Інформаційний портал Тернопільської єпархії УПЦ Київського патріархату
Показ дописів із міткою Православ'я. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Православ'я. Показати всі дописи

пʼятниця, 11 липня 2014 р.

Новий проект радіостудії Львіської єпархії "Град Лева"


Студія радіо “Град Лева”, Львівської єпархії УПЦ Київського Патріахату, з благословення Високопреосвященного Димитрія, митрополита Львівського та Сокальського, розпочала видання аудіоверсії книги протоієрея Євгена Заплетнюка “Наше святе Православ’я”. Вашій увазі перша програма – “Господи, навчи нас молитися”. 

субота, 19 квітня 2014 р.

Цьогоріч Великдень святкуємо разом!

Свято Воскресіння Господнього – найбільше та найяскравіше свято церковного року, що об’єднує навколо себе всіх віруючих християн. Радісні дні Великодня наповнюють наші серця вірою в те, що Воскреслий Христос проведе й нас з вами від смерті до життя та наповнить наше перебування на землі справжнім змістом. Але, на жаль, не часто ми маємо змогу по-справжньому об’єднуватися. У католиків та православних майже завжди дата Пасхи – різниться. Але чому це так?

Для визначення дня Великодня використовують Пасхалію. Пасхалія – це складна система числових розрахунків, яка дає можливість визначити дату дня Пасхи, та залежних від неї свят, на будь-який заданий рік.

Таблиці пасхалії враховують велику кількість астрономічних величин та їх взаємозв’язок між собою. І саме пасхалія лягає в основу православного та католицького календарів. Тим не менше, треба згадати про використання різних систем обрахунків у різних Церквах.

Так Українська Православна Церква для вирахування дати святкування Великодня та залежних від нього свят використовує обрахунки т.зв. юліанського календаря, часто також названого «старим стилем». Його історія укладання сягає ще часів Юлія Цезаря ( прибл.45 р. до Р.Х.) Римо-католики використовують календар заведений 1582 року Римським папою Григорієм XIII. Зазвичай, його ще називають «новим стилем».

Дату дня Пасхи вираховують на основі співвідношення сонячного та місячного календарів. Окрім того, враховуються ціла низка вимог, а саме: обертання Землі навколо Сонця (дата рівнодення); Обертання місяця навколо Землі (повний місяць); Встановлений день святкування — неділя; Також треба пам’ятати, що місячний рік складає 354 днів і є коротший від юліанського року на 11 діб. Числа місяців місячного року не співпадають з числами місяців юліанського року, але кожного року їхнє співвідношення змінюється і повторюється тільки через 19 років. З цих причин мати сталу дату Пасхи – немає змоги.

Цьогоріч Великдень святкуємо разом!
Окрім того, за думкою Православної Церкви, в жодному разі не можна порушувати історичну послідовність Євангельських подій. Спаситель на Таємній вечері вшанував спершу єврейську Паху, потім був розіп’ятий і воскрес у Неділю «першого дня тижня». Таким чином православна (християнська) Пасха повинна святкуватися не раніше, і навіть не одночасно з Великоднем юдеїв. Так це максимально відповідатиме реальному розвитку євангельських подій. І, як відомо, григоріанський календар цього не враховує.

Основний «православний» принцип вирахування дня Великодня було закладено догматом Першого Вселенського Собору (325 р.), та полягає в наступному:

• Пасха повинна звершуватися в першу неділю після повного місяця, котре буває або в день весняного рівнодення, або ж після нього.
• Ця неділя повинна бути після дня святкування єврейської Пасхи.
• Якщо цього не буде, то святкування православної Пасхи переноситься на перший недільний день після дня єврейської Пасхи.

Таким чином, дата святкування Великодня завжди опиняється в межах від 22 березня до 25 квітня за старим, або від 4 квітня до 8 травня за новим стилем.

Одним із найбільш детальних творів, де розглядається православне богослів’я пасхалії є тлумачення святих канонів Матфея Властаря під назвою: « Збірка за алфавітним порядком всіх предметів, що містяться у Священних і Божественних канонах, складена та опрацьована смиренним ієромонахом Матфеєм або алфавітна синтагма М.Властаря». (Розділ 7 «Про Святу Пасху»).

Оскільки правила укладання пасхалії для григоріанського та юліанського календарів різні, то, зазвичай, дні святкування православного та католицького Великодня не співпадають, або співпадають дуже рідко. Цього року (2014) сталося саме таке чергове співпадіння: католики та православні святкуватимуть Пасху в один день – 20 квітня. Можна зауважити, що востаннє такий збіг був аж два роки підряд: у 2010 та 2011 році. Тоді Пасха випадала на 4 і 24 квітня відповідно. Наступний раз спільні Пасхи в нас будуть 16 квітня 2017 року, 20 квітня 2025, та знову, 16 квітня 2028 року.

Віднедавна, а саме – з розвитком комп’ютерних технологій, у людей відпала гостра потреба у вмінні самостійно читати складні таблиці пасхалії. Сьогодні чимало комп’ютерних програм, чи навіть, програм для смартфонів і планшетів, мають вбудований алгоритм вирахування для Пасхи та пов’язаних із нею перехідних свят. Тим не менше, для людей освічених, церковних, особливо священнослужителів, знання канонічних та астрономічних принципів вирахування дня Пасхи зможе суттєво позитивно вирізнити людину серед сучасників бо очевидно, вміти користуватися калькулятором це одне, а вміти рахувати усно – зовсім інше.

Прот.Євген Заплетнюк, bogoslov.org

субота, 15 лютого 2014 р.

15 лютого – Стрiтення Господнє

Стрітення Господнє – велике свято Православної Церкви, яке щороку відзначається в один і той самий день – 15 лютого. Тоді християни урочисто згадують принесення на сороковий день після народження до Єрусалимського храму Немовлятка Ісуса, Його зустріч із святим та праведним старцем Симеоном й пророчицею Анною, а такою, пророцтво святого Симеона про майбутні страждання Діви Марії,якій «прошиє серце страшний меч болю» (Лк.2:35). Ця важлива євангельська подія лягла в основу одного з найбільших дванадцяти свят церковного року. Вперше свято Стрітення було встановлено Церквою в Єрусалимі після Ефеського собору 431 р.

Серед інших особливостей свята можна згадати його українську традицію – освячення води та свічок після Божественної літургії. Зазвичай, після освячення ці свічки використовують запалюючи під час домашньої або церковної молитви, зокрема під час звершення Таїнства шлюбу молодята тримають їх в руках.

Практика освячення свічок відносно нова, і на наших землях не була відома раніше XVІІ ст. Її заведення приписують Київському митрополиту святителю Петру (Могилі). Окремо слід сказати, що чин освячення свічок на Стрітення відрізняється від звичайного чину освячення свічок, котрий може звершуватись у будь який день року.

У своєму відомому «Требнику» для української Церкви 1646 року митрополит помістив кілька чинопослідуваннь, серед яких 37 раніше відомими не були. Святий Петро (Могила) на основі древнього «Римського ритуалу» – «Rituale Romanum» переробив деякі чини та освячення на православний лад, та благословив надалі використовувати у всій Українській Церкви. Серед тих чинів був і «Чин благословення та освячення свічок на Стрітення Господнє». Згодом ця традиція було частково запозичена і на Московію, але там не прижилася.

15 лютого – Стрiтення Господнє
У молитві освячення священик просить Христа Спасителя «освятити свічі світлом благодаті, щоб як світло вогнем видимим запалене проганяє нічну пітьму, так щоб серця наші огнем невидимим, тобто світлістю Святого Духа просвіщені, оминули сліпоту всяких гріхів. Щоб змогли ми очищеним оком душі бачити те, що Богу вгодне і для нашого спасіння благо потрібне. І щоб сподобитися нам перемогти темні небезпеки цього світу і досягнути світла безперестанного…»

Чинопослідування Західної Церкві, котре лягло в основу чину освячення свічок, сягає традиції перших християн Римської Церкви в день свята Стрітення йти по місту з запаленими смолоскипами. Оскільки Римська імперія була язичницькою, а даний період року характеризувався значною кількістю свят, присвячених місцевим божкам та ідолам, Церква вирішила протиставити цьому особливу урочистість, яка припадала на день свята Стрітення – або по іншому – свята Очищення Діви Марії. Для того, щоб відрізнити християнську ходу від тогочасних язичницьких дійств, спочатку смолоскипи, а потім вже й свічки освячувались особливою молитвою. І хоча в Православній Церкві таких ходів сьогодні не влаштовують, і відповідно, жодної об’єктивної причини освячувати свічки в день саме цього свята немає, тим не менше, традиція заведена Петром Могилою на Стрітення – одна з найбільш улюблених традицій православних віруючих у низці зимових свят.

Існує погляд, що освячувати свічі немає потреби, оскільки свічка це пожертва, а вона освячується не молитвою, а самим жертвоприношенням. Тим не менше, Стрітенська свічка з давнини наділялась особливою силою. Вважалось, що вона має силу відганяти бісів, її запалювали в час особливих життєвих клопотів та негараздів, коли хтось хворів або був при смерті. В деяких регіонах лікували головний біль, знаменуючи запаленою свічкою навхрест голову хворого. Гуцули перед бурею та з наближенням градових хмар мали звичай ховати запалену свічку в піч так, щоб її дим вийшов з комина. Так вони були певні, що ні їм самим, ні їх господарству нічого не загрожує. Особливу силу такої свічки наділяли в захисті при блискавці та громі, від чого вона отримала назву «громниці». Такі уявлення про Стрітенську свічку донині широко зберігаються по цілій християнській Європі: від Італії до України. У Польщі свято Стрітення ще має назву свята Громничної Божої Матері. В цей день віруючі стоять на богослужіннях із запаленими свічками, і намагаються донести їх запаленими до самого дому, подібно тому, як ми робимо це на Страсний Тиждень, у Великий Четвер.

Як бачимо, Стрітенські свічки ще здавна використовувались як своєрідний магічний оберіг або амулет, і таке уявлення про них було широко розповсюджене. Однак, таке забобонне ставлення до свічок немає жодного підтвердження у церковному вченні. “Палаюча перед іконою свічка – це знак нашої віри і надії на благодатну допомогу Божу, що завжди щедро посилається всім, хто з вірою й молитвою звертається до Господа та Його святих. Запалена свічка – символ нашої гарячої та вдячної любові до Бога”. Як писав святитель Філарет (Дроздов): “світло свічки означає благоговіння до святої ікони, та надає зручність її бачити в темряві”. Безумовно, з цього можна зробити висновок, що немає більш благодатних чи менш благодатних свічок.

Якщо людина сподівається лише за допомогою певного релігійного ритуалу позбавитись від усіх своїх проблем та турбот, не прикладаючи для цього зусиль і не змінюючись внутрішньо – то вона грішить, і називаючи себе християнином живе за язичницькими віруваннями. Стрітенська свічка важлива не сама по собі, а лише, як християнський символ нашого серця, просвіченого Духом Святим.

Прот. Євген Заплетнюк, Богослов.Орг

Чи сумісний спорт і Православ’я?

Народна приказка гласить: «В здоровому тілі – здоровий дух». Сучасний Спорт – явище складне і багато в чому суперечливе. А тому цікаво знати, що думає про нього Православна Церква, як сприймає і що рекомендує. З одного боку, священики закликають до правильного тверезого життя, адже людське тіло є вмістилищем Духа Святого і кожен покликаний доглядати за ним. З іншого боку, люди, близькі до спортивних верхівок, визнають, що у спортсменів далеко не часто виникає потреба замислитися про душу. Отже, чи грішно займатися спортом? Про це та інше ми спробуємо сьогодні поміркувати. Християнин повинен стежити за своїм здоров'ям. Наше життя є найбільший дар Господа Бога і тому за ним потрібно спостерігати» – так навчав Митрополит Філарет (Вознесенський). 

Як православному християнину ставитись до занять спортом? Перш ніж відповісти на це питання, потрібно розділити поняття спорт і фізкультура. Фізкультура без сумніву завжди корисна і православній людині нічим не загрожує, а на питання про те, як православний християнин повинен ставитися до спорту, дуже важко відповісти. Тут дуже багато «але». Наприклад, говорячи про дитячий спорт, потрібно розуміти, що в епоху мегаполісів, ігро- та Інтернет залежності дітям як ніколи необхідно повноцінно розвиватися фізично. І в цьому сенсі спорт – просто порятунок. 

З іншого боку, великий спорт неминуче пов'язаний з такими пристрастями, як марнославство, самолюбство, гордість, бажання здобути першість. Звичайно ж, християнину не повинно приймати це. Господь заповідає нам: «візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем» (Мт 11:29). Лагідність і смиренність протиставляються в спорті необхідності вигравати, підніматися на п'єдестал. І якщо говорити про дитячий спорт, то цілком очевидно, що не можна упустити той момент, коли заняття для здоров'я стають надмірними і перетворюються в гріховну пристрасть. Апостол Павло в посланні до коринфян говорить:«Все мені дозволено, але не все корисне; все мені дозволено, але ніщо не повинно володіти мною» (1Кор.6:12). 

Чи сумісний спорт і Православ’я?
Спорт сам по собі не небезпечний. Адже людині для підтримки життєвих сил потрібна їжа. Це природна потреба. Але коли вона переростає в обжерливість, то перетворюється в смертний гріх. Так само і спорт здатний стати пристрастю, яка висушить душу, здатний стати руйнівною силою. Однак, якщо спортсмен справді щиро вірить в Бога, якщо має твердий духовний стержень, то він здатний контролювати себе, регулювати складні моменти своєї професійної діяльності. Приказка яка живе в нашому народі говорить: «Хто спортом займається той сили набирається». Позитивного в заняттях спортом теж чимало: спорт привчає до наполегливої праці, послуху, вмінню багато в чому собі відмовляти, вчить бути чесним, і просто об'єднує людей. 

Святитель Феофан Затворник, великий подвижник і аскет, рекомендував людям розумової праці займатися гімнастикою і фізкультурою. А святитель Василій, єпископ Кинешемський писав: «Мета гімнастики або фізкультури полягає в тому, щоб зміцнити здоров'я людини, і більшість займається нею саме для цього». Перу святителя Василя належить і такі слова: «...всяка сила і здатність не тільки людині, але і у всякій живій істоті при вживанні і вправі розвивається, без вживання ж відмирає, або, як кажуть, атрофується. Дію цього закону можна спостерігати скрізь і завжди. Якщо ви хочете розвинути в собі фізичну силу, ви повинні вправлятися з гирями, займатися гімнастикою. Від цього м'язи збільшуються в обсязі і здобувають міцність і пружність». 

З духовної точки зору немає жодної різниці між підняттям штанги або фізичною працею на городі. До того ж і в першому, і в другому випадку віруючий може продовжувати молитися. Будь який атлет здатний подумки взивати під час тренування: «Господи помилуй!». Саме так чинили і святі: їх руки працювали, а розум постійно творив молитву. В цьому сенсі навіть елементарна ранкова зарядка може стати свого роду духовною практикою.

Підготував прот.Діонісій Буренко

понеділок, 30 грудня 2013 р.

Де зараз нормальні чоловіки?

Все частіше від своїх друзів, знайомих чи навіть від малознайомих молодих і не тільки людей доводиться чути такі фрази, як наприклад: «Так хочеться заміж, але нормального чоловіка, нажаль, не знайдеш – або всі нормальні вже зайняті, або ті, які ще не одружені, вже розбещені цим грішним світом…», або ж таке: «Я не можу вийти заміж без взаємного кохання…», «Мені потрібно забезпеченого чоловіка, щоб я ні в чому собі не відмовляла …». 

Можна було б ще й ще перераховувати подібні висловлювання, але на це я не хочу звернути Вашу увагу. Почну з того, що я була одна із таких «дивакуватих» панянок, які ніколи не вірили у те, що жіноче щастя колись буде і на «моїй вулиці», але ж «шляхи Господні несповідимі …». Мріяла про принца на білому коні і весілля принцеси. Ще декілька років тому я була успішною студенткою вузу і активісткою по житті, саме в цей прекрасний час, як і годиться, я зустріла своє перше кохання. Мабуть, як і 50% дівчат, я вірила у те, що це саме той, єдиний,«принц на білому коні», і що в найближчому часі ми відгуляємо найкраще весілля у світі, у нас народяться діти, і будемо жити у мирі та злагоді до кінця своїх днів… 

Знаю, що все це звучить смішно, але впевнена, що майже кожна закохана дівчина пережила ось такі прекрасні відчуття у своєму житті. Та єдине, що турбувало мою православну душу було те, що мій, так би мовити, обранець був уніатом, чи як то кажуть у нас на Закарпатті – греко-католиком. Я виросла у сім’ї, де велику роль приділяли духовному вихованню і консервативності у всьому. Ні, в моїй сім’ї ніхто не був проти цього шлюбу, хоча деяку стурбованість батьків по цьому питанню я відчувала інтуїтивно. То ж, майже постійно я була у роздумах і моя душа розривалась на дві частини – бути чи не бути цьому шлюбу. 

Вже майже всі мої подруги були або заручені, або одружені, ну і, звичайно ж, ментальність нашого краю, невгамовний плин часу, почуття і постійні питання типу «коли весілля?» мене зводили до безвихідних питань (як я тоді вважала) – що робити? Чим більше я думала над цим питанням, тим більше було відповідей «за», ну і ми почали, так би мовити, готуватись до весілля. Знайомство з батьками, ріднею, все було чудово, хоча з боку матері молодого я відчула якусь неприязнь, та все списала на те, що спочатку це завжди так, все налагодиться. Вже через деякий час, я зрозуміла, в чому полягала ця неприязнь… 

Де зараз нормальні чоловіки?
Все було дуже просто – коли мова зайшла про вінчання, то тут мене поставили до відома, що за їхнім сімейним звичаєм у питанні віри дружина має йти за чоловіком, тобто я мала зрадити тому, чим я жила і живу все життя. Без віри я не відчуваю себе людиною. Знаю, що багато хто з вас подумає, що у Православ’ї є багато прикладів життя з іновірцем, який через деякий час ставав православним християнином, що кохання і Божа Воля роблять чудеса. Але чомусь на той момент для мене це було, можливо, поштовхом до того, щоб поглянути на наші стосунки не зі сторони почуттів, які як вже доказано часом і наукою, нажаль, швидко зникають, але зі сторони духовного бачення нашого життя, та й взагалі як ми РАЗОМ бачимо НАШЕ майбутнє. 

Ось тут і почалася альфа і омега мого тодішнього життя. Саме за це, я щиро вдячна Богу. Почала я з найголовнішого – з молитви! Ні, не з тієї, звичної і знайомої всім, що є обов’язком кожного християнина, але з молитви, якщо можна так сказати, односторонньої розмови з Богом. Я вірила і була впевнена, що ніхто у даному питанні не допоможе, тільки Він. Кожної вільної хвилинки я просила у Бога допомоги, підтримки і розуміння як діяти у даній ситуації. Такий стан «загубленості» тривав у мене десь один місяць, потім мій обранець дивним чином почав від мене віддалятись, перестав телефонувати, постійно був зайнятий, то ж бачились ми дуже рідко. Звичайно, для мене ця його поведінка стала, м’яко кажучи – шоком. Я почала впадати у депресію, зневіру, думала, що все – більше нікого не покохаю, не вийду заміж і вже розчарувалась не тільки в хлопцях, але і в людях… Почала в думках скаржитись Богові, чому він цього допустив, чому мені так не щастить, і таке інше… Та все ж таки я продовжувала вірити і молитись… 

І ось, одного разу я зустрілася у місті з моїм давнім другом дитинства і вирішили піти «на каву», згадати цікаві випадки з нашого життя і, самі не знаючи чому, почали ділитись своїми переживаннями. Ми й не помітили як пролетіло декілька годин… 

Якоїсь миті до нашого столика підсів хлопець, знайомий мого друга, високий, статний і як мені тоді здалось, занадто самовпевнений. Розмови у нас не вийшло, то ж я зібралась додому. Пройшло небагато часу, як оцей самовпевнений юнак знову з’явився у моєму житті. Ми почали дружити, ділитися думками і переживаннями й самі не помітили того, що за дуже короткий час ми закохались один в одного. Пройшло знову не так багато часу, як він мені освідчився і ми стали на рушничок щастя! Дійсно, це була незабутня і найщасливіша мить нашого спільного життя! “Господи, Боже наш! Славою й честю вінчай їх!” – лунало в церкві і в наших серцях! Він – православний юнак із такими ж поглядами на життя, такими ж принципами та моральними засадами та й таким же духовним вихованням як і в мене! 

У нас прекрасна, дружня сім’я і ми любимо один одного, як і раніше! Кожного дня молю у Бога милості і вірю у те, що й надалі у нас все буде гаразд! Зараз, як пройшло вже багато часу, я розумію: все що зі мною відбулося – все від Бога і все задля мого блага. Воістину, по вірі вашій дасться вам! 

 P.S. То ж шановні дівчата, закликаю Вас вірити у Бога, молитись і ніколи не жаліти про минуле, бо як звучить одна мудра приказка: «Все, що не стається, все стається на добро» Слава Богу за Все! 

Автор: р.Б. Олександра, газета Православне Закарпаття №12, 2012

понеділок, 18 листопада 2013 р.

Зверніть увагу: Святі Отці про католицькі єресі

Папізм – так називається єресь, що огорнула Захід, від якої пішли, як гілки древа, різні протестантські вчення. Папізм присвоює папі властивості Христа і тим відкидає Христа. Окремі західні письменники майже явно виголосили це зречення, сказавши, що набагато менший гріх – відречення від Христа, аніж зречення від папи. Папа є ідол папістів, він – їх божество. Через цю жахливу оману благодать Божа відступила від папістів, вони віддані самим собі і сатані – винахіднику та батькові всіх єресей, в числі яких є і папізм. 

Питання: Чим характеризуються висловлювання святих отців Православної Церкви про римо-католицизм? 

Відповідь: Ці висловлювання (сказані ще до II Ватиканського собору) промовлялися святими отцями під впливом Святого Духа, а тому відображують справжню суть римо-католицької віри. Вони одностайно характеризують папізм та римо-католицтво в цілому, як абсолютно помилкову, відірвану від істинного апостольського християнства, єретичну віру, і викривають нововведення і нововчення Ватикану, які суперечать Божественному Одкровенню. 

Питання: Які з цих висловлювань найбільш актуальні у наш час? 

Відповідь: Для сучасності найважливіше значення мають слова святителя Ігнатія (Брянчанінова), що розкривають, головним чином, сутність “духовної” спадщини і “аскетики” католицтва, та висловлювання святого праведного Іоана Кронштадтського, різнобічно характеризують папство початку XX століття. 

деякі кардинали полюбляють знімати відео ,)
Святитель Фотій Константинопольський (891): “Латиняни не тільки внесли інші беззаконня, але дійшли до такого надлишку зухвалості, що навіть у святий Символ Віри, який всіма соборними постановами наказано зберігати незмінним, насмілилися ввести неправду (о, хитрощі лукавого!), нібито Святий Дух не тільки від Отця, але і від Сина походить, і тим спотворили основний догмат про Святу Трійцю”. 

Святитель Григорій Палама (+ бл. 1360): “Ми не приймемо вас до спільноти доти, поки ви казатимете, що Дух Святий походить і від Сина” (Творіння святителя Григорія Палами. Т. 1, Салоніки, 1962, стор. 26). 

Святитель Марк Ефеський (+ 1457): “Ми відкинули від себе латинян не з якоїсь іншої причини, як з тієї, що вони єретики. Тому зовсім неправильно об’єднуватися з ними… Латиняни не лише розкольники, але і єретики. Церква мовчала про це тому , що їх плем’я набагато більше і сильніше від нашого”. 

ну, й католицьким черницям ніщо людське не є чужим...

“Якщо вони (латиняни) абсолютно відійшли, і то стосовно богослов’я про Святого Духа, хула відносно Якого – найбільша з усіх небезпек, то зрозуміло – що вони єретики, і ми відсікаємо їх як єретиків”. 

 “Отже, браття, уникайте латинських нововведень і їх вносителів та вкоренителів, і любов’ю пов’язані один з одним, зберіться до єдиного нашого Голови – Христа” [архим. Амвросій (Погодін). Святий Марк Ефеський і Флорентійська Унія. М., 1994, стор. 333, 355]. 

Преподобний Феодосій Печерський (+ 1074): “Безліччю єресей своїх вони (латиняни) всю землю збезчестили… Немає життя вічного у вірі латинській” (Н. Н. Воєйков. Церква, Русь і Рим. Джорданвілі, 1983, стор. 239). 

совість - совістю, а от сутани повинні бути чистими!
Преподобний Максим Грек (+ 1556): “Я у своїх творах докоряю будь-якій латинській єресі і всілякій хулі юдейській та язичницькій…” (Твори преп. Максима Грека в російському перекладі. Твер, 1993, стор. 7). 

Преподобний Паїсій (Величковський) (+ 1794) пише про латинство, що воно відкололося від Церкви і “впало … в безодню єресей і оман … і лежить у них без будь-якої надії підняття”. І нижче: латиняни – “не є християнами” (Твори про чудо Чесного і Животворчого Хреста. Рк. БАН, 13. 1. 24, гл. 11, л. 39, 88 об.).

Святитель Ігнатій (Брянчанінов) (+ 1867): “Папізм – так називається єресь, що огорнула Захід, від якої пішли, як гілки древа, різні протестантські вчення. Папізм присвоює папі властивості Христа і тим відкидає Христа. Окремі західні письменники майже явно виголосили це зречення, сказавши, що набагато менший гріх – відречення від Христа, аніж зречення від папи. Папа є ідол папістів, він – їх божество. Через цю жахливу оману благодать Божа відступила від папістів, вони віддані самим собі і сатані – винахіднику та батькові всіх єресей, в числі яких є і папізм. В цьому стані затьмарення вони спотворили деякі догмати і таїнства, а Божественну літургію позбавили її істотного значення, викинувши з неї Закликання Святого Духа і благословення принесених хліба і вина, при якому вони пресуществлюються в Тіло і Кров Христові… Ніяка єресь не віддзеркалює так відкрито і нахабно непомірної своєї гордості, жорстокого презирства до людини; і ненависті до них “(Про єресі та розколи.” Православне читання “. М., 1992, № 5-6, стор. 5). 

- Сестро, вам велике пиво чи мале? - Велике, світле!
“Не бавтеся вашим спасінням, не бавтеся! Інакше будете вічно плакати. Займіться читанням Нового Заповіту і святих отців Православної Церкви (аж ніяк не Терези, не Франциска та інших західних божевільних, яких їх єретична церква видає за святих!), навчіться в святих отців Православної Церкви, як правильно розуміти Святе Письмо, яке життя, які думки й почуття личать християнину”(Там же, стор 485-486). 

 “Інший напрямок отримали подвижники західної церкви та її письменники про подвижництво з часу відділення цієї церкви від Східної і відпадіння її в згубну темряву єресей… З цього стану (прелесті) написано західними письменниками безліч книг. Ось якраз на них з жадобою кидається, якраз їх проповідує переважно за святих і духовних, які достойні стояти біля Святого Письма сліпий і гордий світ… Твори західних письменників, написаних зі стану самозакоханості, знаходять численних читачів, не раз перекладаються на російську мову, друкуються, передруковуються”(Там же, стор. 508-510). 

 “Між іншими оманливими згубним зефірами, що навівають на серце цю страшну тишу, цю тяжку згубну насолоду, навіває їх на нього і читання відомої книжки Фоми Кемпійського, західного ченця, що перебував у бісівській омені, книжки “Наслідування” [Свт. Ігнатій (Брянчанінов). твори. в 7 т. СПб., 1886, т. 4, стор. 453-454]. 


“Не бавтеся вашим спасінням, не бавтеся! Інакше будете вічно плакати..."
“Як зразок аскетичної книги, написаної зі стану омани, названої власною думкою, можна навести твір Фоми Кемпійського під назвою “Наслідування Ісуса Христа”. Він дихає витонченою хтивістю і бундючністю, які є в людях, засліплених і сповнених пристрастей, спричиняє насолоду, визнану ними за пізнання Божественної благодаті… Подібно до Малпаса досягли в відлюдництві найсильнішої бісівської прелесті Франциск д’Ассіз, Ігнатій Лойола і інші подвижники латинства (після відпадіння Західної Церкви від Східної), визнані в його лоні святими “(Там само, т. 5, стор. 69).

“Під іменем папської пропаганди розуміється поширення такого поняття про папу, яке папа бажає вселити про себе людству, тобто поняття про верховну, самодержавну, необмежену владу папи над світом. Пропаганда, маючи це за мету, мало звертає уваги на якість вчення, що викладається нею, для неї зручним є все, що сприяє її меті – навіть віра в Христа без залишення віри в ідолів “(Там само, т. 1, стор. 252-253, прим.). 

Преподобний Амвросій Оптинський (+ 1891): “Православна Східна Церква від часів апостольських і досі утримує незмінними і непошкодженими від нововведень як вчення євангельське і апостольське, так і передання святих отців і постанови Вселенських Соборів… Римська ж церква давно ухилилася в єресь і нововведення… “І далі:” Римська церква … оскільки не зберігає свято соборних і апостольських постанов, а ухилилася у нововведення і неправдиві мудрування, то зовсім не належить до Єдиної, Святої і Апостольської Церкви “(Зібрання листів блаженної пам’яті Оптинського старця ієросхимонаха Амвросія до мирських осіб. ч. 1. Сергіїв Посад, 1913, стор 231, 232, 235).

Святий Петро - давній заручник папістських мудрувань.
 “Істина свідчить, що Римська церква відпала від Православ’я” (Там само, стор. 234). 

Святитель Феофан Затворник (+ 1894): “Була одна Церква на землі з єдиною вірою. Але прийшла спокуса, – папа зі своїми захопився своємудрствуванням і відпав від єдиної Церкви і віри” (Листи до різних осіб про різні предмети віри і життя. М. , 1892, стор. 45). “Вірити, що Дух Святий походить від Бога Отця, є догмат обов’язковий, а вірити по-латинськи, що Він походить і від Сина, є відхилення від Церкви, єресь” (Листи про християнське життя. М., 1908, стор. 37). 

Святий праведний Іоан Кронштадтський (+ 1908): “Ми досі всі суголосно і єдинодушно одним розумом віримо в цей Символ віри і жодної йоти не додаємо до нього, щоб не позбутися спасіння за помилковий додаток, як католики, лютерани і англіканці” (Живий Колос. Виписки з щоденника за 1907-1908 рр.., СПб, 1909, стор. 4). 

 “Хто з православних не хотів би з’єднатися з католиками або лютеранами і бути з ними одним – у Христі, однією Церквою, одною спільнотою вірних! Але хто з членів цих названих церков, особливо предстоятелів, яких називають папами, патріархами, митрополитами, архієпископами і єпископами або ж ксьондзами, патерами, – погодиться відректися від своїх помилок? Ніхто. А ми погодитися з їх єретичним вченням не можемо без шкоди своєму душевному спасінню… Хіба можна поєднати непоєднуване – неправду з істиною? ” (Там само, стор. 31). 

“Католицькі єзуїти на догоду папі і своїм егоїстичним нижчим намірам та цілям перекрутили закон совісті і закон Євангелія, стверджуючи, що для досягнення своєкорисливої мети або мети релігійної католики можуть вживати всілякі незаконні засоби; отже і вбивати … і на багаттях палити православних” ( Там само, стор. 31-32).

Так.. так.. я вас уважно слухаю! Продовжуйте! Мені дуже цікаво!
“Правдиві слова Спасителя нашого Ісуса Христа: хто не зі Мною, той супроти Мене (Мт. 12, 30). Католики, лютерани і реформатори відпали від Церкви Христової … вони явно йдуть проти Христа і Його Церкви … не шанують постів, змінюють спасительні догмати віри. Вони не з нами, проти нас і проти Христа “(Там само, стор. 32-33).

“Папи уявили себе головами Церкви і її підвалиною та навіть намісниками Христовими, що безглуздо й ні з чим не співвідносно. А звідси весь гонор римських пап та їх давня претензія на верховенство і самовільне керування всією Вселенської Церквою. Ну, вже й накоїли папи у своїй папській церкві різних фокусів, різних помилкових догматів, котрі ведуть до фальші і у вірі, і в житті. Це цілком єретична церква “(Там само, стор. 35).

“Якби Ісус Христос після вознесіння на небо мав би на меті дати Своїй Церкві іншого главу замість Себе, або намісника, як кажуть папи, вважаючи себе намісниками Христа на землі, то Він ясно оголосив би про це перш Вознесіння, бо це настільки важливий для спасіння людських душ догмат; та й апостоли оголосили би про це, або себе хтось з них назвав намісником, а так ніхто з них не обмовився, пам’ятаючи слова Господа: хто хоче між вами бути більшим, хай буде слугою він вам (Мт. 20, 26); всі ж ви – брати (Мт. 23, 8) “(Там само, стор. 35).

“Папісти, визнавши головою церкви папу, звели його на престол замість Христа і обожнили його, а Христа поставили на задній план. Папу зробили намісником Христа, між тим як Христос з нами перебуває в усі дні до кінця віку (Мт. 28, 20). Але подивіться, скількох помилок припустилася папська (а не Христова) віра, дивних помилок, блюзнірських, – і ви з обуренням і жахом відвернетеся від неї! – О, гордість людська! О, гордість сатанинська! Папа ніби непогрішимий! О, єзуїтство!” (Там само, стор. 36).

“Єдиний голова Церкви небесної, земної і пекла, – Христос Бог. Чи може людина папа бути головою Церкви, сущої на небесах? Не може. Та й, взагалі, чи може бути головою всієї земної Церкви і розпоряджатися долею земною і потойбічною – папа, грішна людина?.. Прочитайте історію пап: якими вони були? Чи багато було з них гідних свого спрестолу? І лише в перші віки було кілька достойних, а в наступні сторіччя скільки було недостойних і порочних на сором всієї римської церкви! Чи це глави церков?” (Там само, стор. 37-38).

Католицька духовність тепер і на лижах!
“Католики перетворили вчення Самого Премудрого Христа, небесного Вчителя, без Якого ніхто не знає Отця, а тільки Він – Син. Христос каже, що Дух походить від Отця, а між тим католики і лютерани з англіканцями говорять, що Він від Отця і Сина походить. Та перестаньте ж, нарешті, ганьбити Духа Святого і зводити на Нього брехню: хто хулить Духа Святого не будуть прощені ані в цьому, ані в майбутньому віці. А ви забули слова апостола: якби й ми або Ангол із неба почав благовістити вам не те , що ми вам благовістили, нехай буде проклятий (Гал. 1, 8). Це слово страшне чи ні? – Небо і земля минуться, але слова Мої не минуться (Мт. 24, 35)” (Там само, стор. 38 – 39).

“Папи і католики відкинули від мирян цю Кров всеходатайственну і не дають їм, ймовірно з економії, щоб вина менше виходило! А з яким шаленим завзяттям перехоплюють вони православних у католицтво, у свою згубну віру! Захисти, Господи, Православ’я від лютого католицтва, в якому усі підкоряються сваволі папи, єзуїтів “(Там само, стор. 40).

“Саме в його догматі непогрішності й полягає найбільша помилка, бо папа є грішною людиною і – біда, якщо він уявив про себе, що він непогрішимий. Скільки помилок найбільших, згубних для душ людських вигадала католицька, папська церква у догматах, в обрядах, в канонічних правилах, в богослужінні, в руйнівному, злісному ставленні католиків до православних, в хулах і наклепах на Православну Церкву, в сварках, звернених до Православної Церкви і до православних християн! І у всьому цьому винен непогрішний, нібито, папа, його та доктрина єзуїтів, їх дух брехні, двоєдушності і всіляких неправильних засобів ad maiorem Dei gloriam (нібито до більшої Божої слави) “(Св. прав. Іоан Кронштадтський. Християнська філософія. СПб. 1902, М., 1992, стор. 99).

А педофільські скандали в католицькій церкві мають дуже довгу історію...
“Ненависть до Православ’я, фанатизм і переслідування православних, вбивства – проходять червоною ниткою через всі століття життя католицтва. Від плодів їх пізнаєте їх. Чи такий дух заповів нам Христос? Якщо комусь, то це католикам, лютеранам і реформаторам можна сказати:” не знаєте, якого духа ви є”(Лк. 9, 55)” (Там само, стор. 116).

“Папа і папісти до того завеличились і піднесли себе, що задумали критикувати Самого Христа, Саму Іпостасну Премудрість Божу і простягли (під приводом розвитку догматів) гордість свою аж до того, що перекрутили деякі Його слова, заповіді і постанови, які не повинні бути змінені до кінця віку, наприклад, слово про Духа Святого, заповідь про чашу пречистої Його Крові, що її вони позбавили мирян, ні в що поставили слова апостола Павла: “Кожного разу, як будете їсти цей хліб та чашу цю пити, смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде”(1 Кор. 11, 26); замість квасного хліба вживають на літургії опрісноки” (Там само, стор. 117).

“Католики відпали від голови всієї Церкви – Христа, обравши земного керівника – грішного папу” (Там само, стор. 119).

“Прийдіть до нас ви, що називаєте себе католиками, а нас лихословите схизматиками, і спроможемося, подивимося неупереджено, за Божою правдою, за Божим цензом, на ваших святих, папою, а не Богом, прославлених, і порівняємо їх з нашими святими, Самим Богом засвідченими незліченними чудами зцілень і різних втішень православних, що з вірою прибігали до них! Яка різниця! Як істина нашої віри сяє і своїм світлом погашає вашу віру, затьмарену єресями і помилковими мудруваннями”(Там само, стор. 127).

“О, марні людські мудрування! О, лукавство, о хитросплетіння брехні! Позбавили папісти мирян Крові Христової, пролитої на очищення від гріхів. О, безголове верховенство, що діє всупереч істинному Голові – Христу Богові!” (Там само, стор. 157).

Питання: Справді, читаючи ці висловлювання, що зовсім недвозначно картають римо-католицтво як папізм – помилкову, антихристиянську, несумісну з Православ’ям віру, 

як можна пояснити, що окремі сучасні православні богослови, на противагу словами святих, стверджують, що католики є нашими братами по вірі, католицька і Православна Церкви – сестрами і в католицтві діє Божа благодать?

Відповідь: Згідно з Божественним Одкровенням, одна з головних властивостей Бога – Його всеправедність, тому Святий Дух не може говорити святим угодникам Божим одне, а цим богословам – інше. Отже їх твердження, суперечачи баченню папізму Самим Господом, показують нерозуміння ними суті римо-католицтва і відображають думку їх власну і того, хто привабив їх “філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом” (Кол. 2, 8).

середа, 30 жовтня 2013 р.

"Нам потрібен живий приклад служіння ближньому..."

Згадуючи новопреставленого владику Гавриїла ( де Вільдера ) колишнього главу Архієпископії парафій російської традиції в Західній Європі та екзарха Константинопольського Патріарха, ми публікуємо інтерв'ю, яке Архієпископ Гавриїл дав російській церковній газеті « КІФА » у 2004 році, а саме, в день прославлення нових святих у дворі Олександро - Невського собору. 2 травня 2004 року, Париж 

- Владико , нам відомо, що канонізація матері Марії (Скобцової) та її сподвижників, крім усього іншого - результат Ваших особистих зусиль. 

 - Скажіть, що означає досвід новопрославлених святих у Вашому духовному житті? 

- Документи на канонізацію представив до Константинополя ось вже кілька років тому архієпископ Сергій, який керував цією кафедрою до мене. Моя роль полягала в тому, що негайно після мого обрання і інтронізації я просив Патріарха зробити що-небудь для завершення цієї справи. 

Ми сьогодні не завжди готові до такого спільного служіння , у нас прекрасна літургія, але ми недостатньо практикуємо "літургію після літургії". 

Я думаю, що ця канонізація особливо важлива - про що я і говорив у своїй проповіді в день урочистого прославлення нових святих, не тільки з точки зору духовного досвіду, а й ще тому, що вона дає нам живий приклад. Багато хто знає про те, що мати Марія зробила для євреїв, але ми не повинні забувати того, що вона зробила для багатьох російських емігрантів у Парижі, жебраків, бездомних, голодуючих. В цілому це можна назвати таїнством братства. Це була літургія в сенсі загальної справи, спільного служіння ближнім, і в цій спільній справі брали участь і мати Марія, і о. Дмитро, Юрій Скобцов та Ілля Фондамінській - єврей, який прийняв хрещення перед тим, як його відправили в табір Аушвіц ( Освенцім ). Це відноситься і до нас сьогодні . У західноєвропейському суспільстві багато бідних людей , які потребують допомоги , і в наш час теж. Ми сьогодні не завжди готові до такого спільного служіння , у нас прекрасна літургія , але ми недостатньо практикуємо " літургію після літургії " . 

- Ортодоксія не завжди супроводжується ортопраксією ? 

- Так-так. Я думаю саме з цієї точки зору нам необхідний досвід святих недавнього часу - і нових російських мучеників, і тих , хто постраждав тут, в Західній Європі. Це дуже важливо для нас. - Ті люди, які прославляються сьогодні, уособлюють собою особливий рух у церковному житті, той, що мати Марія називала " євангельським християнством " . 

- Що в цій традиції здається Вам найбільш вартим уваги, особливо важливим для сьогоднішньої церковного життя ? 

- Перш за все ми не повинні забувати, що ті православні люди, які опинилися на початку XX століття в еміграції тут, у Парижі, всі мали особливий досвід. Вони втратили прекрасні ікони, пишні храми і собори і їх досвід був у тому, що Христос залишився з ними - не у величезних храмах, а в простих, бідних людях. Діаспора була вихована і вирощена в цьому досвіді - Христос не тільки в чудових соборах , але і в нас самих , тому що хрещенням нашим ми стали живими храмами Святого Духа, про які говорить апостол Павло. Це з'явилося витоком богослов'я діаспори, яке тому було так важливо тоді , і не втратить свого значення і до цих пір.


"Нам потрібен живий приклад служіння ближньому..."
І це дійсно диво, адже, скажімо, створення , а потім саме існування Свято- Сергіївського інституту здавалося неймовірним дивом. І мені здається , це важливо для вашої країни зараз - шукати Христа насамперед не в великих храмах, а в серцях ближніх . Я думав про це, коли бачив у Москві на вулицях жебраків, які просять милостиню. 

- Що б Ви хотіли насамперед побажати нашим читачам? 

- Перш за все мені хотілося б побажати священикам і дияконам і в Росії, і в Європі бути привітними по відношенню до віруючих, і взагалі до людей, які звертаються до церкви. Часто люди не дуже добре освічені з релігійної точки зору, і тому думка священика для таких людей звучить як думку церкви в цілому. Люди в сучасному суспільстві , на жаль , швидко роблять загальні висновки. Для багатьох , якщо священик у спілкуванні непростий, то значить і Церква не проста. Якщо священик любить гроші – значить церква любить гроші , і так далі. Так , православні в Росії - більшість, а тут у Західній Європі - меншість. Але мені здається , це відноситься до церковного життя у вас , як і у нас.

- Напевно , це стосується і відповідальності мирян один за одного ? 

- Так. На нас дуже велика відповідальність , насамперед за те , щоб бути друзями по відношенню один до одного , щоб жити як брати. 

Розмовляли Олександр Буров та Олександра Колимагін
переклад українською  "Помісна Церква"

понеділок, 28 жовтня 2013 р.

10 знаменитостей, які сповідують Православ'я

Дженніфер Еністон 

На релігійне виховання знаменитої актриси великий вплив зробив її батько - Яніс Анасакіс, православний християнин з грецького Криту. Дженніфер часто відвідує церкву і вносить пожертвування на користь Спасо-Преображенського храму Константинопольського Патріархату.

Дженіфер Еністон

Том Хенкс 

Оскароносний Том Хенкс , католик за народженням, свого часу вийшов з католицької церкви і прийняв Православну віру. Рішення хреститися в Православ'я пов'язане з його другим шлюбом, коли Хенкс одружився на актрисі Ріті Вілсон, що має болгарсько - грецьке коріння, православною християнкою.

«Коли ви приходите в своєму житті до рішення, що потрібно одружитися і завести дітей, важливо вже на цьому етапі визначитися з духовною спадщиною своєї майбутньої сім'ї » , - каже актор, додаючи, що його спадщина - це грецьке Православ'я .

 «Я одружився в тій же самій Церкві, де хрестили мою дружину. Мої діти хрестилися в тій же купелі, що й моя дружина. Це робить нашу сім'ю частиною великої вселенської Церкви» , - підкреслює Том Хенкс, зазначивши, що усвідомлює « наскільки важливо і чудово мати можливість ходити до Церкви і розмірковувати над тими важливими питаннями, які ставить тобі Православ'я, і над відповідями, які воно пропонує » .

Том Хенкс

Девід Гаан 

Лідер культової групи Depeche Mode Девід Гаан дотримується Православ'я з тих пір, як пов'язав своє життя з грекинею Дженніфер Скліаз.

Девід Гаан

Джеймс Белуші 

Знаменитий комік Джеймс Белуші - православний албанець, який регулярно відвідує парафію Сербської Православної Церкви в Лос-Анджелесі, але при цьому відкрито підтримує незалежність Косово і нещодавно отримав албанське громадянство.

Джеймс Белуші

Емір Кустуріца 

2005 року знаменитий режисер Емір Кустуріца прийняв Православ'я з ім'ям Неманя. Він стверджує, що його далекі предки були православними сербами, і, таким чином, прийняття ним християнства стало актом повернення до витоків. За словами Еміра, християнин повинен намагатися зробити світ більш гармонійним, і саме таку мету переслідує Кустуріца у своїх фільмах.

Емір Костуріца

Джонатан Джексон 

Голлівудський актор Джонатан Джексон народився в сім'ї адвентистів, але кілька років тому перейшов у Православ'я разом із своєю сім'єю. За словами актора, «він захотів бути з тими, хто не говорить багато слів, а віддає пріоритет молитві».

Джонатан Джексон

Мюррей Абрахам 

Знаменитий американський актор серіалів Мюррей Абрахам також сповідує Православ'я. Православними були батько і дід актора. Останній, до речі, був відомим співаком в Сирії.

Мюррей Абрахам

Боб Марлі 

Легендарний Боб Марлі за рік до смерті, 4 травня 1980 року, хрестився в Ефіопській Православній церкві в Кінгстоні та взяв  собі ім'я Берхане Селласіе (на амхарською мовою - Світло Святої Трійці).

Боб Марлі

Крістіан Бейл 

Як стверджує цілий ряд джерел, Крістіан Бейл прийняв Православ'я більше десяти років тому, після одруження на Сандрі Блажич, яка родом із Сербії.

Крістіан Бейл

Макс Кавалера 

Легендарний бразильський музикант, засновник груп Sepultura, Nailbomb, Soulfly і Cavalera Conspiracy Макс Кавалера був хрещений у Ватикані у віці 9 років. В інтерв'ю 2009 року він зізнавався, що вірить у Бога, хоча не є правовірним католиком. На його думку, «більш справжньою» є Православна Церква, а сам він цікавиться Сербською , Руською та Грецькою Православними Церквами. Дружина Макса Глорія і їхні діти - православні, у Глорії є російські корені - її бабуся залишила Росію після революції. Пізніше стало відомо, що музикант остаточно визначився і прийняв Православ'я.

Макс Кавалера
Підготував Гeоргій Весна // його сайт

понеділок, 24 червня 2013 р.

Чи християнські звичаї на Зелені свята?

В низці свят місяцеслова Православної Церкви, особливе місце займає свято П’ятидесятниці, Трійці, або ще по-іншому - день Сходження Святого Духа на Апостолів. Того дня згадуємо подію, що стала днем народження Церкви Христової. Щороку ми знову переживаємо її на п'ятдесятий день після свята Пасхи, завжди в неділю. П'ятидесятницею закінчується Великодній цикл свят, а наступні тижні нумеруються в богослужбовому календарі вже саме, як «тижні після П'ятидесятниці».

Історія цього свята описана у Святому Писанні, в книзі Діянь Святих Апостолів. У її другому розділі розповідається про те, як на п'ятдесятий день після Воскресіння Ісуса Христа (і на десятий день після Вознесіння Господнього), апостоли зібралися разом, " і нагло зчинився шум із неба, ніби буря раптова зірвалася, і переповнила ввесь той дім, де сиділи вони. І з'явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав. Перебували ж в Єрусалимі юдеї, люди побожні, від усякого народу під небом.А коли оцей гомін зчинився, зібралася безліч народу, та й диву далися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!…Усі ж побентежилися та дивувалися, та й казали один до одного: Хіба ж не галілеяни всі ці, що говорять?" (Дії 2:2-4; див. також далі).

Зішестя Святого Духа на Апостолів вдихнуло нове життя у Церкву. З того часу осяяні Духом апостоли учні Христові отримали особливу благодать від Бога, що дала їм нові, небачені раніше можливості для проповіді Євангелія. Перш за все, вони позбулися страху перед юдеями та отримали дар говоріння різними мовами. З того дня й до нині Церква наповнилась та щедро наповняється дарами Святого Духа.

Спочатку П'ятидесятниця святкувалася християнами одночасно з Великоднем, як подія, тісно пов'язана з ним духовно. Однак, уже в III столітті, за свідченням стародавніх церковних письменників, цей день, оточений власними звичаями та обрядами, вимагав більше часу для підготовки, і вже тоді являв собою широко розповсюджене християнський свято.
В українському народі ці свята давно називають «Зеленими святами» саме через те, що люди прикрашають свої домівки гіллям дерев i аїром. Дехто навіть освячує зілля. Проте такі звичаї часто називають язичницькими. Яка суть таких традицій? Як ставитись до цього явища сьогодні християнам?

Чи християнські звичаї на Зелені свята?
Дійсно, Церква визнає, що традиція прикрашати зеленню на свято Трійці храми та оселі є не церковною, а народною традицією. Більше того. Очевидно, що ця народна традиція, окрім усього, має ще й язичницькі, дохристиянські коріння. Тим не менше, будучи правильно осмисленою та сприйнятою через призму християнського світогляду, така традиція досить цінна та корисна, бо несе для християнина правильні та важливі символи – життя, оновлення, відродження.

Цікаво, що в 19-му столітті, відповідаючи на питання про поширену практику прикрашати віттям домівки, церковна консисторія та Священний Синод (Указ від 23 травня 1875 року) застерегли від варварського вирубування молодих пагонів берези, благословляючи використовувати для цієї цілі й інші, менш цінні культури, однак при цьому «Указ» не заперечував духовної користі цієї традиції зауваживши, що її «потрібно підтримувати й надалі».

Звісно, Церква вважає своїм значним місіонерським досягненням факт оцерковлення багатьох давніх язичницьких традицій та обрядів. У цьому нема нічого поганого, принаймні настільки, як нам це сьогодні намагаються «закидати» язичники чи деякі протестанти. Ми справді, не маємо чого соромитися. Добре розуміючи, що багато традицій за сотні років їхнього існування неймовірно міцно вкорінялись серед нашого люду, святі отці вважали за доцільне зберігати деякі з дохристиянських обрядових форм і в Православ’ї. Однак, перш ніж залишити, їх було наповнено християнським змістом.

Так, завжди вважалося, що основу троїцької поганської обрядовості складає культ рослин, що в цей час починають розквітати. А тепер, після того, як ми освятили зілля, присвятили його Істинному Богу, наповнили його значення зовсім іншим змістом, фактично обожили та оцерковили його, називати це язичництвом може лише відвертий невіглас або релігійний фанатик. Ми не наділяємо божественними властивостями творіння, як це роблять погани. Ми прославляємо Бога у Тройці Єдиного, Життєдавця та Творця нашого Спасіння, а принесене галуззя є символом християнського життя та духовного зросту та перспективи.

В Україні ще у ХYIII столітті до церкви приносили різні трави: зорю, м’яту, канупер тощо. У середину цих трав ставили потрійну свічку, що називалася «Трійцею», яка повинна була горіти протягом усієї служби. Потім ці трави використовували для лікування різних хвороб, а троїцьку свічку давали в руки вмираючому.

Уявіть собі покладені перед вами дві начебто однакових книжки, аналогічної товщини і в однаковій палітурці. Хіба можна сказати, що це та сама книга, поки не переглянемо її зміст? Можливо вони однакові лише ззовні, але насправді, в собі містять зовсім різну інформацію? Чи, може, в дійсності, ці книги суперечать одна одній та своїм змістом «воюють» одна проти іншої? Така сама справа й з «нашими» язичницькими традиціями.

Обряд – це те, в що ми обряжаємо-одягаємо свою віру, це своєрідна зовнішня оболонка наших внутрішніх релігійних почуттів. Тому, дивно було б вважати сучасну традицію прикрашати храм у день П’ятидесятниці зеленим віттям – язичницькою. В Церкві Христовій немає нічого такого, що було б язичницьким, поганським по свій природі.

Тож, будемо з вірою вшановувати день свята Зішестя Святого Духа на апостолів, та виконуючи зі страхом Божим та вірою церковну науку, станемо причасниками Божої благодаті П’ятидесятниці!

четвер, 6 червня 2013 р.

Основні принципи ставлення РПЦ до інослав'я

Цей документ виражає позицію Російської Православної Церкви щодо екуменізму. Православна Церква бере участь в екуменічному русі з чітким самоусвідомленням, що саме вона є істинною Церквою Христовою. В ній зберігається повнота благодатного життя і духовного досвіду і вона ніколи не була втрачена. Справжня єдність можлива лише у лоні Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви.

Православні наголошують на тому, що головною екуменічною проблемою є розкол, а не відновлення єдності, оскільки Церква є єдиною, а існування різних християнських конфесій пояснюється їх відлученням від єдності з повнотою Церковною, яку зберігає Православна Церква. Шляхом до єдності є шлях покаяння, навернення та відновлення.

У документі «Про відносини з інослав’ям» не стверджується повна відсутність благодаті у християн інших конфесій. Офіційна позиція РПЦ щодо неправославних християн є певною мірою середнім шляхом між крайніми позиціями повної відсутності благодаті поза православ’ям з одного боку і наявності часткової благодаті у православ’ї з іншого. РПЦ визнає неправославних вірян християнами, яким доступна благодать Христова, але не в такій самій повноті, що для православних.

Єдність Церкви є перш за все єдністю у таїнствах, зокрема у Євхаристії як головному таїнстві, в якому сповнюються всі інші. Євхаристійна еклезіологія є відправною точкою для екуменічних зусиль Православної Церкви. Церква насправді існує там, де звершується Євхаристія. А спільне сопричастя має бути кінцевою метою усіх починань у справі єдності, і аж ніяк не засобом. Для повного сопричастя необхідна перш за все спільність у вірі та духовному досвіді, єдність в основних принципах церковного устрою та єдність щодо Священного Передання.

Засідання комісії Міжсоборної присутності Російської Православної Церкви з питань ставлення до інослав"я.
Православна Церква має специфічне бачення екуменізму, яке можна назвати «екуменізм у часі». На відміну, від «екуменізму в просторі» (що характеризує сучасні екуменічні зусилля, націлені на досягнення згоди між існуючими деномінаціями), метою «екуменізму в часі» є динамічне відновлення незмінної суті апостольської традиції та Передання, що є спільним для всіх християн. Православна Церква вважає себе носієм і свідком традиції Ранньої нерозділеної Церкви, з якої беруть свій початок усі деномінації.

Цінність міжхристиянських організацій розглядається з тієї позиції наскільки вони готові слухати і сприймати свідчення істини. Головним шляхом свідчення інослав’я є богословські діалоги. До того ж не розглядаються будь-які догматичні поступки та компроміси.

Погоджуючись у непорушності змісту церковних формул віри, православна як і католицька церкви також наголошують на історичному контексті віросповідних формулювань, які можуть співіснувати з різними формулюваннями.

Основні принципи, виражені в офіційному документі РПЦ, відображають структуру та вибір тем богословських діалогів православ’я з інослав’ям. Співбесіди між православними та лютеранами як на локальному, так і на світовому рівнях, дали можливість дійти згоди в двох положеннях: обидві Церкви визнають Апостольське Передання, основою якого є сам Ісус Христос, незмінним фундаментом віри і життя Церкви та авторитет Вселенських Соборів.

Найпроблемнішим та найдискусійнішим питанням католицько-православних стосунків є проблема влади в Церкві і зокрема авторитету папи. Протягом століть ці Церкви існували в доволі відмінних одна від одної історичних умовах, що було однією з причин розвитку різних еклезіологій цих Церков і різного розуміння примату. Ці різні погляди документ з Равени пропонує вирішувати у світлі регіональних приматів, згідно з досвідом першого тисячоліття.

Православна Церква диференційовано підходить до інших віровизнань. Підтвердженням цьому є різна практика прийому в Церкву (через хрещення, миропомазання, покаяння) залежно від ступеня збереження віри і Церковного устрою та норм духовного християнського життя відповідно до віровчення Православної Церкви. Визнаються окремі таїнства (хрещення і священство) у деяких інших християнських конфесіях. Такий підхід характерний також для діалогів РПЦ з Євангельською Церквою Німеччини. ЄЦН визнає Російську Православну Церкву Церквою Ісуса Христа, а РПЦ вважає християн Євангельської Церкви членами Тіла Христового, які не зовсім позбавлені благодаті, а лише її повноти. Було також досягнено спільного визнання хрещення між ЄЦН та РПЦ.

За матеріалами лекції Аліції Хрін // dukhovnist.in.ua

Повний текст документу ви можете завантажити за цим посиланням.

вівторок, 4 червня 2013 р.

Від Пасхи до Трійці та знову до Пасхи

Ви ще пам’ятаєте дату святкування Воскресіння Христового у 2013 році? А смак та запах пасок? Чи залишилися тільки спогади та фотографії біля чудового кошика для освячення? Чи, можливо, ви вже полегшено підмітили, що свято вже позаду і тепер можна взятися за роботу? Як би там не було, але Церква не залишає нас без своєї опіки, навіть після церковних свят. Вона веде нас від Пасхи до Трійці та знову до Пасхи. Як мати чи батьки завжди дивляться за своїми дітьми та турбуються про їхнє майбутнє, так і Церква не залишає нас з вами на самоті у період між великими святами.

Свято для всіх чи тільки для священиків

До речі, в Церкві свято кожного дня. Відкриваючи Церковний календар ми підмітимо, що, навіть, у так звані будні Церква пропонує нам відвідати храми або вдома почитати ті чи інші сегменти з Святого Письма – Апостольських послань та Євангелія. Для чого це? Щоб ми разом з усіма членами Церкви росли духовно, а не відставали в рості.

Великі Дванадцять

Церква – не організація, а організм, який живе та зростає, а Головою якого є Господь наш Іісус Христос. Церковні свята – це серцебиття Христової Церкви. Саме тому вони важливі для християнина. Це наше з вами духовне життя та надбання кожного разу нового досвіду спілкування між собою у молитві.

Отже, поміж усіх свят, в тому числі «буденних», Церква виділяє дванадцять особливих днів, у які пропонує нам з вами щонайбільше подумати над своїм місцем у Царстві Небесному, нехай поки що тільки на землі.

Список дванадцятьох головних свят очолює не свято Воскресіння Христового, адже Пасха стоїть над всіма святами. Це свято всіх свят! Традиційно ми розпочинаємо список зі свята на честь Різдва Божої Матері (21 вересня за новим стилем). Чому? Через те, що раніше новий рік (або початок нового Індікта) святкувався 1 (14 за новим стилем) вересня.

Від Пасхи до Трійці та знову до Пасхи
Отже дванадцять великих свят (за новим стилем). так би мовити “Від Пасхи до Трійці та знову до Пасхи“: Різдво Божої Матері (21 вересня), Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього (27 вересня), Введення Божої Матері (4 грудня), Різдво Христове (7 січня), Хрещення Господнє (19 січня), Стрітення Господнє (15 лютого), Благовіщення Пресвятої Богородиці (7 квітня), Вхід Господній у Єрусалим (перехідне, святкується за тиждень до Пасхи), Вознесіння Господнє (перехідне, святкується на 40-й день після Пасхи і завжди у четвер), День Святої Трійці (перехідне, святкується на 50-й день після Пасхи), Преображення Господнє (19 серпня), Успіння Божої Матері (28 серпня).

Не забули нічого? Давайте не забувати також, що для кожного з нас день нашого тезоіменитства (день Ангела чи день святого, ім’я якого ми носимо) – це наша друга Пасха, і відзначати цей день у молитві та обов’язково з радістю і вдячністю.

Отже від Пасхи до Трійці та знову до Пасхи – це річне богослужбове коло, яке складається не тільки із свят, але також і з нашого християнського життя та наших добрих справ, тобто доброчинності. Пам’ятаймо про це!

прот. Іоанн Шандра,

газета “Православне Закарпаття”