При всіх цих святих переживаннях, ми повинні усвідомити собі ту велику любов Божу, яку Він виявив до людства, пославши в світ Спасителя. Про ту любов Божу говорить Св. Євангелія цими словами: ,,Бо так Бог полюбив світ, що дав Сина свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, але мав вічне життя” (Іван3:16). Тому, вже минувше Свято залишає нам до роздумування, чого приходив на землю Ісус Христос і що Він дав людству.
Слово Боже говорить, що Ісус Христос приходив для того, щоб бути нашим Спасителем. Він був тим першим, що всіх людей назвав братами. Він був носієм найвищої Божої Правди, якої світ перед тим безрадно шукав. Він дав людству закон любові, і в серцях усіх зародив велику надію. У чому та надія? Вона в тому, що з засвоєнням Христової любові, в житті людей буде зменшуватись ворожнеча, не буде тоді покривджених, обездолених, нещасних. Люди навчаться тримати себе на дорогах Божих і ними доходити до вищих призначень.
На жаль, ця надія все ще є надією, вповні вона ще не здійснилась. Одначе, вона особливо загоряється і світить ясним світлом кожного свята Різдва Христового. Збудивши в нас такі святі спомини, Церква веде нас далі дорогою до Христа, до його явлення світові, як Месії-Спасителя. З Євангелії відомо, що Він об’явився, як Месія-Спаситель у тридцять років Свого життя. Про дитинство Спасителя знаємо дуже мало. Євангелія лише коротко згадує, що „Дитина росла і зміцнялася Духом і благодать Божа була на ній” (Луки 2:40).
Друга Євангельська згадка про дитинство Спасителя говорить, що Він, маючи 12 років, ходив з Своєю Матір’ю і Йосипом до Єрусалиму на свято Пасхи, і там здивував Своєю мудрістю книжників і законників. Тільки всього говориться про дитинство Спасителя в Євангелії. Дехто подумає, чому це так? Ми б хотіли знати більше про Його дитинство, а Євангелія того нам не подає. На це треба відповісти, що ціль Євангелії в тому, щоб подати науку Христову та Його дивні діла (чудеса), а не опис його життя.
ак пробігали роки за роками. За цих тридцять років, що ділять нас від Христового народження до Його явлення світові, як Спасителя, багато дечого призабулося, багато дечого змінилося. Затихла мова про чудесну звізду, яка привела до Вифлеєму мудреців з далекого Сходу, забули своє горе й Вифлеємські матері, що втратили своїх дітей, яких повбивав жорстокий Ірод, повмирали й Вифлеємські пастухи, які були свідками Христового народження. Край юдейський надалі був під римським пануванням і терпів неволю чужого панування. Віра, як єдина підпора людського життя, обернулась у суху формальність.
Духовний провід жидівського народу жив буквою Закону, а не його духом. Народ сподівався Месії, але Месії в своєму розумінні. Він хотів бачити Месію, як визволителя свого від політичної залежності Риму. Коли жидівський народ у такій своїй невиразності ждав приходу Месії, в дійсності Месія вже прийшов і був, лише ждав законного часу, щоб виступити перед народом. Наступав світанок Нового Завіту. Тоді, з волі Божої, над річкою Йорданом появився новий пророк. Він голосно кликав до людей: „Покайтесь, бо наблизилось Царство небесне” (Матв. 3:2). Люди юрбами приходили послухати нового пророка. Його проповідь сильно вражала слухачів. „Наблизилось Царство Небесне”, — голосить Предтеча Месії, Іван Хреститель.
„Покайтесь, щоб бути достойними увійти в нього. Не думайте, — каже він, — що ви нащадки Авраамові, і вам вже того досить. Бог із цього каміння може создати Собі потомків Авраамових”. Тих, що каялись, пророк Іван хрестив у воді, і казав: „Я хрещу вас водою на покаяння, а за мною йде сильніший від мене. .. той буде хрестити вас духом святим і огнем” (Матв. 3:11).
Так Предтеча Христовий приготовив дорогу для Месії. Він так і голосив до людей: „Готуйте дорогу Господеві. Рівняйте стежки Йому. Кожна долина нехай заповниться, всяка гора і горб нехай виправляться. Тоді кожна людина побачить Боже спасіння”. Ці символічні порівняння Предтечі Господнього з природи до тодішніх людей перед приходом Месії-Христа, актуальні і в наш, вже християнський вік.
Ми ж знаємо, що Господь є всюди. Цілий світ відкритий для Нього. Чи ж треба, щоб хтось готовив Йому дорогу? Нарешті, що ж то за дороги, що пророк кличе їх виправляти? Так, Господь є всюди, однак на дороги, які ведуть людей до Господа, Він не ступить без нашого старання. Не ступить тому, що Він, Господь, завжди вірний Самому Собі. Він хоче, щоб ми приймали Його своєю вільною волею. Насильно в наше серце Господь не вривається. Він каже: „Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду і буду вечеряти з ним, а він зо Мною” (Об’яв. 3:20).
Отож, коли ми хочемо, щоб Господь був з нами в дорозі нашого життя, то та наша дорога мусить бути гладкою і рівною. Горби й долини — то всякі наші гріхи; то наша гордість, заздрість, ненависть та все те, що противиться християнським засадам. Всі ці недоліки треба вирівнювати християнською братньою любов’ю та іншими чеснотами. Тому, від часів Івана Хрестителя і до віку, все буде актуальним заклик до покаяння, до морального удосконалення людства. Цю важливу місію виконує Церква Христова. Вона кличе і буде кликати людство до віри в Бога, до християнських чеснот, до підпорядкування себе проводу Христовому, Який прийшов на землю і невидимо перебуває з вірними вічно, як Сам Він про це сказав: „Я з вами повсякчасно аж до кінця віку”. Амінь.
Протопресвітер д-р Сергій Ґерус
