Шановні читачі мабуть помітили загальносвітову тенденцію: усюди, де партії лівого спрямування приходять до влади, вони домагаються легалізації абортів, гомосексуальних форм співжиття та узаконюють розбещеність. Як підтвердження цього погляду, пропонуємо Вашій увазі чудову статтю Мірослава Сальвовского .
РОЖЕВИЙ СЕРП І МОЛОТ
Одним з найбільш відомих аргументів, вживаних прихильниками морального лібералізму та лібертинізму, є ототожнення суворого ставлення до сексуальної поведінки та інших питань, з нею пов’язаних (наприклад, аборту) з теорією та практикою тоталітарних систем. Тоді як демократичні країни мали б відзначатися тим, що вони залишають громадянам вільний вибір у цій сфері, а навіть відкрито пропагують явища, які згідно з традиційними нормами християнської моралі слід назвати неморальними, збоченими і злочинними.
Найвищими доказами на користь такого знаку рівності між тоталітаризмом і моральним „пуританством” мали би бути: Китайська Народна Республіка, в якій карають смертю за поширення порнографії, репресії гомосексуалістів в різних комуністичних державах (зокрема СРСР, НДР і Куба), запроваджена Сталіном заборона абортів і т.д.
Коли порівняти це з безмежною свободою, якою в країнах демократичного Заходу втішається розпуста, гомосексуалізм, порнографія, контрацепція, аборт і т.д., то тим звабливішою стає спокуса розглядати більшовизм як систему, яка втілювала сувору мораль. Однак дійсність виявляється набагато складнішою, ніж цього би дехто бажав.
Включення гріхів проти V і VI Божої заповідей до обсягу громадянських прав і свобод в демократичних країнах Заходу має відносно коротку традицію. В принципі, аж до кінця 60-х років ХХ сторіччя в цій сфері існував ряд репресій та карних санкцій. Порнографія була заборонена всюди – в 1910 і 1923 році ухвалено навіть міжнародну конвенцію, яка наказувала переслідувати тих, хто випускав та розповсюджував цього роду матеріали. На той час дуже розвиненою була моральна цензура, завданням якої було не допустити в обіг непристойні фільми, газети та книжки.
Гомосексуальні акти (також і ті, які були скоєні таємно та за згодою зацікавлених) як і вбивство ненароджених дітей вважалися в кримінальних кодексах злочином, за який карали кількома роками ув’язнення. Не були рідкістю й закони, які карали розпусту, перелюб та проституцію – достатньо згадати, що в Баварії ще до 1969 року існувало покарання за конкубінат. Сполучені Штати, що були довголітнім антагоністом радянського тоталітаризму, а водночас мали найдовшу традицію демократичного врядування, передували в цього типу законодавчих регулюваннях. Фільми, які сьогодні вважалися б цілком пристойними й невинними, і через те могли би бути допущеними до транслювання по телебаченню в ранніх годинах, за Океаном протягом десятків років мали серйозні проблеми з легальним показом. Кодекс Гейса (Hays), який зобов’язував Голівуд понад три десятиліття, забороняв демонстрацію наготи, довгих поцілунків, вихваляння розпусти, подружньої зради і т.д.
Про дух, який панував колись в США, може свідчити той факт, що коли в 1939 році на екранах з’явився фільм „Розвіяні вітром”, то вжитий там один вульгаризм викликав велике обурення. До сьогоднішнього дня в законодавстві деяких штатів можна знайти приписи, що карають статеве співжиття поза подружжям. Щойно вирок Верховного Суду США з 23 червня 2003 року у справі „Lawrence contra Texas” (Лоренс проти Техасу) скасував закон цього штату, який передбачав покарання за содомію.
Крилатий ерос більшовизму
Приписи, обов’язкові в комуністичних країнах, на фоні демократичних країн, зовсім не видаються ригористичними, а навіть якщо ближче до них приглянутися – роблять враження лібертинізму. Жовтневу революцію дехто небезпідставно називає „великою сексуальною революцією”. У встановленому російськими більшовиками Кримінальному кодексі взагалі були відсутні поняття злочинів у сфері сексуальної моралі. Комуністична Росія була першою новітньою країною (не беручи до уваги революційної Франції кінця ХVІІІ сторіччя), в якій (в 1920 році) скасовано покарання і легалізовано гомосексуалізм та аборти.
Радянське законодавство про розлучення також відзначалося крайнім лібералізмом. Декрети, ухвалені 19-20 грудня 1917 року та радянський Сімейний кодекс, затверджений в 1918 році, вважали подружжя чисто формальною інституцією. Нове більшовицьке законодавство, крім ліквідації церковного шлюбу, передбачало можливість отримати розлучення навіть листом, за мінімальну платню і без необхідності інформування партнера. Однією з основних постатей радянської революції і пізнішого уряду Лєніна була Алєксандра М. Коллонтай. З 1920 року вона була керівником Жіночого Відділу Комуністичної Партії і народним комісаром соціального забезпечення. Коллонтай дуже гостро атакувала традиційну модель подружжя та сім’ї, проголошуючи, що їхнє місце повинен зайняти „крилатий ерос”. Цей „крилатий ерос” мав проявитися в цілковитому визволенні жінок і „вільній любові”. На її думку „головною помилкою” жінок „є віра в те, що остаточно знайдемо одного-єдиного чоловіка, якого будемо кохати”. На тих, хто не жив згідно з цими більшовицькими ідеями, чекали репресії.
В багатьох радянських містах Комісаріати Свобідної Любові різками та батогами карали тих жінок, які відмовлялися мати статеві стосунки з чоловіками, що їх визначали дані Комісаріати. Такий широкий план побудови нової моралі швидко приніс відповідні плоди, які проявилися в різкому падінні природного приросту населення і старінні суспільства. Великою проблемою в СРСР були також діти, позбавлені як батьків, так і матерів, через що їх називали „нічиїми”. Вже в 1922 році на „батьківщині світового пролетаріату” „нічиїх дітей” було аж 7 мільйонів. Позбавлені рідної домівки, ці діти ставали тягарем для держави, заселяли дитячі будинки, або з вуличних „тусовок” потрапляли в колонії для неповнолітніх. Перед радянською державою стояла перспектива швидкого занепаду.
 |
| Рожевий серп і молот |
В такій ситуації більшовицька Росія не тільки не могла претендувати на завоювання нових територій, але й серйозно могла побоювалася того, щоб самій не стати чиєюсь здобиччю. В 1934 році законодавство СРСР повернулося до заборони абортів і гомосексуалізму. Однак покарання за вбивство ненароджених дітей в Радянському Союзі не протрималося надто довго. В 1955 році радянське законодавство знову легалізувало аборти за бажанням жінки. Після 1955 року проабортне законодавство було введене в інших країнах східного блоку. Абортне людиновбивство було не лише законно санкціонованим, воно також стало позитивним героєм комуністичної пропаганди. Це приносило свої результати. В ментальності суспільств, в яких панував комунізм, поступово прижилося переконання, що аборт є одним із засобів контрацепції або хірургічним втручанням.
В Югославії право на вбивство власної ненародженої дитини було навіть записане в конституції. Комуністичний Китай сьогодні є прикладом держави, в якій аборти є не лише легальними і схвалюваними, але й примусовими. В цій країні щодо сімей, які не погоджуються на офіційно пропаговану модель „2+1”, застосовують різні репресії: починаючи від позбавлення місця праці і помешкання і закінчуючи засланнями в концентраційні табори. Винятком в пропагуванні комуністичної проабортивної позиції є Румунія, де з 1967 року вбивство ненароджених дітей вважається злочином.
Ставлення комуністичного уряду до сексуальної розбещеності – це окреме питання.
Навчені досвідом більшовики повернулися, щоправда, до більш традиційних і суворіших приписів у цій сфері, однак це повернення було лише частковим і вибірковим. Наприклад, якщо стосовно гомосексуалізму комуністи переважно застосовували політику, що коливалася між обмеженою юридичною толерантністю (як це було в Польській Народній Республіці, де самі гомосексуальні акти не були карані, зато офіційне функціонування клубів і часописів, що пропагували це збочення, було просто немислиме) та цілковитою забороною (як в СРСР і НДР, у яких спійманих на подібних вчинках карали ув’язненням), то розпуста і подружня зрада були цілковито безкарні і легальні.
Так само законодавство щодо розлучень в комуністичних країнах належало до найбільш ліберальних у світі. Моральна цензура в комуністичних країнах не було суворою. В Польщі, наприклад, порнографія була заборонена, однак існував не один виняток. В 60-тих роках високотиражний журнал „Форум” передруковував фотографії з західних порножурналів (між іншим з „Playboy”), а у 80-тих роках комуністична влада толерантно ставилася до неофіційного продажу порнографії. Такі матеріали без великих зусиль можна було придбати на базарах або місцях вуличної торгівлі. В громадському телебаченні з’являлися еротичні програми, а в популярній пресі були публіковані так звані „жіночі акти”, а також уривки непристойних повістей, таких як „Коханець леді Четерлей” чи „Камасутра”.
Крім цього, протягом десятиліть в Польській Народній Республіці свободою втішалося й інше „сміття” поп-культури: поп-рок (під кінець 60-тих виступав в нас навіть „Rolling Stones”), дискотеки, фільми низької якості, що пропагували насильство або моральний лібертинізм. Така поблажливість комуністичної влади до пропаганди неморальності викликала численні і рішучі протести з боку Церковної влади. Так, наприклад, у 1970 році польські єпископи звертали увагу на „виразно перебільшену еротизацію масової культури, а навіть порнографію” в Польській Народній Республіці. У свою чергу в 1977 році Єпископат Польщі звинуватив власників засобів масової інформації в наміреному розповсюдженні антивиховних моделей „сучасної сім’ї”, а серед них – у пропагуванні серед жінок зразків, несумісних з материнством. Ще гірше виглядала ситуація в Югославії, де до перегляду порнофільмів допускали навіть 12-літніх дітей.
Рожево-червона інвазія
Ланцюгова реакція скасування покарань та легалізації порушень проти V і VI заповідей Декалогу в демократичних країнах Заходу почала набирати серйозних темпів щойно в 70-х роках минулого століття. Це збіглося з підсиленням комуністичної інфільтрації, якій були піддані західні народи. Молодіжні бунти, які пройшли в США та країнах Західної Европи наприкінці 60-х років, в ідеологічному значенні були мішаниною різновидів комунізму-марксизму, лєнінізму, троцкізму і маоізму.
Не таємниця, що саме розвідувальні служби держав Східного блоку великою мірою надихали тогочасні контркультурні рухи. Якраз ці крайньо ліві молодіжні рухи стали головним рушійним мотором сексуальної революції. Західні комуністичні партії активно підтримували втілення в життя лозунгів моральної революції. Радикальна лівиця особливо притягувала середовища гомосексуалістів. Гаррі Гей (Harry Hay), піонер руху войовничих гомосексуалістів, мав немалий стаж в американській комуністичній партії. Ґій Окенґем (Guy Hocquenghem), один з найдовше діючих гомосексуальних активістів, міг похвалитися своїм членством в UEC („Союз Студентів Комуністів”) та співпрацею з троцкістським JCRC („Молоді Комуністичні Революціоністи”). До інших відомих діячів, які поширювали більшовицькі ідеї, належав між іншим італійський режисер П’єр Павло Пассоліні (Pier Paulo Passolini).
Зрештою, мистецькі середовища, які не палають великою любов’ю до традиційних моральних та релігійних цінностей, віддавна були прихильниками лівих рухів, серед них – також комуністів. У свою чергу, відомий продуцент фільмів Джек Ворнер (Jack Warner) говорив, що серед акторів та режисерів є багато комуністів. Актор Адольф Менжу (Adolphe Menjou) зовсім не перебільшував, коли назвав Голівуд „одним з головних центрів більшовизму в США”.
Мірослав Сальвовскі
„Źródło”, styczeń 2006, nr 1 (731) s. 14-15.
З польської переклала Галина Кришталь
.jpg)
.JPG)
.jpg)
.jpg)
