"Ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади"

"Щоб відродити нашу церкву, щоб вдихнути в неї душу живу, ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади", – заявив настоятель київського Софійського собору протоієрей Василь Липківський на засіданні Всеукраїнської православної церковної ради 5 травня 1920 року. Того дня вона проголосила автокефалію православної церкви в Україні.

На час лютневої революції 1917-го Липківський був настоятель Покровського храму на Солом'янці. Цей священик і за Російської імперії, яка щойно зникла з карти світу, мав славу українофіла. "Українські свої переконання виявляв служінням панахид під час Шевченкових роковин – се не було тоді безпечною річчю", – пише у спогадах Олександр Лотоцький, який за Директорії УНР був міністром сповідань. У квітні 1917-го Липківський головує на Київському єпархіальному з'їзді духовенства і мирян. Розглядають питання про відродження українських церковних традицій, демократизацію церковного життя, виборність священиків. А 8 січня 1918-го розпочинає роботу Всеукраїнський православний церковний собор. Головні питання: церковна незалежність або автокефалія православної церкви в Україні, запровадження богослужінь українською мовою та принципу соборно­правності – тобто участі мирян в управлінні церквою. Але на Київ наступають більшовики, й собор перериває роботу. Засідання поновлюють через шість місяців – за гетьмана Павла Скоропадського. Та цим разом на Соборі гору бере консервативне російське духовенство. Воно відхиляє питання і про автокефалію, і про відправи українською.

Тоді влада змінювалася часто. До Києва ненадовго входять війська Директорії. Потім – знову більшовики. Проголошують відокремлення церкви від держави. Василь Липківський та Всеукраїнська православна рада намагаються з цього скористатися. Утворюють українські парафії, починають передавати їм храми. 12 липня 1919 року, в день апостолів ­Петра і Павла, в Софійському соборі службу Божу вперше всю відправили українською мовою. 31 серпня 1919-го до Києва знову вступають українські війська. Процесія духовенства на чолі з Василем Липківським із Софійського храму виходить зустрічати головного отамана Симона Петлюру. Але невдовзі повертається більшовицька влада. Попервах вона лояльно ставиться до "автокефалістів". Мета прагматична: ослабити російську православну церкву, яку очолював московський патріарх Тихон. Там прихильників української автокефалії вважають "розкольниками".

"Началось охохландивание церков", – нарікав один церковний сановник із Поділля. Іншому, з тих же країв, не давали спокою відправи українською: "На этом базарном языке я не могу разрешить служить, ибо на этом языке можно только ругаться и с торговками разговаривать". Але селянство – найчисленніша паства – схвалювало богослужіння зрозумілою йому мовою. "Народ захоплювався українською церквою, звільняв тихонівських священиків, прохав священиків від ВПЦР, – пише Липківський. – У неї були й кандидати, та нікому їх було висвячувати". Бо ієрархи-росіяни, що сидять на єпископських кафедрах в Україні, відмовляються це робити.

14 жовтня 1921 року, на свято Покрови, у Софійському соборі розпочався І Всеукраїнський православний церковний собор. Хоч був тяжкий голодний рік, а залізничне сполучення – сяке-таке, проте зібралися понад 400 делегатів з усієї України. Більшість із них миряни – селяни та інтелігенція. Були й відомі діячі: академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська й Григорій Косинка.

Собор ухвалив: "Що Українська православна церква є автокефальна, тому ніякому урядові інших православних церков не підлегла і сама порядкує своїм церковним життям за провідництвом Святого Духа, а в своєму внутрішньому урядуванні Українська православна церква стає всенародно-­соборноправною. Віруючий нарід український стає вільним керівником у своїй церкві: сам обирає на служіння церкві всіх працівників, сам господарює в церкві й самособорним голосом вирішує всі свої церковні справи". Протоієрея Василя Липківського собор обирає митрополитом Київським і всієї України. Екзарх московського патріарха в Києві відмовляється висвятити його та єпископів УАПЦ. Тоді Липківського висвячують за практикою стародавньої Александрійської церкви – покладанням на нього рук усіх учасників Собору.

Митрополит Василь Липківський  зі священнослужителями та мирянами  УАПЦ
 під стінами Софійської собору в Києві, 1923 рік.

"Здвиг народа був надзвичайний, здається, весь Київ узяв участь у висвяті, – пише Липківський в "Історії Української Православної Церкви". – Правило службу в Св. Софії з 30 священиків і 12 дияконів. Не тільки в соборі, а й на хорах було повно народу, голки не було де ткнуть. А коли прийшов час покладення рук, усі в соборі стали класти руки на плечі один одному, так аж до солеї (піднесена на кілька сходинок частина підлоги перед іконостасом у православному храмі. – "Країна"); ті, що стояли на солеї, члени Собору – миряни клали руки на плечі дияконів, ті на священиків, а священики вже на ставлеників. Так здійснилася справді не тільки всесоборна, а всенародна висвята".

Минає кілька днів – і з'являється лист вірних московському патріархові єпископів із київським екзархом на чолі. У ньому проголошення УАПЦ і висвячених митрополита та єпископів називають "самосвятами" та "самогонщиками". Липківський сподівався, що "коли не міські бутні протоієреї, то смиренні прибиті селянські панотці охоче підуть до вільної української церкви. Вийшло не так; майже ніхто зі священиків не пішов до української церкви. Не тільки проти соборноправности, а й проти рідної мови в церкві завзято виступали навіть священики – щирі українці. Ще більше панотців ніби співчували, але оглядались на єпископів, що не таїли своєї ворожости до УАПЦ – не рухалися з місця, чекали, що то далі буде", – писав за кілька років.

Ситуація виходила така: вірян, які хочуть української церкви, багато, а священиків для них немає. На допомогу приходить українська інтелігенція. Науковці, вчителі, кооператори, військові, дяки, залізничники зголошуються ввійти до Всеукраїнської церковної православної ради – стати священнослужителями. Після відбору їх до того готують. Уже в перші місяці після Собору лише в Києві висвятили близько 200 осіб. За кілька років УАПЦ має понад тисячу парафій по всій Україні. "Більшість свого митрополичого служіння я провів у подорожах по парафіях, – пише Липківський в одному з листів. – І хоч майже половину часу був під забороною виїзду з Києва, все ж одвідав не менше як 500 парафій (а деякі й по кілька раз) з благовістям про Українську церкву". В Україні ж тим часом більшовики почуваються дедалі певніше. Й уже не панькаються з УАПЦ.

Митрополита Липківського 12 серпня 1924 року викликають до ГПУ, тобто Державного політичного управління – наступника ЧК. Слідчий Шмідт звинувачує його у контрреволюційній діяльності. Свіжий приклад: у проповіді, яку митрополит недавно виголосив на Трухановому острові в Києві – там тоді жили понад шість тисяч людей, це була велика парафія УАПЦ, – він нібито сказав, що радянська влада є бісом, який із допомогою Христа буде вигнаний з України.

"Я дійсно говорив тоді промову на євангельську тему – повість про те, як Христос вигнав бісів із чоловіка, – через два дні, 14 серпня, пише Липківський у листі-поясненні до Всеукраїнської православної церковної ради. Бо звинувачення могли зашкодити не лише йому, але й усій церкві. – Темою моєї промови було з'ясувати, що коли ми віримо в Бога як всемогутню всесвітню добру силу, що все впорядковує, то як антитезу її мусимо визнати й всесвітню могутню силу зла, – по Євангелії силу бісовську, яка намагається перемогти добро. Як приклад того, що ця сила зла і тепер існує, я привів випадки із сучасного життя. От радвлада прикладає всі зусилля, щоб задовольнити працею робітників, а безробітних щораз більше виходять на улицю. Вживають усіх заходів до поліпшення праці в майстернях, а ті нерідко пусті стоять. Прикладається увага до поліпшення життя селян, до підвищення хліборобства, а поля горять від посухи, провіщають голод… Тільки запеклі вороги нашої церкви, прихильники старого "слав'янського" чорносотенства та свої зрадники-Іуди, що в кожному слові шукають обвинувачення проти мене й Української церкви, могли так перекрутити зміст моєї розмови. Більш уже правди було б в обвинуваченні, що я хочу вигнати злих духів із радянської влади, а не вигнати радвладу з України".

Із весни 1926 року розпочинаються арешти священнослужителів УАПЦ. Затримали і Василя Липківського. Звинувачення ті ж – антирадянська пропаганда. Три місяці митрополит пробув у харківській в'язниці ГПУ.

"Вернувся з Харкова з-під арешту митрополит Василь Липківський. Київ зробив йому справжню царську зустріч, – нотує у щоденнику академік Сергій Єфремов 19 вересня 1926-го. – Кажуть, що ніде по базарах та квіткових крамницях не зосталося квіток – усі були розкуплені задля привітання митрополита. Коло Софії робилося якесь столпотвореніє вавилонське… От тобі й боротьба з релігією! Довела до того, що в нас якась теократія встановилася, немов у Галичині в половині XIX в. Та й як могло бути інакше, коли церква – то єдина продухвина для громадського почуття".

"Органи" намагаються розкласти УАПЦ зсередини. ­Створюють Комісію з унормування життя УАПЦ. Вона ініціює скликання 25–30 жовтня 1926 року Великих покровських зборів. Мають розглядати "нелояльні, нетактовні, антирадянського змісту вчинки" Василя Липківського й ще кількох провідних діячів УАПЦ. Митрополита усувають від адміністративних і господарських справ. Мовляв, щоб не відволікали від духовних. "Відбувається церковний собор української автокефальної церкви, – пише у щоденнику Єфремов 28 жовтня 1926-го. – Поміж "вірними" чимало підозрілих парафіян, півкомуністичного типу, особ­ливо – приїжджі з Харкова". І завершує: "Тепер, очевидно, найстрашніша проба чекає на автокефалію: грозить їй співробітництво з большевицькою владою".

Уже за рік, у жовтні 1927-го, II Всеукраїнський православний церковний собор, на вимогу "органів", звільняє Василя Липківського з митрополичої кафедри. ГПУ заявило Соборові, що коли його оберуть, то зараз же він піде на заслання до Норильського краю. А якщо не оберуть, то зможе спокійно жити в Києві. І Собор послухався, – нотує Єфремов 22 жовтня 1927-го. – Взагалі були два Собори, не один. Перший засідав у св. Софії внизу, був численний і багато говорив. Другий був на хорах, складався з трьох ГПУ-шників і мовчки слухав. Але ухвалював, власне, цей другий Собор.

Органи ГПУ добивалися ще й засудження митрополита, визнання його діяльності "контрреволюційною" та "антирадянською". Однак учасники Собору в протоколі зазначають: "Зважаючи на поважний вік, зняти тягар митрополичого служіння". А в січні 1930-го ГПУ організовує ще один "собор" УАПЦ – надзвичайний. Він і ліквідовує саму цю церкву

1864, 20 березня – Василь Липківський народився в родині священика в селі Попудня Липовецького повіту Київської губернії. Сьогодні це – Монастирищенський район Черкащини. Після Уманського духовного училища закінчує Київську духовну семінарію – 1884-го. Через п'ять років – Київську духовну академію. Захищає дисертацію, здобуває ступінь кандидата богослов'я.

1891, 20 жовтня – стає священиком, а 16 лютого 1892-го – настоятелем собору в Липовці, тепер це райцентр на Вінниччині. Перед висвяченням одружується з Параскевою П'ясецькою, очевидно, донькою священика. Мали сімох дітей: Івана (1892 року народження), Марію (1894), Костянтина (1895), Ганну (1897), Валеріана (1899), Олександра (1903), Тетяну (1908). "Я мав нагоду ще раз переконатися, яка це проста, людяна і глибоко культурна родина, – згадував майбутній народний артист СРСР Василь Василько, який працював із сином митрополита Олександром у Київському драмтеатрі. – Про церковні справи при мені майже не говорили. Більше про театр, літературу, живопис (адже Ваня Липківський був художник), про педагогіку (сестри – вчительки)".

1903, серпень – Липківського призначають директором щойно відкритої Київської єпархіальної церковно-вчительської школи. Вона розташовувалася на Лук'янівці на вул. Багговутівській, 2. Але 16 вересня 1905 року за поданням митрополита Київського Флавіана (Городецького) був звільнений з посади директора – за "українофільство", як сам стверджує, і "засланий священиком на Солом'янку".

1921, 21 жовтня – на І Всеукраїнському православному церковному соборі, що затвердив автокефалію православної церкви в Україні, Василя Липківського обирають митрополитом Київським і всієї України.

1927, жовтень – через тиск ГПУ ІІ Всеукраїнський собор автокефальної православної церкви усуває Липківського від керівництва УАПЦ. Митрополит якийсь час мешкає у кімнатці при Софійському соборі. Потім із дружиною живе в родині сестри на Солом'янці, на околиці Києва. Бідують. Липківський листується з багатьма діячами як в Україні, так і за кордоном. Пише праці "Відродження Церкви в Україні 1917–1930" та "Історія Української Православної Церкви" – в шухляду. Рукописи зберегла сестра. Під час війни їх переправили до Львова, до греко-­католицького митрополита Андрея Шептицького. 1959-го праці видані у канадському Вінніпегу. ­Дружина Липківського померла навесні 1936-го. Останні роки тяжко хворіла – була лежача.

1937, 22 жовтня – немічного Василя Липківського заарештовує НКВС. Звинувачують у тому, ніби він був "одним з керівників націоналістичної фашистської організації українських церковників, що ставила за мету відторгнення України від СРСР і створення самостійної держави фашистського типу". 20 листопада Василя Липківського засудили до розстрілу й невдовзі стратили. Тіло чекісти закопали у Биківнянському лісі під Києвом.

 Ярослав ФАЙЗУЛІН,

 кандидат історичних наук

Читати далі...

Пам'яті Новомученика УАПЦ Василія (Липківського)

27 листопада 1937 року в Києві розстріляно Василя Липківського - релігійного діяча, реформатора, проповідника, педагога, публіциста, письменника й перекладача, борець за Автокефалію Українського Православ'я, перший митрополит Київський і всієї України відродженої у 1921 році Української Автокефальної Православної Церкви. У 1919—1927 рр. — останній настоятель та доглядач Софії Київської. За визначенням академіка Агатангела Кримського — «апостол українського релігійно-національного відродження».

За час свого митрополичого служіння доклав надзвичайних зусиль до розбудови української православної церкви та спромігся перетворити її на впливовий фактор життя тогочасного українського суспільства. Відвідав з особистими візитами понад 400 парафій, де зустрічався з вірними УАПЦ та проповідував. Здійснив численні переклади на українську мову богослужбової та релігійної літератури. Є автором «Історії Української церкви».

У віці 73 років розстріляний за вироком «трійки» НКВС. Точне місце поховання невідоме (на Лук'янівському цвинтарі в Києві встановлено символічний пам'ятний хрест). 1989 року реабілітований «за відсутністю складу злочину». Духовенством та прихожанами сучасної УАПЦ Василь (Липківський) шанується як святий.

Прослушать или скачать УАПЦ. Митрополит Василь бесплатно на Простоплеер

Памяті Новомученика Василія (Липківського)

Читати далі...

Митрополит Миколай (Борецький)

Народився митрополит Микола Борецький 19 грудня 1879 року містечку Сарни Липовецького повіту Київської губернії (нині село Монастирищенського району Черкаської області) в родині священика. В п’ятирічному віці осиротів і залишився на руках у матері. Першу свою освіту отримав в Уманській духовній школі, та у 1901р. у Київській духовній семінарії. У 1902р. навчався на короткотермінових педагогічних курсах у Харкові. В період з 1902 по 1904рр. працював вчителем на Київщині та Поділлі. В 1904р. висвячений на священика та був настоятелем парафій на Поділлі (с .Коханівка, с. Мала Жмеринка, м. Жмеринка, м. Гайсин). Паралельно працював законовчителем в гімназіях м. Жмеринка та м. Гайсин, учителем інституту в  м. Вінниці, учителем семінарії в м. Черкасах та виконував обов’язки військового священика і благочинного 65 пішої дивізії в період з 1914 по 1916рр.

Після повернення з фронту навесні 1917р. він став настоятелем Миколаївського собору в м. Гайсині та невдовзі був обраний головою міської думи. За вживання при церковних відправах української мови єпископ Подільський  Пимен двічі забороняв Борецького у проведенні богослужінь. Влітку 1921р. отець Микола оголосив про свою приналежність до новоствореної Української Автокефальної Православної Церкви, за що і був переслідуваний радянською владою. Його вчинок наслідувало ще 50 священників із своїми парафіянами.

Наприкінці  жовтня 1921р у київському храмі  Святої Софії Всеукраїнський Православний собор обрав Борецького єпископом.  В період з 1922 по 1927 рр. нововисвячений  єпископ УАПЦ  був поставлений духовно опікуватися Гайсинською округою, виконував обов’язки наглядача Тульчинської округи та був настоятелем  Миколаївського собору у  Гайсині. Відомо лист єп. Миколи від 15 лютого 1926р., в якому він просив звільнити його від вище згаданих посад, але залишити його настоятелем Миколаївського собору.

В період з 17 по 26 жовтня 1927р. в час проводення ІІ Всеукраїнський Собор УАПЦ на якому одне з головних питань поставало обрання нового митрополита, у зв’язку з тим що митрополита Василя Липківського  було усуното з цієї посади на вимогу радянської влади. 22 жовтня розпочалося безпосереднє обрання кандидата на  митрополита.  Цього дня відбулося голосування під час якого найбільшу кількість голосів отримав архієп. Харитон  Гов’ядовський (97), але він відмовився. Після цього представник від Президії Собору – Володимир Чехівський просив архієп. Йосифа Оксіюка (90 голосів), на що той дав також негативну відповідь. Виникла критична ситуація проте митр. Василь Липківсьий звернувся до єп. Миколи Борецького і став його умовляти дати згоду на виставлення його кандидатури в митрополити,  бо як пише сам Липківський «він  стояв осторонь від чвар в УАПЦ,був людиною скромною».

24 жовтня 1927р. на продовженні  Собору були присутні 208 делегатів, відбулося нове голосування під час якого єп. Микола Борецький отримав 188 записок. Голова Собору В. Чехівський запропонував за заведеним порядком запросити єп.. Муколу Борецького. Коли єп. Миколаю оголосили наслідки голосування, то він заплакав і плачучи схилився на аналой. Чехівський звернувся до нього так: «Всечесний Отче Микола. Собор поставив Вашу кандидатуру; із загального числа 208 душ – 183 голосів виявили свою волю  й бажання бачити Вас на кафедру Митрополита Всієї України. Чи даєте Ви згоду працювати на кафедрі Митрополита Всієї України?».

Микола Борецький підвівся, підійшов до столу Президії Собору,налив в стакан води і, випивши її та заспокоївшись, тихо промовив: «Святий Соборе. Не трудно померти за діло Христове. Хто любить Христа, хто вірує в Нього, у кого легені, диряві, тому не страшно вийти на Голгофу. І коли Церкві пожертва я готовий віддати себе на розп’яття. Беріть і розпочинайте. Але, мої любі, на  перешкоді стоїть ще одна велика причина. Як може той, що стоїть перед Вами, репрезентувати перед цілим світом УАПЦ.  Де він візьме ту силу, не дивлячись на допомогу братів єпископів, щоб достойно на бути  свому місці. Я відкидаю і здоров’я і страждання і все життєве, бо моє життя вже перейшло, воно вже кінчається. Але хто буде пасти Церкву? Хто дасть ту живу воду, що підсилює життя? Я знаю, що я не кандидат і Митрополича кафедра залишається вільною, як вона і зараз є. Хтось буде виконувати це велике служіння, а на кафедрі  буде тінь Митрополита… Ви ставите питання в категоричний спосіб, тому я мушу йти на жертву, коли ця жертва спасе і заспокоїть Церкву, коли треба, для спасіння Церкви розп’яти, – розпинайте, аби була спасенна Церква. Нехай буде воля Божа, воля Церкви, воля любого мені Українського народу». Собор виголосив йому: «Аксіос», після чого всі дзвони сповістили про обрання нового митрополита. Інтронізація нового митрополита відбулася у неділю 30 жовтня 1927р. в храмі Св. Софії міста Києва. Після Богослужіння митр. Микола виголосив  слово,  у якому закликав триматися Православної віри та Української Церкви.

17 лютого 1928р.  з ініціативи Київського митрополита Синодально-Обновленської Церкви на Україні Інокентія відбулася зустріч з митр. Миколою Борецьким, на якій обговорювалась можливості поєднання обох Церков. Звітуючи пізніше про цю зустріч Президії ВПЦР, митр. Микола заявив, що з огляду на протилежність ідеологій і структур цих Церков, поєднання неможливе без кардинальних реформ в Обновленській Церкві.

За митр. Миколу бере початок скликання Малих Зборів ВПЦР. Перші з них проходили  6-8 березня 1928р. у Києві, на них митр. Борецький доповів про духовне керівництво УАПЦ, зокрема про єпископські і пастирські наради,а  також було розглянуто питання про фінансовий стан Церкви та шляхи його поліпшення.

За участю митр. Миколи Борецького 19 єпископів, 46 священників, 8 дияконів та 25 мирян було проведено Великі Микільські Збори, які проходили з 29 травня по 1 червня 1928р. у соборі Св. Софії міста Києва. Митрополит виступ з доповіддю на тему «Між церковне становище УАПЦ». Доповідач дав характеристику всіх церковних течій на Україні та з’ясував відношення до них УАПЦ.  Також він виніс на обговорення питання «зречення» чи «відступництва» священнодіячів та вірних УАПЦ, але доповідь з цього питання виголосив архиєп. К. Малюшкевич після чого Борецький запропонував ухвалити правила прийняття назад розкаяних відступників. У справі об’єднання  Православних Церков на Україні, Збори прийняли відповідну резолюцію і обрали спеціальну комісію для розгляду цього питання, в склад якої увійшли архієпископи: Й. Оксіюк, К. Малюшкевич та І. Павловський.

 Митрополит прагнув і надалі вести Українську Церкву по шляху наближення до Христа, з прагнення мати вільну  Церкву, що мала у віках минулих цього народу неоцінимі заслуги в творенні його національної духовної культури, проте не думалось, не гадалось. Згідно з повідомленням світової преси в СРСР до  1930р. було вбито: 31 єпископа, 1600 священиків та 7000 монахів різних Церков. В тюрмах та концтаборах перебувало: 48 єпископів, 3700 священиків, 8000 монахів та монахинь така ж доля застане і митр. Миколу Борецького.

27-28 січня 1930р. було скликано «надзвичайний Собор УАПЦ», на якому був і сам митр. Борецький. Пі час Собору учасники під тиском радянської влади були змушені підписати резолюцію про ліквідацію УАПЦ, як нібито контрреволюційну та антирадянську організацію та складову частину  Спілки Визволення України. Одночасно припинено діяльність керівних органів УАПЦ: ВПЦР і округових та районних рад. Єпископи мусили припинити своє керівництво округовими Церквами і перейшли на статус звичайних священнодіячів в межах своєї кафедральної парафії.

Ось тепер розпочалося «розп’яття » митр. Миколи Борецького.  В березні 1930р.  він був заарештований, а 24 березня цього ж року так звана «трійка» при колегії ГПУ засудила  його до восьми років позбавлення волі за співпрацю з СВУ. Зразу ж після суду був переведений до Ярославського політичного ізолятора. Про події,які творилися в Україні з Церквою стало відомо за кордоном. Надійшов лист від папи Римського в якому той вимагав пояснень. Борецькому надали лист-відповідь для підпису в якому йшла мова, що Церква на теренах СРСР спокійно існує, але той відмовився підписати. Після чого був доведений тортурами до божевілля і вже тяжко хворим переведений до Соловецького концтабору. Помер митр. Микола Борецький у Ленінградській психіатричній лікарні в 1934р.

Юрій Дещинський, Студент ІІ курсу РДС УПЦ КП


Використана література:

1. Біблія. переклад Патріарха Філарета. – К. 2004р.
2. Власовський І., Нарис з Історії Української Православної Церкви. – К. 1998р. т. 4 (2)
3. Перловська І., Історія Української Православної Церкви 1686-2000. – К. 2010р.
4. Кислашко Олександр митр. прот., Історія Православної Церкви. – К. 1996р.
5. Мартирологія Українських Церков – Українська Православна Церква. – Торонто. 1987р.
6. Воронін О., Автокефалія Української Православної Церкви. – Кенсігтон, 1990р.
7. Цимбал Т.,Митрополит УПЦ Микола Борецький. Спогад. – «Українське православне слово», 1975р., червень, стор.13

Читати далі...

Архієпископ Петро (Брук де Тралль)

Високопреосвященний Петро, єпископ Кафський и Готський Української Автокефальної Православної Церкви. Архимандрит Петро був в рукоположений в сан єпископа 16 червня 1996 року. Згодом, Владику Петра було піднесено до гідності архиєпископа та призначено Екзархом УАПЦ в Західній Європі. Довгий час Високопреосвященний Владика Петро виконував послух Глави відділу Зовнішніх Церковних зносин. У четвер 9 червня 2011 року, в Німеччині, архієпископ Петро після важкої хвороби спочив у Господі.


*******
З Німеччини до України повернулась офіційна делегація Української Автокефальної Православної Церкви у складі Преосвященного Германа, єпископа Чернівецького і Хотинського, та протоієреїв Петра Кучминди і Віталія Даньчака. З благословення Блаженнійшого Мефодія, митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля УАПЦ, Преосвященний єпископ Герман, та два священики Андріївського собору міста Києва від імені нашої Святої Церкви віддали останню шану новопреставленому владиці Петру, Екзарху УАПЦ в Західній Європі, та вознесли від імені усіх українців свої молитви за спокій душі Високопреосвященного архиєпископа.

15 червня ввечері, у співслужінні чисельного духовенства УАПЦ, Преосвященний єпископ Герман, очолив відправу заупокійної літії у храмі Покрова Пресвятої Богородиці міста Крефельда. А вже наступного дня, 16 червня, єпископ очолив Божественну літургію з чином архиєрейського похорону Його Високопреосвященства Кир Петра, архієпископа Кафського та Готського, екзарха Західної Європи Української Автокефальної Православної Церкви.

 

Попрощатися з архиєпископом Петром прийшли і приїхали представники духовенства багатьох країн і конфесій. Православні священнослужителі молились на літургії, яка велася на українській, німецькій, румунській та італійській мовах. Владиці Герману допомагали священики УАПЦ, які прибули з України, місцеві українські і не тільки українські священики, протодиякон, диякони та іподиякони, а також численні церковні служителі.

Під час прощального богослужіння Преосвященний єпископ Герман звернувся до присутніх зі словом.

Слово Преосвященного єпископа Германа на прощальному богослужінні

Дорогі браття та сестри! Проводжаючи в останню земну дорогу християнина, Свята Церква співає: « Блаженна путь, якою нині йдеш, душе, бо приготоване тобі місце упокоєння». Сьогодні ми проводжаємо нашого брата Петра – архиєпископа Кафського та Готського, екзарха Західної Європи – до місця його останнього земного пристановища.

Споглядаючи бездиханне тіло владики, яке лежить нині у гробі, важко знайти слова втіхи для осиротілої пастви, рідних та близьких. Усі ми сумуємо за дорогою нам людиною, архипастирем, служителем вівтаря Господнього. На пам’ять приходять щасливі моменти спілкування з покійним, спільне служіння Божественної Літургії, його любов та відкритість до кожної людини. «немає більшої любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15.13) – говорить Святе Євангеліє.

Блаженної пам’яті архієпископ Петро поклав свою душу на вівтар служіння людям, усе його земне життя було присвячене Церкві Христовій на теренах Західної Європи. Владика зумів зібрати під своїм святительським омофором людей різних культур та національностей, і для всіх стати справжнім люблячим батьком, добрим другом та порадником, наставником, молитвеником перед Богом. Щирого та відкритого владику Петра любили та поважали не тільки тут, в Західній Європі, але й в Україні, і сьогодні за спокій його душі моляться по всьому світу архиєреї, священики та вірні святої Православної Церкви.

Святий апостол Павло втішає нас такими словами: «Не хочу, щоб ви не знали про померлих, щоб не сумували як інші, які не мають надії. Бо коли ми віруємо, що Ісус помер і воскрес, то й померлих в Ісусі Бог приведе з Ним» (Сол. 4.13-14). Коли покійний владика приймав посвячення у священний сан, уся Церква співала йому «Аксіос», що значить «Достойний». Достойно проживши своє життя, гідно пройшовши свій архиєрейський шлях і поставши сьогодні перед Богом, його душа має надію на те, що займе достойне місце в оселях праведників, де вже немає життєвих тягарів та турбот, а тільки вічна радість з Господом.

Дорогі браття та сестри, прийміть щирі співчуття від імені Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви Блаженнійшого Мефодія, митрополита Київського та всієї України, єпископату, священства та вірних нашої Святої Церкви. Пам’ять про покійного архієпископа Петра завжди буде у наших серцях і молитвах. Помолімось, щоб Владика життя та смерті Христос Бог наш упокоїв його душу там де всі святі спочивають. Амінь. Вічна пам’ять і Царство небесне архієпископу Петру.

Прихожани і близькі сумували, і безутішно плакали за справжньою Людиною, з великої літери. Вічний Йому спокій! Вічна Йому пам’ять, і наші святі молитви!

Прес-служба Патріархії УАПЦ // Uaoc.Net

Прес-служба Патріархії УАПЦ щиро вдячна за допомогу при підготовці матеріалу редактору газети “Взаєморозуміння”, доктору Валерію Жураховському з Кельну.

Архієпископ Петро (Брук де Тралль)

Читати далі...

Митрополит Львівський Макарій (Малетич)

Біографічна довідка: Народився 1 жовтня 1944 р. у бойківському селі Красне Турківського району Львівської області в селянській багатодітній родині. Освіта: У 1982 р. закінчив Московську духовну семінарію, заочно. Ділові та особисті якості: Має принципову позицію, яку послідовно та відкрито відстоює, за словами Макарія «нам «потаємного» не треба». Принципи: «Моя позиція тверда, якщо ми хочемо бути Церквою і хочемо вести діалог із Вселенським Патріархатом, тоді нам не можна кидатися то в одну сторону, то в другу». «Я ніколи не погоджуся повернутися в Російську Православну Церкву».  

Висловлювання та позиції:

«Ми будемо з усіх сил пручатися експансії Російської православної церкви (РПЦ). Я не церковний політик, але ми не можемо відмовитися від того, за що боролися понад двадцять років. Ми не можемо зрадити тисячі наших вірних, які пішли за нами». «Ми б хотіли, і це моя щоденна праця і думки, будь-якими дорогами досягнути об’єднання Православної Церкви в Україні». «Бо якщо буде сформована друга канонічна митрополія, то не важливо, хто би її очолив. Я думаю, що повинен бути саме представник Вселенського Патріарха – не Патріарх Філарет, хоч він визначний діяч, ні митрополит Мефодій, ніхто з українських єрархів. Але це повинна бути особа українського походження». «Я завжди дам собі раду, бо пройшов не одне життєве випробування на міцність характеру і силу духу…». «…не раз казав своїм священикам: дивіться, хто перед вами. Якщо на шлюб з’їхалися гості на крутих джипах, то не гріх їм дати більшу пожертву на церкву».

Переглянути всі

Отримайте свій власний

Трудова (церковна) діяльність:

Почав працювати пастухом у рідному селі і дійшов до керуючого Красненським відділенням радгоспу «Карпати». 18 січня 1975 г. рукопокладений у сан диякона, а 10 серпня того ж року – у пресвітера Російської православної церкви. Приходське служіння проходив у Донецькій, Луганській, Ростовській та Львівській областях. Овдовів у 1993 р. Після сенсаційного виходу церкви Петра і Павла у Львові з-під опіки Російської православної церкви, про що настоятель храму отець Володимир Ярема проголосив 19 серпня 1989 року, о. Макарій та ще четверо священиків 1 жовтня того ж року теж зважилися на цей крок. У 1993 р. офіційно покинув Російську православну церкву та перейшов до Української Автокефальної Православної Церкви, за що був заборонений РПЦ у богослужінні, та пізніше позбавлений нею священного сану. У 1997 р. рукопокладений владиками Димитрієм (Яремою), Ігорем (Ісіченко) і Мефодієм (Кудряковим) у єпископа та одноголосно обраний Собором УАПЦ керуючим Львівської єпархії. Також за сумісництвом керує Рівненською, Волинською і Таврійською єпархіями, до яких входять Херсонська та Миколаївська області.

25 травня 2011 р. Архієрейським Собором УАПЦ за пропозицією Предстоятеля УАПЦ, Блаженнійшого Мефодія (Кудрякова), митрополита Київського і всієї України про відзначення трудів на користь Православної церкви за багаторічну «ревну працю для добра Церкви, та утвердження духовності в українському народі» владика Макарій одноголосно возведений у сан митрополита.

Митрополит Макарій (Малетич) є активним та послідовним прихильником створення за посередництва Константинопольського Патріархату єдиної помісної православної Церкви в Україні. Ще від початку незалежності точилися розмови про об’єднання усіх гілок православ’я в одну Помісну українську церкву. Ця ідея як ініціатива другого Президента України Леоніда Кучми, щодо об’єднання Православних церков України в єдину помісну Церкву, була озвучена ним під час святкування 2000-річчя Різдва Христового. У 2005 р. владика Макарій вийшов з пропозицією організації подвір’я Константинопольського патріарха при Свято-Успенському соборі УАПЦ м. Львова.

У тому ж 2005 р. архієпископ Макарій заявив про вихід зі складу УАПЦ і переході під омофор архієпископа Скопелосського Всеволода (Майданського), ієрарха Константинопольського Патріархату, що займався душпастирством православних українців у Америці. Перспектива серйозних ускладнень міжправославних відносин побудила Константинопольській Патріархат відмовитися від прийняття в канонічне спілкування архієпископа Макарія, який був змушений повернутися в юрисдикцію УАПЦ.  

На даний час УАПЦ узяла курс на перемовини щодо можливості об’єднання церков за умов тимчасового входження (підпорядкування) в структуру Патріархату Вселенської Константинопольської Церкви (м. Стамбул). Бізнес: Владика Макарій офіційно не займався і не займається підприємницькою діяльністю, не виступає засновником, акціонером чи керівником будь-яких суб’єктів господарювання України.

Інформація для публікації представлена Агенцією економічного лобіювання «Дроно» в рамках інформаційно-аналітичного проекту «Львівщина. Еліти 2011». Керівник проекту: В’ячеслав Єнбаєв.  

Читати далі...

Патріарх Володимир (Романюк)

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України в 1993-1995 рр. Народився 9 грудня 1925 року в селі Хімчин Косівського району Івано-Франківської області. У молоді роки брав участь у національно-визвольному русі під егідою Організації Українських Націоналістів (ОУН). У вересні 1944 року був засуджений військовим трибуналом НКВС до 10 років виправно-трудових робіт. Тюремний термін, довелося відбувати в Кустоловській колонії №17 в Полтавській області. У 1946 році, там же в таборі, він був повторно засуджений за “антирадянську агітацію і пропаганду” і засланий в Магадан. Після хрущовської амністії повернувся на батьківщину.

У 1959 році закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом – Московську духовну семінарію. У 1964 -1972 рр. – служив священиком в парафіяльній церкві сусіднього з Хімчином села Космач. 20 січня 1972 був засуджений на 7 років позбавлення волі та 3 роки заслання за активну правозахисну діяльність та відстоювання прав українських православних віруючих; перебував у таборах Мордовії і Якутії. У 1976 році на засланні принципово відмовився від радянського громадянства і проголосив свій перехід до Української Автокефальної Православної Церкви. Продовжував правозахисну діяльність; в 1979 році увійшов в Українську Гельсінську Групу. У лютому 1982 року повернувся в місто Косів, де мешкала його родина. Відразу був узятий під адміністративний нагляд.

Святійший Патріарх Володимир під час богослужіння у Володимирському соборі м.Києва 

У 1984-1990 рр. священик Василь Романюк ніс служіння у Північній Америці в парафіях Української Автокефальної Православної Церкви; займався літературною працею, зокрема, написав книгу “Голос у пустелі”. У 1990 році пострижений у чернецтво з ім’ям Володимир. З травня 1990 року – єпископ Ужгородський і Виноградівський, пізніше – архієпископ Вишгородський і Білоцерківський, вікарій Київський УАПЦ. З початку 1993 року – архієпископ Львівський і Сокальський, член Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату. 14 червня 1993, після смерті Патріарха Мстислава, обраний Місцеблюстителем Патріаршого престолу і піднесений до сану митрополита. 21 жовтня 1993 Всеукраїнський Православний Собор обрав його Предстоятелем Української Православної Церкви Київського Патріархату з титулом Патріарха Київського і всієї Руси-України; інтронізація відбулася 24 жовтня 1993 року в Софійському соборі Києва.

4 травня 1995 Патріарх УПЦ КП Володимир (Романюк) видав указ про звільнення митрополита Філарета (Денисенка) – за порушення “субординації” – з посади “заступника патріарха”. Романюк звернувся до Управління по боротьбі з організованою злочинністю із заявою, в якій просив захисту від свого заступника. Там же він вказував на зв’язки Філарета з кримінальними кланами Києва і просив допомоги у тому, щоб знайти церковну касу УПЦ, привласнену Філаретом (за його твердженням мільярди рублів були конвертовані Філаретом і переведені на закордонні рахунки в Німеччину). Начальник київської міліції виділив Патріарху Володимиру цілодобову охорону, щоб захистити його від філаретівців на час підготовки “синоду УПЦ КП”.

14 липня 1995 Патріарх Володимир пішов сам до Ботанічного саду імені Фоміна у звичайному одязі на зустріч з якимось “невідомим”. До вечора його вже мертвого, у закривавленій сорочці, з поламаними ребрами та слідами від уколів доставили в Феодосіївський монастир, звідки наступного дня відвезли до моргу. За офіційною версією, оприлюдненою його правонаступником Філаретом (Денисенком), Патріарх Володимир помер від інфаркту під час прогулянки Ботанічним садом. 18 липня він був похований на Софійській площі біля стін дзвіниці Софійського Собору.

 

Читати далі...

Єпископ Тернопільський і Червоногородський Мстислав

Преосвященний Мстислав (Гук Ростислав Володимирович) народився 14 червня 1978 р., в с. Подорожне Стрийського р-н, Львівської області.а 1996 року вступив в Львівську Духовну Семінарію УПЦ КП, яку закінчив 2000р. 14 жовтня 1999р в Свято Покровському соборі м. Львова, був рукоположений в сан диякона митрополитом Львівсько Сокальським Андрієм. 31 грудня 2000р. в Свято-Троїцькому кафедральному соборі м. Івано-Франківська був рукоположений в сан ієрея єпископом Івано-Франківським і Галицьким Іосафом.

З 2001 р. виконував пастирський обов’язок в с. Зарічне Стрийського р-н Львівської обл. Одночасно з 2002 рокупрацював вчителем християнської етики в Зарічненській основній школі 1-2 ступенів. Був відзначений рядом нагород. З 2003р. по 2007р. навчався в Тернопільській Духовній Академії, присвоєно кваліфікаційний рівень Бакалавр Богослов`я.

17 серпня 2008р., за значний внесок в розвиток духовності України, та ревної праці для добра Церкви нагороджений медаллю Арсена Річинського 2 ступеня, Блаженнішим Мефодієм Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УАПЦ. 2 серпня 2009р. з благословення Предстоятеля приняв монаший постриг з рук Високопреосвященішого Феодосія, архієпископа Дрогобицько-Самбірського, з іменем Мстислав. 9 серпня 2009р. на Божественній Літургії в храмі Успення Пресвятої Богородиці м. Дрогобича, возведений в сан ігумена, і нагороджений хрестом з прекрасами, Блаженнішим Мефодієм Митрополитом Київським і всієї України, предстоятелем УАПЦ.

18 жовтня 2009р. з благословення Блаженнішого Мефодія Митрополита Київського і всієї України, предстоятеля УАПЦ, був возведений в сан архимандрита, високопреосвященішим Феодосієм архієпископом Дрогобицько-Самбірським. 2010 р. закінчив Тернопільську Духовну Академію і захистив магістерську роботу на тему: “Релігія як суспільне явище і складова частина духовної культури. Сучасні релігії”.

20 червня 2010р. Блаженнішим Мефодієм Митрополитом Київським і всієї України, предстоятелем УАПЦ, нагороджений ювілейною медаллю “20 річчя третього відродження УАПЦ 1990-2010р.-р.” Рішенням Архиєрейського Собору УАПЦ від 28 грудня 2010 року клірику Дрогобицько-Самбірської єпархії УАПЦ архімандриту Мстиславу (Гуку) визначено бути єпископом Тернопільським і Червоногородським. Цього ж дня відбулося наречення архімандрита Мстислава на єпископа 29 грудня 2010 року відбулася архиєрейська хіротонія.

Читати далі...

Єпископ Вишгородський і Подільський Володимир

Єпископ Володимир (у миру Володимир Петрович Черпак) народився 1 липня 1952 р. в с. Безугляки, Великополовецького р-ну Київської області у сім’ї сільських вчителів – Петра Сергійовича Черпака та Віри Степанівни Кокоші. Дитячі роки пройшли серед побожного православного українського народу. В дитинстві батьками і вихователями були закладені любов до Бога, православних традицій, України та українського народу. Хрущовські гоніння на Св. Церкву загартували його в любові та відданості до Православ’я та українського народу.

1967 р. закінчив Глушківську 8-річну школу, а 1969 р. – Дроздянську середню школу Білоцерківського р-ну Київської обл. Після здобуття середньої освіти працював робітником-радіометристом у Правобережній геологічній експедиції тресту “Київгеологія” с. Фурси, Білоцерківського р-ну, Київської обл. 1970 р. поступив на геолого-географічний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова, який закінчив у 1975 р. і одержав кваліфікацію інженера-геолога за спеціалізацією “Морська геологія.” Після закінчення університету працював інженером-геологом Окінської експедиції Бурятського Геологічного Управління, с. Монди, Тункінського аймака, колишньої Бурятської АРСР; геологом Тирниаузської та Безенгійської партій Кабардино-Балкарської геологічної експедиції Північно-Кавказького Геологічного Управління; 1977-1981 р.р. – працював геологом та старшим геологом геолого-зйомочних партій Геолого-зйомочної експедиції Камчатського Територіального Геологічного Управління (м. Петропавловськ Камчатський).

В час праці на Камчатці у 70-х роках минулого століття – один із учасників реєстрації православної Св. Успенської громади в м. Петропавловську Камчатському, яка увінчалась успіхом завдяки втручанню Комітету прав віруючих в СРСР, очолюваному свящ. Глєбом Якуніним, при підтримці архімандрита Іннокентія (Просвірніна), редактора “Журналу Московской Патриархии” та Ростислава Веніамінова, згодом священика Російської Зарубіжної Православної церкви, онука свт. Іннокентія (Веніамінова-Попова). 1981 р., через постійний тиск КҐБ, змушений був лишити Камчатку і переїхати до Києва. Був одружений з Валентиною Степанівною Черпак (Дехтяренко). Має дочку Галину – 1982 р.н. та сина Богдана – 1983 р.н. 1981 р. – старший інженер-геолог відділу палеозою Інституту геологічних наук АН УРСР. З 1984 до 1987 р. – аспірант Інституту геохімії та фізики мінералів АН УРСР за спеціалізацією “Петрографія та вулканологія.” Співавтор, праць по геології України, Північного Кавказу, Камчатки, Таймиру. 1986 р. змушений виїхати до Латвійської РСР і влаштувався на посаду страхового агента Держстраху Ленінградського р-ну м. Риги, одночасно виконував послух псаломщика Архангело-Михайлівського храму м. Риги, та Св. Успенського храму м. Єлґави (Латвійська РСР) за благословенням митрополита Ризького і Латвійського Леоніда (Полякова) та благозволенням Ризького благочинного митр. прот. Петра Смиковського.

1987 р. з благословення бл. пам’яті митрополита Ризького і Латвійського Леоніда (Полякова) поступив у 2-й клас Ленінградської Духовної Семінарії, яку закінчив за ІІ-м розрядом 1989 р. і був зарахований до Ленінградської Духовної Академії без вступних іспитів. 9 грудня 1989 р. у храмі св. ап. і єв. Іоана Богослова Ленінградської Духовної Академії та Семінарії митрополитом Ленінградським і Новгородським Алексієм (Рідіґером), майбутнім Патріархом Московським і всієї Русі, висвячений у читці. 23 червня 1990 р. у Св. Троїцькому соборі Александро-Невської Лаври м. Ленінграда, єп. Ладожським, керуючим Ленінградською єпархією, преосвященним Арсенієм (Єпіфановим) рукоположений у сан диякона.

22 липня 1990 р. у Св. Миколаївському храмі пос. Сабліно Ленінградської єпархії преосвященним єп. Ладожським Арсенієм (Єпіфановим), тимчасово керуючим Ленінградською єпархією, рукоположений у сан пресвітера. Одночасно, навчаючись в ЛДА (СПбДА), з благословення митрополита Ленінградського і Ладожського Іоана (Сничева), виконує послух диякона у Св. Троїцькому соборі Александро-Невської Лаври м. Ленінграда, Царськосєльського храму; священика Преображенського собору м. Ленінграда; Св. Катерининської церкви пос. Динамо Ленінградської єпархії; Св. Миколаївського кладовищенського храму на Охті м. Ленінграда; храму св. ап. і єв. Іоана Богослова Ленінградських Духовних Академії та Семінарії. У серпні 1990 р., з благословення блаженнішого митрополита Львівського і Галицького, намісника Київського Патріаршого Престолу Іоана (Бондарчука), перебуваючи на канікулах, відправив Божественну літургію біля сплюндрованого комуністами храму у м. Хмельницькому, у співслужінні з протодияконом Святішого Патріарха Мстислава Олегом Куликом, вимагаючи від властей повернення храму УАПЦ.  

У січні 1991 р. одержує благословення від Святійшого Патріарха Київського і всієї України Мстислава бути настоятелем Св. Покровської Подільської церкви м. Києва, вул. Покровська, 7 та секретарем Патріархії УАПЦ. Тоді ж нагороджений благословенною грамотою Святішого Патріарха Мстислава і з його благословення продовжує навчання в ЛДА. У червні 1991 р. лишає навчання у Ленінградській Духовній Академії, одержавши благословення від єпископа Ризького і Латвійського Александра (Кудряшова) на перехід в іншу єпархію. 21 листопада 1991 р. архиєпископами Вишгородським і Січеславським Антонієм (Масендичем) та Білоцерківським Володимиром (Романюком), головою Місійного відділу УАПЦ, у храмі св. Іоана Богослова св. Михайлівського Золотоверхого монастиря нагороджений набедреником і возведений в сан протоієрея з правом носіння наперсного хреста. 28 липня 1991 р., відправою Божественної Літургії у Св. Покровській Подільській церкві м. Києва, вул. Покровська, 7, остаточно приймає послух настоятеля храму, а з 1 вересня 1991 р., з благословення Св. Патріарха Мстислава, одночасно приступає до послуху секретаря Патріархії УАПЦ.

1 квітня 1992 р. з благословення Святійшого Патріарха Мстислава призначається ректором Київської Духовної Семінарії УАПЦ, реєструє Статут семінарії та відвойовує у властей приміщення стилобату Св. Андріївської церкви та корпусів Михайлівського Золотоверхого монастиря м. Києва. Активний діяч поширення УАПЦ на Сибіру та Далекому Сході. Разом із архієпископом Володимиром (Романюком) у квітні 1992 року був учасником днів української культури на Далекому Сході. 14 червня 1992 р., за Божественною Літургією у Св. Покровській Подільській церкві м. Києва, у день Св. Тройці, за сумлінну працю на благо Церкви та у зв’язку з призначенням ректором Київської Духовної Семінарії УАПЦ, з благословення Святішого Патріарха Мстислава, нагороджений правом носіння палиці та наперсного хреста з прикрасами. 17 квітня 1993 р., у Великодну суботу, за Божественною Літургією у Св. Покровському Подільському храмі м. Києва архієп. Білоцерківським Володимиром (Романюком) нагороджений правом носіння митри за внесок у міжконфесійний мир та розбудову Української Держави і Церкви.

22 квітня 1995 р. у Св. Покровській Подільській м. Києва Святішим Патріархом Київським і всієї Руси-України Володимиром нагороджений правом носіння другого наперсного хреста з прикрасами і служіння Божественної Літургії з відкритими Царськими Вратами до “Отче наш” – за значний внесок у становлення Помісної Церкви, активну місійну діяльність, організацію першої української церковної прощі до Соловецького монастиря та встановлення хреста загиблим українцям біля Секірної гори (серпень 1994 р.). У 2002 р., у зв’язку з 50-літтям, за поданням Парафіяльної ради Св. Покровської Подільської церкви м. Києва, нагороджений орденом Св. кн. Володимира ІІІ-го ступеня Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. 2009 р., Президентом України Віктором Ющенком нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ-го ступеня за працю на благо України.

10 червня 2010 р. з нагоди 20-ліття утворення Буковинської митрополії УАПЦ (УПЦ КП) високопреосвященнішим Данилом, митрополитом Чернівецьким і Буковинським відзначений ювілейною грамотою. 20 червня 2010 р., блаженнішим митрополитом Мефодієм, предстоятелем УАПЦ в Україні, нагороджений пам’ятною медаллю “За вірність і відданість УАПЦ” у зв’язку з 20-літтям “третього відродження УАПЦ 1990-2010 рр. ” Один із основних організаторів Всеукраїнського міжрелігійного форуму у 1991 р. від УАПЦ. Прихильник об’єднаної Православної Церкви в Україні. Разом із архієпископом Володимиром (Романюком), вели переговори про об’єднання з митрополитом Київським і Галицьким, Патріаршим Екзархом всієї України Філаретом (Денисенком), ще до позбавлення всіх санів і посад у РПЦ, переконуючи його перейти в лоно УАПЦ і визнати предстоятелем Церкви Святішого Патріарха Мстислава. Один з організаторів Всеукраїнського православного церковного Собору 25-26 червня 1992 р.

Соборами 1992, 1993, 1995 років обирається членом Вищої Церковної Ради УПЦ КП. На Всеукраїнському Соборі 1993 р. прот. В. Черпак був членом редакційної комісії Собору. Радник Святішого Патріарха Володимира (Романюка) із міжконфесійних та політичних питань. Помічник-консультант народних депутатів України Володимира Кулінича та Ярослава Федорина. Після об’єднання частини УАПЦ і УПЦ МП з 1993 р. до лютого 1999 р. обіймає посаду завідуючого заочним сектором Київської Духовної Семінарії. З 1993 до 30 серпня 2006 викладач КДА і С з катехизису, вступу до патристики, загально-церковної історії, сектознавства, історії Стародавньої Церкви.

Автор навчальних програм для Семінарії з цих предметів, конспектів-підручників. У червні 2003 р. захистив кандидатську дисертацію на ступінь кандидата богослів’я за темою “Православне спростування основних віросповідних засад баптизму.” Вченою Радою КДА ця праця рекомендована до друку. 30 серпня 2006 р. Указом Патріарха Філарета був звільнений з посади викладача КДА і С. Автор численних публікацій на релігійно-апологетичну та злободенно-суспільну тематику у вітчизняній та іноземній періодиці.

Очолює перекладацьку групу Св. Покровської Подільської церкви м. Києва, редактор та співперекладач “Закону Божого” прот. С. Слободського на українську мову(1995-1996 р.р.), найуживаніших акафістів, настільного “Православного календаря” на 2000-й рік, “Православного Молитвослова” (1995-2009 р.р.). Указом блаженнішого митрополита Київського і всієї України Мефодія, предстоятеля УАПЦ, єпископ Володимир (Черпак) призначений Головою Видавничого та Прочанського відділів УАПЦ та Головою комітету по зв’язку зі Збройними Силами України. 

Читати далі...

Єпископ Адріан (Кулик)

Преосвященний єпископ Адріан, керуючий архієрей Хмельницько-Кам'нець-Подільської єпархії УАПЦ  (Кулик Руслан Іванович) Народився 25 березня 1972 року. у Ставниця (смт. Меджибіж) Летичівський р-н. Хмельницька обл. Україна 1989 р. закінчив середню школу №22 м.Хмельницький 1989-1991 рр. навчання у Московській Духовній Семінарії. 1991-1993 рр. навчання у Львівській Духовній Семінарії. 1992 р. 3 травня – хіротонія у сан диякона Митрополитом Іоаном (Боднарчуком). 

З вересня 1992 р. по жовтень 1993 р. – диякон-протодиякон Свято-Феодосіївського кафедрального собору м.Київ. З жовтня 1993 р. по липень 2001 р. дияконське і священицьке служіння і навчання у Сполучених Штатах Америки. 1995р. 6 січня – хіротонія у сан священика Архиєпископом Петром Льюільє ( Peter L’Huillier) з Православної Церкви Америки. В липні 2001 р. повернувся в Україну. 2003 р. закінчив Київську Духовну Академію. З 2003 – клірик УАПЦ

Читати далі...

Єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Афанасій

Єпископ Афанасій (в миру Шкурупій Володимир Михайлович) народився 20 серпня 1954 року в с. Мала Шкурупіївка, Решетилівського району, Полтавської області в сільській родині. В 1971 році закінчив Решетилівську середню школу. З 1972 по 1974 р. служив у Радянської Армії. В 1975 році вступив на заочний відділ філологічного факультету Черкаського державного педагогічного інституту, який закінчив у 1981 році за спеціальністю «Вчитель української мови та літератури».

З 1975 по 1978 рік працював редактором Решетилівського районного радіомовлення. В 1987 році у видавництві «Радянський письменник» видав першу книжку оповідань та повістей «Жива роса», а в 1990 році другу книжку прози «Осіння горішина». В 1988 році прийнятий до Спілки письменників України. В 1991 році заснував духовно-літературний альманах «Великдень» (вийшло у світ два числа часопису), а в 1992 році заснував всеукраїнську газету «Добродій», яка з 1995 року виходить у світ як щотижневе передплатне видання, а з 2005 року як релігійний православний двотижневик. 2004 році ніс послух в Богуславському та Феодосіївському чоловічих монастирях УПЦ КП. В 2005 році екстерном закінчив Житомирську духовну семінарію.

12 жовтня 2005 року в Житомирі архієпископом Житомирським і Овруцьким УПЦ КП Ізяславом (Каргою) пострижений у чернецтво, 13 жовтня рукоположений в сан ієродиякона, а 14 жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородиці, рукоположений в сан ієромонаха. З грудня 2005 року – насельник Свято-Троїцького чоловічого монастиря в м. Житомир. З грудня 2006 року – настоятель Свято-Покровської церкви в селі Білки Житомирської єпархії. З 7 квітня 2008 року на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці піднесений до сану ігумена. З 17 лютого 2009 року – призначений намісником Свято-Покровського чоловічого монастиря в с. Білки, Житомирської єпархії.

26 серпня 2009 р. рішенням Архієрейського Cобору УАПЦ визначений на єпископа Харківсько-Полтавської єпархії, а 15 листопада цього ж року в м. Київі в храмі Миколи Набережного хіротонізований на єпископа Харківсько-Полтавського. Бакалавр релігієзнавства, нині навчається на 5 курсі гуманітарного факультету (богослів’я) Національного університету «Острозька академія».

Читати далі...

Архієпископ Житомирський і Поліський УАПЦ Володимир

Архієпископ Житомирський і Поліський Володимир (Шлапак Василь Володимирович) народився 03 серпня 1979 року в с.м.т. Черняхів Житомирської області в сімї службовців. Після закінчення Черняхівської середньої школи в 1996 році навчався і закінчив пастирсько-богословські курси при Житомирському єпархіальному Управлінні. 28.11.1996 - дияконська хіротонія у стані целібата звершена єпископом Житомирським і Овруцьким Ізяславом.

За час служіння за ревну працю був відзначений рядом священичих нагород, та призначений благочинним Черняхівського та в.о. Радомишльського району. 29.12.1996 - хіротонія у пресвітера. 2006- - Закінчив Магістерській курс при Львівській Православній Духовній Академії 2009 успішно здобув наукове звання кандидата богословських наук в ЛПДА. 2008 року через непопулярну методику управління єпархією архієпископа УПЦ-КП Ізяслава отець Василь вимушений був покинути Київський Патріархат, та звертається з проханням до Предстоятеля УАПЦ Блаженнійшого митрополита Мефодія прийняти його в клір Житомирської єпархії УАПЦ.

10 лютого 2009 року, в день св.преп. Єфрема Сіріна з рук митрополита Київського і всієїй України Мефодія приймає чернечий постриг з возведенням у сан ігумена. До дня Святої Пасхи ігумен Володимир нагороджується возведенням у архімандрити, і призначається адміністратором УАПЦ на Житомирщині. 20-го червня 2009 року Архієрейський собор УАПЦ обирає архимандрита Володимира (Шлапака), клірика Житомирської єпархії УАПЦ, єпископом Житомирським і Поліським. 21-го червня у церкві Різдва Христового м.Тернополя здійснена архієрейська хіротонія єпископа Володимира.

25 травня 2011 року постановою архієрейського собору та указом Блаженнішого Мефодія митрополита Київського і всієї України Предстоятеля УАПЦ призначається на посаду голови фінансового відділу при Київській Патріархії. Цього ж року указом Блаженнішого Мефодія митрополита Київського і всієї України предстоятеля УАПЦ - возведенний в сан архієпископа. 

Читати далі...

Єпископ Львівський і Самбірський УАПЦ Іоан (Швець)

Преосвященний єпископ Іоан (Швець) народився 22 листопада 1955 року на Буковині в селі Лашківка, Кіцманського району, Чернівецької області в сім’ї священика Федора Швеця. (Батьки – родом з села Залісці, Тернопільської обл., поблизу м. Почаєва. Українець, представник чисельної священичої родини. Після закінчення середньої школи та служби в армії, разом з братом-близнюком Олександром, навчалися та закінчили Одеську духовну семінарію і Московську духовну академію, кандидат богослов’я Київської духовної академії.

У священичий сан висвячений в червні 1979 року, після закінчення Одеської Духовної Семінарії. Пастирське служіння звершував з 1979 по 1989 рр. у м. Самборі на Львівщині. З 1989 по 1992 рр. – у кафедральному соборі м. Львова. В цей час був членом правління Львівського Товариства Української Мови ім. Т. Г. Шевченка. З 1992 року призначений проректором Київської духовної академії і семінарії. З того часу і до осені 2006 року являвся викладачем кількох богословських дисциплін. Священик Іван Швець був одруженим: Дружина – Швець Стефанія Омелянівна, спочила в Бозі 5 серпня 2006 року, внаслідок важкої недуги. дочка – Оксана Іванівна Швець, випускниця Київського медичного університету імені Богомольця; Син – ієрей Олександр Швець, священнослужитель парафії Різдва Пресвятої Богородиці, випускник Київської духовної семінарії та академії, Магістр богослів`я КДА.

Владика Іван Швець автор низки книг та статей, пов’язаних з історією Православної Церкви, видав кілька збірок власних поетичних творів. Власне, ним були започатковані на українському телебаченні коментарі святкових богослужінь (1993-1995 рр.). Він є частим гостем програм українського телебачення та радіо, а також на хвилях Всесвітньої служби українського радіо. Отця Івана обрано духівником громадської організації “Київське Богоявленське Братство”.

З рук Першоієрарха УАПЦ, Блаженнійшого Мефодія, митрополита Київського і всієї України, митрофорний протоієрей Іоан Швець прийняв чернечий постриг, та був піднесений до гідності архимандрита.

Рішенням Архиєрейського Собору УАПЦ, З благословення Його Блаженства, Блаженійшого Митрополита Київського і всієї України Мефодія, 29 жовтня 2010 року, у Кафедральному Храмі Різдва Христового м. Тернополя, Собором єпископів УАПЦ архімандрит Іоан був рукоположений на єпископа Святошинського, вікарія Київської єпархії.

Згідно з Указом Блаженнійшого Мефодія, митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля УАПЦ №0319 від 18 лютого 2011 р. та згідно з рішенням Архієрейського Собору УАПЦ від 03 лютого 2011 р. Преосвященний єпископ Іоан (Швець) призначений керуючим Львівсько-Самбірською Єпархією з титулом «Єпископ Львівський і Самбірський».

Читати далі...