Вітаємо з ювілеєм: Протоієрей Олександр Швець

Побутують в народі звичаї відзначати певні дати у житті. Вони стають тими віхами, за якими людина міряє, оцінює, та аналізує своє життя. Вони бувають водночас і сумні і радісні. Радісні – від того, що збираються близькі і знайомі, збирається вся родина і це приємне зібрання переповнює душу радістю. Сумні – від того, що вже прожито велику частину життя, що вже менше залишається прожити, аніж прожито і не досягнуто багато з того, що було задумано, чи заплановано. Ось такою сумішшю радості і смутку є відзначення таких дат, таких життєвих віх людини.

Свою 35 –ту річницю  священства відзначає у день Стрітення Господнього прот. О. Швець. Не надто велика, та не така вже й мала ця 35-та річниця. Та приємною вона є тому, що о. Олександр ще повний сил, ще на багато років заплановано у нього праці на церковній ниві. Головна – це не тільки добудувати Православний Центр, але й допомогти об’єднати нас, православних українців, та довершити працю щодо визнання Української Помісної Православної Церкви. Адже одним із п’яти перших священиків, що стали на стежку становлення  УПЦ КП, був він.

Протоієрей Олександр Швець

Життя людське порівнюється з морем, де крім хорошої тихої погоди часто трапляються сильні бурі, шторми, які, буває, призводять до загибелі. Щоби переплисти це море, потрібні не тільки зусилля, хоробрість та вміння, потрібна тверда воля та впевненість і самовіддана праця для досягнення мети.

З 35-ти років свого священичого служіння 25 років о. Олександр присвятив служінню самбірській православній громаді. Самбірське море життя не завжди радувало тихою погодою. Часто траплялися шторми та віяли холодні вітри. Взяти ініціативу на себе в час важких випробувань було не просто.  

Відділом Зовнішніх Церковних Зв’язків РПЦ, в юрисдикції якої у ті часи перебувала наша церква, посередництвом цього співробітника Малахова, було дано розпорядження здати храм. Громадою на чолі з о. Олександром Швецем це розпорядження було проігноровано. Надія залишалася тільки на Господа Бога. І, як ми бачимо, Господь благословив старання громади та її настоятеля.

Свято-Успенський кафедральний собор м. Одеси. Чин посвячення в сан диякона

Збудовано величний храм, наближається до завершення будівництво Православного Центру, і на відміну від колишніх часів православна громада мирно співіснує з греко-католицькою та іншими громадами нашого міста.

Надалі життя своє покаже і кожен з нас отримає те, що заслужив у Бога.

Відзначаючи сьогодні 35-ту річницю священичого служіння митр. прот. О. Швеця, пропонуємо короткий огляд автобіографічних даних.

Священик Олександр Швець народився 22 листопада 1955 року на Буковині в селі Лашківка Чернівецької області в сім’ї священика Федора Швеця.

Після служби в армії закінчив Одеську духовну семінарію і Московську духовну академію. Є кандидатом богословських наук.

У священичий сан висвячений в лютому 1979 року.

Чин висвяти у сан священика

Пастирське служіння звершував з 1979р. по 1981 рік у селі Станимир Перемишлянського району, з 1982р. по 1983р. в селі Осталовичі Перемишлянського району, з 1983р. по 1989р. – в селі Лешнів Бродівського району.

У 1989 році призначений настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці міста Самбора.

Завдяки його зусиллям почалося будівництво храму св. Павла Конюшкевича. У 1992 році на Помісному Соборі у Києві був обраний членом Вищої Церковної Ради.

У 1995 році став засновником православного братства на честь св. Павла Конюшкевича.

Ще з досить молодого віку був активним захисником православ'я на Галичині.

За роки священичого служіння здобув широку  популярність серед самбірчан, як добрий, чуйний та дбайливий пастир.

Одружений. З дружиною Ганною, регентом церковного хору, виховують трьох синів, та шестеро онуків.

За заслуги перед церквою та відродження духовності прот. Олександр Швець нагороджений чотирма орденами а саме:

- Рівноапостольного князя Володимира Великого 3-го ступеня;

- Святого Миколая Чудотворця;

- Юрія Переможця;

- Різдва Христового.

Послужний список наступний:

1-го грудня 1989 р. – призначений благочинним Львівсько-Дрогобицької єпархії;

15-го серпня 1990 р. – звільнений у зв’язку з розформуванням єпархії;

14-го липня 1992 р. – призначений благочинним Самбірського благочиння;

У липні 1993 р. – призначений секретарем Дрогобицько-Самбірської єпархії і після смерті митрополита Іоана (Боднарчука) 2-го січня 1995 р. звільнений від обов’язків секретаря;

24-го лютого 1998 р. – призначений на посаду благочинного Дрогобицько-Самбірської єпархії.

Після зміни архієрея був звільнений з цієї посади.

Рішенням Священного Синоду УПЦ КП нині є настоятелем храму Успіння Пресвятої Богородиці та Свтятителя Павла Конюшкевича.

Тричі був обраний депутатом Самбірської міської ради, яким є і сьогодні.

Редакція інтернет-проекту "Помісна Церква" щиро вітає Його Високопреподобіє, митрофорного протоієрея Олександра з поважним ювілеєм, та щиро засилає найкращі побажання, многих літ у духовній та фізичній кріпості, для подальшого служіння Святій Церкві Христовій у Його Винограднику! Многая літа, Дорогий Отче!

Читати далі...

Протоієрей Владислав Софійчук

15 вересня, з благословення Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, новим головним редактором офіційного видання УПЦ «Церковної православної газети» був призначений протоієрей Владислав Софійчук, настоятель Макаріївського храму м. Києва. «Я щиро вдячний Блаженнішому Митрополиту Володимиру за призначення на цю посаду, за довіру, ― сказав отець Владислав у коментарі сайта “Православіє в Україні”. 

― Робота на посаді головного редактора “Церковної православної газети” не є новою для мене. Протягом п'яти років, наприкінці 90-х, я вже виконував обов'язки головного редактора “Православної газети”». 

 Протоієрей Владислав Софійчук зазначив, що бути на чолі єдиного офіційного друкованого видання Української Православної Церкви — велика відповідальність і нелегка праця. «Знаю, скільки це забирає сил, і все ж сподіваюся, що з Божою допомогою, молитвами преподобних отців Печерських і за допомогою колективу, вже сформованого за час роботи пріснопам'ятного отця Лонгина, мені вдасться реалізувати ті завдання, які ставить перед нами Церква», — упевнений отець Владислав. 

 «Ви знаєте, я зайшов у корпус, і в мене виникло відчуття “дежавю”, ― поділився протоієрей Владислав Софійчук, ― повернення на 13 років у минуле — ті ж аудиторії, ті ж приміщення, де ми колись працювали. Навіть певна ностальгія з'явилася, оскільки це були мої перші кроки на послуху такого серйозного рівня. У 1999 році я закінчив Київську духовну академію, перед тим навчався в семінарії. А ще раніше отримав освіту у світському вузі, отримавши спеціальність “Електронні прилади”. Мабуть, саме моя технічна освіта тоді й дала поштовх до того, щоб, будучи ще студентом духовної семінарії, почати видавати журнал. 

Ми разом із моїми друзями-семінаристами звернулися до викладачів КДАіС і запропонували запустити видавництво. Тоді, в 90-ті роки, ще не випускали жодного журналу... Таким чином, нас помітили і з часом запропонували видавати “Православний вісник”, а ми зайнялися ще й відновленням “Православної газети”. І навіть коли я відійшов від обов'язків головного редактора “Православної газети”, то з журналісткою не порвав. У нас на парафії (Макаріївський храм м. Києва) працює сайт, видається не одна газета. Я знаю, що той, хто колись почав займатися журналістикою, ніколи цього вже не залишить».

Протоієрей Владислав Софійчук був другом покійного архімандрита Лонгина (Чернухи) і про свого товариша згадує з теплом і трепетом. Вони дружили ще з семінарської лави. Отець Лонгин свого часу познайомив отця Владислава з його майбутньою дружиною, був свідком на їхньому весіллі і хресним батьком дітей. Колектив «Церковної православної газети» вітає свого нового головного редактора з призначенням і бажає Божої допомоги в його служінні.

  

Протоієрей Владислав Софійчук народився 8 січня 1968 р. в м. Чернівці. Після закінчення середньої школи в 1985 р. вступив до Харківського інституту радіоелектроніки, який закінчив у 1992 р. отримавши спеціальність «Електронні прилади». З 1986 р. до 1988 р. проходив строкову військову службу в м. Києві.

У 1992–1999 роках навчався в Київській духовній семінарії, після чого навчання продовжив в академії. З 1995 до 2001 рр. викладав у Київській духовній семінарії предмети «Церковне право», «Практичні настанови для пастирів», «Історію Руської Церкви». 

У березні 1996 р. Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром був висвячений у сан диякона, а пізніше — в сан священика. 8 квітня 1996 р. направлений для служіння в Макаріївський храм м. Києва. 

21 квітня 2000 р. призначений настоятелем парафії святителя Петра Могили, а в березні 2006 р. — настоятелем Макаріївського храму м. Києва. З 1995 до 2001 рр. ― відповідальний секретар журналу «Православний вісник». З 1998 до 2001 рр. ― головний редактор «Православної газети». 

З 1999 р. ― співзасновник та заступник голови Всеукраїнського православного педагогічного товариства. Протоієрей Владислав є організатором і керівником православного руху «Спаси і збережи». 15 вересня 2013 р. — призначений головним редактором «Церковної православної газети».

Читати далі...

Архімандрит Лонгин (Чернуха): «Моя дорога до Бога почалася від шкільної дошки»

15 серпня — дев’ять днів, як пішов з життя головний редактор «Церковної православної газети» архімандрит Лонгин (Чернуха). Пішов у розквіті літ, коли ще збереглася енергія молодості й при цьому вже є значний досвід — духовний і професійний. На згадку про цю світлу постать публікуємо (у скороченні) інтерв’ю, дане отцем Лонгином для порталу «Православіє в Україні» у 2009 р. Можливо, багато хто вже читав його, але для тих, хто не читав, ми вирішили розмістити це інтерв’ю, щоб і вони почули слово батюшки. 

ПРО ПЕРШИЙ ДЕНЬ УЧИТЕЛЯ, СВОЄ ВОЦЕРКОВЛЕННЯ І ГОСПОДНІЙ ПРОМИСЛ

 — Отче Лонгине, відомо, що Ви, крім духовної освіти, маєте ще й педагогічну. Яким Вам запам’ятався Ваш перший День учителя у професійному статусі? 

— Так, я закінчив педагогічне училище, спеціальність — «Молодша школа, початкові класи». Почав працювати в одній з рівненських шкіл. Школа була нова, тільки перший рік як відкрилася. Було мені тоді 19 років. Перед святкуванням Дня вчителя, а його зазвичай відзначають у п’ятницю, у мене саме була перезмінка, я приймав дітей, які залишалися в групі продовженого дня. Була перерва, діти гуляли хто де: в коридорі, у дворі. Раптом до мене прибігають учні. «Там, — кажуть, — у нас Юрко впав і не дихає». «Як упав?» — питаю. «З гойдалки! Робив “сонечко”». Я бігом вниз. Дивлюся: дихає, плаче, але у напівпритомному стані. Я відразу промацав ноги, руки: все згинається, все ціле, немає больової реакції. А коли доторкнувся до голови, він різко тріпонув нею. Я зрозумів, що це черепно-мозкова травма.

Викликали “швидку”... Зі «швидкою» я супроводжував дитину до реанімації, допомагав їй, перевдягав. І тут хлопчик знепритомнів! Лікарі сказали, якщо він прийде до тями, тоді вони зможуть щось робити. А поки не прийшов, залишається тільки чекати. Моя колега на групі продовженого дня (на жаль, уже покійна, дуже хороша жінка, і зустріч із нею була промислительною — так почалося моє воцерковлення) сказала: «Треба йти до церкви й молитися». Я кажу: «Так, звичайно». «Ти був коли-небудь у церкві?» Я відповідаю: «Був, коли друзі вінчалися. Стояв, дивився». «А сповідався?» «Ні, — кажу, — ніколи». «А хрещений?» «Так, — відповідаю. — Бабуся в дитинстві таємно від батьків хрестила». Вирішив: у неділю йду до церкви. Телефоную до лікарні увесь вечір п’ятниці... 

Субота: вранці хлопчик непритомний, вдень — непритомний, ввечері — непритомний. У неділю вранці знову телефоную — все так само. Я йду на службу. Посповідався, як міг, що знав, як розумів — розповів. Навіть причастився. Приходжу додому й відразу ж знову телефоную, звичайно, в реанімацію. Мені кажуть, що хлопчик прийшов до тями, його перевели в нейрохірургію... Для мене це був перший такий досвід. Я зрозумів, що Господь почув мою молитву. 

 — Оце так перший День учителя, як то кажуть, гіршого й годі уявити...
 — У школі в цій ситуації мене морально дуже підтримав педколектив. Усі розуміли, що ситуація складна, не встежиш. Та й батьки знали, на які витівки їхній син здатен: батько сам не раз знімав хлопчика з гойдалки, забороняв гойдатися. Ось такі спогади пов’язані у мене з Днем учителя. Хлопчик цей через місяць одужав і почав ходити до школи. Щоправда, став трохи спокійнішим, на гойдалці вже не гойдався. Маю сказати, що моя група продов­женого дня зібрала дітей з різних класів — від першого до четвертого. Багато було діток, скажімо так, непростих — бешкетних і непосидючих: то хтось втече через дорогу, то мало не залізе у воду, то ледь не розіб’є теплицю. За їхнє здоров’я і безпеку я дуже переживав. І щонеділі став ходити на службу й молитися, щоб Господь благословив наступний тиждень пережити без пригод. 

Загалом у мене вийшло, з Божою допомогою, встановити з дітлахами дуже хороший контакт. Ми проводили цікаві заняття: багато спілкувалися, читали, грали в ігри. Звичайно, це все підкріплювалося елементами мого нового світогляду. Тобто, я вже прийшов до віри, і мені хотілося з дітьми цим поділитися. Пам’ятаю, якось ми читали вголос «П’ятнадцятилітнього капітана» Жюля Верна. І в тексті зустрічалося багато згадок «на те воля Провидіння» або ж герої — благородні, гідні люди — молилися Богу. Ми з дітьми звертали на це увагу. Сідали з атласом, дивилися, як плив «Пілігрим», які на його шляху зустрічалися країни, які в них жили тварини. І водночас я звертав увагу на моральність героїв. Як тільки ми прочитали роман, провели за книгою «Поле чудес». Я приходжу до школи, назустріч мені біжить хлопчик і кричить: «Віталію Григоровичу! Вчора по телевізору показували Діка Сенда» (головного героя книги. — Ред.). Якраз так співпало, що вийшов фільм за романом письменника. І цей збіг мені здався свого роду знаком: існує певний зв’язок з тим, чим ми займаємося з дітьми, на що ми звертаємо їхню увагу, з тим, що приходить до них ззовні. 

 «КОЛИ ЙШОВ У СЕМІНАРІЮ, ДУМАВ, ВЧИТИМУСЯГІРШЕ ЗА ВСІХ» 

— Відтоді Ваше життя змінило русло? 

— Так, я став ходити до церкви й зустрів дуже хорошого священика. По-перше, я звернув увагу на його глибокі й сильні проповіді. По-друге, в ньому поєднувалися і грамотність, і благородство, і духовна глибина. До того часу я вже дізнався, що є таке поняття, як «духовний отець». Тому підійшов до нього і сказав: «Будьте моїм духовним отцем». Він посміхнувся і відповів: «Так не буває, про таке люди не домовляються. Це якось складається поступово, саме собою». Я зрозумів, про що мова, і все ж досі вважаю його своїм першим духовним наставником. Сьогодні отець Роман служить в іншому місті, поїхав з Рівного, де ми з ним познайомилися. На жаль, ми дуже рідко бачимося, але спілкування з цією людиною привело мене до думки, що я теж хотів би бути священиком. Зараз розумію, наскільки це було, з одного боку, наївною, а з іншого — зухвалою думкою. Проте з часом у мене з’явилося бажання вступити до духовної семінарії. 

Я думав, що там, звичайно, вчитимуся гірше за всіх, бо до Церкви прийшов недавно. Але все ж розумів, що потребую духовних знань. А та інформація, яку я отримував уривками, спілкуючись із людьми на парафії або вичитавши з якихось книг (а тоді, в 1991–1992 рр., було дуже важко з духовною літературою), не мала ніякої системи. І цей священик благословив мене у моєму бажанні. Хоча зараз розумію, що я б на його місці, можливо, сумнівався. Взагалі, все відбувалося дивним чином. Оглядаючись назад, я розумію, що це були промислительні події та зустрічі. Було це влітку 1992 р. Я з другом поїхав подивитися Київ. А час був щойно після розколу. На моїх очах відбувалося розділення та пов’язані з ним баталії в Рівному. У Києві я зустрів знайомого священика, який, запитавши, навіщо я тут, велів мені їхати за документами, потрібними для вступу до семінарії. Я відразу ж повернувся до Рівного, взяв усе необхідне і встиг вступити. 

«ЇЖІ БУЛО ОБМАЛЬ, ДУХОВНОГО ЗАВЗЯТТЯ — ДУЖЕ БАГАТО»

 — Якими тоді були духовні школи, порівняно з днем сьогоднішнім? 

— Звичайно, різниця є. По-перше, це був період інтенсивного духовного відродження у суспільстві в цілому. І в основному в духовні школи йшли люди (маю на увазі не себе, а людей, з якими познайомився і спілкувався), які здійснювали духовний подвиг. Тому що доводилося йти наперекір волі батьків, друзів, знайомих, співробітників. Тоді за деким ще намагалися стежити спецслужби... 

Звичайно, це не ті випробування, що їх доводилося проходити студентам у жорсткі атеїстичні роки, однак люди залишали роботу, заробіток і йшли вчитися. Йшли, розуміючи, що тих привілеїв, які дають студентам під час навчання, від держави вони не отримають. Тобто, люди прирікали себе на дуже скромне матеріальне існування. Деякі залишали інші вузи, заради того щоб піти у семінарію. З іншого боку, це було дійсно внутрішнє піднесення, і було сильне прагнення до духовних знань, великий інтерес до духовного життя. Цікаво, що в перші роки існування семінарії, а потім академії, відчувався дуже тісний зв’язок з монастирем. Був навіть такий період, коли вихованці семінарії жили в одних келіях з чернечою братією. Місць у гуртожитку не вистачало, а ті кімнати, які призначалися для студентів, були переповнені. Дуже скромними були побутові умови. 

— Вас це не бентежило? 

— Ні, мені здавалося, що так і має бути. У зв’язку з розколом (відомо, що Філарет свого часу приватизував церковну скарбницю — величезні гроші пішли разом з ним) у наших духовних школах набагато скромнішим стало харчування. Наприклад, за сім років навчання м’ясне я їв три чи чотири рази. 

— Просто афонські подвижники якісь!.. 

— Отак жили семінаристи. Умови були дуже скромними. Звичайно, поступово хтось десь влаштовувався: то на парафії, то шукав підробіток. Адже не всіх могли підтримувати батьки, дехто й сам не хотів приймати в дорослому віці таку підтримку. Якось із Божою допомогою цей складний період долався. На той час у Києві в духовних школах ще не склалися якісь особливі духовні традиції. У нас не вистачало викладачів, які були б на такому рівні, як, скажімо, в Московській духовній академії, у Санкт-Петербурзі. Але, втім, вихідці звідти приїжджали до нас, і ті знання, які вони нам передавали, були вельми важливі. 

Мені дуже запам’яталися лекції вже нині владики, зараз він у Канаді, Іова (Смакоуза). І його лекції, і його ставлення до храму, його духовна й пастирська діяльність. Можна сказати, що він становив ядро духовних шкіл, багато хто до нього тягнувся. Та й сама ця людина з династії священиків. У будь-якому разі, брак академічних знань з надлишком компенсувався можливістю спілкуватися з однодумцями, читати духовну літературу, бути поряд зі святинями і брати участь у духовному житті монастиря. Мені здається, що навіть і в той час ті, хто вступав до духовних шкіл, ті, хто щиро бажав отримати знання, могли отримати дуже багато користі і для душі, і для розуму. Навіть коли наша педагогічна практика не була на такому високому рівні, як зараз. 

«НАМ КАЗАЛИ:“СЕМІНАРИСТИ?ДЛЯ ВАС ПІЛЬГ НЕМАЄ!”» 

— Чи можна сказати, що ті, хто у той час ішов із суспільства в духовні школи, опинялися у статусі ізгоя? Якщо так, то як психологічно долали цю ситуацію? 

— Коли я, наприклад, ішов навчатися до семінарії, то проти цього виступив мій батько. Бо був людиною невіруючою, хоча в дитинстві його охрестили. Усе його життя і виховання (він був військовослужбовцем) минули в іншій атмосфері, в інших поглядах на життя. Хоча, треба сказати, що наприкінці життя він із цим змирився і навіть мене підтримував. Але спочатку щодо цього були свої труднощі. А у школі, наприклад, коли я йшов, мене підтримали. І директор, і завуч, з якими я здружився і ми спрацювалися...

Знаю, що були випадки серед тих, хто вступав переді мною, коли дійсно відчувалася якась відчуженість. Але це відчуття жило в тому середовищі, звідки ми прийшли. Бо, коли ми приїжджали до семінарії, тут збиралося багато однодумців. А у зовнішньому середовищі... Коли, наприклад, купували в касі квиток за нашим студентським, нам казали, що Церква відокремлена від держави, і пільг для нас немає. Що тут скажеш, було неприємно. Стипендії ми не отримували, і матеріально було досить скрутно. Взагалі, ті роки я згадую як роки інформаційної блокади, ізоляції Церкви від суспільства. Коли не запрошували ні в газети, ні на радіо, ні на телебачення. І нам хотілося, щоб люди багато про що почули через ЗМІ, а воно просто залишалося в тіні. Зазвичай підтримувався якийсь деструктивний бік, поглиблювався розкол. І це теж викликало відчуття відчуженості від суспільства, але не так сильно, як це було за радянських часів. 

ПЕРША НЕДІЛЬНА ШКОЛА: ЗАМІСТЬ ПІДЛОГИ — ПІСОК...

— Як виникла думка взятися за викладання в семінарії та академії? 

— Коли я прийшов навчатися до семінарії, дізнався, що тут є недільна школа. Дуже зрадів, бо це було те, що мені, по-перше, цікаво, а по-друге, мав сильне бажання виправити помилки минулого. Свого часу, в училищі на педпрактиці, говорити з учнями про віру багато і серйозно ми не могли. Уявіть, що студентку, яка вийшла заміж і вінчалася, виключили з училища. Тобто, часи були досить жорсткі. 

...Пам’ятаю, якось у школі я вів урок, на якому навіть сказав, що Бога немає. Мовляв, є закони природи, щось іще. Аби реабілітуватися за такі слова, мені хотілося обов’язково потрапити до недільної школи і навчати дітей іншому. І ось, підійшов якось до мене отець Андрій Ткачов, щоправда, тоді він ще не був отцем, а просто Андрієм, ми з ним жили в одній келії. Спочатку ми навчалися на одному курсі, а потім його перевели на курс старше, оскільки він був людиною ерудованою, багато знав. На той момент він уже викладав у дитячій недільній школі при Київській духовній академії. Він мав поїхати, тож, знаючи, що я маю досвід викладання, звернувся до мене, щоб я його замінив.

Я дуже зрадів! Готувався, з великим трепетом ішов на цей урок! Але так склалися обставини, що того разу мій дебют не відбувся. Тодішній директор школи, дізнавшись, що я — всього лише на першому курсі семінарії, вести уроки мені не довірив. Звичайно, я засмутився, але вистачило смирення сприйняти це як належне. Продовжив навчатися і вже наступного року став вести недільну школу у Вишгороді в отця Димитрія Денисенка. Храм у нього тільки-тільки відновлювався, і недільна школа проходила в умовах будівництва: замість підлоги — пісок, не було столів, сиділи на лавках, не було хорошого опалення — куталися у сто одежин... Я пропрацював там два з половиною роки, враження залишилися дуже приємні. 

 «ПРИНЦИП НЕДІЛЬНОЇ ШКОЛИ ПРИ КДА — ДОПОМОГТИ БАТЬКАМ ВИХОВУВАТИ В ДУХОВНОМУ ПЛАНІ СВОЇХ ДІТЕЙ» 

 — На третій рік мого навчання в семінарії в нашій недільній школі відбулися зміни. В основному, завдяки отцеві Кирилу (Говоруну), тоді він був ще Сергієм, отцеві Тихону (Софійчуку) і отцеві Владиславу, його братові, отцям Володимиру Савельєву та Миколаю Клименку. Отже, я потрапив у цей колектив. На той час школа складалася з однієї групи дорослих і групи дітей. І ми разом вирішили, що потрібно розбити навчання на кілька років і розділити дитячу групу на дві. Спочатку й у дорослій групі навчання тривало чотири роки. У дітей невдовзі з’явилося вже три групи. І з 1995 р. до цього дня в моєму житті майже всі недільні дні навчального періоду були присвячені роботі в недільній школі. 

Якщо говорити про педагогічну роботу, то складна вона не тільки тим, що важко «ліпити» людину, а й тим, що ти далеко не одразу бачиш результат своєї діяльності. Ти повинен розуміти, що неможливо за мить зробити людину такою, як ти б хотів. По-перше, з тієї причини, що ти сам зовсім не досконалий, не завжди правильно чиниш. По-друге, дітки ростуть і багато чого навчаються, це постійний процес, й одразу, за якийсь певний час, досягти конкретного результату неможливо. З учнів нашої дитячої недільної школи є такі, які продовжили духовну освіту. Так, один хлопчик закінчив Чернігівське духовне училище, потім нашу семінарію і зараз навчається заочно в академії. Двоє хлопців закінчили нашу духовну семінарію і, сподіваюся, стануть священиками. Звичайно, багато залежить від сім’ї та батьків, бо сама лише недільна школа не може виховати дитину. Власне, принцип нашої школи — допомогти батькам виховувати в духовному плані своїх дітей. 

«ТРИЧІ Я ПИСАВ СТАРЦЮ ЗАПИСОЧКУ ІЗ ЗАПИТАННЯМ: “ОДРУЖЕННЯ ЧИ ЧЕРНЕЦТВО?”. і ТРИЧІ ОТРИМУВАВ ВІДПОВІДЬ...» 

— Ви закінчували академію Віталієм, а викладали вже як ієродиякон Лонгин. Як далося Вам рішення настільки кардинально змінити життєвий шлях? 

— Насправді з чернецтвом вийшло все дуже просто. Коли я закінчував академію, то думав про те, що мені потрібно якось визначатися в житті, одружитися. Була дівчина, з якою могли скластися стосунки. Але була і якась така невизначеність. Переді мною стояло питання: чернецтво чи одруження? І я надсилав зі своїми знайомими, які їздили до отця Миколая на острів Заліт, записочку із запитанням: «одруження чи чернецтво?». Було це тричі. І всі ці три рази я отримував одну й ту саму відповідь — чернецтво. — Але ж він Вас зовсім не знав і не бачив ніколи! — У тім-то й річ! Але я вважаю, що це дійсно дивовижна людина, прозорлива. Якось у мене з’явилася можливість поїхати до отця Миколая. Я тоді ще не був у сані й мав супроводжувати одного священика. Подумав: «Ось тепер я точно дізнаюся!». Приїхали, і отець Миколай прямо мені сказав: «Чернецтво». Щоправда, невдовзі була спокуса не послухатися отця Миколая, але Господь знову не залишив, і я довірився волі старця. Болісного пошуку все-таки не було. 

«З ПЕДАГОГІКОЮВЖЕ НЕ РОЗЛУЧАЮСЯ»

— Якщо говорити про Ваш учительський досвід, то чи відчуваєте, що це Ваше покликання, і Ви його тут реалізуєте? 

— Господь так улаштував, що з педагогічною діяльністю я вже не розлучався. Довелось навіть стати одним з організаторів Всеукраїнського православного педагогічного товариства. Товариство проводить різні конференції, курирує питання викладання у школах і останні чотири роки веде роботу над експериментальним курсом, що почався в Києві й поширився вже по Україні, «Християнської етики в українській культурі» у молодшій школі. Тобто, у співавторстві з кількома педагогами, серед яких є і священик, ми створили чотири комплекти для чотирьох класів. Туди входять: підручник, робочий зошит, аудіосупровід і методичка. І я продовжую працювати над цим проектом. Звичайно, аби працювати на педагогічній ниві, потрібно дуже багато часу. На цей момент я бачу, що мені його не вистачає. Бракує і сил, оскільки зараз основний мій послух дещо інший, хоча і пов’язаний із просвітницькою діяльністю. Але, для того щоб працювати з дітьми, треба постійно бути у цьому процесі. Той духовний досвід, який отримуєш, треба переварювати, думаючи, як піднести його дітям. Бо інакше не можна. Можна багато знати, але потрібно ще вміти це піднести, передати. Особ­ливо дітям, де у класі один-два учні з церковних сімей, а решта або воцерковляються, або співчувають, або взагалі далекі від цього. І ось усім їм потрібно так розповісти про Бога, щоб не завантажити надміру, не відбити бажання отримувати й надалі духовні знання. 

 «Я БУВ ПРОТИ ТОГО,ЩОБ ВВОДИВСЯ ОДИН ОБОВ’ЯЗКОВИЙ КУРС ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЕТИКИ» 

— Розкажіть, будь ласка, про хід роботи над курсом християнської етики для молодшої школи. Можливо, були якісь труднощі, перешкоди у його складанні та реалізації?

— Дуже тривалий час наші церковні педагоги, священнослужителі, які розуміли всю необхідність викладання духов­ної дисципліни у школі (оскільки школа — це не лише навчання, а ще й виховання, і виховувати потрібно «розумне, добре, вічне»), всіляко намагалися ввести предмет з духовною складовою. І дуже довгі роки ми чули відмову... 

Казали, що у нас багатоконфесійне суспільство, і неможливо викладати один предмет для різних дітей. Я вважаю, що насправді це дуже зручна відмовка, яка певною мірою, звичайно, має підстави. Але, з іншого боку, вона недостатня як аргумент відмови від викладання духовних дисциплін у школі. Поступово у мене сформувався свій погляд. Якщо говорити про предмет «Християнська етика в українській культурі», експериментальна апробація якого зараз проходить більш ніж у 130 школах Києва, то хочу сказати таке. Я взявся за цей предмет і від початку був проти того, щоб вводився один обов’язковий курс для всіх шкіл. І тому, що у нас багатоконфесійне суспільство, і тому, що діти у класах дуже відрізняються в духовному плані (й воцерковлені, й невоцерковлені, й невіруючі). 

Далеко не всі вчителі у нас готові викладати цю дисципліну. І введення такого предмету одним розчерком пера, за директивою, могло б сформувати негативне ставлення до нього, по-перше, з боку дітей, а по-друге — вчителів. Адже як можна викладати, не маючи необхідних знань, не маючи духовної бази? Це було б викривлення, пародія на християнську етику, і зашкодило б усьому. Багато років я виношую ідею, про яку неодноразово говорив на конференціях і в деяких статтях. Так, є, наприклад, литовський досвід, де у школах введено обов’язковий предмет «Основи моральності». У рамках цього предмета існує чотири програми. Одна побудована на загальнолюдських філософських постулатах для тих батьків, які хочуть, щоб дітей виховували поза контекстом якоїсь віри. Три інші розроблено педагогами на основі трьох найбільших конфесій, що існують у Литві: католицизму, лютеранства і Православ’я. 

Таким чином, уже є диференціація, яка дуже важлива. Вона, звичайно, теж не вирішує багатьох питань, бо в основному впливають на результат педагогічно-виховного процесу особистість педагога й особистості батьків. Це дуже важливий момент. А цих людей потрібно готувати. І готувати не просто знаннями, а щоб вони самі, викладаючи цей предмет, якось змінювалися. І такі тенденції вже є. Ми зустрічаємося з учителями, і вони дійсно духовно ростуть: трансформується їхній світогляд, ставлення до багатьох речей, до дітей. Процес іде. Тому я вважаю, що тут потрібна обережність, делікатність. І, як я бачу, щодо цього вже з’явилося потепління і з боку чиновників, і з боку самих педагогів. Я сподіваюся, що ми підемо шляхом акуратного, поступового введення цієї виховної складової, у жодному разі не форсуючи подій. 

ПОТРІБНО ЗНАТИ,ЩО НА ПРАВОСЛАВ’Ї ҐРУНТУЮТЬСЯ НАШІ НАЦІОНАЛЬНІ ДУХОВНІ ТРАДИЦІЇ 

— Хто займається розробкою методичних матеріалів? 

— У нас є колектив, туди входять двоє священиків і двоє мирян з педуніверситету імені Б. Грінченка. Ці люди розробили комплекти, зокрема й методички. Слід сказати, що все це потребує до­опрацювання. Ми усвідомлюємо, що це ще неідеально й недосконало. Є надія, що матеріали проходитимуть ще якусь додаткову редакцію. Але на сьогодні, мені здається, це саме той шлях, який слід пройти. Погоджуючись працювати над цим курсом, розуміючи всі існуючі проб­леми, я і колеги зі Всеукраїнського православного педагогічного товариства вирішили, що про віру, про Бога, про духовну моральність ми будемо говорити з позиції Православ’я. Бо це все-таки релігія, що існує у нас понад тисячу років, вона найбільш близька до наших народних духовних традицій, у нас більшість православних віруючих. 

Якщо у класі є протестанти чи мусульмани, то вони можуть слухати цей предмет, знайомлячись із традиціями, основами духовного життя нашого народу. Щоб мусульмани, припустімо, знали, чому православні святкують Пасху, і як вони це роблять. Вони можуть не святкувати, але вони повинні знати, адже вони живуть в Україні, де Великдень, П’ятидесятниця — державні свята. Ті самі протестанти, що не шанують Пресвяту Богородицю, повинні знати, що православні вшановують Богоматір, і як вони це роблять. Дуже важливо не насильно примушувати людей, як церковних, так і нецерковних, отримувати інформацію, а поступово підводити і привчати їх до усвідомлення того, що дійсно є Бог, що життя з Богом — це життя в Церкві, що те, чого ми в житті вчимося і що набуваємо (і матеріальні, і духовні блага), — це все потрібно використовувати заради Бога, для Бога. 

 "Церковна православна газета"  № 15 (337) серпень 2013

Читати далі...

Протоієрей Володимир Липко

Народився 29 листопада 1961 року. Закінчив Надвірнянську СШ №1 1977р. У 1980р. закінчив з червоним дипломом Івано-Франківський автотранспортний технікум (спеціпальність: "Економіст"). 1980-1982рр. - служба у армії. 1983-1990рр. - праця в Івано-Франківському єпархіальному управлвнні РПЦ, на посаді "бухгалтера". 12.05.1985р. - рукоположений в сан диякона в Святовоскресенському Кафедральному Соборі м. Івано-Франківська, архиєпископом Івано-франківським і Коломийським Макарієм. І служив протодияконом при архієреї.

15.02.1987р. - В Святовоскресенському Кафедральному Соборі м. Івано-Франківська, архиєпископом Івано-франківським і Коломийським Макарієм рукоположений в сан ієрея. З березня 1987р. по вересень 1987р. - служив у храмі - "Перенесеня мощей Святителя Миколая с. Лісна Слобідка".

З 19.09.1987р. - призначений настоятелем храму - "Успіння Пресвятої Богородиці с. Лісний Хлібичин". 1989р. - Закінчив Московську духовну семінарію. 2001р. - Закінчив Московський державний Педагогічний Університет, за спеціальністю - "Історія",і "Право".  

В даний час Настоятель храмів: с. Скопівка - "Вознесіння Господнього" с. Голосків - "Святителя Миколая" (побудована церква) с. Лісний-Хлібичин - "Успіння Пресвятої Богородиці" (побудована церква) З 1990-1994рр - головний бухгалтер Івано-Франківської єпархії УАПЦ.

28.03.1995р. - призначений завідуючим регенським відділенням Івано-Франківської Духовної Семінарії. З 15.05.1995р. - призначений деканом (благочинним), новоствореного Отинійського деканату УАПЦ. 30.07.1996р. - 1998р. - секретар(канцлер) Івано-Франківського єпархіального управління.  

Нагороди: 1990р. - "протоієрейство". 1992р. - "палиця". 1993р. - "Хрест з прикрасами". 1995р. - "Митра". 25.06.1999р. - Патріархом Димитрієм нагороджений правом носіння другого хреста з оздобами. Ордена: Князя Констянтина Острозького, Андрія Первозванного, Медаль св. Покрови, Відзнака голови обласної держ.адмістрації до 2000-ліття Різдва Христового.

Читати далі...

Протоієрей Ігор Ільків

З благословення Високопреосвященнійшого Іоасафа (Василиківа), митрополита Івано-Франківського і Галицького настоятель храму Святителя Миколая Мирлікійського Чудотворця міста Івано-Франківська (мікрорайон Пасічна), керівник Єпархіального відділу по зв'язках з громадськістю протоієрей Ігор Ільків від 12 червня 2013 року призначений благочинним Івано-Франківського деканату.  

Біографічна довідка

Протоієрей Ігор Миронович Ільків народився 13 травня 1973 року. У 1995 році закінчив Івано-Франківську духовну семінарію. 28 серпня 1997 року рукоположений у сан священика єпископом Володимиром (Поліщуком).

З 2002 року архиєпископом Іоасафом призначений настоятелем храму Святителя Миколая Мирлікійського Чудотворця міста Івано-Франківська (мікрорайон Пасічна). 

З 2004 по 2011 рік виконував послух економа Івано-Франківської єпархії. У 2007 році закінчив Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, здобув освітньо-кваліфікаційний рівень магістра, кваліфікація: викладач філософських і релігієзнавчих дисциплін.

З 2010 року – викладач Івано-Франківського Богословського інституту. У 2011 році призначений керівником Єпархіального відділу по зв'язках з громадськістю. Остання нагорода – право носіння мітри.

Читати далі...

Пам’яті митрофорного протоієрея Михаїла Чокалюка

14 червня виповнюється 9 років з дня упокоєння Високопреподобного отця Михаїла.
Божа мудрість гласить, що людина, саме людина, обдарована розумом, завжди повинна бути холодною до зла, до неправди та злочинства і гарячою в правді, справедливості, любові до Бога і до народу. Любити свій народ, свою націю, то означає любити самого себе, свою родину, свій дім, дружину і дітей, обдарувати їх таким дарунком, якого ні ворог не може вкрасти, ні вогонь не може спалити, ні вода залити, ні в землі цей дарунок не зогниє, бо цей дарунок - любов і віра в добрі діла і приклади.

Ось чому я присвячую цю книгу в першу чергу тим, хто подарував мені цей неоціненний скарб - татові Дмитрові Васильовичу Чокалюку і мамі Олені Іванівні Чокалюк, а також найдорожчому нашому другові, патріотові України, районному провідникові ОУН Михайлові Дмитровичу Тодорюку, моєму тестю Василю Михайловичу Кушніру і його синові, а моєму побратимові по неволі, Іванові Васильовичу Кушніру, кущовому провідникові ОУН, сміливому і мужньому воякові УПА Георгію Петровичу Василинюку і всім воякам Української Повстанської Армії, живим і полеглим у боях, а також усім моїм вірним друзям по неволі, які ділилися зі мною крихтою хліба і дрібком солі, були вірними за всіляких обставин, не зраджували, не продавались за баландний суп чи злочинну прихильність тюремного начальства і цивільної влади. 

Присвячуючи цю книгу пам’яті героїв УПА і тих, хто їм допомагав, ми увічнюємо їхні імена, бо ж відомо, що герої не помирають, якщо їхні імена викарбувані на сторінках “Книги Людської Пам’яті". Нині багато хто каже, що Україна отримала незалежність без боротьби, без єдиної краплі крові ми стали вільною державою. Ці слова є підлою зрадою, зрадою тих, хто виборював свободу в нерівній боротьбі. Тих, хто залишився лежати в лісах майже під кожною смерекою, тих, кого замордували в тюрмах і в Сибірі. А тих, хто пройшов крізь цю пекельну машину і вижив, переслідували, цькували і знущались аж до 1991 року. Що сказати, хіба не боляче, що і понині наша незалежна держава так і не визнала героями тих, хто віддав за її свободу життя в нерівній боротьбі. Ми повинні пам’ятати своїх героїв, бо колись вони, а нині ми є тою зв’язковою ланкою в ланцюзі історії між тими, хто йшов перед нами і буде іти після нас”... щоб вони пам’ятали, як дорого обходиться нам наша незалежність, щоб знали, що силу нації, силу держа¬ви складають..., загальнонаціональна єдність і любов до Вітчизни, взаєморозуміння і взаємоповага. І найголовніше, щоб серед нас не було зрадників, запроданців, холуїв,...” !

прот. Михаїл з дружиною Василиною в домашній церкві

Це слова заповіту із книги «Хресна дорога до незалежності» митрофорного протоієрея Михаїла Чокалюка, в пам’ять про якого пишеться цей спогад, про його величезну жертву, яка разом з іншими жертвами є порошинкою в фундаменті свободи нашої держави. Народився Михайло Дмитрович у сім’ї православних українських націоналістів - Дмитра та Олени Чокалюків в селі Стара Жадова 10 жовтня 1929 року. Був найменшою, п’ятою, дитиною у сім’ї. Змалечку разом з батьками ходив до храму Божого. У 1935 році шестилітнім хлопчиком пішов до румунської школи. Але при цьому уже досить непогано читав і писав українською мовою, через що інколи допускав помилки плутаючи румунські й українські букви.

Через це виник цікавий курйоз. Сплутавши букву румунського алфавіту «S» з «С» українською, Михайла викликав директор і, показуючи на букву, запитав: - Мігай, що це таке є? - Помилка, - відповідаю я. - Тоді він ще суворіше: - Ти знаєш українську мову? - Я промовчав. - Тебе, як і всіх інших, варто бити за це! Тут я не стримався, сам не знаю звідки в мене взялася така сміливість, і відповідаю йому по-румунськи: - Тоді і Вас треба бити, бо звідки ви знаєте, що це українська буква «С»?.. - Я директор! Я мушу це знати,- кинув він суворо. - Я теж маю знати це,... бо хочу стати священиком, - відповів йому в тон». (З книги «Хресна дорога до незалежності»).

Цей діалог вказує на те, що вже з юних літ священик Михайло був національно-свідомою людиною і готовий захищати своє, рідне, що поступово і продовжував робити в міру свого фізичного та духовного зростання. Так, у 1941 році, коли на Буковині декілька днів було безвладдя, між румунами і москалями, у селі Стара Жадова відбувся мітинг за незалежність України, в якому дванадцятилітній Михайло вже брав активну участь разом зі своїми батьками. А у травні 1944 року став зв’язковим розвідником Михайла Тодорюка (псевдо-«Весна»), який був референтом господарчої сітки Буковинського Куреня «Перебийноса. Звичайно, юний Михайло Чокалюк також отримав псевдо - «Мень», а його батько Дмитро - «Верба».

З цього часу їхній будинок став явочним, де у будь- який час воїни УПА могли знайти притулок, та у двосторонньому напрямку обмінювались інформацією. Як відомо, вже з протоколу НКВД, будинок неодноразаво відвідували вояки УПА такі, як: «Весна», «Крим», «Орест», «Чайка», «Степан», «Козак», «Моряк», «Кобза», «Граб», «Бучок» та багато інших. У 1947 році Михайло вступив до духовного училища при Чернівецькій консисторії, але боротьби не покидав. Так тривало до арешту 1949 року. Цьому передували важкі втрати та сумні події. У 1948 році в нерівнім бою в с. Черешенька загинув провідник УПА Сторжинецького району, Михайло Тодорюк («Весна»). Це була важка втрата, бо крім усього, він був родичем родині Чокалюків. Боротьба ставала жорстокішою, на жаль, зрадники росли, як гриби після дощу.

Так, провідником ОУН УПА в Сторожинеччині стає Афанасій Назарович Сіренко («Орест»). Це був засланець НКВД, який і розкрив усю сітку підпілля Сторожинецького району. З 6 на 7 червня 1949 року Михайла Дмитровича Чокалюка разом з батьками заарештували. 19 листопада цього ж року винесли вирок: 10 літ позбавлення волі з конфіскацією майна. Звичайно, всі розуміють, що 7 червня, 19 листопада це сухі дати, а між ними проходило життя, наповнене жахом. Яких тільки тортур не придумували комуністи!

Фото 1949 р. із кримінально-слідчої справи

Останні дні 1949 року провів у львівській пересилці. В середині січня 1950 року сформували етап і товарним, обдертим ешелоном рушили на північ. Майже тиждень не давали їсти, а після нагодували досхочу гнилою тюлькою і... не дали пити. Через день дали води і хто не стримався, пив досхочу. Багато тоді померло на місці. А попереду чекала колюча Воркута, звісно на тих, хто доїхав, тому що цей холод і голод пережити було неможливо. Далі воркутинські табори, де літом 1952 року смертельно захворів. Лікарі відмовилися лікувати, бо вважали безнадійним. Але один із лікарів, дізнавшись від товаришів, які принесли Михайла, звідкіля хворий, погодився лікувати, це був земляк із румунської частини Буковини. Як кажуть, не було б щастя та нещастя помогло. Знайомство з цим лікарем допомогло здобути знання фельдшера. Будучи фельдшером трішечки пом’якшився тюремний гніт, але каторга є каторга.

У протоколі №32-К від 17 липня 1956 року записано: «Чокалюка Михайла Дмитровича за недоцільністю дальшого утримання у виправно-трудовому таборі звільнити зі зняттям судимості». Здавалося, все скінчилось, судимість знята, ти вільний. Та це не була воля, хіба що внутрішня, бо її обмежити ніхто не може. Починався новий виток боротьби зради і поневірянь. Приїхавши на рідну Буковину, серце огорнув смуток. Батько Михайла Дмитро повернувся з тюрми інвалідом, згодом і повернулася мати. Вони змушені були скитатися по чужих людях. Хату їм не повернули, там проживала дружина голови сільської ради. Скитаючись, батько невдовзі помер, тому Михайло його не застав. Жити ніде, працевлаштуватися також. Всі лікарні відмовилися взяти на роботу фельдшером, мотивуючи судимістю.

За порадою старожадівського священика Івана Григоровича Барана пішов в Чернівці до владики Євменія і з його благословення поновив своє навчання в Духовному училищі при консисторії. 5 травня 1957 року одружився з Кушнір Василиною Василівною, батько якої помер в тюрмі в Сухобезводному, а брат Іван Кушнір відбував покарання разом у Воркуті. Одруження дає змогу стати священиком, тобто рукоположитись, що і сталося 7 липня - в сан диякона, а 12 липня - в сан пресвітера. На той час було два типи священиків: свої, радянські, які чітко виконували волю КДБ, були вухами і очима цього карального відділу; другий тип - це патріоти, вільні душею, які служили українською мовою, виховували людей у патріотичному дусі, та й взагалі щиро виконували свої обов’язки. КДБісти ліпили на них різні ярлики: священики «бандерівські», «буржуазно-націоналістичні».

Протоієрей Михайло в душі радо погоджувався з цими ярликами і виправдовував їх своєю працею, через що не міг довго затриматися на одній парафії. Постійно викликали на допит в КДБ, навідувалися додому з різними запитаннями. Декілька разів, за свідченням Григорія Бучацького, який брав у цьому участь, планували вбити. У сім’ї священика Михайла народилося шестеро дітей: троє хлопців і троє дівчат. Всіх вихо¬вували в патріотичному дусі. Троє синів пішли по батькових стопах, здобули вищу богословську освіту з вченими ступенями «кандидат бого¬словських наук». Старший син - митрополит Рівенський і Острозький Даниїл (Богдан Чокалюк нині спочилий) досягнув вершини духовного рангу, був членом Священого Синоду, Головою ВЗЦВ, вів активну діяльність щодо утворення в Україні Помісної Церкви.

Дивлячись на життя борців за волю й незалежність нашої держави розуміємо, не стала вона вільною сама собою без єдиної краплі крові. Вона вільна завдяки тим патріотам, які жертвували життям у боротьбі з ворогом. Ця жертва прийнята і від тих, хто вижив, бо, вступаючи в боротьбу, не надіявся на життя. Провідник ОУН УПА Сторожинецького району Михайло Тодорюк («Весна»), звертаючись до Михайла (священика Михаїла Чокалюка) говорив: «Я цього змагу не переживу. Про це навіть мови нема, я загину. А якщо ти за¬лишишся живим, не забудь про мене...» Не забув.

Наприкінці життя прот. Михаїл був ініціатором спорудження пам’ятника воїнам УПА в с. Стара Жадова, на якому перше прізвище та ім’я - Тодорюк Михайло. А також написав книгу «Хресна дорога до неза-лежності», в якій з великим пієтетом згадує подвиг «Весни». Сам священик Михайло неодноразово говорив: «Я ніколи не втрачав віри в Бога, був певний, що без Його волі волосина з голови людської не впаде, але ніколи не ду¬мав, що переживу ці страшні роки тортур і поневірянь». Вічна слава героям, які поклали душі свої в нерівній боротьбі за волю й незалеж ність України!!!  

За матеріалами книги «Хресна дорога до незалежності»
митрофорного протоієрея Михаїла Чокалюка  

Читати далі...

Упокоївся протоієрей Миколай Заєць

Як повідомляє репортер інтернет-проекту "Помісна Церква" з посиланням на єпархіальну прес-службу, 6 червня на 59-му році життя спочив у Бозі клірик Буського благочиння Львівської єпархії, настоятель храму свв. Первоверховних апостолів Петра і Павла с. Йосипівка прот. Миколай Заєць. повідомлення про цю подію надійшло до єпархіального управління від благочинного Буського благочиння прот. Петра Салабая.  

Миколай Іванович Заєць народився 5 травня 1955 року у с. Вишнівець Збаражського р-н., Тернопільської області. 1976 року взяв шлюб з дівчиною православного віросповідання Галиною Йосипівною Головатюк. Після здобуття середньої освіти, вступив на перший курс Московської духовної семінарії яку успішно завершив у 1981 році. 26 жовтня 1980 року за Божественою Літургією у Покровському академічному храмі Тройце-Сергієвої Лаври Преосвященним архієпископом Дмитрівським Володимиром був рукоположений у сан диякона.

5 серпня 1981 року за Божественою Літургією у Свято-Успенському соборі Почаївської Лаври Високопреосвященим митрополитом Київським і Галицьким, Екзархом всієї України, Філаретом (нині Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України) рукоположений у сан ієрея.  

З 24 серпня 1981 року до 4 липня 1984 року був настоятелем храму св. вмч. Юрія Переможця. с.Долішний Лужок. 4 липня 1984 року наказом керуючого Львівсько-Тернопільською єпархією Преосвященого архієпископа Львівського і Тернопільського Никодима призначений настоятелем храму свв. Первоверховних апостолів Петра і Павла с.Йосипівка Буського р-н., Львівської області, де і звершував служіння до миті, коли Господь покликав його з цього дочасного життя. 6 червня 2013 року після тривалих негараздів зі здоров'ям і значного погіршення його стану прот. Миколай Заєць спочив у Бозі. Вічна пам'ять рабу Божому новопреставленому прот. Миколаю!

З благословення керуючого єпархією Високопреосвященного митрополита Львівського і Сокальського Димитрія (Рудюка) похорон новопреставленого прот. Миколая звершить благочинний єпархії, секретар єпархіального управління прот. Володимир Бачинський у співслужінні духовенства Буського благочиння. Відповідні богослужіння відбудуться 7 травня 2013 року. Поховано новопреставленого прот. Миколая буде на місці його служіння у с. Йосипівка. 

Читати далі...

Протоієрей Анатолій Затовський

Народження: 1 червня 1945 р. День тезоіменитства: 6 травня Дияконська хіротонія:4 січня 1976 р. Священицька хіротонія: 22 травня 1978 р. e-mai: protozatovskiy@mail.ru

Отець Анатолій — відомий київський священик, багато років був настоятелем Макарівського храму на древній Юрковиці-Татарці (з 1984 до 2006 р.), благочинний другого Шевченківського округу Києва, голова Всеукраїнського православного педагогічного товариства. Зараз, у післявеликодній період, Макарівська парафія живе в очікуванні дня пам’яті святителя Миколая, архієпископа Мір Лікійських, чудотворця, на який припадає 35-річчя священицької хіротонії отця Анатолія.

ДУХОВНЕ НАСТУПНИЦТВО

Духовну естафету настоятельства отець Анатолій прийняв від одного з найавторитетніших київських священиків другої половини XX ст. — Георгія Єдлинського, сина священномученика Михаїла Єдлинського, професора Київської духовної академії, сучасника й духовного друга Іоанна Кронштадтського. Відомий факт: коли до всеросійського молитвеника та чудотворця у Кронштадт приїздили кияни, батюшка Іоанн казав: «Навіщо ви їздите до мене? У вас у Києві є отець Михаїл Єдлинський».

Син отця Михаїла — отець Георгій — хоча й не був репресований, але завжди перебував під пильним оком КДБ, — блискучий ерудит, молитвеник, духівник, найдобрішої душі людина, він наче магнітом притягував до себе людей, особливо горнулася до нього київська інтелігенція. Древній Макарівський храм на Татарці розташувався так тихо майже в центрі старого Києва, що незнаючій людині знайти його посеред урочищ та ярів цього району було нелегко. Сюди йшли віруючі, молодь. Збиралися й на квартирі отця Георгія. Ось до такого 82-річного старця послали молодого священика Анатолія Затовського.

Так Господь визначив духовну спадковість. Це сталося 1984 р., у день пам’яті Георгія Побідоносця. Того ж дня відзначали пам’ять мучеників Анатолія і Протолеона. Тобто, день Ангела в обох священиків був однаковий — 6 травня. І саме цього дня священика Анатолія Затовського було призначено в Макарівський храм. І хоча батюшку призначили на парафію настоятелем, він обіймав цю посаду номінально, фактично перебуваючи в послуху отцю Георгію. Молодий священик зрозумів, наскільки великий авторитет старця в народі, яким величезним духовним та життєвим досвідом володіє отець Георгій Єдлинський…

Через багато років, уже у XXI ст. в Макарівському храмі було випущено прекрасну книгу спогадів про отця Георгія «Любящее сердце Господа». В ній перед читачем відкривається ціла епоха Православ’я XX ст., одним з учасників якої був протоієрей Георгій Єдлинський, син священномученика Михаїла Єдлинського.

ІЗ РОДУ В РІД

Слід зазначити, що сам протоієрей Анатолій Затовський також зі священицького роду, його батько Леонід Затовський († 1990), дядько Всеволод Затовський, дідусь Михаїл Затовський († 1953) були священиками. А батькового дядька — протоієрея Іоанна Затовського — розстріляли 1938 р. у Черкасах і 1998 р. було причислено до лику святих мучеників.

Так відбулася зустріч представників служителів престолу Божого — Єдлинських і Затовських. І Богові було угодно, щоби ця зустріч сталася саме в Макарівському храмі, в особі двох його настоятелів — 82-річного отця Георгія та 39-річного отця Анатолія.

Протягом п’яти років старець передавав досвід духівництва отцю Анатолію. І отець Анатолій, згадуючи ті роки, вважає їх найщасливішими в його житті. Як уже було сказано, він числився настоятелем, але брати на себе адміністративні функції не поспішав, оскільки бачив, що потрапив у духовно сильну православну общину, в якій слово отця Георгія цінувалося й виконувалося, а авторитет його та відомість сягали далеко за межі Києва. І тільки з часом, коли отець Георгій став значно здавати фізично й був неспроможний приймати величезну кількість відвідувачів, парафіяни стали звертатися з духовними питаннями до «молодого батюшки» отця Анатолія, побачивши в ньому гідного наступника.

22 грудня 1988 р. православний Київ облетіла звістка — мирно відійшов до Господа подвижник віри та благочестя, улюблений в народі батюшка Георгій, який 45 років прослужив настоятелем Макарівського храму. Але парафіяни, оплакуючи розлуку, дякували Богу за те, що Він, приймаючи в вічні обителі духоносного старця, підготував йому заміну в особі протоієрея Анатолія Затовського.

22 роки ніс отець Анатолій послух настоятеля Макарівського храму, потім передав настоятельство гідному наступнику протоієрею Владиславу Софійчуку, чоловікові своєї дочки. В цьому можна бачити древню і частково втрачену традицію нашої Православної Церкви, коли настоятельство передавалось від батька до сина чи священику — чоловіку дочки, як це було, наприклад, в долі Іоанна Кронштадтського. І не лише це — отець Анатолій в якомусь сенсі пройшов життєвою стежкою свого попередника та вчителя — отця Георгія Єдлинського. І хоча батюшці 1 червня ц. р. виповниться 68 років, він іще повний сил, кожний його день насичений справами в парафії та благочинні, яким він керує вже багато років, журналістською роботою і педагогічною діяльністю.

Ось уже кілька років він регулярно сповідає та причащає одну зі своїх парафіянок — Віру Дмитрівну, яка перехворіла на інсульт (автор цих рядків особисто знайомий із нею). Все життя вона, обіймаючи відповідальні посади, допомагала Церкві, чим могла. Переживши велике горе — трагічну смерть єдиною юної дочки, знайшла в собі сили не зламатися, продовжуючи трудитись, залишаючись істинною християнкою. А коли важка недуга стала перепоною для відвідування рідного Макарівського храму, почала молитися вдома, регулярно причащаючись Святих Христових Таїн, з якими приходить до неї її улюблений духівник, друг і наставник — отець Анатолій.

Зараз, у післявеликодній період, Макарівська парафія живе в очікуванні дня пам’яті святителя Миколая, архієпископа Мір Лікійських, чудотворця, на який припадає 35-річчя священицької хіротонії отця Анатолія. І, треба думати, привітати дорогого батюшку прийде духовенство, православні кияни, з якими ювіляра пов’язує багаторічна духовна дружба. Хочеться долучитися до цих привітань грецьким виголосом «Аксіос!», що означає — «достойний».

Справді, іменитий священик гідний цього. Тому що на світанку молодості в його душу запали слова Христа: жнив багато, а робітників мало (Мф. 9: 37, Лк. 10: 2). «Господи! — сказав він тоді, — хочу бути Твоїм робітником!» І, повірте, слова цього він дотримав.

«ЦЕРКОВНА ПРАВОСЛАВНА ГАЗЕТА» В ГОСТЯХ У БАТЮШКИ

— Отче Анатолію, від імені читачів нашої газети дозвольте привітати Вас із 35-річчям священицької хіротонії і поставити Вам запитання: що найскладніше у служінні священика?

— Кожний священик, коли його висвячують, знає, що це висвячення йде від апостолів. Коли я стояв перед престолом Божим, просто молився і відчував благоговіння і страх Божий.

У народі кажуть: найскладніше — Богу молитися і доглянути батьків до смерті. Дуже важливо і, разом із тим, складно бути взірцем християнського благочестя для пастви, для сім’ї і взагалі для оточуючих людей. Стояти перед престолом — теж велика відповідальність і величезна праця. Наприклад, приходить на Сповідь людина зі зламаною душею і треба знайти такі слова, щоб її зігріти. І коли бачиш, як після Сповіді, Причастя просвітляються обличчя людей, — відчуваєш важливість служіння, відчуваєш радість.

Мені, мабуть, було легше починати служіння, ніж іншим, оскільки в церковній атмосфері я перебував із дня народження. Батько, дідусь, дядько — всі в нашій сім’ї були священиками. І я ріс серед них, слухав їхні розмови, прислуговував у вівтарі, в серці складаючи їхні мудрі думки та поради. Всі вони були для мене взірцем для наслідування.

— Отже, Ви росли в сім’ї спадкових священиків? Розкажіть про свого батька.

— Дідусь мій, отець Михаїл, коли в 1930-х роках почалися масові арешти, взяв шматок хліба і пішов у Медведівський монастир, який тоді було перетворено на лісопильню, де влаштувався на роботу. Так і перечекав лихий час. Повернувся звідти 1941 р. і став служити в Лип’янці Шполянського району, де вчителював мій батько.

А щоб батько після семирічки зміг продовжити освіту (для сина священика тоді всі дороги були закриті), нашій родині довелося піти на хитрість: батька всиновила його рідна тітка. Змінивши прізвище, він вступив до Чернігівського медучилища. Однак незабаром «товариші» по навчанню його викрили і батька відрахували з медучилища. Через якийсь час він вступив на робфак, потім до Черкаського педінституту, після закінчення якого викладав фізику й математику.

Батько розповідав, як під час роботи в школі він зачинявся в кабінеті фізики, ніби для підготовки уроків, а сам молився. На великі свята — Пасху, Різдво — ішов далеко в поле, де нікого не було, і співав святкові богослужіння. Душа потребувала молитви. В 1942 р. його висвятили, в 1947 р. він закінчив заочно Одеську духовну семінарію, а в 1955 р. — Ленінградську духовну академію.

— А як Ви стали священиком?

— Із 1963 до 1970 р. я навчався в гідрометеорологічному інституті в Одесі. Це були часи так званих «хрущовських гонінь». Закривали храми, монастирі. Людина полетіла в космос — до віри та Христа нікому діла не було. І все ж вогники віри теплилися. Адже віру не можна знищити. В деяких домівках збереглося Святе Письмо. Багато хто переписував його вручну. Мій дідусь Михаїл переписав у 1941 р. Требник і Мінею. Тепер це наші родинні реліквії.

Я працював науковим співробітником у НДІ та ходив у храм Божий. Хоча бачив, що більшість населення в нашій країні не вірило в Бога, все ж вирішив стати на цей шлях. Це було непросте рішення. Рекомендацію мені написав благочинний Черкаського округу отець Євгеній Барщевський. 4 січня 1976 р. відбулося висвячення в сан диякона, потім було служіння у Флорівському монастирі м. Києва. Того ж року наш нинішній Предстоятель Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, тоді ректор Московської духовної академії, прийняв дві групи на стаціонар і вперше 100 осіб — на заочне відділення. Адже до цього в Москві, Ленінграді й Одесі набирали групи по 30 осіб, тобто на всю країну виходило 90 семінаристів. Влада розраховувала, що поступово саме поняття «священик» зникне: старі помруть, а замінити їх буде ніким. Адже в ті роки один священик опікував часто кілька парафій.

— Батюшко, якщо порівнювати той і цей час, у чому різниця?

— У 70–80-х роках 90 % парафіян були люди похилого віку, а зараз більшість — молодь, молоді сім’ї. У 80-х роках на Великдень після «сигналу» старости: «Приїхав уповноважений» — ми ховали дітей під столами, накритими скатертинами, а зараз на святкових і недільних Літургіях діти складають ледь не половину причасників.

Незмінним у храмі лишається пам’ять про отця Георгія. Одиниці пам’ятають батюшку, а дух його невидимо присутній серед нас. У будиночку, де зараз недільна школа, є кімната, в якій він спав, молився, читав, готувався до проповіді. Тут і його портрет. А головне, залишилися традиції та порядки, які були при ньому. Нам вдалося зберегти атмосферу, закладену отцем Георгієм. Богослужіння в нашому храмі неквапні, часто по п’ятницях звершуються заупокійні служби — парастаси.

Наша бесіда з отцем Анатолієм була тривалою. На жаль, газетний формат не дозволяє розмістити її повністю. Але якщо ви захочете дізнатися іще щось цікаве про цього пастиря і Макарівський храм, приїздіть на вулицю Стара Поляна, 46. Богослужіння звершуються щодня.

Сергій Герук  // "Церковна православна газета"

Читати далі...