Цей короткий огляд я вирішив написати з огляду на бурхливі політичні події останніх місяців, у яких багато Церков взяли активну участь. Байдужою і часто навіть ворожою залишилася до цього Українська Православна Церква (Московського Патріархату), а також кілька протестантських громад. Представники МП закидають решті конфесій (які, до речі, на їх думку, узагалі не є Церквами, а суто людськими організаціями, які самочинно відкололися задля політичних інтересів) «зраду» православного вчення заради підтримання «бунтарів», які «підняли руку на владу» (між рядків знову прочитуємо ту саму популярну тему «смертного гріха царевбивства»).
Усі вони посилаються на слова апостола Павла про те, що «немає влади, яка не від Бога» (див. Рм 13, 1), що Цар завжди був главою як держави, так і Церкви іще з візантійського періоду, і пригадують гнів преп. Серафима Саровського на декабристів, які прийшли просити в нього благословення на своє повстання.
Ситуація з цією структурою цілком очевидна — зважаючи на те, що в Росії ПЦ перетворилася на інструмент держави, що є прямим наслідком єресі Сергіанства, що громадянин Гундяєв (більше відомий широкому загалу як Патріарх Московський та всієї Русі Кирило), є «найманим службовцем Путіна», що активно проповідує ідею «Русского мира», яка є суто політичною і аж ніяк не душпастирською; що Москва багато років систематично тиснула на Константинополь, знеохочуючи офіційно дарувати українській Церкві автокефалію та ставила своїх єпископів на наші канонічні території, більшість із яких у минулому відкрито служили в КДБ, не залишається сумнівів: РПЦ зараз є суто політичною організацією, яка буде проповідувати що завгодно, аби лише виправдати інтереси новітньої неофіційної Російської імперії.
Варто хоча б ознайомитися із деякими фільмами, які вона пропонує своїм прихожанам, скажімо, «Анатомия раскола», аби побачити в них методи пропаганди в найліпших традиціях СРСР.
Сама по собі така співпраця зі злочинною владою Росії (а конкретні свідчення цих численних злочинів знайти нині не складно) уже є гріхом проти совісті та Православного передання. Таким чином, кожен єпископ та священик, який своїми діями, словами чи молитвами таку співпрацю підтримує, уже є відступником від Православ’я і сам себе відлучає від Благодаті Божої.
Ті Церкви, які вважаються «розкольницькими та безблагодатними», чи просто «суспільними організаціями», натомість, проявляють набагато більше згоди із Православним вченням (при цьому РПЦ називає себе єдиною Церквою, яка його повною мірою зберегла, разом із «канонічною апостольською переємністю»).
На це ми можемо відповісти словами Ап. Павла: «Бо не той юдей, що є ним назовні, і не то обрізання, що назовні на тілі, але той, що є юдей потаємно, духовно, і обрізання серця духом, а не за буквою; і йому похвала не від людей, а від Бога» (Рм 2, 28-29), та Ап. Якова: «Віра без діл мертва» (Як 2, 20; 26). Київський Патріархат, п’ять гілок УАПЦ, та особливо Українська Греко-Католицька Церква чинять те, що мають чинити згідно Святого Писання та Передання.
Щодо сект (таких, як Свідки Єгови) чи певних протестантських течій (як от громада баптистів у Києві) ситуація трохи інакша: перші в принципі бажають залишатися поза політикою та змінами влади, вважаючи, що вся вона є диявольською, а останні просто не розуміють реальної ситуації та не мають достатнього біблійного обґрунтування, переконуючи, що «всі хрещені вже спасенні і є громадянами Царства Небесного».
Тому всім вищезгаданим суперникам української національної революції я наведу деякі місця зі Священного Писання та Передання, покликаних запевнити у правильності та богонатхненності наших дій.
(Зауважу, що не вважаю себе Папою Римським і не претендую на непомильність, тому цілком можу в чомусь судити хибно. За наявні тут помилки прошу всіх молитися за мене).
Почати варто з того, що все, що створив Господь, є добрим (Бут 1, 31). Звісно, багато з Його творіння було пізніше осквернено гріхом та злими вчинками людей, але Церква ніколи не вважала державу, націю та Вітчизну наслідком гріха. Навпаки, завжди говорилося про те, яку велику милість Бог явив, подарувавши слов’янам державу, та ще й віру Православну (при цьому завжди забувають, що Русь на початку була Київською і саме там князь Володимир хрестив народ).
Крім того, за біблійною історією сотворення, Господь не залишає чоловіка наодинці, а надає йому супутницю і помічницю, адже «Не добре, щоб бути чоловіку самотнім» (Бут 2, 18). І пізніше він «змішує мови» (Бут 11, 17), створюючи різні народи. Отже, таке розділення є продуктом Божого плану.
В цих народах люди мали навчитися Істині, а не вавилонському уявленню про неї (варто зазначити, що вавилонський храм, за пишність якого Господь розпорошує мови, був ніби й на честь Найвищого, але насправді — суто людський продукт, оскільки «цегла була їм за камінь» (Бут 11, 3-4), яка є продуктом обробки, а камінь — частиною природи, незайманого сотворіння). Пізніше цю думку підтверджує св. Лука в Ді 17, 26: «І ввесь людський рід Він з одного створив, щоб замешкати всю поверхню землі, і призначив окреслені границі замешкання їх». Поділ повинен існувати й аж ніяк не суперечить Божій правді.
Людина має чотири рівні відповідальності, які покликані припровадити її до спасіння: особистість, родину, націю та Церкву, все з цього є добрим, маючи підтвердження у Біблії.
Особистість:
- Мф 16, 26: «Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?».
- 1 Кор 3, 16-17: «Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває? Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той то ви!»
- 1 Кор 6, 20: «Отож прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони!»
З цих рядків видно, що ми відповідаємо за себе — за душу, тіло і життя в повноті.
Родина:
- 1 Тим 5, 8: «Коли ж хто про своїх, особливо ж про домашніх не дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного»
- 1 Кор 7, 27-28: «Ти зв'язаний з дружиною? Не шукай розв'язання… А коли ти й оженишся, то не згрішив»
Тепер Господь веде нас далі, і від родини веде до ширшої міри відповідальності і співжиття — нації.
Як уже згадано було вище, різні народи мають існувати як частина плану спасіння. У Рм 9, 3 св. Павло пише: «Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом». В іншому місці він відкрито свідчить про себе, як про єврея (Фил 3, 4-5). А в старозавітні часи Господь велить Лоту рятувати своїх рідних від загибелі, а не лише тікати самому (Бут 19, 12-13). Слід зазначити, що Біблія наголошує на цьому, бо всяка людина буде рятувати від небезпеки своїх близьких, тому Богу можна було б це і не казати, й авторам книги Буття не записувати, проте це місце присутнє тут — чи ж не для того, аби наголосити нам, що Бог бажає, аби ми дбали про рідних наших, а не зводили спасіння до себе самих?
До речі, останні два абзаци взяті з апологетичної праці російського православного богослова Олександра Дворкіна, який наводив їх в рамках полеміки зі Свідками Єгови. Ця робота видана з благословення Московського Патріарха, а отже тези в ній схвалені офіційно і зараховуються до вчення Церкви.
Ми бачимо, що нація дуже важлива для нашого спасіння. Тоді чому ж зараз нас так засуджують українців за «націоналізм», хоча ми, по суті, виконуємо Божі заповіді? Активісти національної революції прямо виконують слова Христа: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Йо 15, 13).
Для братів-протестантів, які додержуються принципу Sola Scriptura, цього має цілком вистачити.
Насправді РПЦ дуже прихильно ставилася до будь-яких проявів націоналізму та відстоювяння своєї ідентичності, але тільки тоді, коли це стосувалося виключно російського народу. Скажімо, 1380 року св. Сергій Радонезький посилає двох схимників на допомогу князю Димитрію у боротьбі проти татар, й один із них (св. Олександр Пересвіт) стає героєм Куликівсьої битви.
Із житія св. Йова Почаївського ми довідуємося про те, як його молитвами над монастирем стала Богородиця, яка відвертала стріли і вбивала турків. Ще раніше ікона Богородиці захищала Константинополь від язичницької навали князя Олега.
Під час Другої Світової Війни за порадою св. Іллі, митрополита гір Ливанських, в Росії були відслужені молебні перед Казанською іконою Богородиці, її обнесли літаком довкола Москви, не раз привозили на лінію фронту, і це ніби то сприяло тому, що гірше підготовленим червоним військам таки вдалося подолати німецьку армію, причому остання на визволених від богоборчої комуністичної влади територіях відкривала православні храми і дозволяла свободу віросповідання. Однак росіяни вважали німців лише номінально християнами, достойними знищення, і тому просили Бога про поміч у цьому.
Це — тільки невелика частина прикладів того, як Православне передання відображає важливість захисту свого народу від загарбників, і для всякого православного християнина, не поглинутого політикою та російською пропагандою, є очевидним. Тепер перенесемо це на українську ситуацію. Зрозуміло, що на даний момент Росія (Російська імперія, Русский мир) виступають для нас прямою загрозою. Влада, встановлена в Україні, перебуває під російським впливом, так само, як і вищі ієрархи «единой канонической Церкви». Отже по суті, вони спотворюють і викривляють Православне вчення так, щоб воно захищало їхні особисті інтереси.
Вимальовується цікава паралель: у свій час фарисеї та книжники, ревні виконавці Закону Мойсея, даного Богом, аби привести нас до спасіння, представили текст таким чином, аби засудити на смерть Ісуса Христа, Який і прийшов, щоб це спасіння принести! І саме до російських єпископів та «на публіку» набожних політиків стосуються слова Спасителя: «Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене... Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук людських заповідей» (Мк 7, 6-7).
Інша цікава паралель: без нас, Київської Русі, ніякої Москви і Росії не існувало б узагалі. Без Київської митрополії не постав би нинішній Московський патріархат. Ми дали життя цій країні, а вони намагаються нас знищити. Чи не те саме сталося, коли нащадки Хама, згідно з Книгою Буття, породили єгиптян, які пізніше довго тримали євреїв у своєму полоні і всіляко з них знущалися? Тому ми, народ благовірний і побожний, перебуваючи у такому самому полоні російської влади, потребуємо виходу. І зараз відбувається наш перехід через Червоне Море, у якому Сам Господь нас провадить, проте вже не в особі одного Мойсея, а через Свою Святу Церкву Православну (яка тимчасово перебуває в юридичному розділенні на кілька гілок).
Можливо, перед нами ще 40 років блукання пустелею, і в цей час неправдиві вчителі (політики чи єпископи) будуть намагатися звести народ, подібно тому, як хотіли це зробити сини Кореєві? Тому кожен із нас, знаючи істину, має з молитвою її відстоювати, і не боятися заради цього при потребі брати в руки меч, лише для захисту, а не для нападу, як зробив це колись схимонах Олександр Пересвіт. Бо хто на нас меч підніме, той від нашого меча загине.
Кінець і Богу слава, завжди, нині і повсякчас, і на віки віків!
Послушник Ярослав
.jpg)
.JPG)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.JPG)
.JPG)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
