Дорогі мої брати і сестри! Те, що сталося над ранок 30 листопада на майдані Незалежності в Київі, коли було по звірячому побито наших синів і доньок, викликало в моїй душі не просто обурення, а рішучий спротив. Це великий гріх – нацьковувати одних дітей на інших, змушувати тренованих і накачаних, до зубів обмундированих та озброєних спеціальними засобами спецназівців калічити своїх беззахисних ровесників. Адже їм жити в одній державі, в одному населеному пункті, на одній вулиці, в одному будинку. Їм будувати цю державу - Україну. При потребі – захищати її!
Сьогодні – поламані ребра, розбиті голови й побиті спини, біль у душі від перенесеного приниження в одних, досвід озвіріння й своєї безкарності в інших, пережитий азарт насилля, а завтра – протистояння зі зброєю в руках. А це – війна, горе, трагедія цілої нації. Скільки ще трагедій треба організувати проти нашого народу, аби наситити жадобу панування над ним?
Хто посмів замахнутися на святе – на життя ближнього, на долю цілого народу?! Де знаходиться режисер, що написав сценарій нової трагедії, яка розгортається в українському суспільстві? Яка його прикінцева мета і які ролі він відвів українським політикам, керівникам і народу? І чому ми повинні піддаватися на цю ганебну провокацію? Багато виникає запитань, але хто й коли дасть (і чи дасть!) на них вичерпні відповіді, хто відповість (і чи відповість!) за протиправні дії, що здатні розхитати й так нетривку єдність між різними частинами України?
В ці непрості й доленосні дні української історії, коли вирішується доля навіть не сьогоднішнього дня, а доля наступних поколінь українців, кожен, хто відчуває себе українцем і громадянином української Держави, патріотом своєї Батьківщини, повинен зробити свій особистий вибір, від якого залежить існування України як суверенної держави. Свій вибір ми повинні проявити мирно, відстояти дружно – плечем до плеча, захистивши найбільшу цінність – нашу Матір-Україну.
Ніхто не повинен залишатися байдужим до вкрай небезпечної для подальшого існування Держави зденаціоналізованої політики всієї державної машини, яка забуксувала на шляху національного й цивілізаційного вибору. Вона повинна бути замінена раз і назавжди, і кожен, хто намагатиметься відтісняти національний патріотизм на задвірки народного життя, повинен сприйматися всіма як супротивник нації і її майбутнього. Ми йшли до незалежності довго й тяжко, ми пролили на цьому шляху стільки крові, що вистачило б наповнити не одне Дніпро. І хто сміє стати впоперек нашого шляху?
Якби в нашій державі з перших місяців проголошення її незалежності проводилося національно-патріотичне виховання в дитсадках, школах, вищих навчальних закладах, якби ця тематика постійно звучала з екранів телевізорів, сторінок газет і журналів, якби вона наповнювала мережу Інтернет, то те, що сталося кривавої суботи, не відбулося б. Як ніколи б не прийшли до влади люди, котрі є або байдужими до України, її долі, але не байдужими до власних кишень, або є її прикритими чи навіть і відкритими ворогами. В ці дні вони остаточно скинули з себе фарисейські маски, якими намагалися прикривати свої антиукраїнські дії чи то в парламенті, чи то у владних кабінетах. На фарисейській заквасці доброго хліба не спечеш.
Перед кожним із нас постало важке випробування, бо нині кожному слід вирішувати непросту дилему, якою нехтувати вже неможливо, - чи він частина українського народу, а чи щось безвільне й безлике, яким його намагалися зробити впродовж усіх цих років манкурти при владі.
І все ж, незважаючи на це, нове покоління українців виросло розкутим і свободолюбним, воно виросло українським по духу, в його серці зародилася любов до рідної Вітчизни, і ця любов дала гідний плід – тисячі молодих людей пішли на подвиг в ім’я України, в ім’я її волі й кращої долі, адже тільки людина любляча здатна пролити кров і навіть віддати своє життя за ближнього, за свою Вітчизну. І я безмежно радий, що в основі своїй українська молодь сильна духом і стійка у виборі, що вона стала на захист Вітчизни, її національних інтересів і майбутнього.
Жоден народ, який утворив власну державу, ніколи не досягав успіху в її розбудові без національної ідеї – ідеї національного відродження й розвитку. Тільки національна ідея гуртує й об’єднує народ в єдине ціле й веде його до перемоги, робить його нацією. Хто цього не розуміє чи не хоче розуміти, той у підсумку програє.
Наш народ завжди відзначався добротою, бо був глибоко віруючим, любов до Бога всотувалася з молоком матері, а хто любить Бога, той любить і Вітчизну, той любить ближнього. Без любові до Бога немає любові до ближнього, навіть до рідної людини. Любов без Бога – тваринна, така людина нездатна принести себе в жертву в ім’я Вітчизни, в її серці немає добра, вона будь-якої миті здатна на злочин.
Нині людей добрих більше, аніж злих. Добрі люди є в усіх прошарках нашого суспільства, так само як і при владі на всіх її рівнях є багато порядних і совісних керівників і від тієї політичної сили, яка спричинила нинішню кризу в суспільстві. Вони на місцях роблять багато корисного для народу й держави, організовуючи повсякденне життя, завдяки і їхній праці Україна хоч і з потугами, але рухається вперед. Просто всі ми різні, а тому існують і різні погляди на розвиток української держави. І тому в ці буремні дні треба мати не тільки гарячі серця, а ще й тверезий розум, аби не постраждав ніхто, бо від того, окрім шкоди, нікому не буде ніякої користі, а розверзнеться нова руїна. Відтіснивши їх сьогодні, завтра отримаємо нове криваве протистояння в суспільстві.
Доки ж будемо робити один одному на зло? Від цього треба відмовитися обопільно і спільно працювати заради України, бо вона у нас одна – по обидва береги Дніпра й іншої батьківщини у нас, українців, немає.
Треба остерігатися того, щоб разом із водою не вихлюпнути на узбіччя й дитя нашої незалежності – українську Державу, адже саме якраз звіряче побиття мирних сотень молодих людей викликало спротив сотень тисяч інших і повело їх на штурм владних кабінетів. Та насилля породжує ще більше насилля.
Ще жодна революція не принесла народам щастя, а тільки море горя й біди. Треба зробити все, аби не допустити подібного нині. Треба не забувати, що й тій молоді, яку били, так і тим, хто бив, наступні десятиліття будувати незалежну Україну. І тому неприпустимий гріх зіштовхувати їх лобами у кривавому протистоянні. Пролита кров завжди волає до Неба і на того, хто пролив невинну кров, падає прокляття.
Не треба проливати молодої крові, не треба на свою долю накликати прокляття.
Я вірю в перемогу любові й добра, в перемогу здорового глузду й українського духу, вірю в те, що кожен що з одного боку барикад, що з протилежного, розуміє найголовніше - подолати зло можна лише добром. За будь-яких обставин слід утримуватись від злих вчинків, пам’ятаючи, що тільки любов перемагає зло. А любов – це Бог і Бог – це любов. Христос сказав: «Пізнайте правду і правда вас вільними зробить». А наша правда в любові до Бога й України.
+ Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський,
керуючий Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ
керуючий Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ
.jpg)
