З середини XVII ст. історія Угорницького монастиря стає відомою на весь християнський світ і пов’язана вона з найвідомішим та найшанованішим в Україні ченцем-подвижником – преподобним Іовом Желізо, ігуменом і чудотворцем Почаївським (1551-1651). Для прп. Іова Угорницька обитель стала справжньою духовної батьківщиною: тут він пробув 23 роки, прийнявши чернечий постриг, священний сан та велику схиму.
Десятилітнім хлопчиком прийшов в монастир послушником уродженець села Угорники Іван Желізо, син Івана та Агафії, які були шляхетного роду та проживали в Новосілках – околиці Угорників, неподалік Спасового монастиря.
З ранніх років Іван став виявляти прагнення до життя усамітненого та благочестивого. «Ухилившись від очей улюблених батьків», Іван таємно віддалився в найближчий Угорницький монастир, де й просив ігумена «дозволити йому служити братії».
Вже тоді «прозорливий настоятель провидів у ньому обранця Божого та Божу силу, яка в ньому перебувала», – так писав про події 1561 року перший біограф прп. Іова Почаївського та його наступник в лаврському ігуменстві Досифей.
У своїй монографії митрополит Іларіон (Огієнко) додав такі рядки: «малого хлопця віддали в науку до еклесіярха (монаха-ключаря, що відав порядком Богослужб), і під ним він був два роки.
Молоденький монашок був тихий і пильний, дуже добре вчився, та все мовчав і мовчав. І все пильнував усім послужити й усім догодити…».
Ігумен Угорницький, «бачачи його добрі звичаї, лагідність та глибоке смирення», прийняв Івана в число ченців і, незабаром, на 12-му році життя, постриг його в чернецтво з ім’ям Іова. Угорницький настоятель не помилився в молодому Іові, відразу визнавши в ньому «доброго воїна» Церкви, бо той, неначе, вже народився ченцем, «живучи як ангел Божий посеред братії».
«Заради невмістимої в серці своєму благодаті Божої, якою завжди старанно горів», – писав Досифей, – близько 1581 року, у тридцятилітньому віці, прийняв ченець Іов священний сан, а пізніше – й велику схиму, ще більш поглибивши свої християнські та аскетичні подвиги…
Працю преподобного Іова Почаївського в Угорницькому монастирі коротко, але виразно поціновано в присвяченому йому акафісті: «Радуйся, що обитель Угорницьку твоїм життям просвітив!» (Ікос 1).
Слава про рідкісні чесноти Угорницького подвижника незабаром поширилася по всій Галичині та Волині. Дійшла вона й до князя Костянтина Костянтиновича Острозького, який збирав у той час сили для зміцнення Церкви Православної. За великим його проханням, у 1584 році Іова з Угорницької обителі було переведено в Дубенський Хрестовоздвиженський монастир (м. Дубно в сучасній Рівненській обл.), «для свідчення, – як писав князь, – образу чернечих подвигів братії цього монастиря».
Незабаром після цього дубенські ченці обрали Іова своїм ігуменом, і в цьому сані преподобний подвизався там близько двадцяти років.
За сприяння та заступництва князя, дубенський ігумен велике значення надавав освіті, розповсюдженню книг серед православного народу. З цією метою прп. Іов завів у своєму монастирі майстерних перекладачів та переписувачів, і навіть сам, за свідченням ігумена Досифея, «писанням таких книг упражняшеся».
Одним з перших прп. Іов піднявся на захист Православ’я, яке притискалося уніатами, бо книги та проповіді були в той час єдиною опорою для православних проти латино-польських домагань. Побожний князь Костянтин Костянтинович, як говорять про те польські джерела, любив усамітнюватися для молитви в Дубенському монастирі, проводячи тут, інший раз, по цілих тижнях і відкриваючи свою душу святому ігумену.
З допомогою князя Костянтина зібрав Іов навколо себе численне освічене братство, яке займалося перекладом і вивченням святоотцівських творів. Сам, будучи прикладом благочестя, преподобний Іов підняв і морально-духовний рівень Дубенського монастиря. «Через це, – пише Досифей, – всі навколо почали шанувати та вихваляти його».
Іов же, суворий, насамперед, до самого себе, який з ранніх років здобувавши дух лагідності та смиренності, став перейматися мирської славою, «бо лише від Тайновидця Бога бажав отримати похвалу». І тоді його погляди звертаються на пустельну гору Почаївську, куди в 1604 році преподобний таємно віддаляється після двадцяти років ігуменства, щоб, захистивши себе від мирських похвал, зробитися тут простим ченцем. До того ж, князь Острозький, змагаючись у той час з католиками, хотів перетворити усі монастирі на своїх землях в гуртожительні за статутом святого Василія Великого, що робило неможливим усамітнення, до чого з дитинства прагнула душа преподобного Іова. Тому-то й пішов він на гору, «здавна світлістю багатьох чудес сяючу», щоб спасатися тут в безмовності та пустинножительстві. Однак Промисел Божий судив інакше…
Почаївський монастир щойно отримав багаті пожертви, кількість ченців у ньому примножувалася. Монастир був гуртожительний, однак порядок життя його тільки-тільки встановлявся. Ледве преподобний Іов встиг влаштуватися на горі, як почаївські ченці, відчувши в ньому велику духовну силу, одностайно і зі сльозами, просили його стати ігуменом та начальником обителі, яка облаштовувалася.
Преподобний Іов ввів у Почаївській обителі древній Студійський устав, організовуючи життя в ній за прикладом Києво-Печерської Лаври.
У ті роки, коли унія та католики повсюди пригноблювали православних, потрібно було мати надзвичайну розсудливість, твердість волі, глибоку переконаність та стійкість в Православ’ї. Однак, преподобний Іов, після 23-літнього перебування в Угорницькому монастирі та двадцятирічного управління Дубенським монастирем, мав уже достатній досвід для цього. Тому великий аскет, досвідчений безмовник і пустинножитель, ревно береться за це Богом послане служіння, не гребуючи й тяготами, пов’язаними з матеріальним влаштуванням обителі.
Всі ці тяготи, настільки чужі його внутрішньому духовному устрою та властивому йому споглядальному подвижництву, він покірливо несе до кінця свого життя, витримуючи, навіть, суди та паперові тяганини. Бо такі завдання покладалися на нього Промислом Божим.
Багато сил приклав преподобний Іов на облаштування та процвітання ввіреній обителі. Він брав участь у всіх монастирських працях, в усе вникав, мав над усім невсипущий нагляд, подаючи приклад працьовитості та подвигу для братії. Своїми руками садив він дерева, насипав греблі, копав та чистив монастирські ставки, і ніхто не бачив його сидячим без діла.
Після прибуття на гору Почаївську, Іов продовжував ревну боротьбу з ворогами православ’я у своїх проповідях і дбав про поширення книг на користь православ’я, нерідко сам переписуючи їх, як це було в Дубно. Він робив виписки з творів святих отців і складав повчання та бесіди.
У 1884 році частина його трудів була опублікована під назвою «Бджола Почаївська». Книга носить апологетичний характер і спрямована, здебільшого, проти протестантських сект, що поширювалися в той час на Українських землях. Праця включає в себе виклад всього вчення Православної Церкви, починаючи з догмату про Пресвяту Трійцю та Божество Ісуса Христа, і закінчується вченням про ікони, про храми, про чернецтво, про боротьбу з пристрастями…
Авторитет Почаївського ігумена був, у той час, дуже високий серед православних Речі Посполитої.
У 1628 році Іов запрошується до Києва на православний Собор, скликаний для розгляду невідкладних справ. Представники Собору заявили, що вони «твердо стоять в православній східній вірі, не мислять про відступ в унію й під прокляттям обіцяють не поступатися, й до того ж закликають весь православний люд».
Під цим рішенням стоїть і підпис преподобного: «Іван Желізо, ігумен Почаївський».Іов ПочаївськийТвердість характеру з’єднувалася в преподобному Іові зі смиренням, братолюбством і досконалою незлобивістю. Був преподобний миролюбний і до того небагатослівний, що, за словами Досифея, тільки і можна було чути від нього: «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене…».
На цілі дні і, навіть, тижні залишав святий ігумен свою братію, щоб проводити їх в безперервній молитві, за словами Досифея, «тільки сльозами, які від чистого серця виливалися, годований». Той же Досифей, описуючи його духовні подвиги, додає: «Якби кам’яна печера, в якій мешкав він, мала вуста, то вона повідала б нам всі таємні подвиги цього багатостраждального Іова, за словом Євангельським: «якщо люди замовкнуть, то каміння заголосить» (Лк. 19. 40).
Від багатоденних стоянь на молитві ноги у преподобного Іова набрякали так, що покривалися виразками, сліди від яких до цих пір залишилися на його нетлінних мощах. Одного разу бачив Досифей, як надзвичайне світло осяяло печеру преподобного під час молитви його, і протягом двох годин світло це з глибини печери висвітлювало протилежну стіну церкви. Незважаючи на таку подвижницьку та молитовну працю, Господь благословив довгим століттям угодника Свого: Іов прожив рівно сто років, передбачивши день своєї кончини.
28 жовтня 1651 року, відслуживши Божественну літургію, подякувавши і простившись з братією, преподобний Іов, без всякої хвороби, мирно відійшов до Господа.
Сім років і дев’ять місяців пролежало в землі тіло прп. Іова після його поховання. Над його могилою люди бачили іноді світло. Покійний святий ігумен тричі з’являвся в «сонному баченні» тодішньому київському митрополиту Діонісію Балабану з наступними словами: «повідомляю твоєму преосвященству, що тобою хоче Бог відкрити кістки мої». Мощі преподобного Іова були знайдені «без жодних ознак тління, неначе були щойно поховані, та сповнені незвичайних пахощів».
Митрополит Діонісій з усією честю, при великому скупченні народу, переніс нетлінні останки преподобного у недавно споруджену церква Пресвятої Трійці. Було це 10 вересня (н. с.) 1659 року.
Ось так славно прожив земне життя, достойно відійшов до вічності та біля Престолу Божого предстоїть, молячись за весь український народ, уродженець Угорників, чернець Угорницького Спасового монастиря, Почаївський ігумен та чудотворець – преподобний Іов Желізо.
Дні пам’яті святого (н. ст.): 19 травня, 10 вересня (знайдення мощів) та 10 листопада (упокоєння).
Підготував
ігумен Никон (Гайдай)
.jpg)
