Минулого тижня з триденним візитом до Львова завітав Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Нагадаємо, що у рамках візиту Патріарх Філарет взяв участь у святковому Богослужінні біля цілющого джерела у присілку Заглина (Жовківський р-н), освятив храм на честь першоверховних апостолів Петра та Павла у с.Давидів (Пустомитівський р-н), а також зустрівся з міським головою Львова, з вірянами Львівсько-Сокальської єпархії УПЦ (КП) та відвідав книжковий Форум. Попри свій щільний графік Його Святість погодився на бліц-інтерв'ю спеціально для читачів сайту «Духовна велич Львова».
Кор. - Ваша Святосте, насамперед хотілося б почути Ваші враження від перебування у Львові. Якою Ви бачите роль нашого міста у новітній українській історії, релігійному середовищі, зокрема після останніх подій?
П.Ф. - У Львові я вже не вперше. Приїжджаю до міста ще з 1966 року. Тому у релігійному значенні Львів, як і вся Галичина, - це надзвичайні центри, оскільки саме тут сконцентровані побожність і висока духовність. Такої релігійності, яка є на Галичині і Волині, - ми не спостерігаємо, на жаль, поки що в інших регіонах нашої держави, зокрема на Сході. Друге – і це вже в історичному контексті – Львів вболіває не лише за Галичину, а й за всю Україну. Це, зокрема, можна зрозуміти на конкретних прикладах. Ми бачили чимало львів'ян на Майдані, які захищали принципи демократії, виступивши проти режиму Януковича. Тепер же ми спостерігаємо за львів'янами вже у військових добровольчих батальйонах, вони захищають територіальну цілісність нашої держави на Донбасі. Тому планка патріотизму у Львові не на словах – висока.
Кор. - Ми з Вами вже торкнулися теми Майдану та останніх подій, оскільки сьогодні не говорити про важку ситуацію в Україні просто неможливо. Безумовно, перемога буде за нами, проте духовні наслідки війни очевидні – чимало військових повернуться додому з потребою відновлення внутрішніх сил і з бажанням подолати страшні спогади пережитого. Яким чином суспільство і Церква зокрема можуть долучитися до подолання цієї душевної кризи?
Ф.П. - Події, які відбуваються на Донбасі, сколихнули всю Україну. Тому це спонукало до мобільності і прагнення захисту, оскільки всі регіони створюють добровольчі батальйони військових. Якщо гіпотетично поглянути у майбутнє, то смерть і страждання, з якими ми зараз стикаємось, приведуть до позитивних результатів. Через це загальне горе Україна міцно об'єднається.
Звичайно, що все не у наших руках, а у Божих. Саме Він через страждання і смерть приводить до кращого. Візьмімо до уваги два такі фактори. По-перше, зараз, насамперед у молоді, зник страх перед смертю. По-друге, сам український народ у рамках цих подій виявив милосердя і співчуття до людського горя. Скажімо, переселенців зі сходу, які потребують притулку, приймають у всіх регіонах. Окрім того, майже у кожному куточку країни збирають гуманітарну допомогу, продукти харчування, одяг, ліки, спорядження. Тому така спільна дія всього народу є виявом людської гідності, співстраждання, а церковною мовою – любові до ближнього і Батьківщини.
Як може Церква допомогти реанімувати духовно українське суспільство? Божественна благодать зцілює будь-які рани, душевні – перш за все. Я також відчуваю рани Другої Світової війни. Але Господь своєю благодаттю вилікував їх. Так і у цьому випадку – все залишиться у пам'яті, проте вже не болітиме так, як зараз. Бо Господь оздоровлює тоді, коли бачить виявлення любові до свого ближнього і співчуття. Росія сконцентрувала у цій війні свою увагу на зброї, проте не врахувала величі українського духу, який набагато сильніший за дух російських найманців. Адже вони воюють за гроші, а наші солдати вмирають через любов до рідної землі. Тому єдність - наша панацея у подоланні цього душевного болю.
Кор. - Коли говоримо про рани, то розуміємо, що вони присутні не лише у нашому суспільстві, але також і у релігійних спільнотах – це чимало непорозумінь і задавнених конфліктів. Якими Ви, як Глава Церкви, бачите ліки від цих ран, щоб Майдан був ще одним ґрунтом для діалогу між нашими Церквами?
П.Ф. - Як і у ситуації із суспільством, так і у міжконфесійному діалозі буде позитивний прогрес. Ми вже бачимо його, коли віряни УПЦ Московського Патріархату переходять до Київського Патріархату. Чому відбувається цей перехід? Тому що вірні бачать підтримку зі сторони Церкви на Майдані, зокрема ми пригадуємо листопадові і пізніші події у Михайлівському соборі. Це і був взірець співстраждання з народом. Храм був і лікарнею, і притулком для гнаних студентів. Тому людям потрібно розуміти цю підтримку. Важливо, що процес переходу розпочався не зверху, не з єпископату, священиків, а від простих прихожан.
Кор. - Наскільки, на Вашу думку, цей перехід є корисним і правильним для Церкви загалом?
Перехід є корисним, оскільки він призведе до об'єднання всього Православ'я у єдину Церкву. Бо якби в Україні була Помісна Православна Церква, ми б не мали тих подій, які є сьогодні на Донбасі. Церква б цього не допустила, адже виховувала б своїх віруючих у любові до Батьківщини. Наприклад, у тих регіонах, де є присутньою УПЦ КП або була у міцній єдності з УГКЦ провокації чомусь не відбувались.
Кор. І насамкінець – про приємне. У рамках візиту до Львова Ви взяли участь у щорічному книжковому Форумі. Ваші враження і поради, що варто було б читати зараз, коли особливо є відчутним брак духовних сил?
П.Ф. - Перше враження – це здивування від такої великої кількості книг (Усміхається – Ю.Л.). Друге – величезний інтерес українців до книги під час цього заходу. Знаєте, книга – це духовне явище, тому її важливо читати завжди, особливо у стані війни. Безумовно, я б порадив читати духовну літературу, бо саме там кожен може знайти відповіді на запитання сьогодення.
У нашій Церкві ми наразі закінчуємо переклад книг Святих Отців українською мовою. Тому сподіваюсь, що скоро представимо свою книжкову виставку. Хочу сказати, що саме ці праці є моїми улюбленими, їх варто читати системно і сукупно, не лише обирати собі якийсь один святоотцівський текст, оскільки ця святість і глибина, вміщена у слові, здатна впливати на душу!
Розмовляла Юліана Лавриш //
Автор висловлює вдячність Митрополитові Львівському і Сокальському Димитрію (Рудюку) за допомогу в організації і проведенні розмови
