Народження: 1 червня 1945 р.
День тезоіменитства: 6 травня
Дияконська хіротонія:4 січня 1976 р.
Священицька хіротонія: 22 травня 1978 р.
e-mai: protozatovskiy@mail.ru
Отець Анатолій — відомий київський священик, багато років був настоятелем Макарівського храму на древній Юрковиці-Татарці (з 1984 до 2006 р.), благочинний другого Шевченківського округу Києва, голова Всеукраїнського православного педагогічного товариства. Зараз, у післявеликодній період, Макарівська парафія живе в очікуванні дня пам’яті святителя Миколая, архієпископа Мір Лікійських, чудотворця, на який припадає 35-річчя священицької хіротонії отця Анатолія.
Отець Анатолій — відомий київський священик, багато років був настоятелем Макарівського храму на древній Юрковиці-Татарці (з 1984 до 2006 р.), благочинний другого Шевченківського округу Києва, голова Всеукраїнського православного педагогічного товариства. Зараз, у післявеликодній період, Макарівська парафія живе в очікуванні дня пам’яті святителя Миколая, архієпископа Мір Лікійських, чудотворця, на який припадає 35-річчя священицької хіротонії отця Анатолія.
ДУХОВНЕ НАСТУПНИЦТВО
Духовну естафету настоятельства отець Анатолій прийняв від одного з найавторитетніших київських священиків другої половини XX ст. — Георгія Єдлинського, сина священномученика Михаїла Єдлинського, професора Київської духовної академії, сучасника й духовного друга Іоанна Кронштадтського. Відомий факт: коли до всеросійського молитвеника та чудотворця у Кронштадт приїздили кияни, батюшка Іоанн казав: «Навіщо ви їздите до мене? У вас у Києві є отець Михаїл Єдлинський».
Син отця Михаїла — отець Георгій — хоча й не був репресований, але завжди перебував під пильним оком КДБ, — блискучий ерудит, молитвеник, духівник, найдобрішої душі людина, він наче магнітом притягував до себе людей, особливо горнулася до нього київська інтелігенція. Древній Макарівський храм на Татарці розташувався так тихо майже в центрі старого Києва, що незнаючій людині знайти його посеред урочищ та ярів цього району було нелегко. Сюди йшли віруючі, молодь. Збиралися й на квартирі отця Георгія. Ось до такого 82-річного старця послали молодого священика Анатолія Затовського.
Так Господь визначив духовну спадковість. Це сталося 1984 р., у день пам’яті Георгія Побідоносця. Того ж дня відзначали пам’ять мучеників Анатолія і Протолеона. Тобто, день Ангела в обох священиків був однаковий — 6 травня. І саме цього дня священика Анатолія Затовського було призначено в Макарівський храм. І хоча батюшку призначили на парафію настоятелем, він обіймав цю посаду номінально, фактично перебуваючи в послуху отцю Георгію. Молодий священик зрозумів, наскільки великий авторитет старця в народі, яким величезним духовним та життєвим досвідом володіє отець Георгій Єдлинський…
Через багато років, уже у XXI ст. в Макарівському храмі було випущено прекрасну книгу спогадів про отця Георгія «Любящее сердце Господа». В ній перед читачем відкривається ціла епоха Православ’я XX ст., одним з учасників якої був протоієрей Георгій Єдлинський, син священномученика Михаїла Єдлинського.
ІЗ РОДУ В РІД
Слід зазначити, що сам протоієрей Анатолій Затовський також зі священицького роду, його батько Леонід Затовський († 1990), дядько Всеволод Затовський, дідусь Михаїл Затовський († 1953) були священиками. А батькового дядька — протоієрея Іоанна Затовського — розстріляли 1938 р. у Черкасах і 1998 р. було причислено до лику святих мучеників.
Так відбулася зустріч представників служителів престолу Божого — Єдлинських і Затовських. І Богові було угодно, щоби ця зустріч сталася саме в Макарівському храмі, в особі двох його настоятелів — 82-річного отця Георгія та 39-річного отця Анатолія.
Протягом п’яти років старець передавав досвід духівництва отцю Анатолію. І отець Анатолій, згадуючи ті роки, вважає їх найщасливішими в його житті. Як уже було сказано, він числився настоятелем, але брати на себе адміністративні функції не поспішав, оскільки бачив, що потрапив у духовно сильну православну общину, в якій слово отця Георгія цінувалося й виконувалося, а авторитет його та відомість сягали далеко за межі Києва. І тільки з часом, коли отець Георгій став значно здавати фізично й був неспроможний приймати величезну кількість відвідувачів, парафіяни стали звертатися з духовними питаннями до «молодого батюшки» отця Анатолія, побачивши в ньому гідного наступника.
22 грудня 1988 р. православний Київ облетіла звістка — мирно відійшов до Господа подвижник віри та благочестя, улюблений в народі батюшка Георгій, який 45 років прослужив настоятелем Макарівського храму. Але парафіяни, оплакуючи розлуку, дякували Богу за те, що Він, приймаючи в вічні обителі духоносного старця, підготував йому заміну в особі протоієрея Анатолія Затовського.
22 роки ніс отець Анатолій послух настоятеля Макарівського храму, потім передав настоятельство гідному наступнику протоієрею Владиславу Софійчуку, чоловікові своєї дочки. В цьому можна бачити древню і частково втрачену традицію нашої Православної Церкви, коли настоятельство передавалось від батька до сина чи священику — чоловіку дочки, як це було, наприклад, в долі Іоанна Кронштадтського. І не лише це — отець Анатолій в якомусь сенсі пройшов життєвою стежкою свого попередника та вчителя — отця Георгія Єдлинського. І хоча батюшці 1 червня ц. р. виповниться 68 років, він іще повний сил, кожний його день насичений справами в парафії та благочинні, яким він керує вже багато років, журналістською роботою і педагогічною діяльністю.
Ось уже кілька років він регулярно сповідає та причащає одну зі своїх парафіянок — Віру Дмитрівну, яка перехворіла на інсульт (автор цих рядків особисто знайомий із нею). Все життя вона, обіймаючи відповідальні посади, допомагала Церкві, чим могла. Переживши велике горе — трагічну смерть єдиною юної дочки, знайшла в собі сили не зламатися, продовжуючи трудитись, залишаючись істинною християнкою. А коли важка недуга стала перепоною для відвідування рідного Макарівського храму, почала молитися вдома, регулярно причащаючись Святих Христових Таїн, з якими приходить до неї її улюблений духівник, друг і наставник — отець Анатолій.
Зараз, у післявеликодній період, Макарівська парафія живе в очікуванні дня пам’яті святителя Миколая, архієпископа Мір Лікійських, чудотворця, на який припадає 35-річчя священицької хіротонії отця Анатолія. І, треба думати, привітати дорогого батюшку прийде духовенство, православні кияни, з якими ювіляра пов’язує багаторічна духовна дружба. Хочеться долучитися до цих привітань грецьким виголосом «Аксіос!», що означає — «достойний».
Справді, іменитий священик гідний цього. Тому що на світанку молодості в його душу запали слова Христа: жнив багато, а робітників мало (Мф. 9: 37, Лк. 10: 2). «Господи! — сказав він тоді, — хочу бути Твоїм робітником!» І, повірте, слова цього він дотримав.
«ЦЕРКОВНА ПРАВОСЛАВНА ГАЗЕТА» В ГОСТЯХ У БАТЮШКИ
— Отче Анатолію, від імені читачів нашої газети дозвольте привітати Вас із 35-річчям священицької хіротонії і поставити Вам запитання: що найскладніше у служінні священика?
— Кожний священик, коли його висвячують, знає, що це висвячення йде від апостолів. Коли я стояв перед престолом Божим, просто молився і відчував благоговіння і страх Божий.
У народі кажуть: найскладніше — Богу молитися і доглянути батьків до смерті. Дуже важливо і, разом із тим, складно бути взірцем християнського благочестя для пастви, для сім’ї і взагалі для оточуючих людей. Стояти перед престолом — теж велика відповідальність і величезна праця. Наприклад, приходить на Сповідь людина зі зламаною душею і треба знайти такі слова, щоб її зігріти. І коли бачиш, як після Сповіді, Причастя просвітляються обличчя людей, — відчуваєш важливість служіння, відчуваєш радість.
Мені, мабуть, було легше починати служіння, ніж іншим, оскільки в церковній атмосфері я перебував із дня народження. Батько, дідусь, дядько — всі в нашій сім’ї були священиками. І я ріс серед них, слухав їхні розмови, прислуговував у вівтарі, в серці складаючи їхні мудрі думки та поради. Всі вони були для мене взірцем для наслідування.
— Отже, Ви росли в сім’ї спадкових священиків? Розкажіть про свого батька.
— Дідусь мій, отець Михаїл, коли в 1930-х роках почалися масові арешти, взяв шматок хліба і пішов у Медведівський монастир, який тоді було перетворено на лісопильню, де влаштувався на роботу. Так і перечекав лихий час. Повернувся звідти 1941 р. і став служити в Лип’янці Шполянського району, де вчителював мій батько.
А щоб батько після семирічки зміг продовжити освіту (для сина священика тоді всі дороги були закриті), нашій родині довелося піти на хитрість: батька всиновила його рідна тітка. Змінивши прізвище, він вступив до Чернігівського медучилища. Однак незабаром «товариші» по навчанню його викрили і батька відрахували з медучилища. Через якийсь час він вступив на робфак, потім до Черкаського педінституту, після закінчення якого викладав фізику й математику.
Батько розповідав, як під час роботи в школі він зачинявся в кабінеті фізики, ніби для підготовки уроків, а сам молився. На великі свята — Пасху, Різдво — ішов далеко в поле, де нікого не було, і співав святкові богослужіння. Душа потребувала молитви. В 1942 р. його висвятили, в 1947 р. він закінчив заочно Одеську духовну семінарію, а в 1955 р. — Ленінградську духовну академію.
— А як Ви стали священиком?
— Із 1963 до 1970 р. я навчався в гідрометеорологічному інституті в Одесі. Це були часи так званих «хрущовських гонінь». Закривали храми, монастирі. Людина полетіла в космос — до віри та Христа нікому діла не було. І все ж вогники віри теплилися. Адже віру не можна знищити. В деяких домівках збереглося Святе Письмо. Багато хто переписував його вручну. Мій дідусь Михаїл переписав у 1941 р. Требник і Мінею. Тепер це наші родинні реліквії.
Я працював науковим співробітником у НДІ та ходив у храм Божий. Хоча бачив, що більшість населення в нашій країні не вірило в Бога, все ж вирішив стати на цей шлях. Це було непросте рішення. Рекомендацію мені написав благочинний Черкаського округу отець Євгеній Барщевський. 4 січня 1976 р. відбулося висвячення в сан диякона, потім було служіння у Флорівському монастирі м. Києва. Того ж року наш нинішній Предстоятель Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, тоді ректор Московської духовної академії, прийняв дві групи на стаціонар і вперше 100 осіб — на заочне відділення. Адже до цього в Москві, Ленінграді й Одесі набирали групи по 30 осіб, тобто на всю країну виходило 90 семінаристів. Влада розраховувала, що поступово саме поняття «священик» зникне: старі помруть, а замінити їх буде ніким. Адже в ті роки один священик опікував часто кілька парафій.
— Батюшко, якщо порівнювати той і цей час, у чому різниця?
— У 70–80-х роках 90 % парафіян були люди похилого віку, а зараз більшість — молодь, молоді сім’ї. У 80-х роках на Великдень після «сигналу» старости: «Приїхав уповноважений» — ми ховали дітей під столами, накритими скатертинами, а зараз на святкових і недільних Літургіях діти складають ледь не половину причасників.
Незмінним у храмі лишається пам’ять про отця Георгія. Одиниці пам’ятають батюшку, а дух його невидимо присутній серед нас. У будиночку, де зараз недільна школа, є кімната, в якій він спав, молився, читав, готувався до проповіді. Тут і його портрет. А головне, залишилися традиції та порядки, які були при ньому. Нам вдалося зберегти атмосферу, закладену отцем Георгієм. Богослужіння в нашому храмі неквапні, часто по п’ятницях звершуються заупокійні служби — парастаси.
Наша бесіда з отцем Анатолієм була тривалою. На жаль, газетний формат не дозволяє розмістити її повністю. Але якщо ви захочете дізнатися іще щось цікаве про цього пастиря і Макарівський храм, приїздіть на вулицю Стара Поляна, 46. Богослужіння звершуються щодня.
Сергій Герук // "Церковна православна газета"
