Це не АТО, а справжня війна...

У серпні Львівсько-Сокальське єпархіальне управління УПЦ Київського Патріархату за сприяння Олега Григоровича Баляша відправило на Донбас, до місця дислокації батальйону “Шахтарськ”, гуманітарний вантаж. Допомогу супроводжував секретар єпархіального управління митр. прот. Володимитр Бачинський. Редакція сайту ЛПБА дізнавалася в отця Володимира про обставини даної акції.

- Отче Володимире, 13-17 серпня цього року, Ви мали щастя супроводжувати гуманітарний вантаж у зону бойових дій на Донбасі. Розкажіть про організацію цієї акції.

- Відразу до Вашого запитання маю дві репліки (усміхається). Дійсно, супроводжувати допомогу нашим героям-захисникам – це справді щастя, бо там, серед обстрілів, серед вибухів, серед небезпек, починаєш по-іншому розуміти цінність життя, і по-іншому осмислюєш героїзм дітей, які боронять свою Державу від окупанта. А друге, Ви дуже влучно сказали “зона бойових дій”, а не, як прийнято, АТО. Я там не чув жодного слова про терористів. На Україну напали не терористи, а солдати чужої країни, а тому це не АТО, а справжня війна.

Але повернусь до запитання. Допомога армії не є новинкою у нашій єпархії. Вже неодноразово керуючий Львівсько-Сокальською єпархією, митрополит Димитрій (Рудюк) виділяв кошти єпархіального фонду на закупівлю ліків, речей першої необхідності та продуктів для солдат на Донбасі, і тут, у Львові, для поранених, що лікуються у військовому шпиталі. І цей гуманітарний вантаж (3 вантажівки, 60 тон), який також складався із ліків, засобів гігієни, одягу, продуктів харчування, води та іншого, і був сформований при підтримці Олега Григоровича Баляша, також відправився у зону бойових дій з благословіння нашого Владики Митрополита Димитрія. Було вирішено, що вантаж має супроводжувати священик, оскільки духовної підтримки хлопцям особливо бракує. Владика запропонував це зробити мені і я не відмовився.

- Отче, яким був шлях до зони бойових дій?

Слід віддати належне Олегу Григоровичу, який цілу дорогу їхав сам за кермом автомобіля. До Дніпропетровська ми доїхали без перешкод, а вже у Дніпропетровську пересіли на авто з місцевими номерами, у Маріуполі знову пересідали. Заходи безпеки були колосальні. І все це було не ради наших життів, а ради того, щоб гуманітарний вантаж дійшов до свого адресата – наших захисників і солдат. До речі, попри гуманітарну допомогу на прохання керівництва ми доставили на передову патрони і гранати для батальйону “Шахтарськ” (командир Андрій Фелоненко). Після того, як ми добрались до місця призначення, і допомога була розвантажена, ми відразу пішли спілкуватись із хлопцями. Керівництво надало нам двох солдат для безпечності. Це були Лесик (20 років) із Хмельницького та Володя (21 рік) із Рівного, який, до речі, залишив вдома вагітну первістком дружину.

- Про війну ми зазвичай знаємо тільки із екранів телевізорів, чи то з кінофільмів, чи з випусків новин. І пересічному українцеві важко уявити, що означає бути у гущі військових дій. Яким було Ваше перебування там, на війні?

Що Вам сказати? Як можна описати людині море, коли вона його ніколи не бачила? Так само і тут… Почуття і відчуття взагалі важко описати простою мовою. Але я спробую. Почну із того, що коли перетинали блокпости, то справді відчував себе немов у кінофільмі, бо на кожному блокпості потрібно було назвати пароль. Коли вже добрались до місця призначення (останньою точкою було смт. Старобешево), то розмістились на ночівлю, ночували разом зі солдатами. Першу ніч сиділи біля вогню і цілу ніч розмовляли. Дуже багато ставили вояки запитань, серед яких часто лунало: “А чому священики Московського Патріархату благословляють нас убивати? Які ж вони священики?”. Взагалі нас спочатку прийняли за делегатів УПЦ і вели себе насторожено, а коли дізнались, що ми з Київського Патріархату, то прохолодність минула. Хлопці підходили під благословіння, особливо зранку розвідники. Мене, галицького священика, взагалі здивувало, що хлопці знають, як просити блаословіння. Бо у свідомості чомусь відклався стереотип, що сучасна молодь зовсім не воцерковлена.

Це не АТО, а справжня війна...

Другого дня я звершив богослужіння і хлопці підходили до помазування освяченим єлеєм. Цілували ікону святого великомученика Пантелеймона з частичкою мощей святого, яку я привіз із собою зі Львова, отримували в подарунок натільні хрестики і відразу одягали їх один одному на груди, а спеціальні молитовники для солдат бережно ховали за гімнастерки. Це було надзвичайно зворушливе видовище, воно у мене перед очима донині.

Також у рамках поїздки відвідували штаб, спілкувались із новачками на тренувальній базі.

На третій день, коли вже потрібно було від’їжджати, за 500 м від місця дислокації вдарив “Град”. Це жахливе видовище, коли випалена земля стає сіро-чорною. Там не може вціліти ніщо живе. Солдати відразу утворили живий коридор і з криком “Вывозите батюшку!” вивели нас у безпечне місце. Вразила повага до священичого сану і велика саможертовність.

- Скажіть, отче, з яких регіонів України ці хлопці, наші захисники?

- Там воюють хлопці із різних куточків нашої держави. Але досить велика кількість із Заходу. Я вже згадував про двох із Хмельницького і Рівного. Також у Старобешево я зустрів хлопця зі Львова, Романа, який просив, щоб я відвідав його сім’ю і передав їм підтримку і прохання про молитву. В найближчу неділю по приїзді до Львова я після Літургії відвідав сім’ю цього хлопця Романа (вул. Городоцька, 241), подякував мамі за сина-героя, подарував їм ікону мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії та деяку фінансову допомогу, яку мати відмовлялась брати. У ліжку лежала хвора бабця. Я так подумав собі: той хлопчина, залишив удома хвору стару бабцю, дуже побожну маму і поїхав воювати за Україну, тоді коли місцеве населення Сходу втікає і не боронить свого дому.

- Напевно, отче Канцлере, ми так виховані, у нас ще трохи лишилось любові до волі, до свободи, до своєї землі. Скажіть ще будь ласка кілька слів на завершення нашої розмови.

- У першу чергу, хочу подякувати Олегу Григоровичу Баляшу, бо без його допомоги та участі ця акція не змогла б відбутись.

А усіх, хто читатиме ці рядки, запевняю: України ніхто не завоює. Допоки у нас є такі хлопці, в чиїх очах я не бачив страху, чиї серця наповнені героїзмом, справжнім, а не показним патріотизмом, любов’ю до своєї, рідної землі, нам не страшні жодні окупанти. А обов’язком тих, хто не має права, не може, або навіть боїться і не хоче брати у руки зброю, залишається обов’язком безперестанної молитви за дітей, що попри усі перешкоди, оберігають і тримають кожен клаптик Української Держави.

- Дякую за розмову. Слава Ісусу Христу! Слава Україні!

- Дякую і Вам. Слава навіки Богу! Героям слава!

Розмову вів голова прес-служби ЛПБА

свящ. Назарій Лозинський