Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату
Показ дописів із міткою миряни. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою миряни. Показати всі дописи

понеділок, 11 листопада 2013 р.

Климишин Іван Антонович, Професор

Професор Іван Климишин серед сучасних дослідників Всесвіту, поза сумнівом, — «зірка» першої наукової величини. У 60–х роках минулого століття він увів у теорію астрофізики показник адіабати газовипромінювання, відомий у науковому світі як «коефіцієнт Климишина». За його підручником астрономії навчаються студенти вітчизняних вишів. Укладена ним «Історія астрономії» — одна з кращих праць цієї тематики від давніх до теперішніх часів. Він — автор дуже точних календарів та карт зоряного неба. На цьому й зупинимося, бо професор Климишин дуже не любить вихвалянь на свою адресу. Про це знають навіть американці.  

Нагородні цяцьки — не для професора Климишина 

Біографічний інститут США тричі — в 1994–му, 1995–му та 2000–му — визнавав його людиною року. Із–за океану українському професорові листовно повідомили: якщо він хоче отримати диплом–підтвердження, то хай надішле 180 доларів. Він відповів їм майже так, як запорожці — турецькому султану, себто ледь не послав до дідька лисого. Усілякі номінаційні брязкальця всесвітньо відомий учений сприймає з іронією. Щодо них навіть виробив афористичну «протиотруту». Любить повторювати: «Титули придумали раби, а присвоюють їх осли».

Автор цих рядків про неї ще не знав, тому, фотографуючи Івана Антоновича вдома біля шафи, туго набитої його друкованими працями, напівжартома зауважив, що в академіка все повинно бути прекрасним. Господар відразу насторожився: «Не називайте мене академіком».

— «Чому?» — дивуюся всерйоз, адже офіційно він — дійсний член Академії педагогічних наук України. «Я професор. І цього достатньо. Не колекціоную звань і відзнак, бо вони ні про що не свідчать. Абсолютних мудреців немає. Кожна людина щодня має право п’ять хвилин бути дурнем, але не більше», — вже з посмішкою додає господар.



Коли до його 75–річчя готували подання з наміром нагородити другим орденом, відмовився. «Мені, — сказав, — додаткова цяцька не потрібна. Якби нагородження супроводжувалося грантом на видання підручника — інша річ». Із Іваном Антоновичем ми не бачилися цілих 15 років. Тож я відразу поцікавився, що значимого за цей час відбулося в його житті?

Чутки про вирахувану дату смерті дещо перебільшені 

 — Передусім — бороду відпустив, — пан професор без жартів не може. — Трохи ще книжок написав. 12 разів опинявся у стані глибокої непритомності. У 2005–му лікарі констатували ішемічний інсульт. А півтора року тому, як з’ясувалося, я пережив клінічну смерть. Та себе не жалію. Все минуле літо з четвертої ранку до вечора працював над книжками на батьківському хуторі, на межі Волині та Галичини. Там майже ніхто не відволікав від роботи, бо Бог — високо, а ректор — далеко. До кінця серпня відчув повне психічне і фізичне виснаження. Тоді повертаюся до Івано–Франківська.

 — Дякували в рідному селі й цього літа? 

— натякаю на давню розповідь Івана Антоновича про його традиційну духовну практику. — Аякже. Дякую з одинадцяти років. В останній день квітня 1944–го (це була друга неділя після Великодня) я зайшов до церкви, де мій дядько був дяком. Він зрадів: «Або біжи до мене додому по окуляри, бо я їх там забув, або читай Святе письмо». Я обрав другий варіант. Відтоді часто прислуговував священикові під час Служб Божих. І в солідному професорському віці не оминаю такої нагоди, коли навідуюся в рідні краї.

 — Іване Антоновичу, чи то правда, що ви вирахували з точністю до одного дня дату свого прощання з білим світом? — Це жарт, з якого одне видання зробило сенсацію. У молоді роки я захворів на важку форму туберкульозу і ще тоді вичерпав ліміт медпрепаратів. Тому здався на милість Божу і за порадою лікарів почав оздоровлюватися гірськими мандрівками. Обійшов усі вершини Карпат, крім Дрофи та Близниці. Вісім разів був на Говерлі. У розмові з однією журналісткою якось зауважив, що чоловіки по батьковій лінії в нашому роду зазвичай доживають до 82–х років, а я випрошу в Господа ще півроку на завершення наукової спадщини.

Отже, жартома сказав, що помру не раніше 17 липня 2015–го. В газеті це всерйоз подали як математично обґрунтовану дату моєї смерті. Та, мабуть, Всевишньому ще потрібне моє перебування на цьому світі, бо чим ближче до фінішу, тим більше хочеться зробити.

Як довго чекати сонета від мавпи 

 — Після цьогорічного п’ятого перевидання вашої книжки «Вчені знаходять Бога» інтернет аж «перегрівся» від численних повідомлень про те, що ви знайшли (в інших варіантах — вивели чи почерпнули в невідомого автора) «формулу Бога» або «формулу Творця». Проте самої формули немає. Це щось абстрактне? — Журналістки (а чомусь із ними найчастіше зводить мене доля) бувають дуже чарівними, та інколи не дуже розуміють суть порушеної проблеми.

Я не винайшов ніякої «формули Творця», як це заладили повторювати ЗМІ. Цей термін придумали ваші брати по перу в березні 2008–го після нагородження польського вченого–космолога й теолога Міхала Геллера Темплтонівською премією. Хоча сам лауреат зауважував, що йдеться не про якусь формулу, а про сукупність математичних співвідношень, що віддзеркалюють суть фізичних законів, які описують будову й розвиток Всесвіту та його частин. Для популярного пояснення цієї проблеми я запропонував формулу, зрозумілу навіть школяреві: W=m\n.

Проілюструю простеньким прикладом. Покладіть у миску 5 яблук, 5 слив і 5 груш. Скільки комбінацій можна скласти з цих плодів, аби вони не повторювалися? Ви навіть не уявляєте, яке це неймовірно велике число.

 — І що воно доводить? 

 — Що, як написав у своїй книзі «Всесвіт. Життя. Розум» видатний астрофізик Йосип Шкловський ще в 1962 році, «легше мавпі, сидячи за друкарською машинкою, відтворити 66–й сонет Шекспіра, ніж природі змонтувати лише одну молекулу ДНК». Я був добре знайомий з Йосипом Самуїловичем і на конференції в Тарту читав цю книгу ще в рукописі. Згодом і сам задумався: а справді, скільки часу треба мавпі, аби спонтанно надрукувати той сонет, приміром, у перекладі Дмитра Паламарчука. Якщо до 33 літер української абетки додати хоча б ще два знаки — кому та інтервал, — то отримаємо m=35. n— це 446 знаків сонета в українському перекладі.

Отже, мавпа всі 446 разів може натискати літеру «а», може 445 разів «а» й один раз — «б» і т.д. Із усього розмаїття варіантів, а їх загалом має бути W=m у ступені n, лише один повністю відтворює текст сонета. Помноживши 35 на себе 446 разів, ми отримаємо астрономічну цифру. Якщо мавпа в шаленому темпі вдарятиме по клавіатурі 10 разів за секунду, то їй над відтворенням сонета без перепочинку довелося б працювати кількість років, що дорівнює одиниці з 680 нулями. За цією формулою, знаючи біологію на рівні шкільної програми, учень може довести, що сліпоглухонімій природі, аби «змонтувати» лише один білок із 20 амінокислот, потрібно «перепробувати» кількість варіантів, що дорівнює одиниці з 300 нулями.

Про і контра Творця 

 — У книжці «Вчені знаходять Бога» ви цитуєте світових авторитетів із різних галузей науки, зокрема — висловлювання 50 лауреатів Нобелівської премії. Чи є серед відомих учених особистості, які категорично заперечують існування Вищого розуму? 

 — Так, були і є. Приміром, відомий радянський і російський фізик–теоретик Віталій Гінзбург, лауреат Нобелівської премії (2003 рік), на запитання «Хіба може сучасний вчений бути віруючим?» відповів: «Мені здається, що це — якесь роздвоєння особистості. Я навіть припустити не міг, що серед учених можуть бути віруючі». Такі висновки він зробив на межі ХХ і ХХІ століть. Німецький біолог Ернст Геккель (1834—1919) — фанатичний прихильник Дарвінової теорії еволюції, взагалі вважав, що «Там, де починається містичне вірування, там закінчується справжня наука». Проте за соціологічними дослідженнями, чотири з п’ятьох сучасних американських професорів вважають себе віруючими людьми.

 — В українській школі дарвінізм і нині — непохитне вчення. Ваші праці щодо пошуків першооснов буття спрямовані на послаблення його позицій ? 

 — Не маю жодного наміру «виставляти мавпу» за шкільний поріг. Учням поки що вкладають у голови лише еволюційну теорію, яка твердить, що природа сама створила живі організми, людину зокрема. Я ж хочу, щоб діти знали й іншу точку зору щодо походження світу в цілому і нашої появи на цій Землі. Тобто природа не могла самотужки все це зліпити, бо їй не вистачило б ні часу, ні матеріалу. І це не Климишин сказав. Як влучно зауважив видатний англійський астроном Фред Хойл: «Та не мучилася природа наосліп, бо Надінтелект від початку дав їй програму».

ДОСЬЄ «УМ» Климишин Іван Антонович Народився 17 січня 1933 року в селі Кутиска Лановецького району на Тернопіллі. Професор Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, доктор фізико–математичних наук. Автор 75 монографій (враховуючи перевидання) та науково–популярних книг із космічної газодинаміки, історії та теорії календаря, історії астрономії, окремих аспектів релігієзнавства. Прихожанин, чтець в храмі Української Автокефальної Православної Церкви.

За матеріалами Україна Молода

вівторок, 17 вересня 2013 р.

В Івано-Франківську прочитають лекції з біоетики

Громадська організація „Івано-Франківський Християнський Рух за Життя” спільно з Івано-Франківським національним медичним університетом з благословення Архиєпископа і Митрополита Івано-Франківського Кир Володимира Війтишина проводить цикл тематичних лекцій, присвячених проблемам біоетики за участю професора моральної філософії, біоетики та філософської антропології Римського Європейського університету Клавдії Наваріні.

Лекції відбуватимуться в Івано-Франківському обласному клінічному фтізіопульмонологічному центрі, вул. І Франка, 17 (Лекційна аудиторія) 25-29 вересня 2013 р (16:00-19:00). Вхід – добровільна пожертва (в будь-якому розмірі). Вітається попередній запис та реєстрація учасників, що передбачає отримання сертифікату Папського Римського університету „Regina Apostolorum”.

Реєстраційний внесок 70 грн, зібрані кошти спрямовуються на виготовлення сертифікатів, а також, як і добровільні пожертви, на покриття витрат, пов'язаних з перельотом та перебуванням проф. Клаудії Наваріні в Івано-Франківську. За потреби, родини III чину Воплоченого Слова радо приймуть на ночівлю учасників. Просимо зголошуватись. 

Координатор - голова ГО "Івано-Франківський християнський рух за життя" Любомир Стринаглюк. Телефони: 0509647015, 0673441995.


ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ЛЕКЦІЙ КЛАВДІЇ НАВАРІНІ 
(Івано-Франківськ 25-29 вересня) 16.00-19.00 вул. Івана Франка, 17 
Лекційна аудиторія Обласний клінічний фтізіопульмонологічний центр 


25 вересня. Коротка історія біоетики. Поняття та визначення. Опис: Офіційно біоетика бере свій початок з 1970 року з виходом статті онколога В. Ресселера Поттера. Він підняв питання про поєднання етики з новими технологіями та медичними дослідженнями. Проте основа біоетики та її проблематика були відомими уже багато років, зокрема у сфері лікування та допомоги людям у традиціях Західної культури, в тому числі і християнської. Біоетику характеризують багатьма способами: згідно з деякими авторами, це самостійна наука, яка вивчає етичні проблеми, пов’язані з людським здоров’ям та біологічними вченнями; згідно з іншими – це частина етики, яка в більшій мірі розглядає проблеми початку та кінця життя. 

26 вересня. Моделі біоетики. Значення людських страждань в межах біоетичних проблем кінця життя людини. Опис: Деякі біоетичні теорії були розвинені на основі різних роздумів про людське життя та моральні цінності. Серед інших була виділена утилітарна модель, соціобіологічна модель, принципізм і персоналізм. Остання, здається, найкраще висвітлює основні риси та потреби людської природи, хоча це має назву трикутного методу. Він дозволяє глибоко вникнути у процес тілесних страждань разом із душевними аспектами і дає повне усвідомлення біоетичних можливостей людини, а особливо явища евтаназії. 

27 вересня. Коли починається життя людської істоти? Опис: І з біологічної, і з філософської точи зору беззаперечним фактом є те, що людське життя починається з зачаття: в цілому, біологія довела, що людське життя починається із запліднення, а філософія пояснює, що кожне людське життя повинне розцінюватися як поява особи. Все-таки, були зроблені певні спроби відкинути цей факт, висвітлювалась концепція перед-зиготи і перед-ембріона або наголошувалось на прогресивних здатностях зародка , таких як відчуття болю чи задоволення, життєздатності плоду, «зародження мозку» і т.д. 

28 вересня. Контрацепція. Аборт та постабортний період. Опис:Людська статева відмінність дає привід для обмірковування відмінностей між жінкою та чоловіком, значення любові як дару, унікальної ролі людської істоти серед інших створінь. Контрацепція, в основному, знижує потенціал сексуальних відносин в рамках взаємного кохання, спілкування, відкритості до життя, пропонуючи ілюзію свободи. Деякі контрацептиви взагалі спричиняють приховані аборти, так як вони втручаються в розвиток людського ембріона, а не в процес запліднення. Добровільний аборт може бути найболючішим досвідом в житті жінок, тому що вони зазвичай усвідомлюють, що аборт – це припинення життя їхньої ще не народженої дитини. Відповідно до сучасних досліджень, наслідки аборту не залежать від періоду вагітності і від використаного методу (хірургічного чи хімічного).

29 вересня. Запліднення в пробірці. Клонування людини і дослідження стовбурових клітин. Опис: Деякі люди вважають, що методи штучного відтворення життя можуть захистити саме життя, тому що вони можуть стати опорою для материнства і батьківства. Це твердження суперечить фактові, що такі методи рідко бувають успішні. Переважна більшість ембріонів у пробірці можуть загинути у фазі імплантації. Більше того, говорячи про запліднення in vitro, часто ембріон розуміють не як дитину, а як об'єкт. Штучне запліднення спермою чи пересадка яйцеклітин викликають ще складніші проблеми, тому що весь сенс сім'ї знаходиться під загрозою. 

Біографічна довідка: 

Клаудія Наваріні. Дата народження: 25 червня 1968 Вчений ступінь: доктор філософії. Вчений з моральної філософії у школі психології в Римському Європейському університеті (UER) з 2008 року; Професор моральної філософії, біоетики та філософської антропології в Римському Європейському університеті з 2005/2006 навчального року, Координатор Центру гуманітарної освіти з 2009 року, координатор центру біоетики та психології з 2010 року. Професор біоетики (зокрема, питання кінця життя; дослідження стовбурових клітин; догляд за невиліковно хворими дітьми) у Папському університеті (Ateneo Pontificio Regina Apostolorum) з 2001 року; дослідницький грант у Італійському Національному інституті здоров’я з 2001 по 2008 рік; дослідницький грант у школі Католицького університету біоетики в Римі з 1998 по 2005 рік; чотирирічний ступінь кандидата філологічних наук в Католицькому університеті у Мілані з 1993 по 1998; магістр біоетики при Католицькому університеті у Римі та при Папському інституті Іоана Павла II з 1996 по 1998; Навчання, викладання і дослідницька діяльність з питань етики, комунікацій та семіотики в Університеті Торонто, Канада, 1996 рік; філософський ступінь (110 нагород з відзнакою, cum laude) в Католицькому університеті у Мілані в 1992 році.

середа, 4 вересня 2013 р.

Георгій Григорович Карпов і його "Записка"

Сьогодні мало хто пам'ятає ім'я Георгія Григоровича Карпова, але свого часу влада його і вплив у Церкві були величезні. Незважаючи на слова Сталіна, що він не повинен стати обер-прокурором, фактично, він ним був. Кілька слів потрібно сказати про цю людину. Георгій Карпов народився у Кронштадті в сім'ї червонодеревника ( батько брав участь в оформленні кронштадтського Морського собору) . Закінчив семінарію, але чомусь обрав світський шлях - пішов працювати механіком на завод.

У 20- му році вступив у партію , в 22- му вступив на роботу в ВЧК (йому було 24 роки ), потім НКВС. Відрізнявся особливою жорстокістю на допитах, любив тортури. Звірствував у Пскові , де був начальником Львівського райвідділу НКВС. Здійснював масові арешти невинних громадян, фальсифікував протоколи допитів заарештованих. У 1941 році навіть було відкрито кримінальну справу з приводу звірств колишнього семінариста, його колег арештували , але сам Карпов вийшов чистим, справу проти нього закрили , а його самого перевели до Москви в центральний апарат НКВС.

Далі почалася війна , яка все приховала на якийсь час. Війну працівник центрального апарату почав майором НКВД, закінчив генерал -майором. Був нагороджений орденом Леніна і Трудового Червоного прапора . У 1943 році відбулася обговорювана нами зустріч. Садист - семінарист став "обер-прокурором" і митрополити "вельми доброзичливо " прийняли його кандидатуру. Подальше листування показує , що між Карповим і членами Синоду встановилися самі теплі дружні стосунки. Потім Карпову пред'являли звинувачення в дуже тісних відносинах і дуже дорогих подарунках, які він передавав членам Синоду та працівникам Патріархії.

Георгій Григорович Карпов і його "Записка"
Наприклад, в 1949 році подарував митрополиту Алексію телевізор (!) За чотири тисячі рублів. Коли в 1956 році почалася нова Хрущовська кампанія проти Церкви, Карпова звинуватили в тому, що він " скочувався найчастіше на позиції обслуговування церковних організацій" , пригадали псковський період, вигнали з партії (правда через кілька місяців відновили , "враховуючи давність вчинених ним проступків і позитивну роботу в наступні роки" ) , але в 1960-му все-таки зняли з усіх посад і відправили на заслужений відпочинок. Карпов прожив сім років на пенсії і в 69 років преставився . Похований на Новодівичому кладовищі.

Ось така доля у сина тесляра з Кронштадта, семінариста, котрий без малого 20 років управляв Московською Патріархією. Сталін не довів до кінця свій план церковних реформ. Наприклад, не був реалізований великий архітектурний проект - патріарший палац у Москві. Війна з палацами вже пішла в історію, але слово залишалося з негативним відтінком. Царським і князівським палацам протиставили Палаци Рад і культури, а от особистих палаців, звичайно, бути не могло. Проте патріарший будинок повинен був називатися саме палацом.

Планувалося побудувати його у вигляді гігантської літери "П " ( Патріарх , Патріархія ) . У горизонтальній перекладині повинен бути сам палац Патріарха і приміщення для Синоду. В одній вертикальній планці - московська духовна академія та семінарія (вона повинна була бути саме в Москві) , а в іншій - ВЗЦЗ і Видавництво Московської Патріархії. Проект був створений, але будівлю так і не побудували.

Потім була невдала спроба перенести центр вселенського Православ'я в Москву, побудувати новий православний Ватикан , який буде керувати духовним життям громадян у всіх завойованих європейських країнах і спроба руками Церкви впливати на політику безлічі різних країн. Щось вдалося, щось ні. Але почалося все в ніч з 3-го на 4-е вересня. З чим я всіх причетних і вітаю. 

Підготував Г.Гупало. (Москва)


Записка полковника государственной безопасности Г.Г. Карпова о приеме И.В. Сталиным иерархов Русской православной церкви (РПЦ) г. Москва 4 сентября 1943 г. СЕКРЕТНО

4.09.43 г. я был вызван к товарищу Сталину, где мне были заданы следующие вопросы: а) что из себя представляет митрополит Сергий (возраст, физическое состояние, его авторитет в церкви, его отношение к властям); б) краткая характеристика митрополитов Алексия и Николая; в) когда и как был избран в патриархи Тихон; г) какие связи Русская православная церковь имеет с заграницей; д) кто являются патриархами Вселенским, Иерусалимским и другими; е) что я знаю о руководстве православных церквей Болгарии, Югославии, Румынии; ж) в каких материальных условиях находятся сейчас митрополиты Сергий, Алексий и Николай; з) количество приходов православной церкви в СССР и количество епископата. После того, когда мною были даны ответы на вышеуказанные вопросы, мне было задано три вопроса личного порядка: а) русский ли я; б) с какого года в партии; в) какое образование имею и почему знаком с церковными вопросами 

1. После этого т. Сталин сказал: — Нужно создать специальный орган, который бы осуществлял связь с руководством церкви. Какие у вас есть предложения? Оговорившись, что к этому вопросу не совсем готов, я внес предложение организовать при Верховном Совете СССР отдел по делам культов и исходил при этом из факта существования при ВЦИКе постоянно действующей Комиссии по делам культов. Тов. Сталин, поправив меня, сказал, что организовывать комиссию или отдел по делам культов при Верховном Совете Союза ССР не следует, что речь идет об организации специального органа при Правительстве Союза и речь может идти об образовании или комитета, или совета. Спросил мое мнение. Когда я сказал, что затрудняюсь ответить на этот вопрос, т. Сталин, несколько подумав, сказал: 

1) надо организовать при Правительстве Союза, т. е. при Совнаркоме, Совет, который назовем Советом по делам Русской православной церкви; 
2) на Совет будет возложено осуществление связей между Правительством Союза и патриархом; 
3) Совет самостоятельных решений не принимает, докладывает и полу-чает указания от Правительства 

2. После этого т. Сталин обменялся мнениями с тт. Маленковым, Берия по вопросу, следует ли принимать ему митрополитов Сергия, Алексия, Николая, а также спросил меня, как я смотрю на то, что Правительство примет их. Все трое сказали, что они считают это положительным фактом. После этого тут же, на даче т. Сталина, я получил указание позвонить митрополиту Сергию и от имени Правительства передать следующее: «Говорит с Вами представитель Совнаркома Союза. Правительство имеет желание принять Вас, а также митрополитов Алексия и Николая, выслушать Ваши нужды и разрешить имеющиеся у Вас вопросы. Правительство может Вас принять или сегодня же, через час-полтора, или если это время Вам не подходит, то прием может быть организован завтра (в воскресенье) или в любой день последующей недели». 

Тут же в присутствии т. Сталина, созвонившись с Сергием и отрекомендовавшись представителем Совнаркома, я передал вышеуказанное и попросил обменяться мнениями с митрополитами Алексием и Николаем, если они находятся в данное время у митрополита Сергия. После этого доложил т. Сталину, что митрополиты Сергий, Алексий и Николай благодарят за такое внимание со стороны Правительства и хотели бы, чтобы их приняли сегодня. Двумя часами позднее митрополиты Сергий, Алексий и Николай прибыли в Кремль, где были приняты т. Сталиным в кабинете Председателя Совнаркома Союза ССР. На приеме присутствовали т. Молотов и я. Беседа т. Сталина с митрополитами продолжалась 1 час 55 минут. 

Тов. Сталин сказал, что Правительство Союза знает о проводимой ими патриотической работе в церквах с первого дня войны, что Правительство получило очень много писем с фронта и из тыла, одобряющих позицию, занятую церковью по отношению к государству. Тов. Сталин, коротко отметив положительное значение патриотической деятельности церкви за время войны, просил митрополитов Сергия, Алексия и Николая высказаться об имеющихся у патриархии и у них лично назревших, но не разрешенных вопросах. Митрополит Сергий сказал т. Сталину, что самым главным и наиболее назревшим вопросом является вопрос о центральном руководстве церкви, т. к. почти 18 лет [он] является патриаршим местоблюстителем и лично думает, что вряд ли есть где столь продолжительные вреды [трудности], что Синода в Советском Союзе нет с 1935 г., а потому он считает желательным что[бы] Правительство разрешило собрать архиерейский Собор, который и изберет патриарха, а также образует орган в составе 5–6 архиереев. 

Митрополиты Алексий и Николай также высказались за образование Синода и обосновали это предложение об образовании как наиболее желае-мую и приемлемую форму, сказав также, что избрание патриарха на архие-рейском Соборе они считают вполне каноничным, т. к. фактически церковь возглавляет бессменно в течение 18 лет патриарший местоблюститель митро-полит Сергий. Одобрив предложения митрополита Сергия, т. Сталин спросил: 

а) как будет называться патриарх; 
б) когда может быть собран архиерейский Собор; 
в) нужна ли какая помощь со стороны Правительства для успешного проведения Собора (имеется ли помещение, нужен ли транспорт, нужны ли деньги и т. д.). 

Сергий ответил, что эти вопросы предварительно ими между собой обсуждались и они считали бы желательным и правильным, если бы Правительство разрешило принять для патриарха титул патриарха Московского и всея Руси, хотя патриарх Тихон, избранный в 1917 г. при Временном правительстве, назывался «патриархом Московским и всея России». Тов. Сталин согласился, сказав, что это правильно. 

На второй вопрос митрополит Сергий ответил, что архиерейский Собор можно будет собрать через месяц, и тогда т. Сталин, улыбнувшись, сказал: «А нельзя ли проявить большевистские темпы?» Обратившись ко мне, спросил мое мнение, я высказался, что если мы поможем митрополиту Сергию соответствующим транспортом для быстрейшей доставки епископата в Москву (самолетами), то Собор мог бы быть собран и через 3–4 дня. После короткого обмена мнениями договорились, что архиерейский Собор соберется в Москве 8 сентября. 

На третий вопрос митрополит Сергий ответил, что для проведения Собора никаких субсидий от государства они не просят. 

Вторым вопросом митрополит Сергий поднял, а митрополит Алексий развил вопрос о подготовке кадров духовенства, причем оба просили т. Сталина, чтобы им было разрешено организовать богословские курсы при некоторых епархиях. Тов. Сталин, согласившись с этим, в то же время спросил, почему они ставят вопрос о богословских курсах, тогда как Правительство может разрешить организацию духовной академии и открытие духовных семинарий во всех епархиях, где это нужно. Митрополит Сергий, а затем еще больше митрополит Алексий сказали, что для открытия духовной академии у них еще очень мало сил и нужна соответствующая подготовка, а в отношении семинарий — принимать в них лиц не моложе 18 лет они считают неподходящим по времени и прошлому опыту, зная, что, пока у человека не сложилось определенное мировоззрение, готовить их в качестве пастырей весьма опасно, т. к. получается большой отсев, и, может быть, в последующем, когда церковь будет иметь соответствующий опыт работы с богословскими курсами, встанет этот вопрос, но и то организационная и программная сторона семинарий и академий должна быть резко видоизменена. Тов. Сталин сказал: «Ну, как хотите, это дело ваше, а если хотите богословские курсы, начинайте с них, но Правительство не будет иметь возражений и против открытия семинарий и академий». 

Третьим вопросом Сергий поднял вопрос об организации издания журнала Московской патриархии, который бы выходил один раз в месяц и в кото-ром освещались бы как хроника церкви, так и статьи и речи богословского и патриотического характера. Тов. Сталин ответил: «Журнал можно и следует выпускать». Затем митрополит Сергий затронул вопрос об открытии церквей в ряде епархий, сказав, что об этом перед ним ставят [вопросы] почти все епархи-альные архиереи, что церквей мало и что уж очень много лет не открываются. При этом митрополит Сергий сказал, что он считает необходимым предоставить право епархиальному архиерею входить в переговоры с гражданской властью по вопросу открытия церквей. Митрополиты Алексий и Николай поддержали Сергия, отметив при этом неравномерность распределения церквей в Советском Союзе и высказав пожелание в первую очередь открывать церкви в областях и краях, где нет совсем церквей или где их мало. Тов. Сталин ответил, что по этому вопросу никаких препятствий со стороны Правительства не будет. 

Затем митрополит Алексий поднял вопрос перед т. Сталиным об освобождении некоторых архиереев, находящихся в ссылке, в лагерях, в тюрьмах и т. д. Тов. Сталин сказал им: «Представьте такой список, его рассмотрим». Сергий поднял тут же вопрос о предоставлении права свободного проживания и передвижения внутри Союза и права исполнять церковные службы бывшим священнослужителям, отбывшим по суду срок своего заключения, т. е. вопрос был поднят о снятии запрещений, вернее, ограничений, связанных с паспортным режимом. Тов. Сталин предложил мне этот вопрос изучить. 

Митрополит Алексий, попросив разрешения у т. Сталина, специально остановился на вопросах, имеющих отношение к церковной кассе, а именно: 

а) митрополит Алексий сказал, что он считает необходимым предоставление епархиям права отчислять некоторые суммы из касс церквей и из касс епархий в кассу центрального церковного аппарата для его содержания (патриархия, Синод), и в связи с этим же митрополит Алексий привел пример, что инспектор по административному надзору Ленсовета Татаринцева такие отчисления делать не разрешила; 

б) что в связи с этим же вопросом он, а также митрополиты Сергий и Николай считают необходимым, чтобы было видоизменено Положение о церковном управлении, а именно чтобы священнослужителям было дано право быть членами исполнительного органа церкви. Тов. Сталин сказал, что против этого возражений нет. Митрополит Николай в беседе затронул вопрос о свечных заводах, зая-вив, что в данное время церковные свечи изготовляются кустарями, продажная цена свечей в церквах весьма высокая и что он, митрополит Николай, считает лучшим предоставить право иметь свечные заводы при епархиях. Тов. Сталин сказал, что церковь может рассчитывать на всестороннюю поддержку правительства во всех вопросах, связанных с ее организационным укреплением и развитием внутри СССР, и что, как он говорил об организации духовных учебных заведений, не возражая против открытия семинарий в епархиях, так не может быть препятствий и к открытию при епархиальных управлениях свечных заводов и других производств. 

Затем, обращаясь ко мне, т. Сталин сказал: «Надо обеспечить право архиерея распоряжаться церковными суммами. Не надо делать препятствий к организации семинарий, свечных заводов и т. д.». Затем т. Сталин, обращаясь к трем митрополитам, сказал: «Если нужно сейчас или если нужно будет в дальнейшем, государство может отпустить соответствующие субсидии церковному центру». После этого тов. Сталин, обращаясь к митрополитам Сергию, Алексию и Николаю, сказал им: «Вот мне доложил т. Карпов, что вы очень плохо живете: тесная квартирка, покупаете продукты на рынке, нет у вас никакого транспорта. Поэтому Правительство хотело бы знать, какие у вас есть нужды и что вы хотели бы получить от Правительства».

В ответ на вопрос т. Сталина митрополит Сергий сказал, что в качестве помещений для патриархии и для патриарха он просил бы принять внесенные митрополитом Алексием предложения о предоставлении в распоряжение патриархии бывшего игуменского корпуса в Новодевичьем монастыре, а что касается обеспечения продуктами, то эти продукты они покупают на рынке, но в части транспорта просил бы помочь, если можно, выделением машины. Тов. Сталин сказал митрополиту Сергию: «Помещения в Новодевичьем монастыре т. Карпов посмотрел: Они совершенно неблагоустроенны, требуют капитального ремонта, и, чтобы занять их, надо еще много времени. Там сыро и холодно. Ведь надо учесть, что эти здания построены в XVI в. Правительство вам может предоставить завтра же вполне благоустроенное и подготовлен-ное помещение, предоставив вам 3-этажный особняк в Чистом переулке, который занимался ранее бывшим немецким послом Шуленбургом. Но это здание советское, не немецкое, так что вы можете совершенно спокойно в нем жить. При этом особняк мы вам предоставляем со всем имуществом, мебелью, которая имеется в этом особняке, а для того, чтобы лучше иметь представление об этом здании, мы сейчас вам покажем план его». 

Через несколько минут представленный т. Сталину т. Поскребышевым план особняка по Чистому переулку, дом 5, с его подворными постройками и садом был показан для ознакомления митрополитам, причем было условлено, что на другой день, 4 сентября 3, т. Карпов предоставит возможность митрополитам лично осмотреть указанное выше помещение. 

Вновь затронув вопрос о продовольственном снабжении, т. Сталин сказал митрополитам: «На рынке продукты покупать вам неудобно и дорого, и сейчас продуктов на рынок колхозник выбрасывает мало. Поэтому государство может обеспечить продуктами вас по государственным ценам. Кроме того, мы завтра-послезавтра предоставим в ваше распоряжение 2–3 легковые автомашины с горючим». Тов. Сталин спросил митрополита Сергий и других митрополитов, нет ли у них еще каких-либо вопросов к нему, нет ли других нужд у церкви, причем об этом т. Сталин спросил несколько раз. Все трое заявили, что особых просьб больше они не имеют, но иногда на местах бывает переобложение духовенства подоходным налогом, на что т. Сталин обратил внимание и предложил мне в каждом отдельном случае принимать соответствующие меры проверки и исправления. 

После этого т. Сталин сказал митрополитам: «Ну, если у вас больше нет к Правительству вопросов, то, может быть, будут потом. Правительство предполагает образовать специальный государственный аппарат, который будет называться Совет по делам Русской православной церкви, и председателем Совета предполагается назначить т. Карпова. Как вы смотрите на это?» Все трое заявили, что они весьма благожелательно принимают назначение на этот пост т. Карпова. Тов. Сталин сказал, что Совет будет представлять собою место связи между Правительством и церковью и председатель его должен [докладывать] Правительству о жизни церкви и возникающих у нее вопросах. 

Затем, обращаясь ко мне, т. Сталин сказал: «Подберите себе 2–3 помощников, которые будут членами вашего Совета, образуйте аппарат, но только помните: во-первых, что вы не обер-прокурор; во-вторых, своей деятельностью больше подчеркивайте самостоятельность церкви». 

После этого т. Сталин, обращаясь к т. Молотову, сказал: «Надо довести об этом до сведения населения, так же как потом надо будет сообщить населению и об избрании патриарха». В связи с этим Вячеслав Михайлович Молотов тут же стал составлять проект коммюнике для радио и газет, при составлении которого вносились соответствующие замечания, поправки и дополнения как со стороны т. Сталина, так и отдельные со стороны митрополитов Сергия и Алексия. Текст извещения был принят в следующей редакции: 

«4 сентября с. г. у Председателя Совета Народных Комиссаров СССР т. И.В. Сталина состоялся прием, во время которого имела место беседа с патриаршим местоблюстителем митрополитом Сергием, Ленинградским митрополитом Алексием и экзархом Украины Киевским и Галицким митрополитом Николаем. Во время беседы митрополит Сергий довел до сведения Председателя Совнаркома, что в руководящих кругах православной церкви имеется намерение созвать Собор епископов для избрания патриарха Московского и всея Руси и образования при патриархе Священного Синода. Глава Правительства т. И.В. Сталин сочувственно отнесся к этим предложениям и заявил, что со стороны Правительства не будет к этому препятствий. При беседе присутствовал Заместитель Председателя Совнаркома СССР т. В.М. Молотов". 

Это извещение было опубликовано в газете «Известия» от 5 сентября 1943 г. Коммюнике было передано т. Поскребышеву для передачи в этот же день по радио и в ТАСС для напечатания в газетах. После этого т. Молотов обратился к Сергию с вопросом: когда лучше принять делегацию Англиканской церкви, желающую приехать в Москву, во главе с архиепископом Йоркским? Сергий ответил, что поскольку Собор епископов будет собран через 4 дня, значит, и будут проведены выборы патриарха, англиканская делегация может быть принята в любое время. Тов. Молотов сказал, что, по его мнению, лучше будет принять эту де-легацию месяцем позднее. 

В заключение этого приема у т. Сталина выступил митрополит Сергий с кратким благодарственным словом к Правительству и лично к т. Сталину. Тов. Молотов спросил т. Сталина: «Может, следует вызвать фотографа?» Тов. Сталин сказал: «Нет, сейчас уже поздно, второй час ночи, поэтому мы сделаем это в другой раз». Тов. Сталин, попрощавшись с митрополитами, проводил их до дверей своего кабинета. Данный прием был историческим событием для церкви и оставил у митрополитов Сергия, Алексия и Николая большие впечатления, которые были очевидны для всех, кто знал и видел в те дни Сергия и других. 

Печат. по: Одинцов М.И. Русские патриархи ХХ века. Судьбы Отечества и Церкви на страницах архивных документов. М., 1999. С. 283–291.

 _____________________________
1 С начала 20-х гг. советское государство контролировало деятельность церкви с помощью силовых ведомств, сначала ГПУ, затем НКВД. Г.Г. Карпов с 1922 г. являлся сотрудником Главного управления государственной безопасности НКВД СССР. В феврале 1941 г. включен в состав руководства одного из отделов III-го (секретно-политического) управления, в структуре которого имелось специ-альное подразделение по «борьбе с церковно-сектантской контрреволюцией». С февраля 1943 г. — полковник госбезопасности. 

2 7 октября 1943 г. Совнарком СССР утвердил Положение о Совете по делам Русской православной церкви, определявшее основные функции и задачи нового правительственного органа. В Положении, в частности, говорилось: « 1. Совет по делам РПЦ осуществляет связь между правительством СССР и пат-риархом Московским и всея Руси по вопросам Русской православной церкви… 3. На Совет по делам РПЦ возлагается: а) предварительное рассмотрение вопро-сов, возбуждаемых патриархом Московским и всея Руси и требующих разрешения правительства; б) разработка проектов законодательных актов и постановлений по вопросам Русской православной церкви, а также инструкций и других указаний по их применению и внесение их на рассмотрение СНК СССР; в) наблюдение за пра-вильным и своевременным проведением в жизнь на всей территории СССР зако-нов и постановлений правительства, относящихся к церкви; г) представление в СНК СССР заключений по вопросам Русской православной церкви, своевремен-ное информирование правительства СССР о состоянии РПЦ в СССР, ее положе-нии и деятельности на местах… 5. Совет по делам РПЦ имеет право: а) требовать от центральных и местных органов предоставления необходимых сведений и ма-териалов по вопросам, связанным с Русской православной церковью; б) образо-вывать комиссии для разборки отдельных вопросов. 6. Все центральные учрежде-ния и ведомства СССР предварительно согласовывают с Советом по делам РПЦ проводимые ими мероприятия, связанные с вопросами, относящимися к Русской православной церкви…» (ГА РФ. Ф. 6991. Оп. 2. Д. 1. Л. 11). 

3 Так в тексте. Следует читать: 5 сентября.

субота, 6 квітня 2013 р.

Учора помер Віктор Лісовол

5 квітня 2013 р. відійшов у засвіти кобзар Віктор Лісовол, автор знаменитої пісні “Наливаймо, браття, кришталеві чаші”. Віктор Лісовол народився 21 лютого 1931 р. на Полтавщині в районному центрі Семенівка. Батько Віктора – Іван Гнатович, добре співав, мав гарний баритон. Та землю і сина покинув передчасно: пішов на війну й не повернувся. Того ж 1944 року пропав на війні і Євген – старший брат майбутнього кобзаря. Найвагомішу роль у вихованні Віктора відіграла мати – Надія Сергіївна Заворотня. Вона мала дар оповідача, до того ж, знала безліч українських пісень, грала їх на гітарі. Й Віктора привчила – і до пісень, і до гітари. Оволодів він і мандоліною. Саме на ній 1953 року Віктор “вищебетав” свою першу мелодію.

Співав спочатку російською, зокрема на слова Сергія Єсеніна, відтак став автором близько десяти російських романсів. Першою українською піснею була пісня на слова Івана Драча “Та летіла гуска додому”. Дебют як бандуриста відбувся в жовтні 1971 року в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. У збірнику “50 пісень Віктора Лісовола”, який вийшов 2007 року, було представлено лише частину доробку видатного кобзаря – 50 історичних пісень, дум і пісень на слова Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Володимира Сосюри, Дмитра Луценка, Павла Тичини, Вадима Крищенка, Миколи Шудрі, Бориса Списаренка, Віктора Баранова, Дмитра Павличка, Миколи Подоляна, Євгенії Лещук, Сергія Олексієнка, Галини Маняко, Зої Ружин, Алони, Володимира Бровченка, Миколи Негоди, Володимира Морданя, Олени Матушек, Петра Кузьменка, Валерія Тарногородського, М. Михайличенка, Петра Шульги, а також обробки народних пісень.


Ось назви деяких з них: “До кобзи”, “Кину пером, лину орлом”, “Серп’яга”, “Ой під лісом та під Лебедином”, “Про Супруна”, “Про Харка”, “Про Абазина”, “З Полтавського бою”, “Та йшли наші чумаченьки”, “Козаченько впився”, “У Києві-граді дзвони задзвонили”, “Не ходи, козаче, понад берегами”, “Ой повійте, вітри, з далекого краю”, “Ой не пугай, пугаченьку”, “Сорок тисяч козаченьків ще й чотири”, “Козацька думка”, “Ой чиї то воли по горі ходили”, “Дума про отамана Зеленого”, “Про братів-отаманів Соколовських і сестру їхню отаманшу Марусю”, “Кричать сичі та чорний ворон кряче”, “Скільки літ Вкраїна-мати…”, “Як рушали козаченьки”, “Козацьке поле”, “Пущу кониченька та на яр-долину”, “Українці мої”, “Де Дніпро широкий”, “Купава”, “Чуєш, мамо, летять журавлі”, “Чебреці”, “Закрутився вихор на дорозі”, “Ой не гнися, дуб високий”, “Десь на дні мого серця”, “Чого ти мною так гордуєш?”, “І день мине, і ніч сумна розтане”, “Нащо мені женитися?”, “Кришталеві чаші”, “Вставай, народе” та інші.  

40 літ Віктор Лісовол дарував нам свої пісні. Вони розкривали українські серця, засвічували душі, допомагали відшукати в історичній пам’яті битий шлях історичних перемог і поразок, яким ходили Святослав Хоробрий, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, полковник Абазин та отаман Зелений. Недаремно Борис Списаренко у вірші, присвяченому Віктору Лісоволу, писав: А ти піснями рід козацький множ, Тоді нас буде більше, як учора, Ще й сіра зграя, безбатьківством хвора, До наших лав пригорнеться також. Даруй їм, батьку, кобзи пульс і голос І щирим словом клич у дружнє коло. Віктор Лісовол був безпосередньою, чуйною, доброю, щирою, кришталевої чистоти людиною. Один кінооператор зі Львова, знімаючи про Лісовола передачу в день його 75-ліття у мене в помешканні, сказав: “У нас, у Галичині, таких щирих людей нема”. Тепер їх немає і в нас. Прощавайте, дорогий батько-отамане!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”  
Роман КОВАЛЬ

середа, 27 лютого 2013 р.

Володимир Вікторович Бурега

Бурега Володимир Вікторович — український богослов та церковний історик, кандидат богослов'я, професор Київської духовної академії, кандидат історичних наук. Народився 24 серпня 1971 року в місті Суми. В 1996 році закінчив з відзнакою Сумський державний педагогічний університет імені А. С. Макаренка, у 2000році закінчив Московську духовну семінарію, в 2004 році закінчив Московську духовну академію, захистив кандидатську дисертацію за темою: «Православна церква у Чеських землях 1918–1938». 

Упродовж 2004–2008 років викладав у Московської духовної академії та семінарії, читав курси історії Помісних церков, Римо-Католицької Церкви Гомілетики. У вересні 2008 року був запрошений до викладання у Київську духовну академію і семінарію, з 2009 року доцент, з 2010 року проректор з науково-богословської роботи. 20 жовтня 2009 року у Інституті слов'янознавства Російської академії наук захистив кандидатську дисертацію на здобуття ступеня кандидата історичних наук за темою «Государство и Православная Церковь в Чехословакии (1918–1938)». З 2007 року член редколегії наукового порталу bogoslov.ru

Нині професор В. В. Бурега - Завідувач кафедри церковної історії КДА,  голова інформаційно-аналітичної служби Київської Митрополії.

 Бібліографія:

Православная Церковь в Чешских землях в 1918–1938 гг.: Диссертация на соискание ученой степени кандидата богословия. Сергиев Посад, 2004. Машинопись.
Государство и Православная Церковь в Чехословацкой республике (1918–1938): Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук. М., 2009. На правах рукописи.
Русский православный храм Святых апостолов Петра и Павла в Карловых Варах: К 110-летию со дня освящения. Москва, 2007. 174 с. ISBN 5-8121-0046-2. (В соавторстве с З. С. Ненашевой, Н. А. Бондаренко и Н. В. Кисельковой.)
Marek Pavel, Bureha Volodymyr. Pravoslavní v Československu v letech 1918–1953: Příspěvek k dějinám Pravoslavné církve v českých zemích, na Slovensku a na Podkarpatské Rusi. Brno: Centrum pro studium demokracie a kultury, 2008. 532 s. ISBN 978-80-7325-171-0.
Киевская Духовная Академия и Семинария. Киев, 2009. 64 с.
Государство и Православная Церковь в Чехословацкой республике (1918–1938): Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата исторических наук. М., 2009. 32 с.
Marek Pavel, Bureha Volodymyr, Danilec Jurij. Arcibiskup Sawatij (1880–1959): Nástin života a díla zakladatelské postavy pravoslavné církve v Československé republice. Olomouc, 2009. 250 s. ISBN 978-80-244-2434-7.
Дубна: в поисках синтеза // Встреча. Православный студенческий журнал. № 1 (11). 2000. С. 58-61.
Русская Прага // Встреча. Православный студенческий журнал. № 2 (12). 2000. С. 60-61.
О «горьких плодах» «Русского вестника» // Встреча. Православный студенческий журнал. № 1 (14). 2001. С. 54-57.
Проблема юрисдикции Православной Церкви в Чешских Землях в ХХ веке // Церковно-исторический вестник. № 9. М., 2002. С. 154–185.
Чехословацкая Православная Церковь: путь к автокефалии. 1945–1951 / Власть и Церковь в СССР и странах Восточной Европы. 1939–1958 (Дискуссионные аспекты). М., 2003. С. 200–219.
Бородич Вера Васильевна / Православная энциклопедия. Том VI. М., 2003. С. 86.
Бриллиантов Александр Иванович / Православная энциклопедия. Том VI. М., 2003. С. 248–249.
Бурса / Православная энциклопедия. Том VI. М., 2003. С. 380.
Святой Ростислав, князь Моравский / Поместные Православные Церкви. М., 2004. С. 505–508.
Епископ Вениамин (Федченков) и православное движение в Закарпатье первой половины 1920-х годов // Церковь и время. № 1 (26). 2004. С. 214–271.
Письмо «неизвестного» лица из Праги митрополиту Евлогию // Церковь и время. № 3 (28). 2004. С. 247–258.
Особенности богослужебной жизни Православной Церкви в Чешских землях // Церковь и время. № 4 (29). 2004. С. 250–269.
Епископ Сергий (Королев) и процесс становления русского эмигрантского прихода в Праге (1922–1923) / Хранители веры православной. Из жизни двух представителей Русской Православной Церкви в Чехии — священника Николая Рыжкова и владыки Сергия. Прага, 2004. С. 72-82.
O kanonické jurisdikci Pravoslavné církve v Českých zemích (1923–1925) // Dobrý Pastýř: Brněnský pravoslavný věstník. Č. 10. Prosinec 2005. S. 22-25.
«Дело Касицына», или Полемика о возможном переезде Московской духовной академии из Сергиева Посада в Москву в конце 1860-х годов // Богословский вестник, издаваемый Московской Духовной Академией и Семинарией. № 5-6. 2005–2006. Сергиев Посад, 2006. С. 291–334.
Русский храм на Чешской земле: Из истории русского православного храма святых первоверховных апостолов Петра и Павла в Карловых Варах // Церковь и время. № 2 (35). 2006. С. 90-108.
Правовое положение русского православного прихода в Праге (1921–1939 гг.) / Правовое положение русской эмиграции в 1920 — 1930-е годы. СПб., 2006. С. 274–288.
Служитель Живого Слова [Биография архиепископа Амвросия (Ключарева)] / Архиепископ Амвросий (Ключарев). Искусство проповеди. М., 2006. С. 5-22.
Горазд (Павлик), священномученик, епископ Чешский и Моравско-Силезский / Православная энциклопедия. Том XII. М., 2006. С. 88-92.
Жизнь и церковная деятельность архимандрита Дионисия (Шамбо) // Церковь и время. № 3 (36). 2006. С. 116–162.
Каноническое положение русского православного прихода в Праге в период между первой и второй мировыми войнами // Вестник Елецкого государственного университета им. И. А. Бунина. Вып. 12: Историко-культурное наследие (1). Елец, 2006. С. 30-37.
Присоединение Киевской митрополии к Московскому Патриархату в 1686 году // Печерський Благовісник. Журнал Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. 2007. № 1 (7). С. 26-34.
Взаимоотношения русского православного прихода в Праге с государственными органами Чехословакии (1921–1938) // Славяноведение. 2007. № 4. С. 29-45.
Дискуссия о возможном месте погребения святого равноапостольного Мефодия / Славянский альманах 2006. М., 2007. С. 61-69.
История создания Братства для погребения православных русских граждан и содержания в порядке их могил в Чехословакии // Rossica: Научные исследования по русистике, украинистике и белорусистике. Прага, 2007. С. 123–137.
Дионисий (Шамбо), архимандрит / Православная энциклопедия. Том XV. М., 2007. С. 302–303.
Взаимоотношения митрополита Евлогия (Георгиевского) с Константинопольским Патриархатом в первой половине 1920-х годов: К постановке проблемы // Церковно-исторический вестник. № 12-13. М., 2006. С. 67-77. (Вышел в свет в январе 2008.)
Проклятый гетман // Аргументы и факты в Украине. № 45 (586). Ноябрь 2007. С. 38. (В соавторстве с Жанной Шевченко.)
«Чародейство наикрепчайше запрещается»: Законодательство о колдовстве в Российском государстве до 1917 года // Православная беседа. № … 2007. С. …
Дорофей (Филипп), Архиепископ Пражский, Митрополит Чешских земель и Словакии / Православная энциклопедия. Том XVI. М., 2007. С. 26.
Досифей (Васич), исповедник, митрополит Загребский / Православная энциклопедия. Том XVI. М., 2007. С. 51-52. (В соавторстве с иеродиаконом Игнатием (Шестаковым)).
Елевферий (Воронцов), митрополит Ленинградский и Ладожский / Православная энциклопедия. Том XVIII. М., 2008. С. 282–287. (В соавторстве с М. В. Шкаровским.)
Русская Православная Церковь Заграницей и православные приходы в Чехии и Моравии в годы Второй мировой войны // Труди Київської Духовної Академії. № 9. Київ, 2008. С. 162–196. (В соавторстве с М. В. Шкаровским.)
Русская Православная Церковь Заграницей и православные приходы в Чехии и Моравии в годы Второй мировой войны // Труди Київської Духовної Академії. № 9. Київ, 2008. С. 162–196. (В соавторстве с М. В. Шкаровским.)
Пражский период жизни протоиерея Сергия Булгакова / Российские ученые-гуманитарии в межвоенной Чехословакии: Сборник статей. М., 2008. С. 249–256.
Чехословацкое государство и православное движение в Подкарпатской Руси (1919–1922) // Славянский альманах 2008. М.: «Индрик», 2009. С. 207–219.
Чехословацька влада та Православна Церква в Підкарпатській Русі (Закарпатській Україні) в 1920-30-ті роки // Труди Київської Духовної Академії. № 10. Київ, 2009. С. 247–266.
О выходе ума из сердца. Рецензия на книгу: Сальвестрони С.Фильмы Андрея Тарковского и русская духовная культура / Пер. с ит. М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2007. 237 с. — ISBN 5-89647-145-9 // Научный богословский портал «Богослов. RU»: Дайджест 2009. С. 50-54.
Церковная жизнь украинской эмиграции в Чехии в 1920-1930-е гг. // XIX Ежегодная богословская конференция Православного Свято-Тихоновского гуманитарного университета. Материалы. Т.1. М.: ПСТГУ, 2009. С. 294–299.
Вторая мировая война и судьбы православия в Польше // Релігія в Україні. Огляд публікацій. Випуск перший. К., 2009. С. 115–119.
Латеранские соглашения: 80 лет спустя // Релігія в Україні. Огляд публікацій. Випуск перший. К., 2009. С. 133–136.
В поисках утраченного времени, или еще раз о событиях 1054 года // Релігія в Україні. Огляд публікацій. Випуск перший. К., 2009. С. 143–146.
Церква та держава на постсоціалістичному просторі: у пошуках парадигми відносин // Релігія в Україні. Огляд публікацій. Випуск перший. К., 2009. С. 179–182.
Исторический путь Киевских духовных школ // Академический летописец. № 5. 2009. С. 28-33.
Порядок избрания предстоятелей в славянских Поместных Церквах // Патриарх и Собор. Архиерейский и Поместный Соборы Русской Православной Церкви 2009 г.: Сборник документов и научных материалов. М., 2010. С. 141–150.
Практика созыва Поместных и Архиерейских Соборов в современных славянских Православных Автокефальных Церквах // Патриарх и Собор. Архиерейский и Поместный Соборы Русской Православной Церкви 2009 г.: Сборник документов и научных материалов. М., 2010. С. 173–183.
Из истории хора Киевской Духовной Академии в XIX — начале ХХ веков // Труди Київської Духовної Академії. № 12. Київ, 2010. С. 226–245.
Огляд архівних джерел з історії Православної Церкви в Чехословаччині у міжвоєнний період (1918–1938 рр.) // Болховітіновський щорічник 2009. К., 2010. С. 162–167.
Иоанн (Кухтин), Митрополит Пражский и всея Чехословакии / Православная энциклопедия. Том XXIII. М., 2010. С. 368–369.
Иоанн (Голонич), архиепископ Прешовский и Словацкий Православной Церкви Чешских земель и Словакии / Православная энциклопедия. Том XXIII. М., 2010. С. 401–402.
Иоанн Чешский, преподобный / Православная энциклопедия. Том XXIV. М., 2010. С. 656–660.
Высшие учебные заведения Католической Церкви и проблема их интеграции в Болонский процесс // Труди Київської Духовної Академії. № 13. К., 2010. С. 278–296.
Рецензія на: Стародуб Андрій . Всеукраїнський православний церковний Собор 1918 року: огляд джерел. К., 2010 // Труди Київської Духовної Академії. № 13. К., 2010. С. 385–388.
Ліквідація Греко-Католицької Церкви в Східній Словаччині в 1950 році у світлі документів московських архівів / Cirkev v okovách totalitného režimu. Likvidácia Grekokatolíckej cirkvi v Československu v roku 1950. Prešov, 2010. S. 121–131.
Проект издания истории Киевской духовной семинарии в начале ХХ века и его судьба // Церква — наука — суспільство: питання взаємодії. Матеріали Дев'ятої Міжнародної наукової конференції (25-27 травня 2011 р.) / Нац. Києво-Печер. Іст.-культ. заповідник. К., 2011. С. 145–148.

субота, 9 лютого 2013 р.

Олег Вячеславович Медуниця

Медуниця Олег Вячеславович Народився 27 липня 1971 року у місті Суми. Освіту здобув у Сумській школі №20 та Сумському державному педагогічному інституті ім. А.С. Макаренка, який закінчив у 1993 році за фахом «Географія і біологія». Протягом 6 років працював вчителем (1993-1999). Засновник Спілки Української Молоді «Сумщини (з 1991), учасник «Революції на граніті» (студентського голодування у Києві, 1990). Голова Спілки Української Молоді «Сумщина» (1998-2000). Голова Сумського обласного комітету молодіжних організацій (1998).

Із 1999 року працював на постійній основі головою та заступником голови Сумського обласного комітету молодіжних організацій. Голова Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Молодіжний Націоналістичний Конгрес» (2002-2006). Брав участь у русі Сумських студентів проти об’єднання вузів (2004) і влади Щербаня у Сумській області.

Із 2005 року – заступник голови Сумської обласної державної адміністрації. Протягом 2006-2008 років працював начальником управління інформації та зв’язків з громадськістю Чернігівської ОДА. Закінчив Національну академію державного управління при Президентові України за спеціальністю «Управління суспільним розвитком». Заступник голови Сумської ОДА (2008-2010). У 2010 році голова Сумської обласної громадської організації «Бюро аналізу політики».

Протягом 2010-2012 років досліджено більше 340 державних закупівель на Сумщині, як результат - до прокуратури та органів державної влади надіслано близько 40 звернень та скарг про порушення Закону України «Про доступ до публічної інформації». Серед резонансних розслідувань – будівництво обласного психдиспансеру, закупка медичного обладнання для цього закладу, корупція при здійсненні ремонту доріг, дослідження закупівельних цін на продукти харчування в освітніх закладах Сумської області тощо.

Автор числених публікацій у місцевій і центральній пресі. Лауреат премії Кабінету Міністрів України «За внесок молоді в розбудову держави» (2000), нагороджений відомчою відзнакою Служби Безпеки України Хрест Доблесті II ступеня. Має церковні нагороди.

Голова міжфракційного депутатського об'єднання "За помісну православну церкву".

вівторок, 5 лютого 2013 р.

Леонід Михайлович Новохатько

Глава держави призначив на посаду Міністра культури України Леоніда Новохатька, який до цього часу працював Заступником голови Київської міської державної адміністрації. Про це йдеться в Указі Президента України від 5 лютого 2013 року № 65/2003, повідомляє Інститут релігійної свободи. Іншим Указом № 69/2013 Глава держави призначив на посаду Першого заступника Міністра культури України Тимофія Кохана, який працював заступником Міністра. Водночас Юрія Богуцького, який обіймав донедавна посаду Першого заступника Міністра культури України та представляв Мінкультури у державно-конфесійному діалозі, Указом № 67/2013 призначено Радником Президента України – Керівником Головного управління з питань гуманітарного розвитку Адміністрації Президента України. 

За словами Глави АПУ, “iз цим призначенням Глава держави завершив нинішню реорганізацію Адміністрації Президента України”. Нагадаємо, що з квітня 2011 року Міністерство культури України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України. До моменту зміни складу уряду Міністерство очолював Михайло Кулиняк. 

Новохатько Леонід Михайлович – доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України. Народився 11 січня 1954 року в с. Вечірки Пирятинського району Полтавської області. У 1975 році закінчив Полтавський державний педагогічний інститут імені В.Г.Короленка. У 1979 році вступив до аспірантури Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка та впродовж 8 років працював там на посадах асистента, доцента, потім – у партійних органах. З 1993 року почав державну службу у структурах Кабінету Міністрів України та Адміністрації Президента України. З 1996 року більше 9 років працював заступником, а пізніше – першим заступником Міністра культури і мистецтв України. З 2007 року до червеня 2010 року обіймав посаду першого заступника генерального директора інформаційного агентства «Укрінформ». З червня 2010 року до лютого 2013 року працював заступником голови Київської міської державної адміністрації.

пʼятниця, 18 січня 2013 р.

Ігор Володимирович Лисов

Ігор Володимирович Лисов народився 14 липня 1958 року в місті Хмельницький. Громадянин України. Проживає в Україні з народження. Освіта вища: з 1975 по 1980 рік навчався в Київському інженерно-будівельному інституті за спеціальністю теплогазопостачання та вентиляція, здобув кваліфікацію інженер-будівельник. У 2012 році здобув ступінь доктора наук з державного управління. Трудова діяльність: З 1980 по 1996 роки працював на посадах: майстра, виконроба, керівника дільниці «Київрембуду», заступника, першого заступника голови Московської районної державної адміністрації в м. Києві. З 1996 р. по 2002 р. - президент ТОВ «Територіальне міжгосподарче об'єднання «Ліко-Холдінг». З 2002 р. по 2006 р. - депутат Київської міської ради, заступник Голови Київської міської державної адміністрації. З 2006 р. по 2007 р. - народний депутат України V скликання. З 2007 року по сьогоднішній день - народний депутат України VІ скликання.

Громадська робота: З 1999 р. очолюю Федерацію України зі стрибків у воду; член Виконкому Національного Олімпійського Комітету України. З 2001 р. - засновник та президент Благодійного фонду «‬Рідне місто моє». З 2011 р. - віце-президент Конфедерації будівельників України. Член Партії Регіонів. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІ та ІІІ ступенів, отримав почесне звання «Заслужений будівельник України». Одружений. Склад сім'ї: дружина - Лисова Оксана Володимирівна, син - Лисов Руслан Ігоревич, доньки - Лисова Єлизавета Ігорівна та Лисова Стефанія Ігорівна.


четвер, 10 січня 2013 р.

Мехмет Алі Агджа зустрівся з Патріархом

Мехмет Алі Агджа— турецький екстреміст, що вчинив замах на Папу Римського Іоана Павла II 13 травня 1981 року. У понеділок, 7 січня 2013 року, Мехмет Алі Агджа висловив бажання відвідати Вселенський Патріархат і зустрітися з Його Святістю Варфоломієм, Вселенським Патріархом. Упродовж кількахвилиної розмови Агджа розповів патріарху, що протягом тридцяти років він залишався в італійських і турецьких тюрмах, а за той час прочитав багато книжок, окрім Біблії. На пам'ять про зустріч Агджа подарував патріарху фотографію Папи Римського Іоана Павла II з їхньої зустрічі в 1983 році в італійській в'язниці, де він утримувався довший час. Залишається таємницею те, що було сказано прід час цієї зустрічі, але в пресі того часу повідомлялося, що Папа пробачив його за його дії. 

Раніше Агджі запропонували 2 мільйони доларів за ексклюзивне інтерв'ю для документального фільму, а також 5 мільйонів доларів за написання двох книг, одна з яких — його автобіографія. Про те, хто виступає замовником, нічого не повідомляється. Агджа також повідомив, що написав Брауну про книгу «Код Ватикану», яку турок має намір написати після виходу на екрани документального фільму про нього. У листі щодо змісту книги він, зокрема, повідомляє: „Мій план — розповісти про кінець світу і написати ідеальне Євангеліє. «Я опишу Ідеальне Християнство», якого Ватикан ніколи не розумів“. При цьому, чи будуть в даній книзі які-небудь дані про замах на Папу Римського, Агджа не повідомив. 

Мехмет Алі Агджа зустрівся з Вселенським Патріархом
Замах на Іоана Павла II було скоєно 13 травня 1981 року, коли Агджі було 23 роки. Він вистрілив у понтифіка, але той вижив. У липні 1981 року Агджа був засуджений судом Риму до довічного ув'язнення. У 2000 році президент Італії Карло Адзеліо Чампі помилував злочинця, який був перевезений до Туреччини, де раніше був засуджений до довічного ув'язнення за вбивство журналіста Абді Іпекчі в 1979 році. Як повідомлялося, у 2006 року комісія італійського парламенту, яка займалася розслідуванням обставин нападу на понтифіка, дійшла до висновку, що замах у 1981 році замовив СРСР.

Грушевський Сергій Григорович


Грушевський Сергій Григорович, небіж історика Михайла Грушевського,  розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії. Закінчив Київський університет, кандидат в члени 1-ї Державної думи і Установчих зборів, професор, історик. Проживав у Краснодарі. Засуджений колегією ОГПУ 28 серпня 1933 року за ст. ст. 58-2-11-13 КК РСФРР на 10 років таборів. Відбував покарання у таборі «Дмитлаг» і в Соловках. Особливою трійкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищої кари. ​​Мова  йтиме про Грушевського Сергія батьком якого був Григорій Грушевський, а мати – Ольга Ранцова. Ця гілка Грушевських, до яких належав Григорій Грушевський, жила на Чигиринщині.
  
Доля батьків
  
Григорій Грушевський закінчив Черкаське духовне училище вступив до Київської духової семінарії де увійшов до «української» групи, лідером якої був його родич Михайло Грушевський. Пізніше одружився з петербурзькою панною Ольгою Ранцовою, яка шукала у Києві заробітку (одним із свідків був Михайло Грушевський), по тому висвятився на священика та отримав парафію на Черкащині.
  
Поступово отець Григорій відійшов від українських справ,  за що його картали колишні друзі, вважаючи,  що у тому завинила його великоруська дружина. Проте 1921 року перейшов до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), а 1937 року його арештували, відбував покарання в таборах Сибіру і вважається, що через кілька років загинув в ув’язнені в російському місті Омську.
  
Мати Сергія  Грушевського, Ольга, походила з петербурзької інтелігентної літературної родини (батько писав дитячі книжки, перекладав). Познайомившись у Петербурзі з українськими діячами 1890 року, шукаючи праці, переїхала до Києва де ширше потоваришувала з українською молоддю, зокрема познайомилася і з Михайлом Грушевським. Вона стало своєрідним але малоуспішним об’єктом «українізації» з боку старогромадівців, зокрема, Кониського.
  
Знайомство з родиною Грушевських привело до зближення з випускником Київської духовної академії Григорієм Грушевським з яким вони взяли шлюб, повінчавшись у Києві. У шлюбі мали трьох синів Сергія, Василя, Лева та дочку Ірину. Вона пережила свого чоловіка та усіх синів, бо у комуністичну добу  для репресування вистачало того, що вони носили прізвище Грушевський, не кажучи вже про інші «гріхи». У час Другої світової війни дочка Ірина, що була одруженою з етнічним німцем, вивезла маму до Німеччини,  де вона в кінці 1945 року і померла.
  
Хрещеник Михайла Грушевського
  
У 1891 році на запрошення отця Григорія професорський стипендіат Київського університету Михайло Грушевський став хрещеним батьком його первістка, якого назвали Сергієм. Отож, плід українсько-російської любові, похресник Михайла Сергійовича Сергій Григорович з’явився на світ 24 червня 1892 року  в містечку Кам’янка Чигиринського повіту, Київської губернії (нині місто Кам’янка, Черкаської області). 
  
Підрісши, Сергій вступив до гімназії у місті Златополі (нині входить до складу міста Новомиргорода Кіровоградської області), з якою пов’язані роки навчання чи викладацька праця В. Винниченка, М. Зерова, Б. Лятошинського, П.Филиповича та інших.
  
1909 року закінчив гімназію із золотою медаллю. У час навчання виявив особливе зацікавлення історією, тому того ж року вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Батько просив Михайла Сергійовича, щоб той опікувався молодим студентом та направляв його. Проте, сталося не так як гадалося. Михайло Грушевський, який переїхав на викладацьку і наукову працю до Львова,  не міг вже опікуватися родичем. А той, не маючи засобів для оплати навчання, був не лише звільнений від оплати, а навіть отримував фінансову допомогу від київської міської влади.
  
Досвід чорносотенства
  
Несподівано для багатьох, Сергій Грушевський опинився в таборі російських націоналістів, зокрема,  вступив до молодіжного націоналістичного товариства «Двуглавый орел» – однієї з найактивніших чорносотенських організацій Києва.  Товариство проводило виразні українофобські та антисемітські акції, зокрема усіма можливими способами перешкоджали відзначенню 100-літнього ювілею Тараса Шевченка. Лише у березні 1917 року діяльність товариства була заборонена.
  
У той же час Сергій досить непогано вчився в університеті, після отримання диплому й срібної медалі був залишений в університеті, як професорський стипендіат (так як свого часу Михайло Грушевський) при кафедрі російської історії, одночасно підробляючи викладачем історії у 8-й  київській гімназії. Тут викладачем Закону Божого у той час був священик Петро Тарнавський, згодом активний діяч автокефального руху, єпископ УАПЦ (батько Сергія Грушевського також належав у той час до УАПЦ).
  
У 1916 році Сергій Грушевський одружився з Ольгою Левитською, дочкою багатодітного священика на Чигиринщині.
  
Звинувачення в українському націоналізмі
  
Після встановлення більшовицької влади в Україні бачимо Сергія Грушевського в Златополі,  де 1921 року на основі ліквідованої гімназії він створив Інститут народної освіти імені ІІІ Інтернаціоналу та був його директором. От 1922 року він вже у Полтаві на посаді інспектора народної освіти.
  
Як не дивно, але недавній ще російський націоналіст Сергій Грушевський був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі і мусив публічно (разом із чоловіком сестри, таким же колишнім професорським стипендіантом Кутєповим Р. В.) каятися у своїх націоналістичних «гріхах». Для своєрідної спокути його з шваґром направили в Луганськ, де він працював професором і деканом Інституту народної освіти.
  
У 1930 році Грушевський виїздить на Кубань,  де працює завідуючим кафедрою історії Краснодарського педінституту (у той час він носив дещо іншу назву та ім’я наркома освіти УСРР Скрипника) й продовжує роботу в розрізі політики українізації. Так Сергій Грушевський випустив у співавторстві книгу «План украинизации Северо-Кавказкого аграрно-педагогического института Н.А.Скрипника».
  
Проте незабаром українізацію почали згортати: Кубань оголосили «русской землей», усі українські школи, видавництва, пресу, виклади ліквідували.  А незабаром взялися і за недавніх «українізаторів». Сергій Грушевський, який мав непролетарське походження й був замішаний одночасно у чорносотенних справах та «українському буржуазному націоналізмові», був приділений до неіснуючої, змайстрованої в нетрях НКВД, підпільної контрреволюційної самостійницької організації «Союз Кубані й України».
  
Арешт та розстріл
  
Кубанню та Україною (і не тільки) прокотилася хвиля арештів. 13 січня 1933 року, перед старим новим роком Сергій Грушевський був заарештований, а у серпні колегія ОГПУ засудила його на 10 років увезення, яке він відбував у Соловецькому таборі особливого призначення (рос. абревіатура – СЛОН), що тоді було реорганізовано у відділення Біломоро-Балтійського табору. 1937 року, «готуючись» до реорганізації Соловецьку табору у тюрму Головного управління державної безпеки НКВС СРСР, СЛОН було «розвантажено» властивим для НКВД способом – розстрілом сотень в’язнів. Серед них був і Сергій Грушевський та ще 133 представники української інтелігенції.
  
Родині ж повідомили, що С.Г. Грушевського, якого не було вже серед живих, повторно засудили на нових 10 років. Лише десь тоді, коли засуджений мав би звільнитися – рідним повідомили, що, мовляв, він 1948 року помер в ув’язненні…
  
Ось така історія одного з Грушевських … сумна.

Олександр Кучерук, історик директор Музею УНР

неділя, 16 грудня 2012 р.

Власовський Іван Федорович

Іван Федорович Власовський народився 28 серпня 1883 року в сім’ї псаломщика (згодом диякона) Федора і Марфи у с. Вільшанка Харківської губернії. Навчався в духовній школі та духовній семінарії в Харкові. З 1904-го вчився в Київській Духовній Академії, де завершив навчання написанням наукової праці, відзначеної премією Митрополита Макарія. В 1908 році закінчив Академію, здобувши вищу богословську освіту.

Свою педагогічну діяльність розпочав у вересні 1909 року вчителем приватної школи I розряду в місті Лохвиці на Полтавщині. Пізніше, в 1909-1910 роках працював на посаді вчителя Золотоношівської чоловічої гімназії. З 14 серпня 1914 року переведений на посаду інспектора Конотопської чоловічої гімназії. З 1917 року – директор цього навчального закладу. За Наказом Міністерства народної освіти від 13 вересня 1918 № 146 був призначений директором Луцької державної чоловічої гімназії. На цій посаді, спочатку чоловічої, пізніше коедукаційної гімназії перебував до 1 вересня 1926 року. В 1920-1925 роках Іван Федорович був концесіонером названої гімназії як уже приватної за часів польської влади.

Обіймаючи посаду директора гімназії, він наполегливо почав українізацію навчального закладу (гімназія працювала в Луцьку з 1895 року). Переведення навчання в гімназії на українську мову йшло поступово, оскільки не вистачало підручників та вчителів відповідної кваліфікації. Сам Іван Власовський викладав українську мову, літературу, філософську пропедевтику, друкуючи в різних виданнях статті про Т. Г. Шевченка, П. Куліша, Лесю Українку, М. Коцюбинського, І. Франка, І. Нечуя-Левицького. Луцька Українська гімназія в 20-х роках XX століття стала центром національного культурно-освітнього життя краю.

Іван Власовський вів активне громадське життя, був членом «Просвіти»; часто виступав перед волинянами з лекціями та рефератами. Був організатором Шевченківських урочистостей у Луцьку в 1922-1928 роках. Разом з Арсеном Річинським виступив ініціатором скликання в Луцьку 5-6 червня 1927 року Загально-Волинського Православного з’їзду, який висловився за українізацію православної церкви в Польщі. Видавав церковно-громадський часопис «Рідна церква».

В 1935-38 роки редактор журналу «Церква і народ»; один з організаторів луцької «Просвіти». Не раз був ув’язнений польською владою.

У 1944 році Іван Власовський емігрував спочатку в Прагу, де працював у бібліотеках, збирав джерельні матеріали до найголовнішої праці свого життя «Нарису історії Української Православної Церкви». В 1944–1948 роках перебував в Німеччині, де вів активне просвітницьке життя, став Директором Канцелярії Священного синоду, Директором Богословського інституту. В 1948 Іван Власовський виїхав у Канаду, викладав богословські науки і українську мову в Колегії Св. Андрія Первозваного, редагував журнал «Церква і нарід». У 1948–50-х роках проживав в Торонто, незважаючи на важкі побутові умови, просвітницької діяльності не залишив. Друкував статті в часописах «Українське Православне Слово», «Рідна церква», «В обороні віри». Протягом 1955–1966 років вийшло друком чотиритомне у п’яти книгах його видання «Нарису історії Української Православної Церкви».

10 жовтня 1969 року Іван Власовський помер. Похований на кладовищі «Проспект» в м. Торонто. В 1974 році вийшло друком видання Українського православного братства Св. Володимира «І.Власовський. Пропам’ятна книга».

Праці: 

  • «Канонічні й історичні підстави для автокефалії Української Православної Церкви» (1948),
  • «Нарис історії Української Православної Церкви» (1955–56).
  • Власовський І. Києво-Печерська Лавра та її історичне значення / І.Власовський. – Торонто, 1966. – 42 с.
  • Власовський І. Луцька «Просвіта» / І.Власовський. – Львів, 1928. – 70 с.
  • Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – репринт. вид. / І.Власовський. – К., 1998. – Т. 1–4.
  • Власовський І. Безбожництво та причини його зросту в сучасному світі / І.Власовський // В обороні віри. – Торонто, 1957. – Ч. ІІІ. – С. 30–61.
  • Власовський І. Берестейська церковна унія 1596 року / І.Власовський // В обороні віри. – Торонто, 1955. – Ч. І. – С. 5–47.
  • Власовський І. Видання журналу УАПЦ «Церква і життя» / І.Власовський // В обороні віри. – Торонто, 1959. – Ч. IV. – С. 57–66.
  • Власовський І. Християнське життя та його характер в Україні XVII віку / І.Власовський // В обороні віри. – Торонто, 1956. – Ч. ІІ. – С. 7–36.


Література:

  • Власовський Іван // Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т.1. – С. 292.
  • Рибачук М.О. Власовський Іван Федорович / М.О.Рибачук // Енциклопедія історії України. – К., 2003. – Т.1. – С. 588.
  • Проненко В. Літописець українського православ'я (Нотатки про Івана Власовського) // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. – Харків, 2004. – Т. 10. – С. 113-118.

пʼятниця, 14 грудня 2012 р.

Смирнов Андрій Іванович

Андрій Смирнов народився 02 лютого 1982 р. в м. Бердичів Житомирської обл. У 2005 р. закінчив гуманітарний факультет Національного університету «Острозька академія». Магістр історії. Впродовж 2005–2008 рр. навчався в стаціонарній аспірантурі НаУОА за спеціальністю «Історія України». 12 червня 2008 р. достроково захистив дисертацію «Церковно-громадська і політична діяльність Степана Скрипника у 1930–1944 роках» на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство. З вересня 2008 р. – старший викладач кафедри історії НаУОА.

Коло наукових зацікавлень: історія Православної церкви, державно-церковні відносини, українсько-польські стосунки у ХХ ст.

Брав активну участь у всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях, семінарах, літніх школах: Міжнародній науковій конференції «Поляки, українці, білоруси, литовці у міжвоєнній Польщі (1921–1939)» (Дрогобич, 2004), міжнародних наукових конференціях «Історія релігій в Україні» (Львів, 2005, 2006, 2007), Другій міжнародній науковій конференції «Українська діяспора: проблеми дослідження» (Острог, 2006), ІІ Всеукраїнській науковій конференції «Держава і церква в Україні за радянської доби» (Полтава, 2007), «Дні науки» (Острог, 2005, 2007, 2008, 2009), міжнародному українсько-польському семінарі «Рим між Сходом і Заходом» (Рим, 2006), І Конгресі закордонних дослідників історії Польщі (Краків, 2007), Міжнародній конференції «Українсько-ватиканські відносини в контексті суспільних і міжконфесійних проблем» (Івано-Франківськ, 2008), Шостій Міжнародній науковій конференції «Православ’я – наука – суспільство: питання взаємодії» (Київ, 2008), VII міжнародній молодіжній релігієзнавчій літній школі «Іслам: історія, сутнісні виміри та сучасні тенденції» (Сімферополь, 2008), Міжнародній школі гуманітарних наук Варшавського університету (Варшава, 2009). Переможець низки конкурсів наукових робіт, зокрема лауреат конкурсів імені Єжи Ґєдройця та видавництва «Смолоскип». 

Автор 30 наукових статей, які публікувались в українських і зарубіжних виданнях, зокрема «Варшавські українознавчі зошити», «Визвольний Шлях», «Дух і Літера», «Український археографічний щорічник». Наприкінці 2008 р. у київському видавництві «Смолоскип» вийшла друком монографія «Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч, 1930–1944». Неодноразово проходив науково-дослідні стажування у Республіці Польща (Варшавський університет, Інститут історії Польської академії наук, Християнська теологічна академія, Німецький історичний інститут у Варшаві) та Франції (Польська бібліотека в Парижі). Член Українського історичного товариства. Депутат Острозької районної ради.

ОСНОВНІ НАУКОВІ РОБОТИ 1. Смирнов А. О. Фридрих – краєзнавець і педагог // Матеріали VII-IX Острізької конференції “Острог на порозі 900-річчя” 1996-1998 роки. – Остріг, 2000. – С. 137-139. 2. Смирнов А. Проблеми державно-церковних відносин у сучасній Україні // Студентські наукові записки. – Острог, 2001. – Т. ІІ. – С. 141-149. 3. Смирнов А. Сучасна релігійність українського суспільства в контексті розвитку державно-церковних відносин // Феномен сучасної релігійності – богословсько-філософський, історичний, соціологічний та правничий аспекти. – Львів, 2002. – С. 200-206. 4. Смирнов А. Деякі проблеми державно-церковних відносин у сучасній Україні // Християнські цінності: історія і погляд у третє тисячоліття: Зб. наук. зап. Національного університету "Острозька академія". – Острог, 2002. – Т. VI. – С. 200-208. 5. Смирнов А. Православ’я і екуменізм // Записки Наукового товариства ім. О. Оглоблина. – Острог, 2003. – Вип. 2. – С. 142-149. 6. Смирнов А. Перший професор філософії Київського університету Орест Новицький – вихованець духовної семінарії в Острозі // Острозький краєзнавчий збірник. – Острог, 2004. – Вип. 1. – С. 58-59. 7. Смирнов А. Дипломатична служба УНР і справа визнання автокефалії Української православної церкви Вселенським патріархатом // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник: 2004 рік. – Львів: Логос, 2004. – Книга 1. – С. 531-537. 8. Смирнов А. Граф Михайло Тишкевич – український громадський діяч і дипломат // Визвольний Шлях. – 2004. – Кн. 4. – С. 119-127. 9. Смирнов А. Церковні аспекти громадсько-політичної діяльності Степана Скрипника у міжвоєнний період // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник: 2005 рік. – Львів: Логос, 2005. – Книга 1. – С. 542-548. 10. Смирнов А. Участь С. Скрипника у національно-церковному русі на Волині у міжвоєнний період // Український історичний збірник. – К.: Інститут історії України НАН України, 2005. – Вип. 8. – С. 259-268. 11. Смирнов А. Громадсько-політична і церковна діяльність Степана Скрипника у 1930 – 1939 рр. // Поляки, українці, білоруси, литовці у міжвоєнній Польщі (1921-1939): Матеріали міжнародної наукової конференції, Дрогобич, 8-9 жовтня 2004 р. – Дрогобич: Коло, 2005. – С. 180-192. 12. Смирнов А. Релігійно-політична діяльність ігумена Мелхіседека // Записки Наукового товариства ім. О. Оглоблина: Праці молодих науковців та аспірантів. – Острог, 2006. – Вип. 3. – С. 62-66. 13. Смирнов А. Парламентська діяльність Степана Скрипника (1930 – 1939 рр.) // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. – Острог, 2006. – Вип. 6. – С. 217-230. 14. Смирнов А. Місійна подорож єпископа Переяславського Мстислава (Скрипника) по Лівобережній Україні 1942 року // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник: 2006 рік. – Львів: Логос, 2006. – Книга 1. – С. 561-567. 15. Смирнов А. Партійна і культурно-освітня діяльність Степана Скрипника у Другій Речі Посполитій // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. – Warszawa: TYRSA, 2006. – T. 21-22. – S. 258-268. 16. Смирнов А. До питання про перший еміграційний Собор Української автокефальної православної церкви 1944 р. у Варшаві // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник: 2007 рік. – Львів: Логос, 2007. – Книга 1. – С. 806-815. 17. Смирнов А. Неопублікований декрет митрополита Діонисія (Валединського) від 24 грудня 1941 року // Український археографічний щорічник. – К., 2007. – Вип. 12. – С. 717-722. 18. Смирнов А. Степан Скрипник і видавництво «Волинь» // Наукові записки. Історичні науки. – Острог, 2007. – Вип. 8. – С. 284-291. 19. Смирнов А. Формування світоглядних позицій Степана Скрипника // Наукові записки. Історичні науки. – Острог, 2008. – Вип. 10. – С. 160-169. 20. Смирнов А. «Акт поєднання» українського православ’я 1942 року // Держава і церква в Україні за радянської доби: Зб. наук. статей за матеріалами ІІ Всеукр. наук. конференції (18–19 жовтня 2007 р.). – Полтава, 2008. – С. 127-132. 21. Смирнов А. Михайло Тишкевич – голова надзвичайної дипломатичної місії УНР при Апостольському Престолі // Україна і Ватикан. Серія збірників наукових праць. – Івано-Франківськ; К., 2008. – Вип. 1: Українсько-ватиканські відносини в контексті суспільних і міжконфесійних проблем. – С. 225-231. 22. Смирнов А., Трофимович В. Позиція владики Мстислава (Скрипника) на Варшавському соборі єпископів УАПЦ 1944 року // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2008. – Вип. 17. – С. 542-551. 23. Смирнов А. Штрихи до портрета Степана Скрипника (до 110-річчя від дня народження) // Визвольний Шлях. – 2008. – Кн. 4. – С. 119-127. 24. Смирнов А. Степан Скрипник: релігійно-політична діяльність у 30-х – на початку 40-х років ХХ століття // Дух і Літера. – К., 2008. – № 20: Польські студії. – С. 145-169. 25. Смирнов А. Християни та мусульмани в контексті міжрелігійного діалогу // Іслам: історія, сутнісні виміри та сучасні тенденції: Мат-ли VII міжнар. молодіжної релігієзнавчої літньої школі. – К., 2008. – С. 160-165. 26. Смирнов А. Болонський процес в ОА: реалії і сюрреалізм // Острозька академія. – 2008. – № 9. – С. 2. 27. Смирнов А. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч. 1930–1944: Монографія. – К.: Смолоскип, 2008. – 326 с. 28. Смирнов А. Степан Скрипник і проблеми етноконфесійного життя українців у 1930–1942 рр. // Церковний Календар. 2009 рік. Видання Перемисько-Новосанчівської єпархії. – Сянок, 2009. – С. 177-203. 29. Смирнов А. Православна церква в Україні періоду Другої світової війни у дослідженнях Івана Власовського // Болховітіновський щорічник 2008. – К.: Фенікс, 2009. – С.98-102. КОНТАКТНА ІНФОРМАЦІЯ e-mail: sai2@ukr.net Кафедра історії Національний університет «Острозька академія» вул. Семінарська, 2 м. Острог Рівненська обл. 35800 Україна тел. (роб.) 803654-229-49