(Тучапський) Макарій (р. н. не встановлено – †1549 р.) – єпископ Львівський, Галицький і Кам’янецький. Макарій – львівський міщанин, купець, активний діяч української громади. З його іменем пов’язане становлення Львівської православної єпархії і впорядкування українського церковного життя після тривалої кризи церковних структур, що наступила з ліквідацією Галицької митрополії. Макарій був одружений з Оленою, донькою львівського купця Іллі. Згодом, перед прийняттям чернечого постригу, Макарій розлучився. Збережені фінансові реєстри з 1535 р. дозволяють допускати досить великі обсяги його торговельних операцій (головним товаром купця були воли і тисове дерево).
28 червня 1521 р. Макарій разом з львів’янами Іллею та Ігнатієм від імені „громади міста і передмістя руського обряду” отримав королівське підтвердження прав православного міщанства. Внаслідок скарг львівських міщан-українців, а також, завдяки впливу князя Константина Івановича Острозького (бл. 1460-1530), був виданий королівський декрет, згідно з яким православні отримали право складати присягу в церкві, а не костьолі, виступати свідками в суді, священики в місті могли відвідувати хворих зі Святими Дарами, супроводжувати покійних в облаченні (щоправда, без свічок і співу), а також обирати міських священиків, кандидатури яких затверджував магістрат. Співати, світити свічки і дзвонити до богослужіння було дозволено лише на вулиці Руській. В актах 1530 р. ім‘я Макарія згадане серед вибраних від української громади опікунів Успенської церкви.
1 серпня 1535 р. в Любліні було видано королівську грамоту, яка повідомляла про передання повноважень галицького намісника „у всіх повітах Руської землі і Поділля” від Я. Ґдашицького, що здійснював їх „не достатньо похвально”, до Макарія. 5 жовтня 1535 р. король видав грамоту на ім’я перемишльського владики Лаврентія і шляхтича Андрія Рогозинського, у якій повідомлялося про усунення ще одного намісника Я. Сікори, а згадані особи зобов‘язувалися “ввести на уряд” Макарія. Але, незважаючи на призначення, боротьба за намісництво була ще далекою від завершення. Не бажали поступатися місцем ні Я. Ґдашицький, ні Я. Сікора, який звернувся за підтримкою і допомогою до львівського латинського архієпископа Бернарда. Незважаючи на погрози ув’язнення у Тинєцькому монастирі, упродовж 1537-1539 рр. Макарій очолював делегації львівських міщан та шляхти до короля, домагаючись затвердження і визнання своїх повноважень та відновлення Галицької архієрейської кафедри.
Звернення православної громади Львова до королівської влади та Київської митрополії врешті дали результат: завдяки дипломатичним заходам та надісланим подарункам Сигізмунд I погодився надати привілей. Отримав Макарій і благословення київського митрополита Макарія. 23 жовтня 1539 р. з королівської канцелярії вийшов один із найважливіших для намісництва і єпархії документ – грамота про заснування Львівської православної кафедри. Щоб задовольнити вірних „грецької віри”, змушених звертатися у своїх духовних потребах поза межі намісництва, а також для кращого урядування церквами та церковним майном, король надав наміснику Тучапському права єпископа. Під юрисдикцію новопризначеного повноправного владики переходили всі терени колишньої митрополії (і намісництва) – „земля Руська і Подільська з повітами Галицьким, Львівським, Кам‘янецьким, Снятинським, Теребовлянським”, усі церкви, монастирі та духовенство. Цією ж грамотою Сигізмунд I передав єпископу у володіння Унівський Святоуспенський монастир з усіма маєтностями. Грамота на заснування єпархії обумовила також право єпископа отримувати річний податок з парафіяльного духовенства, так зване „куничне”, у розмірі 12 ґрошів.
Макарій, добре зорієнтований у реальному стані єпархіальних справ, уже в новій якості архієрея розпочав широко окреслені реформи внутрішнього життя єпархії. 16 листопада 1539 р. владика, звертаючись до давніх соборних традицій служіння священиків видав грамоту про утворення при Львівській кафедрі крилосу.
22 лютого 1540 р. у тодішній митрополичій резиденції – м. Новгородку відбулася хіротонія Макарія Тучапського на єпископа. Чин висвячення соборно здійснили всі українські та білоруські православні архієреї. Тоді ж єпископ Макарій підписав присяжну грамоту Київському митрополитові, якою визнавав себе „дворним єпископом з рамени митрополита”, не намагаючись відновлювати чи створювати нову Галицьку митрополію, і антимінси для храмів підписувати від імені київського митрополита.
Встановлення церковної дисципліни та послуху серед парафіяльного духовенства, як і впевнені кроки єпископа з метою обмеження впливів світських фундаторів та ктиторів на церковні справи, спричинили його конфлікти з духовенством та шляхтою у 1544-1546 рр.
З періодом архієрейства Макарія пов’язане також впорядкування справ церковних юридик у Львові. У 1544 р. владика Макарій з перемишльським єпископом Лаврентієм здійснили розподіл парафіяльних земель, припиняючи конфлікт між священиками львівських церков св. Феодора Тірона і св. Миколая Чудотворця. 16 березня король підтвердив розподіл та визначені межі. 5 серпня 1547 р. королівською грамотою було затверджено права львівської благовіщенської громади на землю, яку намагався привласнити настоятель.
Єпископ Макарій налагодив діяльність у єпархії церковного суду.
Нові умови життя єпархії сприяли також розвитку шкільництва. Уже під 1546 р. у львівських актах згадується “руська школа” на Галицькому передмісті. Її діяльність пов’язують з іменем настоятеля Богоявленської церкви крилошанина Антонія Іринковича. Сам єпископ дбав про належне забезпечення храмів книгами, створюючи умови для їх переписування та розповсюдження – відомо, що у 1544 р. він привіз до Львова позичене в унівських ченців “Мале Євангеліє”. З теренів тогочасної єпархії походить ціла низка писемних пам’яток. Так, переписувачем Мінеї 1543 р. був згаданий о. Антоній Іринкович. У 1546 р. диякон Єремія з м. Городка переписав Євангеліє для церкви св. Филипа у с. Хишевичі.
У 1548 р., відбулася „реституція” православній єпархії монастиря і добр Перегінська, які єпископ Макарій викупив за сто гривен у спадкоємців шляхтича Мацея Ґембіцького.
Окремої уваги заслуговує діяльність єпископа, спрямована на впорядкування діяльності церковних братств на території єпархії. 9 серпня 1542 р. з’явився перший документ – затвердження уставу братства при львівській Благовіщенській церкві. 18 лютого 1544 р. підтвердження уставу надано братству церкви св. Миколая. У добрих стосунках з владикою було й міське Успенське братство, при храмі якого розглядалися конфлікти архієрея з унівськими ченцями. Коли на початку 1547 р. церква Успення Пресвятої Богородиці „роспалася на полы”, владика звернувся з посланням до православних Великого князівства Литовського, Руського та Подільського воєводств Корони, закликаючи допомогти львів‘янам відбудувати храм. Для збирання пожертв було делеговано священика Михаїла та міщан Якова і Павла. 1 лютого з’явилося послання такого ж змісту Перемишльського і Самбірського єпископа Арсенія, а 6 березня цього ж року у своєму спеціальному посланні Київський митрополит Макарій повторив заклик до вірних всієї митрополії допомогти Львівській Святоуспенській громаді.
Бл. 1547 р. владика важко захворів, і, перед загрозою швидкої смерті, передав одному з членів братства скриньку з документами та коштовностями. Згодом, деякі братчики відмовилися повернути отримані речі, заявивши, що вони не належать єпископові. Справа навіть дійшла до суду, у книгах Львівського маґістрату облятовано також грамоти короля Сигізмунда ІІ Августа, видані з цієї нагоди. Магістрат визнав слушність за єпископом і виправдав його. 8 червня 1548 р. король Сигізмунд Август, очевидно, на прохання владики Макарія, видав заборону шляхтичеві Маркові Балабану втручатися у справи монастирів, підпорядкованих архієреєві.
13 грудня 1548 р. М. Балабан отримав королівську згоду на призначення його львівським єпископом після смерті владики Макарія. На початку 1549 р. єпископ Макарій помер. Місце його поховання залишилося невідомим – вже історик XVII ст. вагався, вказуючи чи то Крилос – село, що складало головну частину княжого Галича з Успенським кафедральним собором і було резиденцією митрополита, згодом намісника і, вже символічно, владики Макарія, чи кафедральний собор св. Юрія у Львові.
Зусиллями єпископа Макарія були забезпечені державно-правові, канонічні, матеріальні та духовні підстави існування відновленої православної єпархії після тривалого руйнування церковно-парафіяльного життя на Галицьких землях.
.jpg)
.jpg)
