Покрова: нелогічне свято для українців

Відверто кажучи, свято Покрова Божої Матері можна назвати доволі абсурдним святом. Його історія та ґенеза виходить далеко за межі людської логіки.

Там, де сталося диво явлення Богородиці про нього давно забули. Влахерни – це колись передмістя Константинополя. В сьомому столітті, коли розширювали межі столиці, цей район було включено до території міста. Там розміщувався імператорський замок і відома церква Богородиці. Нині це турецькі мусульманські райони, де християнську віру сприймають якщо й не з явною злобою, то із постійною насмішкою та знущанням. Християнство там ледве жевріє. І хоча, здавалося б, саме до Царгороду повинні бути спрямовані духовні погляди людства, ті історичні та святі місця давно занедбані та забуті.

Натомість у нас, в Україні, це свято за своїм значенням, та пошаною в народі, перевершує чимало двунадесятих свят. Принаймні, в нас воно завжди сприймається, як одне з двунадесятих Богродичних свят, хоча таким не є. (Відповідно до церковного уставу належить до «великих недвунадесятих» свят.) У цьому полягає другий «абсурд» свята Покрови Богородиці.

Але найбільше здивування викликає факт, як наша Церква переглянула історичне тло цієї події. За свідченням сучасних істориків, на Царгород у році, коли сталося це чудо, нападали не сарацини, які на той час були слабкі та мали добрі стосунки з владою Константинополя, а Олег – один із найбільш відомих Київських князів зі своїм військом. На користь цієї гіпотези існує чимало авторитетних історичних свідчень. Таким чином приходимо до висновку, що святкуючи Покрову в її буквальному тлумаченні, українці мали б святкувати перемогу царгородців над власними предками!

Покрова: нелогічне свято для українців

В чому ж тут велич свята, та яке воно для нас має значення сьогодні?

Справа в тому, що з позиції віруючої людини, духовна спорідненість стоїть значно вище фізичної. Тому, наші православні брати та сестри, наприклад греки, з позиції Церкви цілком справедливо вважаються нам набагато ближчими, ніж руські язичники – родичі по плоті. Тому, в цій суперечці, ми безумовно стоїмо на боці Блаженного Андрія. Він теж, правду кажучи, по роду був скіфом, тобто його батьківщиною були сучасні українські землі.

Значення цього свята в наш час набуло особливої ваги, оскільки українці тепер в силу обставин знову змушені були взятися за зброю. І подивіться, що виходить. Наші родичі по плоті – росіяни, які за всіма ознаками мали б нас захистити від усього світу, мали б стати для нас, як і обіцяли, гарантом нашої територіальної цілісності та незалежності, повели себе гірше звірів. Натомість, увесь світ згуртувався навколо України, і в міру сил чимало країн допомагають нам чим тільки можуть.

Пригадуєте, навіть мусульмани запропонували свою мечеть для богослужінь Київського Патріархату в окупованому Криму? Звісно, таке богослужіння було б екстраординарною подією, яка йшла б всупереч канонам Церкви Христової. Тим не менше, це дуже показовий випадок, у якому проявляється справжня сутність людей. Мусульмани виявилися більш порядними та набагато людянішими, аніж ті росіяни, які брехливо називають себе православними. Ці люди є ким завгодно, тільки не православними християнами.

Свято Покрова Пресвятої Борогодиці – це свято Божої допомоги православному війську. Не має значення, скільки ще росіян окупантів і чеченських головорізів стоїть біля українських кордонів. Коли Пречиста Діва покриває своїм омофором нашу землю, ми обов’язково переможемо.

Це свято нагадує нам про перемогу. Але нагадує також про важливу умову, що потрібна нам для досягнення цієї перемоги. Ця умова – жива, розумна, дієва віра в Господа Ісуса Христа та Його Пречисту Матір – Богородицю Діву Марію.

Тому я, вітаючи всіх наших читачів, хотів побажати нам у день свята Покрова Богородиці лише «єдиного на потребу». Бог обов’язково вийде нам на зустріч, але для цього нам потрібно хоча б повернутись у Його бік. Усіх зі святом! Пресвята Богородице спаси нас!

Протоієрей Євген Заплетнюк

Читати далі...

Новий проект радіостудії Львіської єпархії "Град Лева"

Студія радіо “Град Лева”, Львівської єпархії УПЦ Київського Патріахату, з благословення Високопреосвященного Димитрія, митрополита Львівського та Сокальського, розпочала видання аудіоверсії книги протоієрея Євгена Заплетнюка “Наше святе Православ’я”. Вашій увазі перша програма – “Господи, навчи нас молитися”. 

Читати далі...

Великодні забобони чи правила?

У православних християн Великодні свята – чи не найбільш улюблені дні в році. Ще з дитинства для більшості з нас дні святої Пасхи були, та очевидно й донині залишаються, наповненими особливою святковою атмосферою. Природно, що серед іншого, цю атмосферу творять стародавні церковні та народні звичаї. Часто вони «підтримують» одні одних, часом – суперечать. І саме про це хотілося б коротко зараз згадати.

Як відомо, одним із основних обрядів Великодня є чин благословення та освячення Пасок, Пасхального Агнця, молока, масла та іншої поживи. Так вже в нас склалось історично, що на жаль, неймовірно глибока за своїм змістом, найбільш значима та святкова Літургія року – саме на Великдень – більше всього профанується. Замість логічного завершення Чотиридесятниці та Страсного тижня свідомою участю в Євхаристії, та в просто неймовірних нічних богослужіннях, які є реальним синтезом богослужінь всього року, швидше за все, напівсонні люди вистоюють лише заради того, щоб освятити кошики та якомога швидше сісти за стіл – «розговлятись».

Так у наслідку, з роками, все більше став помітним певний «зсув» мирянської свідомості. Оскільки для переконливої більшості з них не Літургія, а саме освячення Пасок стало центром Великоднього богослужіння, то немає нічого дивного в тому, що освячення яєць та калачів, у свою чергу, в народній свідомості не могло не трансформуватись у таку-собі псевдцерковну, а точніше – цілком язичницьку, антицерковну обрядовість.

Тут можна згадати неймовірну кількість обрядів і традицій, що супроводжують сам «ритуал» відвідання храму на Великдень. Для забобонних людей має значення все що завгодно, тільки не основне: коли саме треба прийти, де саме стати, якою рукою передавати гроші, скільки саме цих грошей має бути, якою рукою брати свічку, куди саме її потім ставити, або як принести додому. І головне не переплутати де в свічки верх, а де низ! Звичайно, для с християнина, для дійсно воцерковленої людини, всі ці речі повна маячня. Більше того, вірити в це – страшний гріх, порушення Першої Заповіді Господньої.

Великодні забобони чи правила?

Інший різновид забобонів пов’язаний з асортиментом освячуваних на Великдень страв і речей. Нагадаю, що освячувати потрібно лише яйця, хліб (паску), молоко, масло та м’ясне. Однак слід пам’ятати, що за канонами Церкви, в середину храму категорично недопустимо заносити нічого м’ясного. Тому, якщо у вашому кошику є ковбаса чи шинка – намагайтесь не порушувати принципи церковного благочестя і залишайте все принесене перед храмом. Ніхто не вкраде.

Деякі вірні вважають, що харчові рештки з великоднього столу (крихти паски, шкарлупку яйця, шкірки від ковбасок) слід ретельно збирати і закопувати на городі. Чи справді це так? Ні, не так. Це, звісно, дуже добре, коли люди шукають додаткові способи благочестя. Однак, як навчають нас досвідчені духівники, не буде нічого гріховного в тому, що після споживання, ми просто приберемо залишки їжі точно так само, як це робимо з залишками всіх інших продуктів. Хіба лише пасхальні страви освячені молитвою? Зовсім ні. Ми молимось кожного разу сідаючи до столу!

Інша справа, коли ведемо мову про спеціальні наклейки на яйця, на яких було нанесено християнські символи чи навіть ікони. В такому випадку, дійсно потрібно їх знищити особливим способом, а ще краще – ніколи не їх не використовувати. Найпростіший спосіб – спалити або просто закопати у місця де ніхто не ходить. Якщо ж у вас такої можливості немає, а ви знаєте, що у вашому храмі для цього є можливості, то правильно знищити відходи зможуть церковні прислужники, під пильним наглядом священика. Більше того. Аналізуючи зміст молитов освячення можна легко помітити, що це молитва не стільки для освячення харчів, як молитва за тих, хто їх буде споживати. В головній молитві на освячення пасок просимо Бога освятити хліб «на спасіння душі, на здоров’я тілесне і захист проти всіх недуг, всякого ворожого підступу, через Господа нашого Ісуса Христа».

Чи варто освячувати ніж, яким потім ріжуть паски і все решту із кошика? Існуюча в багатьох регіонах України практика освячена «спеціального» ножа для того, щоб ним розділяти пасхальну трапезу, не має під собою жодного церковного ґрунту. Нагадаємо, що освячувати варто лише продукти, від яких ми стримувались упродовж Великого посту, і то не всі. Церква знає освячення «копія» спеціального богослужбового ножа, який використовується під час проскомідії та Літургії. Але практика, коли освячуються ножі – самоуправство, самочиння. Якщо вже таке є, то по-перше ніж повинен використовуватися лише для однієї мети – на використання на пасхальній трапезі, й більше ні для чого. По-друге, його освячувати треба було б один раз і назавжди, бо ні не може втратити благодать свого освячення. І звісно, найголовніше – що молитва, яка читається для освячення над стравами, не має жодного стосунку ні до освячення ножів, ні до освячення інших столових приборів.

І чи можна освячувати вино, так як нині це роблять? Ні! Це частина злого бісівського жарту з людьми. Диявол часто спокушає думкою, що горілку пити не можна, а вино можна скільки влізе. Особливо тому, що вино п’ють навіть під час Причастя в церкві. Хотілося б нагадати, що хоч для причастя й дійсно вживається червоне вино, але після освячення та розбавлення теплотою це вже не звичайне вино, а особлива рідна. З іншого боку, якщо хтось хоче бачити в Крові Христовій лише алкогольний напій, то мушу нагадати, що кількість алкоголю в Причасті настільки незначна, що допустима навіть немовлятам. Трохи вина на пасхальній трапезі випити можна, але освячувати моливою ні вино, ні горілку, як це часто роблять – потреби немає жодної.

На останок нагадаю, що освячення пасок і їжі буває після святкової Літургії в неділю рано вранці. Якщо є особливі потреби (брак духовенства, велика кількість богомольців ), то освятити страви можна й в суботу. Однак нічого освяченого до співу «Христос Воскрес!» вживати не можна. Паски освячуються на церковному подвір’ї або в притворі храму. При потребі – в приватних оселях перед прибраним столом.

Прот.Євген Заплетнюк, bogoslov.org

Читати далі...

Цьогоріч Великдень святкуємо разом!

Свято Воскресіння Господнього – найбільше та найяскравіше свято церковного року, що об’єднує навколо себе всіх віруючих християн. Радісні дні Великодня наповнюють наші серця вірою в те, що Воскреслий Христос проведе й нас з вами від смерті до життя та наповнить наше перебування на землі справжнім змістом. Але, на жаль, не часто ми маємо змогу по-справжньому об’єднуватися. У католиків та православних майже завжди дата Пасхи – різниться. Але чому це так?

Для визначення дня Великодня використовують Пасхалію. Пасхалія – це складна система числових розрахунків, яка дає можливість визначити дату дня Пасхи, та залежних від неї свят, на будь-який заданий рік.

Таблиці пасхалії враховують велику кількість астрономічних величин та їх взаємозв’язок між собою. І саме пасхалія лягає в основу православного та католицького календарів. Тим не менше, треба згадати про використання різних систем обрахунків у різних Церквах.

Так Українська Православна Церква для вирахування дати святкування Великодня та залежних від нього свят використовує обрахунки т.зв. юліанського календаря, часто також названого «старим стилем». Його історія укладання сягає ще часів Юлія Цезаря ( прибл.45 р. до Р.Х.) Римо-католики використовують календар заведений 1582 року Римським папою Григорієм XIII. Зазвичай, його ще називають «новим стилем».

Дату дня Пасхи вираховують на основі співвідношення сонячного та місячного календарів. Окрім того, враховуються ціла низка вимог, а саме: обертання Землі навколо Сонця (дата рівнодення); Обертання місяця навколо Землі (повний місяць); Встановлений день святкування — неділя; Також треба пам’ятати, що місячний рік складає 354 днів і є коротший від юліанського року на 11 діб. Числа місяців місячного року не співпадають з числами місяців юліанського року, але кожного року їхнє співвідношення змінюється і повторюється тільки через 19 років. З цих причин мати сталу дату Пасхи – немає змоги.

Цьогоріч Великдень святкуємо разом!

Окрім того, за думкою Православної Церкви, в жодному разі не можна порушувати історичну послідовність Євангельських подій. Спаситель на Таємній вечері вшанував спершу єврейську Паху, потім був розіп’ятий і воскрес у Неділю «першого дня тижня». Таким чином православна (християнська) Пасха повинна святкуватися не раніше, і навіть не одночасно з Великоднем юдеїв. Так це максимально відповідатиме реальному розвитку євангельських подій. І, як відомо, григоріанський календар цього не враховує.

Основний «православний» принцип вирахування дня Великодня було закладено догматом Першого Вселенського Собору (325 р.), та полягає в наступному:

• Пасха повинна звершуватися в першу неділю після повного місяця, котре буває або в день весняного рівнодення, або ж після нього.

• Ця неділя повинна бути після дня святкування єврейської Пасхи.

• Якщо цього не буде, то святкування православної Пасхи переноситься на перший недільний день після дня єврейської Пасхи.

Таким чином, дата святкування Великодня завжди опиняється в межах від 22 березня до 25 квітня за старим, або від 4 квітня до 8 травня за новим стилем.

Одним із найбільш детальних творів, де розглядається православне богослів’я пасхалії є тлумачення святих канонів Матфея Властаря під назвою: « Збірка за алфавітним порядком всіх предметів, що містяться у Священних і Божественних канонах, складена та опрацьована смиренним ієромонахом Матфеєм або алфавітна синтагма М.Властаря». (Розділ 7 «Про Святу Пасху»).

Оскільки правила укладання пасхалії для григоріанського та юліанського календарів різні, то, зазвичай, дні святкування православного та католицького Великодня не співпадають, або співпадають дуже рідко. Цього року (2014) сталося саме таке чергове співпадіння: католики та православні святкуватимуть Пасху в один день – 20 квітня. Можна зауважити, що востаннє такий збіг був аж два роки підряд: у 2010 та 2011 році. Тоді Пасха випадала на 4 і 24 квітня відповідно. Наступний раз спільні Пасхи в нас будуть 16 квітня 2017 року, 20 квітня 2025, та знову, 16 квітня 2028 року.

Віднедавна, а саме – з розвитком комп’ютерних технологій, у людей відпала гостра потреба у вмінні самостійно читати складні таблиці пасхалії. Сьогодні чимало комп’ютерних програм, чи навіть, програм для смартфонів і планшетів, мають вбудований алгоритм вирахування для Пасхи та пов’язаних із нею перехідних свят. Тим не менше, для людей освічених, церковних, особливо священнослужителів, знання канонічних та астрономічних принципів вирахування дня Пасхи зможе суттєво позитивно вирізнити людину серед сучасників бо очевидно, вміти користуватися калькулятором це одне, а вміти рахувати усно – зовсім інше.

Прот.Євген Заплетнюк, bogoslov.org

Читати далі...

Як поводитися перед Плащаницею?

У Велику п’ятницю, яка цього року випадає 18 квітня, для загальноцерковного пошанування виносять святу плащаницю. Вірні впродовж двох діб – до свята Великодня – приступають до цієї святині та поклоняються їй. За своїм походженням плащаниця, звичайно ж, корінням сягає часу Страсної п’ятниці, та символізує той погребальний саван, у якому було загорнуте тіло Спасителя. У православному розумінні сьогодні плащаниця – це іконографічне, художнє зображення покладеного до гробу тіла Спасителя нашого Ісуса Христа після того, як Його було знято з хреста. Зазвичай, плащаницю роблять великого розміру, зазвичай з оксамиту, трохи меншою за розмір людини, а по всіх чотирьох боках плащаницю увінчує надпис тропаря: «Благообразний Йосиф»… 

Використовується плащаниця Спасителя під час богослужінь Великої п’ятниці та Великої суботи (до пасхальної опівнічної відправи, після якої відноситься у Вівтар, на Престіл ). Також, існує плащаниця Пресвятої Богородиці, яка використовується на богослужіння свята Успіння. 

Сучасний Церковний устав Православної Церкви детальних відомостей про те, яким чином повинен відбуватися виніс плащаниці не говорить. Швидше за все, трохи більше як півтора тисяч років Церква не знала такого обряду. Ну, а той факт, що винесення святої плащаниці у Велику п’ятницю звершувалося в різних церквах у різний спосіб, ще раз підтверджує цю думку. Натомість Типікон згадує про винесення плащаниці в Велику суботу після великого славослів’я. Немає відомостей про обряди п’ятниці в грецьких, українських чи старословянської Типіконах. Принаймні, дослідники згадують лише про Тіпикон патріархів Іоакима та Іоана (не пізніше 1696 року), де вже були відомості про цей звичай, який очевидно саме завдяки цьому утвердився по всіх церквах. 

Цікаво, що в одному з найбільш відомих історичних, літургійних памяток Церкви – записах паломниці IV століття Сильвії Аквітанки згадано, що Великої п’ятниці єпископ, очевидно Єрусалимський патріарх, в оточенні дияконів сідав на кафедрі поставленій біля Голгофи. Перед ним ставили застелений стіл, а на столі клали святе хресне дерево і напис, що був на хресті. Єпископ держав кінці святого дерева у своїх руках, а вірні один за одним підходили до столу, робили доземний поклін, торкалися хреста й напису своїми чолами й очима, а відтак цілували хрест і відходили. 

Подібний звичай був і в Грецькій Церкві, де єпископ виносив для поклоніння Святий Хрест. При співі слів стихири: “Поклоняємося страстям Твоїм, Христе”, священик і всі вірні робили три земні поклони та прикладались до Хреста. Під впливом Східної Церкви почитання святого хреста у Велику п’ятницю в середині VII століття перейшло до Західної Церкви, де так практикується і сьогодні. Слід нагадати, що символізм плащаниці тісно пов’язаний із духовним змістом використання покрівців, а точніше – Воздуха під час проскомідії. Очевидно, сучасний вигляд Плащаниці є збільшеним Воздухом, з нанесеним на нього ікони гробу Господнього. 

Як поводитися перед Плащаницею?

Отже, серед кількох відомих чинів, сьогодні повсюди практикується наступний. По закінченні вечірнього богослужіння Великої п’ятниці звершується обряд виносу плащаниці. При співі тропаря «Благообразний Йосиф, знявши з хреста пречисте тіло Твоє, плащаницею чистою обвив, і, пахощами покривши, у гріб новий положив» священнослужителі тричі скорботною процесією обносять її навколо храму. Якщо священик один, то сам несе плащаницю на своїх плечах і тримає її обома руками на голові, а інший її кінець тримають двоє старших братів, якщо є потреба. 

Що стосується практики греко-католицьких громад, то «Типик» папського диякона Ісидора Дольницького (+1925) розповідає про звичай, що раніше існував у Галичині, що при обході з плащаницею також несли й Святі Тайни, які потім ставили для почитання або на Божому гробі, або на Престолі. Автор також зауважує, що цей звичай узято від латинської Церкви, і є несумісним ні з духом Великої п’ятниці, ні з духом Східної Церкви. Свята плащаниця є символом Ісуса Христа в гробі, тому тут немає місця на прилюдне почитання Святих Тайн. Західна Церква у Велику п’ятницю подекуди усуває Святі Тайни з кивота та лишає його відчиненим на знак, що там нема Христа, бо Він у гробі. Далі плащаницю заносять у храм, і по цьому розпочинається читатись канон про розп’яття Господнє та особливий чин відомий з назвою «Плач Пресвятої Богородиці». Далі – відпуст Вечірньої, і далі відбувається поклоніння духовенства та мирян плащаниці. 

Сама плащаниця, за традицією, покладається посеред храму, перед Царськими вратами, таким чином, що Голова Спасителя повернута на північ, а ноги – на південь. Оскільки свята Плащаниця є іконою, то поставляється не збоку, але по самому центрі від воріт так, наче б її можна було б одразу повісити на іконостас. В деяких храмах священнослужителі додатково покривають плащаницю св.Євангелієм, а саму Євангелією кладуть на покрівець. Також, немає чіткої вказівки в Уставі Церкви стосовно часу та місця подальшого зберігання плащаниці. В одному випадку її зберігають на Престолі до Фоминої неділі, а далі ховають у спеціальне місце за Престолом, переважно біля Горного місця. 

За іншою традицією плащаниця стоїть на престолі до неділі Жінок-мироносиць. В сучасній практиці на плащаниці звершуються богослужіння до Вознесіння Господнього – сорок днів, на знак сорокаденного перебування на землі Спасителя, після Воскресіння. Згідно традиції Православної Церкви, підходити до ікони належить так. Двічі перехреститися, поцілувати її, та перехреститися третій, останній раз. Цілувати на іконах завжди потрібно лише зображення ручок та ніжок. Цілувати Пречистий лик (лице) Спасителя, Божої Матері чи святих – заборонено. Таким чином, стоячи на колінах перед плащаницею двічі осіняємо себе хресним знаменням, цілуємо руки Спасителя, Святе Євангеліє, ноги, і ще раз хрестимось. 

Хтось воліє на колінах підходити до плащаниці (у деяких сільських храмах люди так роблять), а інші підходять і поклоняються просто, як щонеділі до ікон на тетраподі. Як поводитися найвірніше? Церква відповідає, що краще всього слідувати традиції конкретного храму чи місцевості. Якщо існуючий в храмі порядок заведено з благословення отця-настоятеля, то його й слід неухильно дотримуватися, вважаючи правильним саме його, навіть коли в сусідньому селі роблять по-іншому. Нічого поганого немає в тому, що до плащаниці люди йдуть на колінах від самих дверей храму. Це наш давній благочестивий звичай, котрий цілком відповідає духу Великої п’ятниці – дня особливого покаяння та суворого посту. 

- Чи варто у суботу вже після освячення пасок йти до плащаниці? Чи це правильно? Прикладатися до Божого Гробу (Плащаниці) можемо до самого часу перенесення її на престол перед святковою Великодньою літургією. Власне, питання тут не в тому, чи правильно йти до плащаниці в суботу, а чи правильно освячувати паски раніше неділі. Навіть якщо ми прийдемо до висновку, що правильно, то маємо пам’ятати, що це завжди виняток із правил, а в звичайних умовах такого бути не повинно. 

 - Чи є різниця у католиків і православних щодо поводження перед плащаницею? Швидше за все немає. Існуюча різниця в обрядах між греко-католиками не є більш принциповою, аніж між окремими громадами в межах однієї Церкви. Звісно, так це може бути лише коли священнослужителі ретельно та з максимальним благоговінням дотримуються Церковного уставу.

Прот.Євген Заплетнюк //  bogoslov.org

Читати далі...

Десять Заповідей для Московського Патріархату

У цьому тексті я спробую поділитись з вами своїми міркуваннями щодо останніх подій в Україні та світі, порівнюючи інформацію з життя,  новин та останніх спостережень із Декалогом – Десяти Заповідями Господніми. Маю надію, що це вийшло цікаво не тільки мені.

1. Аз есмь Господь Бог Твой: да не будут Тебе бози инии, разве Мене.

Віра в Бога передбачає не лише впевненість у Його існуванні, але й правильну особисту реакцію на це знання. Пригадуємо, що навіть диявол-сатана знає про те, що Бог дійсно існує, але це знання не робить його православним. Він знає Бога особисто, але не виконує заповіді. Православним людину робить свідоме життя по вірі. 10 Заповідей Божих це лакмусовий папірець. Дуже грубий та недосконалий, але дієвий. І хоч вважається, що ідеали Нового Заповіту багато вищі та досконаліші за старозавітні Заповіді, тим не менше, дотримуватись їх – святий обов’язок кожного християнина. Сьогодні особливо часто наголошується думка, що православним може бути лише той, хто визнаний іншими православними. Така думка – єресь. Православним є той, хто додержується Його Святих заповідей. А те, що про це мало говорять інші, свідчить лише про болючість цього питання не тільки для “неканонічних православних” християн, але й для самих “канонічних”. Хіба людська думка про людину може бути вищою за Господню?

2. Не сотвори себе кумира и всякаго подобия, елика на небеси горе, и елика на земли низу, и елика в водах под землею: да не поклонишися им, ни послужиши им.

Чимало людей переконані, що ця заповідь забороняє використання ікон в православних храмах. У першу чергу так вважають протестанти та інші сектанти. Думати так небезпечно, бо, насправді, це зовсім не про ікони. Ця заповідь застерігає людей від служіння будь-яким зовнішнім ідолам, більше за служіння Христу. Такими божками може бути будь-хто, та будь-що: президент, патріарх, армія, націоналізм, різноманітні геополітичні та політичні ідеї, на кшталт “Русского міра”. Якщо ми надаємо перевагу тому, що явно суперечить християнським моральним ідеалам – це той ідол, що бореться з Богом. Особливо, коли всі ці речі, прикриваючись турботами про Церкву, несуть лише зло та ненависть. Скажімо, коли в поведінці “Русского миру” більше “Русскої війни”. А коли ми пригадаэмо, що війна та зло – це перший і основний інструмент диявола, то очевидно, прибічники цих ідей служать не Спасителю, а сатані. Як би старанно вони це не приховували. Чим частіше вони говорять про свою віру в Спасителя та любов до миротворчості, тим більше їм потрібні БТРи та шантаж.

3. Не приемли Имене Господа Бога твоего всуе.

Улюбленим засобом диявола для спокуси людей є напівправда. Вправно розбавлена у правді брехня, з чудовим співвідношенням: ложка брехні до бочки правди. Сьогодні чимало віруючих Московського Патріархату в Україні тішать себе тим, що патріарх Кирило не раз звертався до учасників братовбивчої Російсько-Української війни зі своїми посланнями. Були офіційні послання, і відкриті листи, і навіть проповіді. Писав Кирило й до світської влади Росії,  до світської та церковної влади в Україні, прибираючи словеса свого лукавства в чудові біблійні цитати та хитромудрі риторичні прийоми. Мало хто помітив, що це суто диявольська поведінка. У цій “ситуації по окупації” Московський патріарх зовсім не є арбітром. Він є учасником та одним із ініціаторів війни. Всі ті пафосні слова, які лунають із амвону з закликами про мир, є вершиною лицемірства та духовного падіння цієї людини. Колись так само вчинив Юда. На Таємній вечері Христос скаже учням, про те, що Його зрадить один із них. На той момент Юда вже фактично це зробив, оскільки все що залишалось йому зробити – це просто привітати поцілувати та забрати зароблені гроші. Фактична зрада вже відбулася. І ось, коли Спаситель із сумом каже про зраду, Юда запитує “Чи не я це, Господи?”. Навіщо він це зробив? Хіба лише для того, щоб вкотре перевірити Боже всевідання? Навіщо сьогодні вслід за московським патріархом сотні єпископів та тисячі священиків хором повторюють, що вони за мир та любов Христову, але вчинками знову й знову підтверджують окупацію та насилля? Чому прикривають свої пристрасті та комплекси Богом? Ця заповідь саме для таких!

4. Помни день субботний, еже святити его: шесть дней делай, и сотвориши в них вся дела твоя, в день же седьмый, суббота, Господу Богу твоему.

Напевне, не помітити цього дивного співпадіння не зміг жоден православний. Окупацію України Москва розпочала саме на початку Святої Чотиридесятниці. Навіть коли це зроблено було й ненавмисне, це ще більше не може дивувати! Випадкових речей в духовному світі не буває! Сатанинська влада та сатанинська ідеологія в ці дні об’єднались проти України, а зло об’єдналось проти добра. Якщо Російська Православна Церква – пануюча релігійна організація Росії – нічого не зробила для того, щоб стримати наростання конфлікту, значить брудна та коровава політика для РПЦ важливіша за віру, а нові землі – важливіші за живих людей. Ті, хто вислужується  безбожнику Путіну, більше за служінню Господу – служить сатані. За іронією долі, навіть язичники на час своїх олімпійських ігор припиняли будь-які суперечки та війни. Як бачимо, для вбивств та окупації навіть Великий піст для представників “Святої Русі – Третього Риму” не є вагомою причиною змінитися та покаятися.

5. Чти отца твоего и матерь твою, да благо ти будет, и да дологолетен будеши на земли.

У контексті розмови, хочу звернути вашу увагу на духовенство УПЦ МП. Це не просто працівники Церкви. Це духовні лідери, провідники, не просто пастирі, це- а р х и пастирі. Так от, з восьми десятків єпископів (83 на 2013 р.) лише менше десяти офіційно виступили перед світом, захищаючи Україну. Всі інші сімдесят – мовчать, наче нічого не відбувається. Чия це Україна? Чиї вони пастирі? Чий це народ? Для чого ці трутні ходять нашою землею? За що цілувати таким антихристам руки? За те, що вони так ненавидять нас? Якщо вони самі є політичними окупантами, то не можуть більше називатись духовними особами та звершувати богослужіння й Таїнства. А якщо вони духовні особи, але не стараються врятувати хочу б одну душу від смерті, то не гідні свого сану навіть згідно священних канонів. Вони зрадники і Бога, бо підтримують війну, і зрадники народу, бо стоять на борці кривавого сусіда. Шанувати батька та матір потрібно, але не чужих, а своїх!

6. Не убий.

Військова окупація Криму – це в першу чергу бажання крові. Братської, православної крові. Сьогодні вже точно відомо, що саме Росія допомогла уряду Януковича в чисельних провокаціях Євромайдану. “Революція гідності” – ось, як ми називаємо те, що відбувається в нашій Україні останні місяці. Ні Янукович, ні Путін не зацікавлені в тому, щоб ми зберігали свою гідність. Їм потрібні раби та дешева робоча сила. Патріарху Кирилу потрібна “недалека” паства, яка закриватиме очі на все. Тож не дивно, що маючи можливість єдиним телефонним дзвінком до Кремля зупинити братовбивство, Московський патріарх все ще вправляється в словоблудді, щиросердно виправдовуючи його, хоча жодна крапля людської крові не може мати виправдання. Хочеться сподіватись, що війська Росії, раз вони вже й так у нас, убиватимуть в Україні лише тих, хто неодноразово кричав: “Наш патріарх Кірілл”, під час тріумфальних візитів Його Святості до України. Це буде найкращим свідченням того, що РПЦ це не просто світська, але явно сатанинська організація.

7. Не прелюбы сотвори.

В біблійній мові “блудом” чи “перелюбом” дуже часто називається гріх зради вірності Богу та Церкві, а вже потім – гріх зловживання статевим життям. Можна передбачити, що сучасна РПЦ – створена Сталіним за час ІІ Світової війни для обслуговування політичних потреб комуністичної партії, – максимально продемонструє всім своє лице вже під час ІІІ-ї Світової, яка очевидно розпочнеться саме з Криму,  Сходу та Півдня України. Ще з початку XX століття всі бачили, як Церква Христова Московії перетворюється на один із найгірших прикладів віровідсупництва. Постійно декларуючи свою віру в Христа, церква Росії з кожним роком все більше перетворюється на один із інструментів Кремля та світської політики РФ. Наприклад, якщо однією з ознак істинності Церкви є гоніння та неприйняття “світом”, то нині РПЦ сама стала ініціатором гонінь на незгодних. Одним затуляють рота, абороняючи давати коментарі. Інших звільняють з роботи та позбавляють місць служіння. Ще інших – проклинають та садять у в’язниці. Не дивно, що віруючі Росії добре розуміють різницю між “вірою” та “релігією”. Слава Богу, в Україні такої різниці ще немає.

8. Не укради.

Бажання отримати те, що належить іншому – це пояснення та мотивація багатьох людських гріхів. РПЦ сьогодні нагадує стерв’ятника, який шукаючи чим би поживитися, не гребує навіть мертвечиною. Особливо показовими є приклади насильної конфіскації чи відчуження на користь МП приміщень шкіл, інших навчальних закладів, лікувальних установ, рейдерські захвати храмів у інших церков, тощо. Що ж стосується духовного виміру, то саме Московський Патріархат нині намагається узурпувати підкупами та шантажем владу в сім’ї Помісних Православних Церков. Вершиною безумства та гордині є створення Російською Церквою власної системи диптихів. Це не що інше, як святотацтво. Що вже говорити про крадіжку, в свій час, власної автокефалії та патріаршества, а потім і влади над Київською Митрополією. Всі ці речі – очевидний доказ московського лицемірства та нечесності, які точніше назвати духовним злодійством. Що вже говорити про останні зазіхання офіційної Москви за територію Незалежної держави України! Одним словом – злодії.

9. Не послушествуй на друга твоего свидетельства ложна.

Історія брехні РПЦ нового часу розпочинається офіційним виданням книги з абсурдною назвою”Правда про релігію в Росії” 1942 року. З того часу, й до нині, офіційна пропаганда РПЦ має мало що спільного з реальністю. За влучним висловом одного коментатора, якби можна було вивести зміст інформаційних повідомлень про Україну в якесь візуальне зображення, то, очевидно, вийшло б полотно в дусі сюрреалізму Сальвадора Далі. Якщо війна Росії з Україною, це не лише війна кулями, але й інформацією, то інформаційна політика Російської Православної Церкви в цьому приймає активну участь. РПЦ в Росії свідомо та цілеспрямовано підтримує війну проти власної пастви. Патріарх грішить не лише тоді, коли закликає до військових дій во ім’я “Русского мира”, але й коли мовчить, дивлячись новини Першого каналу. Хіба господін Кісєльов із співробітниками, це не є його духовні сини та дочки? Хіба це те, що патріарх вчить?

10. Не пожелай жены искренняго твоего, не пожелай дому ближняго твоего, ни села его, ни раба его, ни рабыни его, ни вола его, ни осла его, ни всякаго скота его, ни всего, елика суть ближняго твоего.

Несправедлива війна – це завжди тваринний інстинкт збагачення. Особливо тоді, коли засліплений гординею правитель не вміє бути добрим політиком. У цивілізованому світі війни давно вирішуються дипломатами за столами переговорів. А скільки жертв цей кривавий і безумний тиран готовий допустити зі свого боку? Якщо в Криму вже понад двадцять тисяч російських окупантів, то цікаво, скільком із них не було заплановано повертатись живими додому? Скільки вже зараз виробляється сотень чи тисяч цинкових гробів, щоб відправити до України?

Чимало росіян думають, що захопити Україну виявиться багато простіше, ніж провести олімпійські ігри. Ні! Так не буде! Як тільки проллється кров українців, то зміниться не лише історія України та Росії. Уся історія Європи та всього світу більше не буде такою, як раніше. Це буде та війна, в якої не буде кінця, а лише початок. Нехай ніхто не сумнівається, що з Криму вона неминуче перенесеться й на Московську область.

Тому, завершуючи ці міркування, хочу закликати всіх людей доброї волі до молитви за мир. Мир в церковному розумінні – це не лише час відсутності війни. Мир – це час богопізнання, богобачення, особливий благодатний стан душі. Бажаю всім нам такої духовної досконалості, при якій ми будемо здатні полюбити ближнього та не віддавати їм злом за зло. Будь-яка кризова ситуація – це час нашого самовизначення. Шок показує те, які ми насправді. Ми вже побачили, як виглядає в час кризи Янукович, Путін, патріарх Кирило та вся його Церква. А щойно переконались, що навіть 10 Заповідей для них додержати вже нереально. Тому, як православний священнослужитель, я закликаю вас йти в ті храми, де принаймні, вас не хочуть убити.

Протоієрей Євген Заплетнюк // bogoslov.org

Читати далі...

15 лютого – Стрiтення Господнє

Стрітення Господнє – велике свято Православної Церкви, яке щороку відзначається в один і той самий день – 15 лютого. Тоді християни урочисто згадують принесення на сороковий день після народження до Єрусалимського храму Немовлятка Ісуса, Його зустріч із святим та праведним старцем Симеоном й пророчицею Анною, а такою, пророцтво святого Симеона про майбутні страждання Діви Марії,якій «прошиє серце страшний меч болю» (Лк.2:35). Ця важлива євангельська подія лягла в основу одного з найбільших дванадцяти свят церковного року. Вперше свято Стрітення було встановлено Церквою в Єрусалимі після Ефеського собору 431 р.

Серед інших особливостей свята можна згадати його українську традицію – освячення води та свічок після Божественної літургії. Зазвичай, після освячення ці свічки використовують запалюючи під час домашньої або церковної молитви, зокрема під час звершення Таїнства шлюбу молодята тримають їх в руках.

Практика освячення свічок відносно нова, і на наших землях не була відома раніше XVІІ ст. Її заведення приписують Київському митрополиту святителю Петру (Могилі). Окремо слід сказати, що чин освячення свічок на Стрітення відрізняється від звичайного чину освячення свічок, котрий може звершуватись у будь який день року.

У своєму відомому «Требнику» для української Церкви 1646 року митрополит помістив кілька чинопослідуваннь, серед яких 37 раніше відомими не були. Святий Петро (Могила) на основі древнього «Римського ритуалу» – «Rituale Romanum» переробив деякі чини та освячення на православний лад, та благословив надалі використовувати у всій Українській Церкви. Серед тих чинів був і «Чин благословення та освячення свічок на Стрітення Господнє». Згодом ця традиція було частково запозичена і на Московію, але там не прижилася.

15 лютого – Стрiтення Господнє

У молитві освячення священик просить Христа Спасителя «освятити свічі світлом благодаті, щоб як світло вогнем видимим запалене проганяє нічну пітьму, так щоб серця наші огнем невидимим, тобто світлістю Святого Духа просвіщені, оминули сліпоту всяких гріхів. Щоб змогли ми очищеним оком душі бачити те, що Богу вгодне і для нашого спасіння благо потрібне. І щоб сподобитися нам перемогти темні небезпеки цього світу і досягнути світла безперестанного…»

Чинопослідування Західної Церкві, котре лягло в основу чину освячення свічок, сягає традиції перших християн Римської Церкви в день свята Стрітення йти по місту з запаленими смолоскипами. Оскільки Римська імперія була язичницькою, а даний період року характеризувався значною кількістю свят, присвячених місцевим божкам та ідолам, Церква вирішила протиставити цьому особливу урочистість, яка припадала на день свята Стрітення – або по іншому – свята Очищення Діви Марії. Для того, щоб відрізнити християнську ходу від тогочасних язичницьких дійств, спочатку смолоскипи, а потім вже й свічки освячувались особливою молитвою. І хоча в Православній Церкві таких ходів сьогодні не влаштовують, і відповідно, жодної об’єктивної причини освячувати свічки в день саме цього свята немає, тим не менше, традиція заведена Петром Могилою на Стрітення – одна з найбільш улюблених традицій православних віруючих у низці зимових свят.

Існує погляд, що освячувати свічі немає потреби, оскільки свічка це пожертва, а вона освячується не молитвою, а самим жертвоприношенням. Тим не менше, Стрітенська свічка з давнини наділялась особливою силою. Вважалось, що вона має силу відганяти бісів, її запалювали в час особливих життєвих клопотів та негараздів, коли хтось хворів або був при смерті. В деяких регіонах лікували головний біль, знаменуючи запаленою свічкою навхрест голову хворого. Гуцули перед бурею та з наближенням градових хмар мали звичай ховати запалену свічку в піч так, щоб її дим вийшов з комина. Так вони були певні, що ні їм самим, ні їх господарству нічого не загрожує. Особливу силу такої свічки наділяли в захисті при блискавці та громі, від чого вона отримала назву «громниці». Такі уявлення про Стрітенську свічку донині широко зберігаються по цілій християнській Європі: від Італії до України. У Польщі свято Стрітення ще має назву свята Громничної Божої Матері. В цей день віруючі стоять на богослужіннях із запаленими свічками, і намагаються донести їх запаленими до самого дому, подібно тому, як ми робимо це на Страсний Тиждень, у Великий Четвер.

Як бачимо, Стрітенські свічки ще здавна використовувались як своєрідний магічний оберіг або амулет, і таке уявлення про них було широко розповсюджене. Однак, таке забобонне ставлення до свічок немає жодного підтвердження у церковному вченні. “Палаюча перед іконою свічка – це знак нашої віри і надії на благодатну допомогу Божу, що завжди щедро посилається всім, хто з вірою й молитвою звертається до Господа та Його святих. Запалена свічка – символ нашої гарячої та вдячної любові до Бога”. Як писав святитель Філарет (Дроздов): “світло свічки означає благоговіння до святої ікони, та надає зручність її бачити в темряві”. Безумовно, з цього можна зробити висновок, що немає більш благодатних чи менш благодатних свічок.

Якщо людина сподівається лише за допомогою певного релігійного ритуалу позбавитись від усіх своїх проблем та турбот, не прикладаючи для цього зусиль і не змінюючись внутрішньо – то вона грішить, і називаючи себе християнином живе за язичницькими віруваннями. Стрітенська свічка важлива не сама по собі, а лише, як християнський символ нашого серця, просвіченого Духом Святим.

Прот. Євген Заплетнюк, Богослов.Орг

Читати далі...

Протоієрей роз'яснив, що означає папський знак

Протоієрей Євген Заплетнюк на свой сторінці в "Фейсбуці" відповів тим вірним Російської Церкви, що фанатично розповсюджують вчорашнє "знамення" Папи Франциска. Нагадаємо, прикра пригода сталася 26 січня у Ватикані, де Папа Римський виголосив промову із закликом припинити насильство в Україні. Випущені білі голуби - символи миру - були атаковані іншими птахами. Голубів з вікна випустили хлопчик і дівчинка , яких Франциск запросив взяти участь у так званій " ангельської молитві ". Однак як тільки білі птахи вилетіли з вікна , на них накинулися чайка і ворона. Чайка вихопила у голуба пір'я p хвоста, а ворон схопив його в свої кігті .

Ця новина буквально сколихнула "релігійний" інтернет, а чимало росіян трактують її, як знак все більшої зростання напруги та протистояння в Украні, що ризикує перерости в спочатку в громадянську війну, а згодом у війну між українськими націоналістами та Росією.

У своєму дописі протоієрей пише: " Хочу відповісти усій братії з РПЦ, що нам чомусь так ніхто і не розтлумачив смерть Московського Патріарха в туалеті, і що в вона мусіла б означати. Очевидно, ті хто вміють гадати на воронах, мусіли б вміти гадати і на патріархах. А якщо серйозно, то саме на російському гербі дві голодні ворони-мутанти - Кремль і Патріархія. Хоча голів у них дві, пазурі одні й ті самі.". 

Вчора у своїй молитві Франциск заявив: "Я разом з Україною молюся за тих , хто втратив свої життя в останні дні, і молюся за їхні родини . Я сподіваюся , що станеться конструктивний діалог між владою та громадянським суспільством , що можна буде уникнути будь-якого застосування насильства і що дух світу і пошуку загального блага пребуде у всіх серцях. "

сообщение Протоієрей Євген Заплетнюк.

Читати далі...

“Справжні Герої України нині біля телевізора не сидять…”

Протоієрей УАПЦ Євген Заплетнюк прокоментував інцидент, котрий стався з  буковинцем Михайлом Гаврилюком, якого беркутівці роздягли та знущалися та камеру. Ось, що зауважив священик про цей випадок: 

 - Як мені здається, здорова та “нормальна” людина, однією зі своїх базових цінностей, вже від самого народження, має співчуття та доброту. Якщо через скрутні життєві обставини – виховання чи сімейну травму вона їх втратила, то безумовно, це величезна духовна та психічна проблема не тільки для неї особисто, але й для всіх оточуючих. 

Коли немає миру в душі та достатньо розсудливості гідно себе вести, особливо з беззахисними опонентами, то навряд чи взагалі таку істоту можна назвати людиною. Знаєте, сам я досить цинічна та жорстока людина, але коли вперше побачив запис, як ті нелюди мучили одного з нас, роздягнувши до гола, я реально не міг стримати сліз, згадавши, що точно так само колись нашого Спасителя мучили юдейські вояки: «Поділили ризи Мої поміж собою, і про одежу Мою кидали жереба».(Пс. 21:19) 

Те, що в ці дні побачив увесь світ та вжахнувся, це ніяке не перебільшення і не виняток з правил. Це – реальне лице людей влади та «Беркутівців», готових убивати людей за гроші. Власне, вже кількість їхніх жертв вимірюється сотнями, а може й тисячами. А це відео – одне з безлічі подібних та ще гірших випадків, тільки не зафільмованих або не оприлюднених. Зверніть увагу, що «Беркут» – це не армія, а спецпідрозділ добровольців, котрі прийшли працювати туди заради грошей. І якщо складається ситуація, де їм дають протизаконні накази – вони вільно можуть відмовитись від чинення звірств за беззаконь. Максимум, що вони втратять – це зарплату за поточний місяць. 

 Як священик, я глибоко співчуваю, але не цьому чоловіку – Михайлу Гаврилюку – а тим звірям в людській подобі, які можуть жити з такою ненавистю. Це ж якою низькою та жорстокосердою людиною треба бути, щоб наважитись на такий злочин. Тому, в першу чаргу мені шкода самих «беркутівців» і їх родини, що живуть поруч з ними. Людську шляхетність не можна вимкнути коли завгодно, та знову при потребі включити. Це те, що складає нашу внутрішню сутність. І якщо вони є такими на відео, то точно таким самим є і в своїх родинах, серед сусідів та знайомих. 

А стосовно нашого побратима Михайла, то я щиро захоплююсь його відвагою та готовністю постраждати в той час, коли інші люди люблять Україну лише перед екранами своїх телевізорів та в соціальних мережах. Якби я не був звичайним священиком, а хоча б єпископом, то обов’язково нагородив би його однією з високих церковних нагород. А був би державним службовцем високого рангу – то, безумовно, знайшов би можливість його підтримати, як лише б міг – не тільки медалями, але й матеріально. Видно ж, що цей чоловік не сильно заможній. 

Цей подвиг – готовність віддати своє життя за Правду, за своїх ближніх та сміливість свідчити свої переконання перед лицем гріха в нашій православній традиції називається сповідництвом, а люди котрі пережили тортури від ворогів називають сповідниками віри. Це вже нагорода від Бога. Але я вважаю також, що було б дуже правильно таких людей, як Михайло Гаврилюк, вшановувати заслуженою нагородою і від людей, від держави. Власне, так виглядають справжні Герої України, а не ті, що купляють собі в Адміністрації такі медальки за гроші! 

Я немовірно пишаюсь тим, що таких Героїв наша багатостраждальна Україна нині вже рахує не десятками, а цілими майданами. Хіба ж це не ознака розвитку цивілізації? Погодьтесь, в ці дні українці вже ясно показали всьому світу, але передовсім самі собі, що не просто гідні Європи, а в багатьох питаннях вже багато вищі за неї! 

І на закінчення, хотів би зауважити річ, яка особисто для мене має дуже показове та символічне значення. Як відомо, снайпери та найманці намагаються прибирати патріотів, передусім стріляючи їм в очі. Відомо, що вже кілька людей так частково втратили зір, а є люди, яким лікарі вимушені були видалити одразу два очних яблука. І ось, тут мені надзвичайно виразно помітно духовний контекст. Пригадуєте слова Христа: “Око то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле»? (Мф.6:22) Цей Євангельський фрагмент, насправді, не про очі, а про душі людські. Це в них зараз стріляють снайпера. І немає нічого вищого, як молитвою й небайдужістю стати на її захист та на захист людської гідності. 

Перемогти зло більшим злом можна лише тимчасово. Але остаточно перемогти гріх та беззаконня можна лише молитвою до Бога та боротьою з духом рабства й страху. Тому, нині я закликаю всіх до молитви за упокоєння наших померлих героїв і за здоров’я ще живих. Молімося за тих, хто захищає Україну від царства Ірода, гріха та неправди, щохвилини ризикуючи життям. Не забувайте, що люди на майданах та площах стоять не лише за себе, але й за вас і замість вас.

Читайте також:

• Не могу не сказать это прямо сейчас…
• УПЦ МП: пленники каноничности и широкой автономии
• “Закликаю всіх до молитви за Україну та рішучих дій”

Читати далі...

Євромайдан очами священика УАПЦ: а, що ж буде далі?

Ситуація в Україні набирає обертів, емоції зашкалюють, гнів затуманює очі, закриваючи серця на Любов. Заклики до мирного протесту не завжди і не всіма почуті, а багато хто навіть вважає їх неправильними. Як і де шукати вихід - читайте в розмові журналістки видання «Львівська пошта» Ольги Хворостовської з протоієреєм УАПЦ Євгеном Заплетнюком.

- Отче, яка позиція в цьому конфлікті УАПЦ?

Наша свята Українська Автокефальна Православна Церква категорично засуджує прояви будь-якого насильства, а тим більше того, що спрямоване на мирне, невинне та беззахисне населення. Ми закликаємо обидві сторони конфлікту сісти за стіл переговорів і вияснити усі болючі питання, не допускаючи жодних силових методів. Безперечно, УАПЦ вимагає від чинної влади знайти та притягнути до відповідальності винних у кривавому побоїщі, що сталось з п’ятниці на суботу 1 грудня, на Майдані Незалежності. Як самих виконавців, так і тих, хто давав команду. 

Українці мають бути цілковито упевнені в тому, що в майбутньому такого жаху з ними більше ніколи не повториться. А для цього ми повинні поіменно знати тих нелюдів, що живуть серед нас. Не варто надто виправдовувати їх кажучи, що це всього лиш їх робота. Стокгольмський синдром - це те, що колись погубить Україну. Якщо людина лише за одну зарплату може бути здатною на таке звірство, то на що вона буде здатна, коли їй запропонують подвійну суму? Краще про це подумати заздалегідь та підстрахуватись.

- Як втримати людей від дій, які можуть призвести до непоправного?

Треба розуміти, що навіть найвдаліший експромт повинен бути ретельно підготовлений. Ціль людей, які хочуть сьогодні перемогти існуючу злочинну систему, не в самих мітингах, і не лише в мільйонних зібраннях. Тож, перше, що повинні робити люди – це об’єднуватись під розумними началом. Без спільної координації дій найбільше наше товариство буде нагадувати лише стадо баранів, що розбігається у різні сторони, як і куди хоче. Координатори повинні тримати людей в курсі всіх справ, а основне – стримувати їх від необдуманих дій, здатних привести до непоправних наслідків. Очевидно, війни перемагаються не в битвах, а за столами переговорів. 

У нас війни, слава Богу, ще немає, але якщо люди будуть вести себе не так як треба - вона обов’язково буде. За повідомленнями преси, до Києва вже стягують танки. Перемогти неприятеля без крові – дуже велика мудрість. Церква завжди залишалась з народом, бо Вона і є сам народ. Тому, перш ніж почати всяку добру справу, ми закликаємо людей помолитись до Бога, і попросити для всіх Небесної допомоги. Я чимало чув докорів, навіть на свою адресу, що священикам не місце в політиці. Але це не бажання знайти себе в політиці. Це бажання пастиря розділити долю своєї пастви в повній мірі.

Євромайдан очами священика УАПЦ: як шукати вихід?

Ви напевне чули, що Михайлівський Золотоверхий прихистив чимало людей. За повідомленням, що облетіли весь світ, мітингувальники навіть спали в одному з приділів собору. Так от, хочу зауважити, що для того, щоб перемогти, потрібно не спати в соборі, а молитися Богу. І не лише в якусь одну ніч, а постійно. Бо лише той, хто з Богом – може перемогти, бо сила Божа в немочі являється. Загальнонаціональна молитва перед цілком непевним майбутнім – чудове продовження вдало розпочатої учора справи.

- Як «розрулити» цю ситуацію так, щоб не втратити шансів змінити країну, але і не призвести до загострення чи затягання конфлікту?

Краще всього на цьому розуміються політики та політтехнологи. Єдина порада від Церкви – не бути байдужим. Мовчанкою зраджується і Бог, і Церква, і Україна. Нема чого відсиджуватися перед телевізором, коли вирішується майбутнє власних дітей та внуків. В залежності від того, скільки нас буде, змінюватиметься й інтонація тих, хто вестиме з нами переговори. Якщо ви вірите в те, що діти нинішніх політиків, котрі не знають української мови, мають мільйони в іноземних банках та вілли за кордоном, пов’язують своє майбутнє з нашою державою, мені вас безнадійно шкода. Ви живете у світі власних хворобливих фантазій.

- Яким Вам бачиться вирішення нинішньої ситуації, у чиїх це силах?

Достеменно сказати про це вам не зможе ніхто. Все залежатиме від того, як довго люди будуть готові триматись, і наскільки кардинально вони будуть налаштовані уже через кілька днів. Не треба забувати, що Помаранчева революція увійшла в історію й тим, що минула без крові. Чорна п’ятниця з невинної крові лише розпочалась. Тому, жоден з ймовірних варіантів виключати не можна. 

У будь-якому випадку, Церква нагадує усім людям доброї волі про те, що злом перемогти зло – неможливо. Лише добро та любов можуть перемогти диявола, від якого вони сильніші. Не біймося виявляти свої громадянські права, і, як жителі цивілізованої держави в центрі Європи, сміливо заявляймо про них, поки є можливість. В іншому випадку ми ризикуємо втратити усе, а злочинна влада більше ніколи нам цього не простить. Наша власна «Європа» не може початися з байдужості. Зате саме в байдужості можна буде знайти її кінець.

Ми закликаємо духовенство та мирян УАПЦ помножити свої молитви за мир, та упродовж часу, поки не врегулюється конфлікт, додавати на богослужіннях особливі прохання та читати молитви на ектенії за Україну. Так робить наш Предстоятель, так роблять наші всі єпископи. Нехай так надалі роблять і всі інші священики та миряни. Наша зброя – молитва та любов. Ними й переможемо!

Читати далі...

Де живуть біси: в Кремлі, чи в Європі?

Як ніколи гостро, нині постало питання майбутнього вибору України. Чимало розмов ведеться про те, де і з ким вона повинна бути надалі: з Росією, чи з Європейським товариством. Очевидно, оптимальний вибір тут може бути лише один – ми не можемо бути розмінною монетою у стосунках значно сильніших політичних суперників. В ідеалі, ми навіть, не мусимо «дружити» з Європою проти Москви, чи надавати перевагу Москві, саме всупереч інтересам Європи. Оптимальна система стосунків повинна бути максимально вигідною Україні. Ні Європа, ні Росія для України не можуть бути самоціллю. Самоціль України – інтереси самої України. Той, хто цього не розуміє провокатор та злочинець. Одначе, ми зараз зандто слабкі, щоб обирати для себе найкраще з кращого. Нам хоча б найкраще з того гіршого, що у нас є. І це є саме європейський вибір. 

Однією з найяскравіших ознак згортання демократії в нашій країні, стало фактично одноосібне рішення Прем’єра про призупиненні процесів євроінтеграції. У такому вчинку можна бачити неабияку ознаку повернення України до радянського тоталітаризму. Тисячі та мільйони наших співгромадян не згодні з таким розвитком подій, і категорично вимагають його легітимного перегляду, зокрема через всенародний референдум. На думку навіть оптимістів, неприємні тенденції останніх днів здатні привести до народних повстань та чергових революцій. І це дійсно ненормальний стан, коли для діючої влади держави опозицією стає увесь народ України.

Ми безмежно поважаємо та цінуємо той досвід, котрий отримав український народ за сотні років тісного спілкування з братським Російським народом. Вивчаючи історію давнього часу, як і новітню історію взаємостосунків наших двох країн, можна чітко прослідкувати, наскільки тісними були обійми Москви, і те, як неодноразово вона намагалась у цих обіймах нас задушити. Починаючи з питань мови й віри, і закінчуючи питаннями ціни за газ, та питаннями якості наших цукерок, Росія вперто демонструє своє бажання знищити Україну і як незалежну державу, і як націю. Чудовим свідченням останнього є вперта відмова визнавати Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу, навіть під тиском безперечних документів навіть досі – коли чимало з них було уже оприлюднені офіційно. Цікавим в цьому контексті є досі болюче питання Чорноморського флоту чи суперечки за косу Тузлу. Чи може ви вже забули про сумновідомий "Закон про мову"? 

Де живуть біси: в Кремлі, чи в Європі?

Безумовно, ми не вважаємо сучасну Європу зразком та прикладом для наслідування у найменших дрібницях. Як спільнота віруючих християн, ми занепокоєні процесами, які відбуваються в багатьох країнах Європи, що спрямовані на нівеляцію основ християнського світогляду. В останні роки там особливо гостро постало питання збереження інституту сім’ї, якому протипоставляться офіційну відмову від християнських цінностей, пропаганда сексуальних переверзій та втілення багатьох антихристиянських та антицерковних практик. Якщо в країнах Сходу, де панує Іслам, християнство та проповідь Євангелія заборонені офіційно, то чимало країн ЄС намагаються заборонити християнство під виглядом демократії та толерантності. Тим не менше, навіть при цих негативних сторонах, європейські цінності – це неабиякий ідеал для наслідування владі в Україні, і тим більше в Росії. Це - непорівнянні речі. Кожен, хто переступав європейський кордон чудово розуміє, що саме я маю на увазі. 

Сьогодні наше членство в ЄС – це запорука розвитку Української держави, при збереженні незалежності та демократії, котрих ми ще не мали де-факто. У той час, коли усі без винятку сфери економіки та суспільного устрою переживають неабияку кризу, лише економічний союз з сильними партнерами зможе допомогти нам вийти із двадцятирічного застою. Треба визнати, що сьогодні в Україні немає жодної процвітаючої галузі економіки, а якщо і є, то вони належать іноземним інвесторам, або й власникам, тобто, українському народу не належать. 

З іншого боку, Росія не переставала бути найбільшим економічним партнером України не менше сотні останніх років, то ж про можливості та бажання цього партнера допомагати нам, ми знаємо не лише з російського державного телебачення, але й з самої практики. Чисельна рекламна продукція, ЗМІ, телебачення, радіо, Інтернет, навіть, рекламні постери та бігборди, розроблені російськими політтехнологами, в своїх месседжах дуже часто прямо, або опосередковано протиставляють високій духовності Росії сучасні Європейські цінності, про які ми вже самі згадували у негативному контексті. Таким чином, відбувається підміна та явно маніпуляція поняттями, насправді незалежними одне від одного. 

Якщо мова йде про економічні вигоди, то при чому тут гомосексуалізм в Європі. І невже новий економічний простір з Москвою зможе дати стовідсоткову гарантію того, що збоченців у нас не побільшає саме завдяки цьому? І ще, відповідаючи на цей закид, можна зауважити, що в Європі, на відміну від Російської Федерації, вільно можуть діяти храми будь-яких церков та релігійних організацій. В той же час, Росія упродовж багатьох років демонструє послідовну політику зрощення Кремля та Московської Патріархії, а всі незгодні підлягають гонінням або вважаються протизаконними. Тому, зовсім не відомо, що гірше – коли гомосексуалісти не можуть бути гомосексуалістами, чи коли віруючі не можуть вільно справляти своїх релігійні потреби. 

Європейська Україна - це неабиякий поштовх до постання тисячолітньої мрії православних українців - існування незалежної Української Православної Церкви, рівної в родині інших Помісних Церков світу. Як тільки розірветься економічна пуповина між РПЦ та УПЦ МП, ми, очевидно, зможемо отримати власного Патріарха, котрого буде визнавати не лише власна свита, але й весь православний світ. Це те, що об’єднає та зміцнить наш народ. Це те, що відкриє йому нові можливості та перспективи. Це те, що зможе хоча б трохи приспати наш комплекс меншовартості. Через європейську культуру та освіту в нас поки ще є шанс поховати Радянський Союз в самому собі. Поки ми кидаємо папірці та недопалки з вікна свого автомобіля просто на дорогу, час ставити питання чи ми люди взагалі. Далі деградувати нікуди. Без Європи та європейських перспектив – майбутнє української України закінчиться не пізніше кількох десятків років.

 Те, що зараз перед нашим народом стоять особливі духовні випробування – не дивина. Справа не Європі, що там живе віровідступництво. Справа в тому, як його зустрічають люди. Українці – історично чи не найбільш цнотлива нація в світі, яка через віки пронесла у серці віру в Христа Спасителя. Тому, те що руйнує Європу не обов’язково зруйнує нас. Але я напевне знаю, що те, що вже зруйнувало Росію, безперечно, зруйнує і Україну: тоталітаризм та відсутність можливості вибирати власне майбутнє. Педерасти – це не ті, хто живуть в Європі, а ті, хто сьогодні не виходить на майдани, або вголос сміється з тих, хто вже там. 

Духовенство та миряни Української Автокефальної Православної Церкви усіляко підтримують прагнення українського народу до євроінтеграції, і моляться за те, щоб нами ж обрана влада якнайшвидше переглянула своє рішення про тимчасове призупинення процесів, здатних вивести занедбану та жалюгідну українську економіку на світовий рівень, а Україну зробити повноправним членом європейської спільноти. Слава Україні! 

Протоієрей УАПЦ Євген Заплетнюк

Читати далі...

Нова книга протоієрея Євгена Заплетнюка

Днями у видавництві «Помісна Церква» вийшла нова книга митрофорного протоієрея Євгена Заплетнюка, кандидата богословських наук, члена Спілки християнських письменників України й відомого релігійного діяча «Наше Святе Православ’я. Теорія та практика». До неї увійшли статті, нариси та інтерв’ю, що в популярній формі розкривають віровчення Православної Церкви Христової. Частина цих текстів раніше виходила друком у кількох паперових і мережевих виданнях, а частина з них – цілком нові статті.

У передмові до книги автор висловлює сподівання, що книга виявляться не лише цікавою, але й корисною для душі, допоможе читачам обрати правильну дорогу до Спасителя та Церкви. Власне, в цьому й полягає головна мета видання – донести важливу інформацію до сердець віруючих людей, які цікавляться україномовною богословською літературою. Усім, хто хоче більше дізнатися про Бога, Церкву та наше Святе Православ’я є адресована ця робота.  

Прот.Євген Заплетнюк, «Наше Святе Православ’я. Теорія та практика». Вид. «Помісна Церква», 2013 р, 250 стор. 

Читати далі...

Чи християнські звичаї на Зелені свята?

В низці свят місяцеслова Православної Церкви, особливе місце займає свято П’ятидесятниці, Трійці, або ще по-іншому - день Сходження Святого Духа на Апостолів. Того дня згадуємо подію, що стала днем народження Церкви Христової. Щороку ми знову переживаємо її на п'ятдесятий день після свята Пасхи, завжди в неділю. П'ятидесятницею закінчується Великодній цикл свят, а наступні тижні нумеруються в богослужбовому календарі вже саме, як «тижні після П'ятидесятниці».

Історія цього свята описана у Святому Писанні, в книзі Діянь Святих Апостолів. У її другому розділі розповідається про те, як на п'ятдесятий день після Воскресіння Ісуса Христа (і на десятий день після Вознесіння Господнього), апостоли зібралися разом, " і нагло зчинився шум із неба, ніби буря раптова зірвалася, і переповнила ввесь той дім, де сиділи вони. І з'явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав. Перебували ж в Єрусалимі юдеї, люди побожні, від усякого народу під небом.А коли оцей гомін зчинився, зібралася безліч народу, та й диву далися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!…Усі ж побентежилися та дивувалися, та й казали один до одного: Хіба ж не галілеяни всі ці, що говорять?" (Дії 2:2-4; див. також далі).

Зішестя Святого Духа на Апостолів вдихнуло нове життя у Церкву. З того часу осяяні Духом апостоли учні Христові отримали особливу благодать від Бога, що дала їм нові, небачені раніше можливості для проповіді Євангелія. Перш за все, вони позбулися страху перед юдеями та отримали дар говоріння різними мовами. З того дня й до нині Церква наповнилась та щедро наповняється дарами Святого Духа.

Спочатку П'ятидесятниця святкувалася християнами одночасно з Великоднем, як подія, тісно пов'язана з ним духовно. Однак, уже в III столітті, за свідченням стародавніх церковних письменників, цей день, оточений власними звичаями та обрядами, вимагав більше часу для підготовки, і вже тоді являв собою широко розповсюджене християнський свято.

В українському народі ці свята давно називають «Зеленими святами» саме через те, що люди прикрашають свої домівки гіллям дерев i аїром. Дехто навіть освячує зілля. Проте такі звичаї часто називають язичницькими. Яка суть таких традицій? Як ставитись до цього явища сьогодні християнам?

Чи християнські звичаї на Зелені свята?

Дійсно, Церква визнає, що традиція прикрашати зеленню на свято Трійці храми та оселі є не церковною, а народною традицією. Більше того. Очевидно, що ця народна традиція, окрім усього, має ще й язичницькі, дохристиянські коріння. Тим не менше, будучи правильно осмисленою та сприйнятою через призму християнського світогляду, така традиція досить цінна та корисна, бо несе для християнина правильні та важливі символи – життя, оновлення, відродження.

Цікаво, що в 19-му столітті, відповідаючи на питання про поширену практику прикрашати віттям домівки, церковна консисторія та Священний Синод (Указ від 23 травня 1875 року) застерегли від варварського вирубування молодих пагонів берези, благословляючи використовувати для цієї цілі й інші, менш цінні культури, однак при цьому «Указ» не заперечував духовної користі цієї традиції зауваживши, що її «потрібно підтримувати й надалі».

Звісно, Церква вважає своїм значним місіонерським досягненням факт оцерковлення багатьох давніх язичницьких традицій та обрядів. У цьому нема нічого поганого, принаймні настільки, як нам це сьогодні намагаються «закидати» язичники чи деякі протестанти. Ми справді, не маємо чого соромитися. Добре розуміючи, що багато традицій за сотні років їхнього існування неймовірно міцно вкорінялись серед нашого люду, святі отці вважали за доцільне зберігати деякі з дохристиянських обрядових форм і в Православ’ї. Однак, перш ніж залишити, їх було наповнено християнським змістом.

Так, завжди вважалося, що основу троїцької поганської обрядовості складає культ рослин, що в цей час починають розквітати. А тепер, після того, як ми освятили зілля, присвятили його Істинному Богу, наповнили його значення зовсім іншим змістом, фактично обожили та оцерковили його, називати це язичництвом може лише відвертий невіглас або релігійний фанатик. Ми не наділяємо божественними властивостями творіння, як це роблять погани. Ми прославляємо Бога у Тройці Єдиного, Життєдавця та Творця нашого Спасіння, а принесене галуззя є символом християнського життя та духовного зросту та перспективи.

В Україні ще у ХYIII столітті до церкви приносили різні трави: зорю, м’яту, канупер тощо. У середину цих трав ставили потрійну свічку, що називалася «Трійцею», яка повинна була горіти протягом усієї служби. Потім ці трави використовували для лікування різних хвороб, а троїцьку свічку давали в руки вмираючому.

Уявіть собі покладені перед вами дві начебто однакових книжки, аналогічної товщини і в однаковій палітурці. Хіба можна сказати, що це та сама книга, поки не переглянемо її зміст? Можливо вони однакові лише ззовні, але насправді, в собі містять зовсім різну інформацію? Чи, може, в дійсності, ці книги суперечать одна одній та своїм змістом «воюють» одна проти іншої? Така сама справа й з «нашими» язичницькими традиціями.

Обряд – це те, в що ми обряжаємо-одягаємо свою віру, це своєрідна зовнішня оболонка наших внутрішніх релігійних почуттів. Тому, дивно було б вважати сучасну традицію прикрашати храм у день П’ятидесятниці зеленим віттям – язичницькою. В Церкві Христовій немає нічого такого, що було б язичницьким, поганським по свій природі.

Тож, будемо з вірою вшановувати день свята Зішестя Святого Духа на апостолів, та виконуючи зі страхом Божим та вірою церковну науку, станемо причасниками Божої благодаті П’ятидесятниці!

Читати далі...