Архімандрит Лонгин (Чернуха): «Моя дорога до Бога почалася від шкільної дошки»

15 серпня — дев’ять днів, як пішов з життя головний редактор «Церковної православної газети» архімандрит Лонгин (Чернуха). Пішов у розквіті літ, коли ще збереглася енергія молодості й при цьому вже є значний досвід — духовний і професійний. На згадку про цю світлу постать публікуємо (у скороченні) інтерв’ю, дане отцем Лонгином для порталу «Православіє в Україні» у 2009 р. Можливо, багато хто вже читав його, але для тих, хто не читав, ми вирішили розмістити це інтерв’ю, щоб і вони почули слово батюшки. 

ПРО ПЕРШИЙ ДЕНЬ УЧИТЕЛЯ, СВОЄ ВОЦЕРКОВЛЕННЯ І ГОСПОДНІЙ ПРОМИСЛ

 — Отче Лонгине, відомо, що Ви, крім духовної освіти, маєте ще й педагогічну. Яким Вам запам’ятався Ваш перший День учителя у професійному статусі? 

— Так, я закінчив педагогічне училище, спеціальність — «Молодша школа, початкові класи». Почав працювати в одній з рівненських шкіл. Школа була нова, тільки перший рік як відкрилася. Було мені тоді 19 років. Перед святкуванням Дня вчителя, а його зазвичай відзначають у п’ятницю, у мене саме була перезмінка, я приймав дітей, які залишалися в групі продовженого дня. Була перерва, діти гуляли хто де: в коридорі, у дворі. Раптом до мене прибігають учні. «Там, — кажуть, — у нас Юрко впав і не дихає». «Як упав?» — питаю. «З гойдалки! Робив “сонечко”». Я бігом вниз. Дивлюся: дихає, плаче, але у напівпритомному стані. Я відразу промацав ноги, руки: все згинається, все ціле, немає больової реакції. А коли доторкнувся до голови, він різко тріпонув нею. Я зрозумів, що це черепно-мозкова травма.

Викликали “швидку”... Зі «швидкою» я супроводжував дитину до реанімації, допомагав їй, перевдягав. І тут хлопчик знепритомнів! Лікарі сказали, якщо він прийде до тями, тоді вони зможуть щось робити. А поки не прийшов, залишається тільки чекати. Моя колега на групі продовженого дня (на жаль, уже покійна, дуже хороша жінка, і зустріч із нею була промислительною — так почалося моє воцерковлення) сказала: «Треба йти до церкви й молитися». Я кажу: «Так, звичайно». «Ти був коли-небудь у церкві?» Я відповідаю: «Був, коли друзі вінчалися. Стояв, дивився». «А сповідався?» «Ні, — кажу, — ніколи». «А хрещений?» «Так, — відповідаю. — Бабуся в дитинстві таємно від батьків хрестила». Вирішив: у неділю йду до церкви. Телефоную до лікарні увесь вечір п’ятниці... 

Субота: вранці хлопчик непритомний, вдень — непритомний, ввечері — непритомний. У неділю вранці знову телефоную — все так само. Я йду на службу. Посповідався, як міг, що знав, як розумів — розповів. Навіть причастився. Приходжу додому й відразу ж знову телефоную, звичайно, в реанімацію. Мені кажуть, що хлопчик прийшов до тями, його перевели в нейрохірургію... Для мене це був перший такий досвід. Я зрозумів, що Господь почув мою молитву. 

 — Оце так перший День учителя, як то кажуть, гіршого й годі уявити...
 — У школі в цій ситуації мене морально дуже підтримав педколектив. Усі розуміли, що ситуація складна, не встежиш. Та й батьки знали, на які витівки їхній син здатен: батько сам не раз знімав хлопчика з гойдалки, забороняв гойдатися. Ось такі спогади пов’язані у мене з Днем учителя. Хлопчик цей через місяць одужав і почав ходити до школи. Щоправда, став трохи спокійнішим, на гойдалці вже не гойдався. Маю сказати, що моя група продов­женого дня зібрала дітей з різних класів — від першого до четвертого. Багато було діток, скажімо так, непростих — бешкетних і непосидючих: то хтось втече через дорогу, то мало не залізе у воду, то ледь не розіб’є теплицю. За їхнє здоров’я і безпеку я дуже переживав. І щонеділі став ходити на службу й молитися, щоб Господь благословив наступний тиждень пережити без пригод. 

Загалом у мене вийшло, з Божою допомогою, встановити з дітлахами дуже хороший контакт. Ми проводили цікаві заняття: багато спілкувалися, читали, грали в ігри. Звичайно, це все підкріплювалося елементами мого нового світогляду. Тобто, я вже прийшов до віри, і мені хотілося з дітьми цим поділитися. Пам’ятаю, якось ми читали вголос «П’ятнадцятилітнього капітана» Жюля Верна. І в тексті зустрічалося багато згадок «на те воля Провидіння» або ж герої — благородні, гідні люди — молилися Богу. Ми з дітьми звертали на це увагу. Сідали з атласом, дивилися, як плив «Пілігрим», які на його шляху зустрічалися країни, які в них жили тварини. І водночас я звертав увагу на моральність героїв. Як тільки ми прочитали роман, провели за книгою «Поле чудес». Я приходжу до школи, назустріч мені біжить хлопчик і кричить: «Віталію Григоровичу! Вчора по телевізору показували Діка Сенда» (головного героя книги. — Ред.). Якраз так співпало, що вийшов фільм за романом письменника. І цей збіг мені здався свого роду знаком: існує певний зв’язок з тим, чим ми займаємося з дітьми, на що ми звертаємо їхню увагу, з тим, що приходить до них ззовні. 

 «КОЛИ ЙШОВ У СЕМІНАРІЮ, ДУМАВ, ВЧИТИМУСЯГІРШЕ ЗА ВСІХ» 

— Відтоді Ваше життя змінило русло? 

— Так, я став ходити до церкви й зустрів дуже хорошого священика. По-перше, я звернув увагу на його глибокі й сильні проповіді. По-друге, в ньому поєднувалися і грамотність, і благородство, і духовна глибина. До того часу я вже дізнався, що є таке поняття, як «духовний отець». Тому підійшов до нього і сказав: «Будьте моїм духовним отцем». Він посміхнувся і відповів: «Так не буває, про таке люди не домовляються. Це якось складається поступово, саме собою». Я зрозумів, про що мова, і все ж досі вважаю його своїм першим духовним наставником. Сьогодні отець Роман служить в іншому місті, поїхав з Рівного, де ми з ним познайомилися. На жаль, ми дуже рідко бачимося, але спілкування з цією людиною привело мене до думки, що я теж хотів би бути священиком. Зараз розумію, наскільки це було, з одного боку, наївною, а з іншого — зухвалою думкою. Проте з часом у мене з’явилося бажання вступити до духовної семінарії. 

Я думав, що там, звичайно, вчитимуся гірше за всіх, бо до Церкви прийшов недавно. Але все ж розумів, що потребую духовних знань. А та інформація, яку я отримував уривками, спілкуючись із людьми на парафії або вичитавши з якихось книг (а тоді, в 1991–1992 рр., було дуже важко з духовною літературою), не мала ніякої системи. І цей священик благословив мене у моєму бажанні. Хоча зараз розумію, що я б на його місці, можливо, сумнівався. Взагалі, все відбувалося дивним чином. Оглядаючись назад, я розумію, що це були промислительні події та зустрічі. Було це влітку 1992 р. Я з другом поїхав подивитися Київ. А час був щойно після розколу. На моїх очах відбувалося розділення та пов’язані з ним баталії в Рівному. У Києві я зустрів знайомого священика, який, запитавши, навіщо я тут, велів мені їхати за документами, потрібними для вступу до семінарії. Я відразу ж повернувся до Рівного, взяв усе необхідне і встиг вступити. 

«ЇЖІ БУЛО ОБМАЛЬ, ДУХОВНОГО ЗАВЗЯТТЯ — ДУЖЕ БАГАТО»

 — Якими тоді були духовні школи, порівняно з днем сьогоднішнім? 

— Звичайно, різниця є. По-перше, це був період інтенсивного духовного відродження у суспільстві в цілому. І в основному в духовні школи йшли люди (маю на увазі не себе, а людей, з якими познайомився і спілкувався), які здійснювали духовний подвиг. Тому що доводилося йти наперекір волі батьків, друзів, знайомих, співробітників. Тоді за деким ще намагалися стежити спецслужби... 

Звичайно, це не ті випробування, що їх доводилося проходити студентам у жорсткі атеїстичні роки, однак люди залишали роботу, заробіток і йшли вчитися. Йшли, розуміючи, що тих привілеїв, які дають студентам під час навчання, від держави вони не отримають. Тобто, люди прирікали себе на дуже скромне матеріальне існування. Деякі залишали інші вузи, заради того щоб піти у семінарію. З іншого боку, це було дійсно внутрішнє піднесення, і було сильне прагнення до духовних знань, великий інтерес до духовного життя. Цікаво, що в перші роки існування семінарії, а потім академії, відчувався дуже тісний зв’язок з монастирем. Був навіть такий період, коли вихованці семінарії жили в одних келіях з чернечою братією. Місць у гуртожитку не вистачало, а ті кімнати, які призначалися для студентів, були переповнені. Дуже скромними були побутові умови. 

— Вас це не бентежило? 

— Ні, мені здавалося, що так і має бути. У зв’язку з розколом (відомо, що Філарет свого часу приватизував церковну скарбницю — величезні гроші пішли разом з ним) у наших духовних школах набагато скромнішим стало харчування. Наприклад, за сім років навчання м’ясне я їв три чи чотири рази. 

— Просто афонські подвижники якісь!.. 

— Отак жили семінаристи. Умови були дуже скромними. Звичайно, поступово хтось десь влаштовувався: то на парафії, то шукав підробіток. Адже не всіх могли підтримувати батьки, дехто й сам не хотів приймати в дорослому віці таку підтримку. Якось із Божою допомогою цей складний період долався. На той час у Києві в духовних школах ще не склалися якісь особливі духовні традиції. У нас не вистачало викладачів, які були б на такому рівні, як, скажімо, в Московській духовній академії, у Санкт-Петербурзі. Але, втім, вихідці звідти приїжджали до нас, і ті знання, які вони нам передавали, були вельми важливі. 

Мені дуже запам’яталися лекції вже нині владики, зараз він у Канаді, Іова (Смакоуза). І його лекції, і його ставлення до храму, його духовна й пастирська діяльність. Можна сказати, що він становив ядро духовних шкіл, багато хто до нього тягнувся. Та й сама ця людина з династії священиків. У будь-якому разі, брак академічних знань з надлишком компенсувався можливістю спілкуватися з однодумцями, читати духовну літературу, бути поряд зі святинями і брати участь у духовному житті монастиря. Мені здається, що навіть і в той час ті, хто вступав до духовних шкіл, ті, хто щиро бажав отримати знання, могли отримати дуже багато користі і для душі, і для розуму. Навіть коли наша педагогічна практика не була на такому високому рівні, як зараз. 

«НАМ КАЗАЛИ:“СЕМІНАРИСТИ?ДЛЯ ВАС ПІЛЬГ НЕМАЄ!”» 

— Чи можна сказати, що ті, хто у той час ішов із суспільства в духовні школи, опинялися у статусі ізгоя? Якщо так, то як психологічно долали цю ситуацію? 

— Коли я, наприклад, ішов навчатися до семінарії, то проти цього виступив мій батько. Бо був людиною невіруючою, хоча в дитинстві його охрестили. Усе його життя і виховання (він був військовослужбовцем) минули в іншій атмосфері, в інших поглядах на життя. Хоча, треба сказати, що наприкінці життя він із цим змирився і навіть мене підтримував. Але спочатку щодо цього були свої труднощі. А у школі, наприклад, коли я йшов, мене підтримали. І директор, і завуч, з якими я здружився і ми спрацювалися...

Знаю, що були випадки серед тих, хто вступав переді мною, коли дійсно відчувалася якась відчуженість. Але це відчуття жило в тому середовищі, звідки ми прийшли. Бо, коли ми приїжджали до семінарії, тут збиралося багато однодумців. А у зовнішньому середовищі... Коли, наприклад, купували в касі квиток за нашим студентським, нам казали, що Церква відокремлена від держави, і пільг для нас немає. Що тут скажеш, було неприємно. Стипендії ми не отримували, і матеріально було досить скрутно. Взагалі, ті роки я згадую як роки інформаційної блокади, ізоляції Церкви від суспільства. Коли не запрошували ні в газети, ні на радіо, ні на телебачення. І нам хотілося, щоб люди багато про що почули через ЗМІ, а воно просто залишалося в тіні. Зазвичай підтримувався якийсь деструктивний бік, поглиблювався розкол. І це теж викликало відчуття відчуженості від суспільства, але не так сильно, як це було за радянських часів. 

ПЕРША НЕДІЛЬНА ШКОЛА: ЗАМІСТЬ ПІДЛОГИ — ПІСОК...

— Як виникла думка взятися за викладання в семінарії та академії? 

— Коли я прийшов навчатися до семінарії, дізнався, що тут є недільна школа. Дуже зрадів, бо це було те, що мені, по-перше, цікаво, а по-друге, мав сильне бажання виправити помилки минулого. Свого часу, в училищі на педпрактиці, говорити з учнями про віру багато і серйозно ми не могли. Уявіть, що студентку, яка вийшла заміж і вінчалася, виключили з училища. Тобто, часи були досить жорсткі. 

...Пам’ятаю, якось у школі я вів урок, на якому навіть сказав, що Бога немає. Мовляв, є закони природи, щось іще. Аби реабілітуватися за такі слова, мені хотілося обов’язково потрапити до недільної школи і навчати дітей іншому. І ось, підійшов якось до мене отець Андрій Ткачов, щоправда, тоді він ще не був отцем, а просто Андрієм, ми з ним жили в одній келії. Спочатку ми навчалися на одному курсі, а потім його перевели на курс старше, оскільки він був людиною ерудованою, багато знав. На той момент він уже викладав у дитячій недільній школі при Київській духовній академії. Він мав поїхати, тож, знаючи, що я маю досвід викладання, звернувся до мене, щоб я його замінив.

Я дуже зрадів! Готувався, з великим трепетом ішов на цей урок! Але так склалися обставини, що того разу мій дебют не відбувся. Тодішній директор школи, дізнавшись, що я — всього лише на першому курсі семінарії, вести уроки мені не довірив. Звичайно, я засмутився, але вистачило смирення сприйняти це як належне. Продовжив навчатися і вже наступного року став вести недільну школу у Вишгороді в отця Димитрія Денисенка. Храм у нього тільки-тільки відновлювався, і недільна школа проходила в умовах будівництва: замість підлоги — пісок, не було столів, сиділи на лавках, не було хорошого опалення — куталися у сто одежин... Я пропрацював там два з половиною роки, враження залишилися дуже приємні. 

 «ПРИНЦИП НЕДІЛЬНОЇ ШКОЛИ ПРИ КДА — ДОПОМОГТИ БАТЬКАМ ВИХОВУВАТИ В ДУХОВНОМУ ПЛАНІ СВОЇХ ДІТЕЙ» 

 — На третій рік мого навчання в семінарії в нашій недільній школі відбулися зміни. В основному, завдяки отцеві Кирилу (Говоруну), тоді він був ще Сергієм, отцеві Тихону (Софійчуку) і отцеві Владиславу, його братові, отцям Володимиру Савельєву та Миколаю Клименку. Отже, я потрапив у цей колектив. На той час школа складалася з однієї групи дорослих і групи дітей. І ми разом вирішили, що потрібно розбити навчання на кілька років і розділити дитячу групу на дві. Спочатку й у дорослій групі навчання тривало чотири роки. У дітей невдовзі з’явилося вже три групи. І з 1995 р. до цього дня в моєму житті майже всі недільні дні навчального періоду були присвячені роботі в недільній школі. 

Якщо говорити про педагогічну роботу, то складна вона не тільки тим, що важко «ліпити» людину, а й тим, що ти далеко не одразу бачиш результат своєї діяльності. Ти повинен розуміти, що неможливо за мить зробити людину такою, як ти б хотів. По-перше, з тієї причини, що ти сам зовсім не досконалий, не завжди правильно чиниш. По-друге, дітки ростуть і багато чого навчаються, це постійний процес, й одразу, за якийсь певний час, досягти конкретного результату неможливо. З учнів нашої дитячої недільної школи є такі, які продовжили духовну освіту. Так, один хлопчик закінчив Чернігівське духовне училище, потім нашу семінарію і зараз навчається заочно в академії. Двоє хлопців закінчили нашу духовну семінарію і, сподіваюся, стануть священиками. Звичайно, багато залежить від сім’ї та батьків, бо сама лише недільна школа не може виховати дитину. Власне, принцип нашої школи — допомогти батькам виховувати в духовному плані своїх дітей. 

«ТРИЧІ Я ПИСАВ СТАРЦЮ ЗАПИСОЧКУ ІЗ ЗАПИТАННЯМ: “ОДРУЖЕННЯ ЧИ ЧЕРНЕЦТВО?”. і ТРИЧІ ОТРИМУВАВ ВІДПОВІДЬ...» 

— Ви закінчували академію Віталієм, а викладали вже як ієродиякон Лонгин. Як далося Вам рішення настільки кардинально змінити життєвий шлях? 

— Насправді з чернецтвом вийшло все дуже просто. Коли я закінчував академію, то думав про те, що мені потрібно якось визначатися в житті, одружитися. Була дівчина, з якою могли скластися стосунки. Але була і якась така невизначеність. Переді мною стояло питання: чернецтво чи одруження? І я надсилав зі своїми знайомими, які їздили до отця Миколая на острів Заліт, записочку із запитанням: «одруження чи чернецтво?». Було це тричі. І всі ці три рази я отримував одну й ту саму відповідь — чернецтво. — Але ж він Вас зовсім не знав і не бачив ніколи! — У тім-то й річ! Але я вважаю, що це дійсно дивовижна людина, прозорлива. Якось у мене з’явилася можливість поїхати до отця Миколая. Я тоді ще не був у сані й мав супроводжувати одного священика. Подумав: «Ось тепер я точно дізнаюся!». Приїхали, і отець Миколай прямо мені сказав: «Чернецтво». Щоправда, невдовзі була спокуса не послухатися отця Миколая, але Господь знову не залишив, і я довірився волі старця. Болісного пошуку все-таки не було. 

«З ПЕДАГОГІКОЮВЖЕ НЕ РОЗЛУЧАЮСЯ»

— Якщо говорити про Ваш учительський досвід, то чи відчуваєте, що це Ваше покликання, і Ви його тут реалізуєте? 

— Господь так улаштував, що з педагогічною діяльністю я вже не розлучався. Довелось навіть стати одним з організаторів Всеукраїнського православного педагогічного товариства. Товариство проводить різні конференції, курирує питання викладання у школах і останні чотири роки веде роботу над експериментальним курсом, що почався в Києві й поширився вже по Україні, «Християнської етики в українській культурі» у молодшій школі. Тобто, у співавторстві з кількома педагогами, серед яких є і священик, ми створили чотири комплекти для чотирьох класів. Туди входять: підручник, робочий зошит, аудіосупровід і методичка. І я продовжую працювати над цим проектом. Звичайно, аби працювати на педагогічній ниві, потрібно дуже багато часу. На цей момент я бачу, що мені його не вистачає. Бракує і сил, оскільки зараз основний мій послух дещо інший, хоча і пов’язаний із просвітницькою діяльністю. Але, для того щоб працювати з дітьми, треба постійно бути у цьому процесі. Той духовний досвід, який отримуєш, треба переварювати, думаючи, як піднести його дітям. Бо інакше не можна. Можна багато знати, але потрібно ще вміти це піднести, передати. Особ­ливо дітям, де у класі один-два учні з церковних сімей, а решта або воцерковляються, або співчувають, або взагалі далекі від цього. І ось усім їм потрібно так розповісти про Бога, щоб не завантажити надміру, не відбити бажання отримувати й надалі духовні знання. 

 «Я БУВ ПРОТИ ТОГО,ЩОБ ВВОДИВСЯ ОДИН ОБОВ’ЯЗКОВИЙ КУРС ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЕТИКИ» 

— Розкажіть, будь ласка, про хід роботи над курсом християнської етики для молодшої школи. Можливо, були якісь труднощі, перешкоди у його складанні та реалізації?

— Дуже тривалий час наші церковні педагоги, священнослужителі, які розуміли всю необхідність викладання духов­ної дисципліни у школі (оскільки школа — це не лише навчання, а ще й виховання, і виховувати потрібно «розумне, добре, вічне»), всіляко намагалися ввести предмет з духовною складовою. І дуже довгі роки ми чули відмову... 

Казали, що у нас багатоконфесійне суспільство, і неможливо викладати один предмет для різних дітей. Я вважаю, що насправді це дуже зручна відмовка, яка певною мірою, звичайно, має підстави. Але, з іншого боку, вона недостатня як аргумент відмови від викладання духовних дисциплін у школі. Поступово у мене сформувався свій погляд. Якщо говорити про предмет «Християнська етика в українській культурі», експериментальна апробація якого зараз проходить більш ніж у 130 школах Києва, то хочу сказати таке. Я взявся за цей предмет і від початку був проти того, щоб вводився один обов’язковий курс для всіх шкіл. І тому, що у нас багатоконфесійне суспільство, і тому, що діти у класах дуже відрізняються в духовному плані (й воцерковлені, й невоцерковлені, й невіруючі). 

Далеко не всі вчителі у нас готові викладати цю дисципліну. І введення такого предмету одним розчерком пера, за директивою, могло б сформувати негативне ставлення до нього, по-перше, з боку дітей, а по-друге — вчителів. Адже як можна викладати, не маючи необхідних знань, не маючи духовної бази? Це було б викривлення, пародія на християнську етику, і зашкодило б усьому. Багато років я виношую ідею, про яку неодноразово говорив на конференціях і в деяких статтях. Так, є, наприклад, литовський досвід, де у школах введено обов’язковий предмет «Основи моральності». У рамках цього предмета існує чотири програми. Одна побудована на загальнолюдських філософських постулатах для тих батьків, які хочуть, щоб дітей виховували поза контекстом якоїсь віри. Три інші розроблено педагогами на основі трьох найбільших конфесій, що існують у Литві: католицизму, лютеранства і Православ’я. 

Таким чином, уже є диференціація, яка дуже важлива. Вона, звичайно, теж не вирішує багатьох питань, бо в основному впливають на результат педагогічно-виховного процесу особистість педагога й особистості батьків. Це дуже важливий момент. А цих людей потрібно готувати. І готувати не просто знаннями, а щоб вони самі, викладаючи цей предмет, якось змінювалися. І такі тенденції вже є. Ми зустрічаємося з учителями, і вони дійсно духовно ростуть: трансформується їхній світогляд, ставлення до багатьох речей, до дітей. Процес іде. Тому я вважаю, що тут потрібна обережність, делікатність. І, як я бачу, щодо цього вже з’явилося потепління і з боку чиновників, і з боку самих педагогів. Я сподіваюся, що ми підемо шляхом акуратного, поступового введення цієї виховної складової, у жодному разі не форсуючи подій. 

ПОТРІБНО ЗНАТИ,ЩО НА ПРАВОСЛАВ’Ї ҐРУНТУЮТЬСЯ НАШІ НАЦІОНАЛЬНІ ДУХОВНІ ТРАДИЦІЇ 

— Хто займається розробкою методичних матеріалів? 

— У нас є колектив, туди входять двоє священиків і двоє мирян з педуніверситету імені Б. Грінченка. Ці люди розробили комплекти, зокрема й методички. Слід сказати, що все це потребує до­опрацювання. Ми усвідомлюємо, що це ще неідеально й недосконало. Є надія, що матеріали проходитимуть ще якусь додаткову редакцію. Але на сьогодні, мені здається, це саме той шлях, який слід пройти. Погоджуючись працювати над цим курсом, розуміючи всі існуючі проб­леми, я і колеги зі Всеукраїнського православного педагогічного товариства вирішили, що про віру, про Бога, про духовну моральність ми будемо говорити з позиції Православ’я. Бо це все-таки релігія, що існує у нас понад тисячу років, вона найбільш близька до наших народних духовних традицій, у нас більшість православних віруючих. 

Якщо у класі є протестанти чи мусульмани, то вони можуть слухати цей предмет, знайомлячись із традиціями, основами духовного життя нашого народу. Щоб мусульмани, припустімо, знали, чому православні святкують Пасху, і як вони це роблять. Вони можуть не святкувати, але вони повинні знати, адже вони живуть в Україні, де Великдень, П’ятидесятниця — державні свята. Ті самі протестанти, що не шанують Пресвяту Богородицю, повинні знати, що православні вшановують Богоматір, і як вони це роблять. Дуже важливо не насильно примушувати людей, як церковних, так і нецерковних, отримувати інформацію, а поступово підводити і привчати їх до усвідомлення того, що дійсно є Бог, що життя з Богом — це життя в Церкві, що те, чого ми в житті вчимося і що набуваємо (і матеріальні, і духовні блага), — це все потрібно використовувати заради Бога, для Бога. 

 "Церковна православна газета"  № 15 (337) серпень 2013