Людина перед вибором: зустріч із хворобою

Майже щодня до нас, священиків, пастирів, приходять люди, у чиїх очах можна побачити лише безпросвітний сум: захворів хтось з їхніх близьких. До того ж захворів не чим-небудь, а хворобою, від якої залежить: жити чи не жити цій людині, а навіть якщо й жити – то скільки, як довго. Сучасна медична наука, яка, здавалося б, нині може дати відповідь на будь-які запитання, розкрити будь-які таємниці нашого буття, раптом виявляється безсилою перед таїною хвороби. І ми бачимо, як вмирають люди, котрі мають практично необмежені матеріальні, фінансові можливості, всю повноту впливу на стан свого здоров’я: в їхньому розпорядженні найкращі клініки, найкращі лікарі, обстеження, найсучасніші ліки… Все марно. Людина вмирає. 

Щоправда, сучасні хвороби теж стають незрівнянно більш підступними, прихованими до певної миті, коли виявляється, що практично вже нічого не вдієш: медицина лише констатує факт невідворотної смерті або пропонує звернутися до медичних центрів, де вже є певний досвід боротьби з цими недугами. Але подібні центри знаходяться здебільшого закордоном, та й лікування в тамтешніх умовах обійдеться потенційному пацієнту в суму з багатьма нулями. Звичайно, не в гривнях, а валютному еквіваленті.

Саме з такими проблемами звертаються до нас люди, прохаючи одразу всього: і молитви, і поради, і матеріальної підтримки, допомоги. Нещасні готові звернутися до будь-кого, аби врятувати рідну люди ну, допомогти їй, полегшити її страждання, продовжити життя. А якщо ця людина є дитиною, то біль нещасних батьків узагалі не знає меж.

Коли людина приходить з подібними проблемами до Православної Церкви, яка має всю повноту благодаті, це вже матиме позитивний слід. Адже в будь-якому разі Церква як любляча мати втішає людину, надає їй сили витримати все, що посилає Господь. Гірше, коли охоплена розпачем людина намагається хапатися без роздуму за все: поради екстрасенсів, чаклунів, якихось шахраїв-цілителів, котрі обіцяють 100-відсоткове одужання від будь-якої хвороби. Звичайно, за величезні гроші.

І людина несе – все, до останньої копійчини. Разом з найціннішим, що має: своєю душею. Що ж робити людині, яка стає перед таким важким вибором? Де і в чому вона може знайти свою головну опору, розраду, аби не розгубитися остаточно у вирі страждань? Перш за все, у Богові.

Треба чітко усвідомити, що без волі Божої, без Божого попущення з нами не відбувається нічого, в тому числі й хвороби. А чим є ці самі хвороби? Наслідком гріха. І не завжди, і не обов’язково гріха мого особистого. Усе людство уражене гріхом. Наприклад, невелика подряпина на пальці може призвести до гангрени та ампутації руки, перерости в саркому або ж перенестися з пальця на якийсь інший орган.

Людина перед вибором: зустріч з хворобою

Так і будь-який, на перший погляд, малозначущий, дріб’язковий гріх може поступово, повільно, але таки матеріалізуватися у вигляді серйозної, небезпечної хвороби. Недарма молячись про одужання хворого, Церква невтомно молиться за те, щоби Господь зцілив людину передусім від гріха, а вже потім дарував їй те, що потрібно для здорового життя. 

Перша людина, яка була створена Богом, не знала, що таке хвороби й смерть, мала можливість насолоджуватися лише своїм Творцем, Його благодаттю. І всім нам потрібно молитися передусім про очищення від гріхів, завершуючи молитовні прохання словами, на які чекає Господь: «Нехай буде воля Твоя!». Не моя воля нехай буде, як би не було мені болісно за людину, що страждає, але Твоя, Господи. Тоді Господь зі Своєї ласки може зцілити людину в одну мить: без будь-яких закордонних клінік, престижних медичних технологій, якихось чудодійних ліків і, відповідно, шалених матеріальних витрат. Таких прикладів є безліч: від Євангелія, коли наш Спаситель зцілював недужних лише однім Своїм словом, до наших днів. 

Якщо людина підходить до Бога саме так: з покорою Його святій волі, з глибоким смиренням, щирим усвідомленням власної гріховності, негідності милостей Божих, Господь неодмінно зглянеться на таку людину і, навіть якщо для хворої людини промислом Божим настав час вмерти, Бог надасть сил її близьким витримати цю скорботу без ремствування, розпачу, тим більш – образ на нашого Небесного Творця і Батька. Православна Церква має все, щоби підготувати хвору людину до всього: і до одужання, зцілення, і до зустрічі з переходом до життя вічного. Це й Святе Причастя, це й Єлеопомазання, священицькі молитви (підкреслюю – священицькі, а якісь «особливі», що передаються з рук в руки деякими не надто обізнаними в духовних питаннях людьми), що читаються над хворим. Важкохвора людина, як і всі, хто її оточує, повинні жити повноцінним церковним життям, не шукаючи нічого іншого, бо все інше лише поглиблює відповідальність перед Тим, Хто дав нам земне життя і має над ним всю повноту влади. 

Часто в тяжкохворої людини та її близьких виникає й таке запитання: чи можна взагалі звертатися до лікарів? Відомо, що Церква аж ніяк не забороняє користуватися допомогою медицини й благословляє руки лікарів. Але питання, як нам здається, полягає в іншому: якою мірою можна покладатися на лікарську допомогу, коли йдеться про надзвичайно важку хворобу, яка ставить людину на межу життя і смерті. І в даному випадку потрібно знову покласти- ся на волю Божу, тверезо усвідомлюючи те, що навіть найсучасніші медичні техно- логії та методики лікування не гарантують 100-відсоткового одужання: це може гарантувати хіба що черговий шахрай, який видає себе за цілителя. Як хвороба, так і одужання залежать на 100 відсотків лише від Бога. Тому, звертаючись по допомогу до лікарів, потрібно бути готовими до всього, що вже залежить лише від волі Божої. Відданість Богові, Святій Церкві повинна бути максимально визначеною у випадках, коли медицина виявляється безсилою врятувати людину і ставить їй діагноз невиліковної хвороби. А такі випадки, слід визнати, непоодинокі й дедалі лише зростають. Саме тут повинна проявитись віра в Бога, не розгублене, а цілковите покладання на Його волю. Завдання близьких людей – полегшити передсмертні фізичні страждання, створити всі умови для того, щоби дорога їм людина відійшла до Бога з упокореною совістю, ні на кого не гніваючись, не маючи ніяких образ та недобрих думок. 

Останнє напуття священика, сповідь, Причастя є обов’язковим, якщо людина є віруючою і допоки вона перебуває в стані свідомості. Узагалі, нам усім потрібно бути психологічно готовими до зустрічі зі смертю, яка є невідворотною для кожної людини: заможної, бідної, надто талановитої і не надто, віруючих, невіруючих – для всіх. Коли людина живе так, нібито житиме вічно, то зустріч зі смертю, якій зазвичай передує хвороба, стає справжнім жахом, тоді як лю- дина віруюча зустрічає її як цілком природний факт переходу у потойбічне життя. 

Православній людині аж ніяк не можна прийняти так звану евтаназію – добровільне самогубство під наглядом лікарів, яке здійснюється нібито з благими намірами милосердя щодо людини, яка приречена на смерть невиліковною хворобою. На жаль, навіть серед православних людей доводиться чути думки, що, мовляв, це дійсно є гуманний вихід з тим, щоби не обтяжувати фізичні страждання ані самого хворого, ані його близьких родичів. На Заході з цього приводу існує вже справжня індустрія смерті: відповідні засоби, юридична підтримка тощо. Ідея евтаназії, яку нам пропонують, притаманна суспільству, яке не визнає Бога, Його волі, або ж ви- знає у якомусь спотвореному вигляді. Людина мусить прийняти все, що посилає їй Бог: не лише здоров’я, але й неміч, хвороби й неминучу для кожного смерть як суто фізіологічний акт завершення земного життя і перехід до життя вічного. Самовільне ж вкорочення віку, прагнення прискорити наближення фізичной смерті не можна виправдати ніякими словами про милосердя, адже людина, котра на це наважується, повинна усвідомити, що робить виклик Богові, Який Сам визначив, кому й скільки жити. 

Віра в Бога, цілковите покладання на Його святу волю повинні також бути головною духовною опорою, коли рідні й близькі люди вдаються до пошуків грошей на дороге лікування. Вони готові продати все майно, самих себе, аби тільки позбавити дорогу їм людину від страждань. І це не можна засуджувати, тому що справжня любов – безцінна. І в даному випадку ніхто не наважиться давати якісь поради: щось продавати, у когось позичати, брати банківські кредити, проводити збір коштів через різноманітні акції, оголошення, заклики до милосердя, влізати в шалені борги. Все повинна тверезо, виважено визначити сама людина, спираючись на власні матеріальні можливості, але знову ж таки покладаючись на волю Божу, а не кидаючись у всі боки в пошуках багатотисячної суми в іноземній валюті, що потрібна на лікування. Адже може статися так, що й ці гроші не допоможуть, якщо промислом Божим час земного життя цій людині вже вичерпано. І що тоді? З чим залишаться ті близькі, рідні, котрі продали все, що мали? Як житимуть вони? Чи не перетвориться їхня суто матеріальна жертва на зневіру в Бога, ремствування, поневіряння? Міра всьому – і ставленню до хвороби, і нашим діям, що з нею пов’язані – є віра в Бога, відданість Йому та Його Церкві. За словами апостола, якщо ми з Богом живемо, то з Богом і вмираємо. І тоді нас не лякатиме смерть, тому що вона є лише перехід до життя вічного, де зникають всі скорботи життя тимчасового, земного. У тому числі хвороби. 

Протоієрей Василь Вознюк, м. Черкаси (УПЦ МП)