - «Мень», а його батько Дмитро - «Верба».

З цього часу їхній будинок став явочним, де у будь- який час воїни УПА могли знайти притулок, та у двосторонньому напрямку обмінювались інформацією. Як відомо, вже з протоколу НКВД, будинок неодноразаво відвідували вояки УПА такі, як: «Весна», «Крим», «Орест», «Чайка», «Степан», «Козак», «Моряк», «Кобза», «Граб», «Бучок» та багато інших. У 1947 році Михайло вступив до духовного училища при Чернівецькій консисторії, але боротьби не покидав. Так тривало до арешту 1949 року. Цьому передували важкі втрати та сумні події. У 1948 році в нерівнім бою в с. Черешенька загинув провідник УПА Сторжинецького району, Михайло Тодорюк («Весна»). Це була важка втрата, бо крім усього, він був родичем родині Чокалюків. Боротьба ставала жорстокішою, на жаль, зрадники росли, як гриби після дощу.

Так, провідником ОУН УПА в Сторожинеччині стає Афанасій Назарович Сіренко («Орест»). Це був засланець НКВД, який і розкрив усю сітку підпілля Сторожинецького району. З 6 на 7 червня 1949 року Михайла Дмитровича Чокалюка разом з батьками заарештували. 19 листопада цього ж року винесли вирок: 10 літ позбавлення волі з конфіскацією майна. Звичайно, всі розуміють, що 7 червня, 19 листопада це сухі дати, а між ними проходило життя, наповнене жахом. Яких тільки тортур не придумували комуністи!

Фото 1949 р. із кримінально-слідчої справи

Останні дні 1949 року провів у львівській пересилці. В середині січня 1950 року сформували етап і товарним, обдертим ешелоном рушили на північ. Майже тиждень не давали їсти, а після нагодували досхочу гнилою тюлькою і... не дали пити. Через день дали води і хто не стримався, пив досхочу. Багато тоді померло на місці. А попереду чекала колюча Воркута, звісно на тих, хто доїхав, тому що цей холод і голод пережити було неможливо. Далі воркутинські табори, де літом 1952 року смертельно захворів. Лікарі відмовилися лікувати, бо вважали безнадійним. Але один із лікарів, дізнавшись від товаришів, які принесли Михайла, звідкіля хворий, погодився лікувати, це був земляк із румунської частини Буковини. Як кажуть, не було б щастя та нещастя помогло. Знайомство з цим лікарем допомогло здобути знання фельдшера. Будучи фельдшером трішечки пом’якшився тюремний гніт, але каторга є каторга.

У протоколі №32-К від 17 липня 1956 року записано: «Чокалюка Михайла Дмитровича за недоцільністю дальшого утримання у виправно-трудовому таборі звільнити зі зняттям судимості». Здавалося, все скінчилось, судимість знята, ти вільний. Та це не була воля, хіба що внутрішня, бо її обмежити ніхто не може. Починався новий виток боротьби зради і поневірянь. Приїхавши на рідну Буковину, серце огорнув смуток. Батько Михайла Дмитро повернувся з тюрми інвалідом, згодом і повернулася мати. Вони змушені були скитатися по чужих людях. Хату їм не повернули, там проживала дружина голови сільської ради. Скитаючись, батько невдовзі помер, тому Михайло його не застав. Жити ніде, працевлаштуватися також. Всі лікарні відмовилися взяти на роботу фельдшером, мотивуючи судимістю.

За порадою старожадівського священика Івана Григоровича Барана пішов в Чернівці до владики Євменія і з його благословення поновив своє навчання в Духовному училищі при консисторії. 5 травня 1957 року одружився з Кушнір Василиною Василівною, батько якої помер в тюрмі в Сухобезводному, а брат Іван Кушнір відбував покарання разом у Воркуті. Одруження дає змогу стати священиком, тобто рукоположитись, що і сталося 7 липня - в сан диякона, а 12 липня - в сан пресвітера. На той час було два типи священиків: свої, радянські, які чітко виконували волю КДБ, були вухами і очима цього карального відділу; другий тип - це патріоти, вільні душею, які служили українською мовою, виховували людей у патріотичному дусі, та й взагалі щиро виконували свої обов’язки. КДБісти ліпили на них різні ярлики: священики «бандерівські», «буржуазно-націоналістичні».

Протоієрей Михайло в душі радо погоджувався з цими ярликами і виправдовував їх своєю працею, через що не міг довго затриматися на одній парафії. Постійно викликали на допит в КДБ, навідувалися додому з різними запитаннями. Декілька разів, за свідченням Григорія Бучацького, який брав у цьому участь, планували вбити. У сім’ї священика Михайла народилося шестеро дітей: троє хлопців і троє дівчат. Всіх вихо¬вували в патріотичному дусі. Троє синів пішли по батькових стопах, здобули вищу богословську освіту з вченими ступенями «кандидат бого¬словських наук». Старший син - митрополит Рівенський і Острозький Даниїл (Богдан Чокалюк нині спочилий) досягнув вершини духовного рангу, був членом Священого Синоду, Головою ВЗЦВ, вів активну діяльність щодо утворення в Україні Помісної Церкви.

Дивлячись на життя борців за волю й незалежність нашої держави розуміємо, не стала вона вільною сама собою без єдиної краплі крові. Вона вільна завдяки тим патріотам, які жертвували життям у боротьбі з ворогом. Ця жертва прийнята і від тих, хто вижив, бо, вступаючи в боротьбу, не надіявся на життя. Провідник ОУН УПА Сторожинецького району Михайло Тодорюк («Весна»), звертаючись до Михайла (священика Михаїла Чокалюка) говорив: «Я цього змагу не переживу. Про це навіть мови нема, я загину. А якщо ти за¬лишишся живим, не забудь про мене...» Не забув.

Наприкінці життя прот. Михаїл був ініціатором спорудження пам’ятника воїнам УПА в с. Стара Жадова, на якому перше прізвище та ім’я - Тодорюк Михайло. А також написав книгу «Хресна дорога до неза-лежності», в якій з великим пієтетом згадує подвиг «Весни». Сам священик Михайло неодноразово говорив: «Я ніколи не втрачав віри в Бога, був певний, що без Його волі волосина з голови людської не впаде, але ніколи не ду¬мав, що переживу ці страшні роки тортур і поневірянь». Вічна слава героям, які поклали душі свої в нерівній боротьбі за волю й незалеж ність України!!!  

За матеріалами книги «Хресна дорога до незалежності»
митрофорного протоієрея Михаїла Чокалюка  

Читати далі...

Упокоївся протоієрей Миколай Заєць

Як повідомляє репортер інтернет-проекту "Помісна Церква" з посиланням на єпархіальну прес-службу, 6 червня на 59-му році життя спочив у Бозі клірик Буського благочиння Львівської єпархії, настоятель храму свв. Первоверховних апостолів Петра і Павла с. Йосипівка прот. Миколай Заєць. повідомлення про цю подію надійшло до єпархіального управління від благочинного Буського благочиння прот. Петра Салабая.  

Миколай Іванович Заєць народився 5 травня 1955 року у с. Вишнівець Збаражського р-н., Тернопільської області. 1976 року взяв шлюб з дівчиною православного віросповідання Галиною Йосипівною Головатюк. Після здобуття середньої освіти, вступив на перший курс Московської духовної семінарії яку успішно завершив у 1981 році. 26 жовтня 1980 року за Божественою Літургією у Покровському академічному храмі Тройце-Сергієвої Лаври Преосвященним архієпископом Дмитрівським Володимиром був рукоположений у сан диякона.

5 серпня 1981 року за Божественою Літургією у Свято-Успенському соборі Почаївської Лаври Високопреосвященим митрополитом Київським і Галицьким, Екзархом всієї України, Філаретом (нині Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України) рукоположений у сан ієрея.  

З 24 серпня 1981 року до 4 липня 1984 року був настоятелем храму св. вмч. Юрія Переможця. с.Долішний Лужок. 4 липня 1984 року наказом керуючого Львівсько-Тернопільською єпархією Преосвященого архієпископа Львівського і Тернопільського Никодима призначений настоятелем храму свв. Первоверховних апостолів Петра і Павла с.Йосипівка Буського р-н., Львівської області, де і звершував служіння до миті, коли Господь покликав його з цього дочасного життя. 6 червня 2013 року після тривалих негараздів зі здоров'ям і значного погіршення його стану прот. Миколай Заєць спочив у Бозі. Вічна пам'ять рабу Божому новопреставленому прот. Миколаю!

З благословення керуючого єпархією Високопреосвященного митрополита Львівського і Сокальського Димитрія (Рудюка) похорон новопреставленого прот. Миколая звершить благочинний єпархії, секретар єпархіального управління прот. Володимир Бачинський у співслужінні духовенства Буського благочиння. Відповідні богослужіння відбудуться 7 травня 2013 року. Поховано новопреставленого прот. Миколая буде на місці його служіння у с. Йосипівка. 

Читати далі...

Упокоївся протоієрей Вадим Саломатін

Як повідомляє репортер інтернет-прокту "Помісна Церква" з посиланням на прес-службу Черкаської єпархії УПЦ Київського Патріархату, 13 квітня на 48-му році життя пішов у вічність протоієрей Вадим Саломатін. 15 квітня відбувся похорон отця Вадима. Чин похорону звершив митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан (Яременко) у співслужінні духовенства Черкаської єпархії.  

Біографічна довідка:

Протоієрей Вадим Сергійович Саломатін народився 20 серпня 1965 р. в с.Чулошне Половинського р-ну. Курганської обл. З 1972 р. по 1982р. навчався в Шполянській школі 1982-1983 рр. працював в Шполянському МБК 1983-1986 рр. служба в армії В червні 1993 р. закінчив Львівську Духовну Семінарію В лютому 1994 р. рукоположений в сан ієрея єпископом Нестором Священиче служіння проходив в с.Пастирське Смілянського р-ну. У 1995-1997 рр. настоятель Спасо-Преображенської парафії м.Городище З 1997 по 2004 рр. знову служив у Пастирському

Упокоївся протоієрей Вадим Саломатін

З березня 2004 р. отець Вадим ніс послух благочинного Шполянськго благочиння та був настоятелем парафії Різдва Пресвятої Богородиці міста Шпола. Також під його духовним керівництвом велося будівництво храмів у місті Шпола та в селі Антонівка. Похоронили покійного протоієрея у Шполі біля храму Різдва Пресвятої Богородиці, який зводився стараннями отця Вадима.  

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ, ВІЧНИЙ СПОКІЙ НОВОПРЕСТАВЛЕНОМУ ПРОТОІЄРЕЮ ВАДИМУ

Більше фото на сайті єпархії.

Читати далі...

Учора помер Віктор Лісовол

5 квітня 2013 р. відійшов у засвіти кобзар Віктор Лісовол, автор знаменитої пісні “Наливаймо, браття, кришталеві чаші”. Віктор Лісовол народився 21 лютого 1931 р. на Полтавщині в районному центрі Семенівка. Батько Віктора – Іван Гнатович, добре співав, мав гарний баритон. Та землю і сина покинув передчасно: пішов на війну й не повернувся. Того ж 1944 року пропав на війні і Євген – старший брат майбутнього кобзаря. Найвагомішу роль у вихованні Віктора відіграла мати – Надія Сергіївна Заворотня. Вона мала дар оповідача, до того ж, знала безліч українських пісень, грала їх на гітарі. Й Віктора привчила – і до пісень, і до гітари. Оволодів він і мандоліною. Саме на ній 1953 року Віктор “вищебетав” свою першу мелодію.

Співав спочатку російською, зокрема на слова Сергія Єсеніна, відтак став автором близько десяти російських романсів. Першою українською піснею була пісня на слова Івана Драча “Та летіла гуска додому”. Дебют як бандуриста відбувся в жовтні 1971 року в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. У збірнику “50 пісень Віктора Лісовола”, який вийшов 2007 року, було представлено лише частину доробку видатного кобзаря – 50 історичних пісень, дум і пісень на слова Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Володимира Сосюри, Дмитра Луценка, Павла Тичини, Вадима Крищенка, Миколи Шудрі, Бориса Списаренка, Віктора Баранова, Дмитра Павличка, Миколи Подоляна, Євгенії Лещук, Сергія Олексієнка, Галини Маняко, Зої Ружин, Алони, Володимира Бровченка, Миколи Негоди, Володимира Морданя, Олени Матушек, Петра Кузьменка, Валерія Тарногородського, М. Михайличенка, Петра Шульги, а також обробки народних пісень.

Ось назви деяких з них: “До кобзи”, “Кину пером, лину орлом”, “Серп’яга”, “Ой під лісом та під Лебедином”, “Про Супруна”, “Про Харка”, “Про Абазина”, “З Полтавського бою”, “Та йшли наші чумаченьки”, “Козаченько впився”, “У Києві-граді дзвони задзвонили”, “Не ходи, козаче, понад берегами”, “Ой повійте, вітри, з далекого краю”, “Ой не пугай, пугаченьку”, “Сорок тисяч козаченьків ще й чотири”, “Козацька думка”, “Ой чиї то воли по горі ходили”, “Дума про отамана Зеленого”, “Про братів-отаманів Соколовських і сестру їхню отаманшу Марусю”, “Кричать сичі та чорний ворон кряче”, “Скільки літ Вкраїна-мати…”, “Як рушали козаченьки”, “Козацьке поле”, “Пущу кониченька та на яр-долину”, “Українці мої”, “Де Дніпро широкий”, “Купава”, “Чуєш, мамо, летять журавлі”, “Чебреці”, “Закрутився вихор на дорозі”, “Ой не гнися, дуб високий”, “Десь на дні мого серця”, “Чого ти мною так гордуєш?”, “І день мине, і ніч сумна розтане”, “Нащо мені женитися?”, “Кришталеві чаші”, “Вставай, народе” та інші.  

40 літ Віктор Лісовол дарував нам свої пісні. Вони розкривали українські серця, засвічували душі, допомагали відшукати в історичній пам’яті битий шлях історичних перемог і поразок, яким ходили Святослав Хоробрий, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, полковник Абазин та отаман Зелений. Недаремно Борис Списаренко у вірші, присвяченому Віктору Лісоволу, писав: А ти піснями рід козацький множ, Тоді нас буде більше, як учора, Ще й сіра зграя, безбатьківством хвора, До наших лав пригорнеться також. Даруй їм, батьку, кобзи пульс і голос І щирим словом клич у дружнє коло. Віктор Лісовол був безпосередньою, чуйною, доброю, щирою, кришталевої чистоти людиною. Один кінооператор зі Львова, знімаючи про Лісовола передачу в день його 75-ліття у мене в помешканні, сказав: “У нас, у Галичині, таких щирих людей нема”. Тепер їх немає і в нас. Прощавайте, дорогий батько-отамане!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”  

Роман КОВАЛЬ

Читати далі...

Помер протоієрей Мирослав Стемпель

28 лютого, на 46 році передчасно пішов з життя настоятель столичного храму преподобного Серафима Саровського при Опіковому центрі (вул. Попудренко, 36) протоієрей Мирослав Стемпель. Отець Мирослав народився 13 жовтня 1967 року. В 1992 році закінчив Київське вище військово-морське політичне училище. В 1996 році закінчив Київську Духовну Семінарію. Рукоположений в сан священика Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром 25 серпня 1996 року. З 1997 року ніс послух настоятеля храму преподобного Серафима Саровського у Дніпровському благочинні м. Києва. Його смерть — важка втрата і велика скорбота для парафії. Висловлюємо наше сердечне співчуття парафіянам храму преподобного Серафима Саровського, а також рідним та близьким отця Мирослава. Віримо, що милосердний Господь протоієрея Мирослава «в оселях праведних вселить, на лоні Авраама упокоїть, і до праведних причислить». Вічна йому пам’ять. 

Біографічна довідка:

Протоієрей Мирослав Стемпель, народився 13 жовтня 1967 року в с. Текуче Косівського району Івано-Франківської області.
Вісім класів закінчив у 1983 році, вступив до Коломийського ПТУ №14 на спеціальність “червонодеревник”.
У 1986 році закінчив ПТУ і був призваний на строкову службу до Военно-Морського Флоту.
У 1988 році вступив до Київського вищого військово-морського політичного училища, яке закінчив у 1992 році, і в тому ж році поступив до Київської духовної семінарії, яку закінчив у 1996 році.
23 червня 1996 р. в Трапезному храмі Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври м. Києва за Божественною літургією рукоположений Архієпископом Херсонським і Таврійським Іларіоном у сан диякона.
25 серпня 1996 р. в Трапезному храмі Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври м. Києва за Божественною літургією Блаженнішим Володимиром, Митрополитом Київським і всієї України рукоположений у сан священика.
 27 травня 1997 р. Указом Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України призначений настоятелем храму преподобного Серафима Саровського, де служив до часу смерті.

Читати далі...

Митрополит Миколай (Борецький)

Народився митрополит Микола Борецький 19 грудня 1879 року містечку Сарни Липовецького повіту Київської губернії (нині село Монастирищенського району Черкаської області) в родині священика. В п’ятирічному віці осиротів і залишився на руках у матері. Першу свою освіту отримав в Уманській духовній школі, та у 1901р. у Київській духовній семінарії. У 1902р. навчався на короткотермінових педагогічних курсах у Харкові. В період з 1902 по 1904рр. працював вчителем на Київщині та Поділлі. В 1904р. висвячений на священика та був настоятелем парафій на Поділлі (с .Коханівка, с. Мала Жмеринка, м. Жмеринка, м. Гайсин). Паралельно працював законовчителем в гімназіях м. Жмеринка та м. Гайсин, учителем інституту в  м. Вінниці, учителем семінарії в м. Черкасах та виконував обов’язки військового священика і благочинного 65 пішої дивізії в період з 1914 по 1916рр.

Після повернення з фронту навесні 1917р. він став настоятелем Миколаївського собору в м. Гайсині та невдовзі був обраний головою міської думи. За вживання при церковних відправах української мови єпископ Подільський  Пимен двічі забороняв Борецького у проведенні богослужінь. Влітку 1921р. отець Микола оголосив про свою приналежність до новоствореної Української Автокефальної Православної Церкви, за що і був переслідуваний радянською владою. Його вчинок наслідувало ще 50 священників із своїми парафіянами.

Наприкінці  жовтня 1921р у київському храмі  Святої Софії Всеукраїнський Православний собор обрав Борецького єпископом.  В період з 1922 по 1927 рр. нововисвячений  єпископ УАПЦ  був поставлений духовно опікуватися Гайсинською округою, виконував обов’язки наглядача Тульчинської округи та був настоятелем  Миколаївського собору у  Гайсині. Відомо лист єп. Миколи від 15 лютого 1926р., в якому він просив звільнити його від вище згаданих посад, але залишити його настоятелем Миколаївського собору.

В період з 17 по 26 жовтня 1927р. в час проводення ІІ Всеукраїнський Собор УАПЦ на якому одне з головних питань поставало обрання нового митрополита, у зв’язку з тим що митрополита Василя Липківського  було усуното з цієї посади на вимогу радянської влади. 22 жовтня розпочалося безпосереднє обрання кандидата на  митрополита.  Цього дня відбулося голосування під час якого найбільшу кількість голосів отримав архієп. Харитон  Гов’ядовський (97), але він відмовився. Після цього представник від Президії Собору – Володимир Чехівський просив архієп. Йосифа Оксіюка (90 голосів), на що той дав також негативну відповідь. Виникла критична ситуація проте митр. Василь Липківсьий звернувся до єп. Миколи Борецького і став його умовляти дати згоду на виставлення його кандидатури в митрополити,  бо як пише сам Липківський «він  стояв осторонь від чвар в УАПЦ,був людиною скромною».

24 жовтня 1927р. на продовженні  Собору були присутні 208 делегатів, відбулося нове голосування під час якого єп. Микола Борецький отримав 188 записок. Голова Собору В. Чехівський запропонував за заведеним порядком запросити єп.. Муколу Борецького. Коли єп. Миколаю оголосили наслідки голосування, то він заплакав і плачучи схилився на аналой. Чехівський звернувся до нього так: «Всечесний Отче Микола. Собор поставив Вашу кандидатуру; із загального числа 208 душ – 183 голосів виявили свою волю  й бажання бачити Вас на кафедру Митрополита Всієї України. Чи даєте Ви згоду працювати на кафедрі Митрополита Всієї України?».

Микола Борецький підвівся, підійшов до столу Президії Собору,налив в стакан води і, випивши її та заспокоївшись, тихо промовив: «Святий Соборе. Не трудно померти за діло Христове. Хто любить Христа, хто вірує в Нього, у кого легені, диряві, тому не страшно вийти на Голгофу. І коли Церкві пожертва я готовий віддати себе на розп’яття. Беріть і розпочинайте. Але, мої любі, на  перешкоді стоїть ще одна велика причина. Як може той, що стоїть перед Вами, репрезентувати перед цілим світом УАПЦ.  Де він візьме ту силу, не дивлячись на допомогу братів єпископів, щоб достойно на бути  свому місці. Я відкидаю і здоров’я і страждання і все життєве, бо моє життя вже перейшло, воно вже кінчається. Але хто буде пасти Церкву? Хто дасть ту живу воду, що підсилює життя? Я знаю, що я не кандидат і Митрополича кафедра залишається вільною, як вона і зараз є. Хтось буде виконувати це велике служіння, а на кафедрі  буде тінь Митрополита… Ви ставите питання в категоричний спосіб, тому я мушу йти на жертву, коли ця жертва спасе і заспокоїть Церкву, коли треба, для спасіння Церкви розп’яти, – розпинайте, аби була спасенна Церква. Нехай буде воля Божа, воля Церкви, воля любого мені Українського народу». Собор виголосив йому: «Аксіос», після чого всі дзвони сповістили про обрання нового митрополита. Інтронізація нового митрополита відбулася у неділю 30 жовтня 1927р. в храмі Св. Софії міста Києва. Після Богослужіння митр. Микола виголосив  слово,  у якому закликав триматися Православної віри та Української Церкви.

17 лютого 1928р.  з ініціативи Київського митрополита Синодально-Обновленської Церкви на Україні Інокентія відбулася зустріч з митр. Миколою Борецьким, на якій обговорювалась можливості поєднання обох Церков. Звітуючи пізніше про цю зустріч Президії ВПЦР, митр. Микола заявив, що з огляду на протилежність ідеологій і структур цих Церков, поєднання неможливе без кардинальних реформ в Обновленській Церкві.

За митр. Миколу бере початок скликання Малих Зборів ВПЦР. Перші з них проходили  6-8 березня 1928р. у Києві, на них митр. Борецький доповів про духовне керівництво УАПЦ, зокрема про єпископські і пастирські наради,а  також було розглянуто питання про фінансовий стан Церкви та шляхи його поліпшення.

За участю митр. Миколи Борецького 19 єпископів, 46 священників, 8 дияконів та 25 мирян було проведено Великі Микільські Збори, які проходили з 29 травня по 1 червня 1928р. у соборі Св. Софії міста Києва. Митрополит виступ з доповіддю на тему «Між церковне становище УАПЦ». Доповідач дав характеристику всіх церковних течій на Україні та з’ясував відношення до них УАПЦ.  Також він виніс на обговорення питання «зречення» чи «відступництва» священнодіячів та вірних УАПЦ, але доповідь з цього питання виголосив архиєп. К. Малюшкевич після чого Борецький запропонував ухвалити правила прийняття назад розкаяних відступників. У справі об’єднання  Православних Церков на Україні, Збори прийняли відповідну резолюцію і обрали спеціальну комісію для розгляду цього питання, в склад якої увійшли архієпископи: Й. Оксіюк, К. Малюшкевич та І. Павловський.

 Митрополит прагнув і надалі вести Українську Церкву по шляху наближення до Христа, з прагнення мати вільну  Церкву, що мала у віках минулих цього народу неоцінимі заслуги в творенні його національної духовної культури, проте не думалось, не гадалось. Згідно з повідомленням світової преси в СРСР до  1930р. було вбито: 31 єпископа, 1600 священиків та 7000 монахів різних Церков. В тюрмах та концтаборах перебувало: 48 єпископів, 3700 священиків, 8000 монахів та монахинь така ж доля застане і митр. Миколу Борецького.

27-28 січня 1930р. було скликано «надзвичайний Собор УАПЦ», на якому був і сам митр. Борецький. Пі час Собору учасники під тиском радянської влади були змушені підписати резолюцію про ліквідацію УАПЦ, як нібито контрреволюційну та антирадянську організацію та складову частину  Спілки Визволення України. Одночасно припинено діяльність керівних органів УАПЦ: ВПЦР і округових та районних рад. Єпископи мусили припинити своє керівництво округовими Церквами і перейшли на статус звичайних священнодіячів в межах своєї кафедральної парафії.

Ось тепер розпочалося «розп’яття » митр. Миколи Борецького.  В березні 1930р.  він був заарештований, а 24 березня цього ж року так звана «трійка» при колегії ГПУ засудила  його до восьми років позбавлення волі за співпрацю з СВУ. Зразу ж після суду був переведений до Ярославського політичного ізолятора. Про події,які творилися в Україні з Церквою стало відомо за кордоном. Надійшов лист від папи Римського в якому той вимагав пояснень. Борецькому надали лист-відповідь для підпису в якому йшла мова, що Церква на теренах СРСР спокійно існує, але той відмовився підписати. Після чого був доведений тортурами до божевілля і вже тяжко хворим переведений до Соловецького концтабору. Помер митр. Микола Борецький у Ленінградській психіатричній лікарні в 1934р.

Юрій Дещинський, Студент ІІ курсу РДС УПЦ КП


Використана література:

1. Біблія. переклад Патріарха Філарета. – К. 2004р.
2. Власовський І., Нарис з Історії Української Православної Церкви. – К. 1998р. т. 4 (2)
3. Перловська І., Історія Української Православної Церкви 1686-2000. – К. 2010р.
4. Кислашко Олександр митр. прот., Історія Православної Церкви. – К. 1996р.
5. Мартирологія Українських Церков – Українська Православна Церква. – Торонто. 1987р.
6. Воронін О., Автокефалія Української Православної Церкви. – Кенсігтон, 1990р.
7. Цимбал Т.,Митрополит УПЦ Микола Борецький. Спогад. – «Українське православне слово», 1975р., червень, стор.13

Читати далі...

Грушевський Сергій Григорович

Грушевський Сергій Григорович, небіж історика Михайла Грушевського,  розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії. Закінчив Київський університет, кандидат в члени 1-ї Державної думи і Установчих зборів, професор, історик. Проживав у Краснодарі. Засуджений колегією ОГПУ 28 серпня 1933 року за ст. ст. 58-2-11-13 КК РСФРР на 10 років таборів. Відбував покарання у таборі «Дмитлаг» і в Соловках. Особливою трійкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищої кари. ​​Мова  йтиме про Грушевського Сергія батьком якого був Григорій Грушевський, а мати – Ольга Ранцова. Ця гілка Грушевських, до яких належав Григорій Грушевський, жила на Чигиринщині.

  

Доля батьків

  

Григорій Грушевський закінчив Черкаське духовне училище вступив до Київської духової семінарії де увійшов до «української» групи, лідером якої був його родич Михайло Грушевський. Пізніше одружився з петербурзькою панною Ольгою Ранцовою, яка шукала у Києві заробітку (одним із свідків був Михайло Грушевський), по тому висвятився на священика та отримав парафію на Черкащині.

  

Поступово отець Григорій відійшов від українських справ,  за що його картали колишні друзі, вважаючи,  що у тому завинила його великоруська дружина. Проте 1921 року перейшов до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), а 1937 року його арештували, відбував покарання в таборах Сибіру і вважається, що через кілька років загинув в ув’язнені в російському місті Омську.

  

Мати Сергія  Грушевського, Ольга, походила з петербурзької інтелігентної літературної родини (батько писав дитячі книжки, перекладав). Познайомившись у Петербурзі з українськими діячами 1890 року, шукаючи праці, переїхала до Києва де ширше потоваришувала з українською молоддю, зокрема познайомилася і з Михайлом Грушевським. Вона стало своєрідним але малоуспішним об’єктом «українізації» з боку старогромадівців, зокрема, Кониського.

  

Знайомство з родиною Грушевських привело до зближення з випускником Київської духовної академії Григорієм Грушевським з яким вони взяли шлюб, повінчавшись у Києві. У шлюбі мали трьох синів Сергія, Василя, Лева та дочку Ірину. Вона пережила свого чоловіка та усіх синів, бо у комуністичну добу  для репресування вистачало того, що вони носили прізвище Грушевський, не кажучи вже про інші «гріхи». У час Другої світової війни дочка Ірина, що була одруженою з етнічним німцем, вивезла маму до Німеччини,  де вона в кінці 1945 року і померла.

  

Хрещеник Михайла Грушевського

  

У 1891 році на запрошення отця Григорія професорський стипендіат Київського університету Михайло Грушевський став хрещеним батьком його первістка, якого назвали Сергієм. Отож, плід українсько-російської любові, похресник Михайла Сергійовича Сергій Григорович з’явився на світ 24 червня 1892 року  в містечку Кам’янка Чигиринського повіту, Київської губернії (нині місто Кам’янка, Черкаської області). 

  

Підрісши, Сергій вступив до гімназії у місті Златополі (нині входить до складу міста Новомиргорода Кіровоградської області), з якою пов’язані роки навчання чи викладацька праця В. Винниченка, М. Зерова, Б. Лятошинського, П.Филиповича та інших.

  

1909 року закінчив гімназію із золотою медаллю. У час навчання виявив особливе зацікавлення історією, тому того ж року вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Батько просив Михайла Сергійовича, щоб той опікувався молодим студентом та направляв його. Проте, сталося не так як гадалося. Михайло Грушевський, який переїхав на викладацьку і наукову працю до Львова,  не міг вже опікуватися родичем. А той, не маючи засобів для оплати навчання, був не лише звільнений від оплати, а навіть отримував фінансову допомогу від київської міської влади.

  

Досвід чорносотенства

  

Несподівано для багатьох, Сергій Грушевський опинився в таборі російських націоналістів, зокрема,  вступив до молодіжного націоналістичного товариства «Двуглавый орел» – однієї з найактивніших чорносотенських організацій Києва.  Товариство проводило виразні українофобські та антисемітські акції, зокрема усіма можливими способами перешкоджали відзначенню 100-літнього ювілею Тараса Шевченка. Лише у березні 1917 року діяльність товариства була заборонена.

  

У той же час Сергій досить непогано вчився в університеті, після отримання диплому й срібної медалі був залишений в університеті, як професорський стипендіат (так як свого часу Михайло Грушевський) при кафедрі російської історії, одночасно підробляючи викладачем історії у 8-й  київській гімназії. Тут викладачем Закону Божого у той час був священик Петро Тарнавський, згодом активний діяч автокефального руху, єпископ УАПЦ (батько Сергія Грушевського також належав у той час до УАПЦ).

  

У 1916 році Сергій Грушевський одружився з Ольгою Левитською, дочкою багатодітного священика на Чигиринщині.

  

Звинувачення в українському націоналізмі

  

Після встановлення більшовицької влади в Україні бачимо Сергія Грушевського в Златополі,  де 1921 року на основі ліквідованої гімназії він створив Інститут народної освіти імені ІІІ Інтернаціоналу та був його директором. От 1922 року він вже у Полтаві на посаді інспектора народної освіти.

  

Як не дивно, але недавній ще російський націоналіст Сергій Грушевський був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі і мусив публічно (разом із чоловіком сестри, таким же колишнім професорським стипендіантом Кутєповим Р. В.) каятися у своїх націоналістичних «гріхах». Для своєрідної спокути його з шваґром направили в Луганськ, де він працював професором і деканом Інституту народної освіти.

  

У 1930 році Грушевський виїздить на Кубань,  де працює завідуючим кафедрою історії Краснодарського педінституту (у той час він носив дещо іншу назву та ім’я наркома освіти УСРР Скрипника) й продовжує роботу в розрізі політики українізації. Так Сергій Грушевський випустив у співавторстві книгу «План украинизации Северо-Кавказкого аграрно-педагогического института Н.А.Скрипника».

  

Проте незабаром українізацію почали згортати: Кубань оголосили «русской землей», усі українські школи, видавництва, пресу, виклади ліквідували.  А незабаром взялися і за недавніх «українізаторів». Сергій Грушевський, який мав непролетарське походження й був замішаний одночасно у чорносотенних справах та «українському буржуазному націоналізмові», був приділений до неіснуючої, змайстрованої в нетрях НКВД, підпільної контрреволюційної самостійницької організації «Союз Кубані й України».

  

Арешт та розстріл

  

Кубанню та Україною (і не тільки) прокотилася хвиля арештів. 13 січня 1933 року, перед старим новим роком Сергій Грушевський був заарештований, а у серпні колегія ОГПУ засудила його на 10 років увезення, яке він відбував у Соловецькому таборі особливого призначення (рос. абревіатура – СЛОН), що тоді було реорганізовано у відділення Біломоро-Балтійського табору. 1937 року, «готуючись» до реорганізації Соловецьку табору у тюрму Головного управління державної безпеки НКВС СРСР, СЛОН було «розвантажено» властивим для НКВД способом – розстрілом сотень в’язнів. Серед них був і Сергій Грушевський та ще 133 представники української інтелігенції.

  

Родині ж повідомили, що С.Г. Грушевського, якого не було вже серед живих, повторно засудили на нових 10 років. Лише десь тоді, коли засуджений мав би звільнитися – рідним повідомили, що, мовляв, він 1948 року помер в ув’язненні…

  

Ось така історія одного з Грушевських … сумна.

Олександр Кучерук, історик директор Музею УНР

radiosvoboda.org

Читати далі...

Архієпископ Петро (Брук де Тралль)

Високопреосвященний Петро, єпископ Кафський и Готський Української Автокефальної Православної Церкви. Архимандрит Петро був в рукоположений в сан єпископа 16 червня 1996 року. Згодом, Владику Петра було піднесено до гідності архиєпископа та призначено Екзархом УАПЦ в Західній Європі. Довгий час Високопреосвященний Владика Петро виконував послух Глави відділу Зовнішніх Церковних зносин. У четвер 9 червня 2011 року, в Німеччині, архієпископ Петро після важкої хвороби спочив у Господі.


*******
З Німеччини до України повернулась офіційна делегація Української Автокефальної Православної Церкви у складі Преосвященного Германа, єпископа Чернівецького і Хотинського, та протоієреїв Петра Кучминди і Віталія Даньчака. З благословення Блаженнійшого Мефодія, митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля УАПЦ, Преосвященний єпископ Герман, та два священики Андріївського собору міста Києва від імені нашої Святої Церкви віддали останню шану новопреставленому владиці Петру, Екзарху УАПЦ в Західній Європі, та вознесли від імені усіх українців свої молитви за спокій душі Високопреосвященного архиєпископа.

15 червня ввечері, у співслужінні чисельного духовенства УАПЦ, Преосвященний єпископ Герман, очолив відправу заупокійної літії у храмі Покрова Пресвятої Богородиці міста Крефельда. А вже наступного дня, 16 червня, єпископ очолив Божественну літургію з чином архиєрейського похорону Його Високопреосвященства Кир Петра, архієпископа Кафського та Готського, екзарха Західної Європи Української Автокефальної Православної Церкви.

 

Попрощатися з архиєпископом Петром прийшли і приїхали представники духовенства багатьох країн і конфесій. Православні священнослужителі молились на літургії, яка велася на українській, німецькій, румунській та італійській мовах. Владиці Герману допомагали священики УАПЦ, які прибули з України, місцеві українські і не тільки українські священики, протодиякон, диякони та іподиякони, а також численні церковні служителі.

Під час прощального богослужіння Преосвященний єпископ Герман звернувся до присутніх зі словом.

Слово Преосвященного єпископа Германа на прощальному богослужінні

Дорогі браття та сестри! Проводжаючи в останню земну дорогу християнина, Свята Церква співає: « Блаженна путь, якою нині йдеш, душе, бо приготоване тобі місце упокоєння». Сьогодні ми проводжаємо нашого брата Петра – архиєпископа Кафського та Готського, екзарха Західної Європи – до місця його останнього земного пристановища.

Споглядаючи бездиханне тіло владики, яке лежить нині у гробі, важко знайти слова втіхи для осиротілої пастви, рідних та близьких. Усі ми сумуємо за дорогою нам людиною, архипастирем, служителем вівтаря Господнього. На пам’ять приходять щасливі моменти спілкування з покійним, спільне служіння Божественної Літургії, його любов та відкритість до кожної людини. «немає більшої любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15.13) – говорить Святе Євангеліє.

Блаженної пам’яті архієпископ Петро поклав свою душу на вівтар служіння людям, усе його земне життя було присвячене Церкві Христовій на теренах Західної Європи. Владика зумів зібрати під своїм святительським омофором людей різних культур та національностей, і для всіх стати справжнім люблячим батьком, добрим другом та порадником, наставником, молитвеником перед Богом. Щирого та відкритого владику Петра любили та поважали не тільки тут, в Західній Європі, але й в Україні, і сьогодні за спокій його душі моляться по всьому світу архиєреї, священики та вірні святої Православної Церкви.

Святий апостол Павло втішає нас такими словами: «Не хочу, щоб ви не знали про померлих, щоб не сумували як інші, які не мають надії. Бо коли ми віруємо, що Ісус помер і воскрес, то й померлих в Ісусі Бог приведе з Ним» (Сол. 4.13-14). Коли покійний владика приймав посвячення у священний сан, уся Церква співала йому «Аксіос», що значить «Достойний». Достойно проживши своє життя, гідно пройшовши свій архиєрейський шлях і поставши сьогодні перед Богом, його душа має надію на те, що займе достойне місце в оселях праведників, де вже немає життєвих тягарів та турбот, а тільки вічна радість з Господом.

Дорогі браття та сестри, прийміть щирі співчуття від імені Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви Блаженнійшого Мефодія, митрополита Київського та всієї України, єпископату, священства та вірних нашої Святої Церкви. Пам’ять про покійного архієпископа Петра завжди буде у наших серцях і молитвах. Помолімось, щоб Владика життя та смерті Христос Бог наш упокоїв його душу там де всі святі спочивають. Амінь. Вічна пам’ять і Царство небесне архієпископу Петру.

Прихожани і близькі сумували, і безутішно плакали за справжньою Людиною, з великої літери. Вічний Йому спокій! Вічна Йому пам’ять, і наші святі молитви!

Прес-служба Патріархії УАПЦ // Uaoc.Net

Прес-служба Патріархії УАПЦ щиро вдячна за допомогу при підготовці матеріалу редактору газети “Взаєморозуміння”, доктору Валерію Жураховському з Кельну.

Архієпископ Петро (Брук де Тралль)

Читати далі...

Архієпископ Всеволод (Майданський)

Архієпископ Всеволод, син протопресвітера Василія Коломійцева-Майданського та його дружини Марії, народився 10го грудня 1927 р. у місті Каліші, Польща. Після закінчення середньої освіти навчався у Варшавській Духовній Семінарії, будучи іподияконом у митрополита Варшавського Діонісія. У наслідок вoєнних подій та з наближенням радянських військ родина Майданських була вимушена у травні 1945 р. залишити Польщу та шукати притулку в Німеччині, де Всеволод продовжував i закінчив свої богословськi студії на Діллінґенському Університеті. У 1949 році багато українців емігрували з Німеччини до Австралії і заснували там свої громади. Вони зверталися до священиків у Німеччині з проханням взяти їх під свою духовну опіку. Oтець Василій був одним з них. Так він з родиною прибув до Австралії і обслуговав вірних у Сіднеї та інших містах. 

Всеволод продовжував студії на університетах Сіднею та Мельбурну. Мрією родини Майданських було виїхати до Сполучених Штатів Америки, де після Другої світової війни з прибуттям нових емігрантів з Європи постали нові українські громади. У 1952 році упокоїлась мати Марія. Сестра Іларія уже в 1955 році емігрувала до США. Всеволод продовжував навчання в Австралії. Після закінчення він і отець Василій також емігрували до США і прибули до Нью-Йорку, де вже існувала велика українська громада. Всеволод студіював в університеті ім. Єшіва, після закінчення якого у 1964 р. був призначений на посаду психотерапевта в сімейній терапії і праці з молоддю при Медичному Kоледжі ім. Айнстайна. Він започаткував свою приватну практику та працював з сім’ями в психологічній службi Джевіш Фамілі Сервіс. Того ж року був призначений членом-кореспондентом при Медичному Kоледжі університету ім. Єшіва.

У 1985 році Всеволод все більше відчував у своєму житті поклик Господа нашого: "Слідуй за мною!" У той час митрополит Української Православної Церкви в Америці під омофором Вселенського Патріарха Андрей (Кущак) звернувся до Всеволода з проханням служити очолюваній ним Церкві. Всеволод пішов на цей поклик і того ж року прийняв монаший постриг, дияконське та ієрейське свячення з рук митрополита Андрея. Два роки він служив при митрополитові і в 1987 р. був піднесений до сану архімандтрита. У 1987 р. помер митрополит Андрей і того ж року архімандрит Всеволод був обраний Собором УПЦ в Америці на єпископа. З благословення Його Всесвятости Вселенського Патріарха Димитрія I хіротонія архімандрита Всеволода на єпископа відбулася 27 вересня 1987 р. у Свято -Троїцькому греко- православному соборі в м. Нью-Йорку за участю архиєпископа Яковоса, митрополита Сіласа, єпископів Атенагораса та Філліпа.

З 1987 по 1996 р. Владика Всеволод був Предстоятлем УПЦ в Америці під омофором Вселенського Патріарха. Він налагодив близькі стосунки з ієрархами УПЦ в США очолюваної Блаженнішим Митрополитом Константином, від початку 1995 р. вже також під омофором Вселенського Патріарха. Владика Всеволод та ієрархи УПЦ в США за волевиявленням Церковних Соборів обох юрисдикцій прийняли рішення здійснити довгоочікувану мету їх остаточного поєднання. Це поєднання відбулося в листопаді 1996 р. в Митрополичому центрі УПЦ в США Баунд Бруці в одну юрисдикцію очолювану Блаженнішим Митрополитом Константином. 

У 1997 р. Владика Всеволод був призначений керуючим єпископом Західної Єпархії УПЦ в США з кафедрою в м. Чикаґо, Ілл. У 2000 році спочатку на постанову Собору УПЦ в США був піднесений до сану архиєпископа, що пізніше було затверджено Константинопольським Патріархатом.

З часу єпископської хіротонії Владика Всевелод брав активну участь в екуменічному діалозі між Православною та РимоКатолицькою Церквами, а також у інших екуменічних діалогах і заходах. Він співдiяв при організгації та проведенні конференцій у світлі енцикліки Папи Івана Павла II "Orientale lumen" (лат.: Світло зі Сходу) у Вашинґтоні, котрі з 1997 року відбувалися щорічно. Владика Всеволод був представником Вселенського Патріарха в діалозі з РимоКатолицькою Церквою, представляв Вселенського Патріарха під час Єрусалимської Конференції Науки і Релігії, на Міланській Конференції міжконфесійних відноcин та був членом офіційної делегації до Риму Вселенського Патріарха під час святкування ев. Ап. Петра і Павла в Ювілейному 2000-му році. Владика Всеволод був прийнятий на декількох приватних аудієнціях покійним Папою Іваном Павлом II та Папою Венедиктом XVI.

У 1999 році Архиєпископ Всеволод видав книгу "Ми всі є брати", яка вміщає статті і доповіді присвячені екуменічній тематиці. Протягом останніх десяти років його життя Владика Всеволод представляв Українську Православну Церкву в США під час переговорів з представникaми українського Православ'я в Україні. Він володів багатьма європейськими мовами. Був членом Української Академії Наук та інших навчальних закладів. 

У березні 2003 року Президент України Леонід Кучма нагородив Архиєпископа Всеволода орденом "За заслуги" III ступеня за його працю задля об'єднання Православ'я України, за вагомий внесок у міжконфесійні відносини та благодійну діяльність. Ще одним виявом вшанування праці Владики Всеволoда було нагородження його орденом "За заслуги" II ступеня коротко перед його упокоєнням з нагоди його 80ліття Президентом України Віктором Ющенком.

Архиєпископ Всеволод був членом Ради Єпископів та Ради Митрополії УПЦеркви в США. Він особливо плекав зв'язки з молоддю Церкви. Протягом останніх місяців минулого року він був тяжко хворий. Після короткого покращання його стану здоров'я Владика Всеволод зміг вийти з лікарні, щоб взяти участь у святкуваннях його 80ліття та 20ліття його архiєрейської хіротонії 10 грудня у катедральному соборі Св. Володимира в Чікаґо. Але недуга і пов'язані з нею лікувальні заходи надто ослабили Владику і він спочив у Бозі ввечері 16 грудня 2007 року. 

Похоронні Богослужіння

26 грудня 2007 р., о 15 год. пополудні в катедральному соборі Св. Володимира в Чікаґо відбулося похоронне богослужіння, яке очолив Високопреосвященніший Єпископ Нью-Йоркський і Вашинґтонський Антоній та Єпископ Лондонський і Західно-Європейський Андрій у співслужінні з чисельним духовенством Західної Єпархії УПЦ в США .

27 грудня 2007 р., о 19 год. відбулося продовження заупокійного богослужіння у храмі Св. Андрія Первозванного у Баунд Бруці, яке очолив Блаженніший Митрополит Константин у співслужінні Архиєпископів Антонія та Юрія, Єпископів Іларіона та Андрія в присутності єпископату і духовенства різних християнських церков. 28 грудня о 9 год. була відслужена Божественна Літургія, після якої тлінні останки блаженної пам’яті Владики Архиєпископа Всеволода були поховані на цвинтарі Святого Андрія у центрі Української Православної Церкви у США, South Bound Brook, New Jersey. (Єпархіяльнi Відомостi, Лондон)

Читати далі...