Про дійсність Таїнств у інших конфесіях

Питання про дійсність таїнств у інших конфесіях має багато богословських і канонічних аспектів. Історично здебільшого цю тему піднімали не саму по собі, а у зв’язку зі способом прийняття інославних у Православ’я. Церковній традиції властива обережність і розсудливість у цьому питанні. Було б неправильно вважати, що існує якесь одне універсальне рішення. Так, Православна Церква, виносячи судження, керувалася та керується, перш за все, церковною єдністю і вірністю Священному Переданню, всі інші аргументи «за» і «проти» мають скоріше додатковий характер. Уже святитель Василій Великий, говорячи про хрещення єретиків і розкольників, наводить різні точки зору, але головним вважає «держаться обычая, и следовати отцам, благоразсмотрительно устроившим дела наши» (Перше канонічне послання святого отця нашого Василія, архієпископа Кесарії Каппадокійської, до Амфілохія, єпископа Іконійського). 

Тлумачачи це правило святого отця, відомий візантійський каноніст Іоанн Зонара зазначає, що якщо з боку Православної Церкви відбувається визнан­ня хрещення, то тільки тому «щоб із причини суворості не зробити їх більш повільними у наверненні до Кафоличної Церкви» (виділено нами — іг. С.). Тобто питання вирішується суто у зв’язку з бажанням приєднатися до Православної Церкви, і в деяких випадках Церква вирішує, що для конкретного інославного товариства це можна зробити у той чи інший спосіб. Як уже зазначалося вище, Церква дотримується принципу єдності й вірності Переданню, тому, в різних історичних умовах, залежно від того, як це позначиться на єдності церковній, Православна Церква виносить судження про спосіб прийняття у Православ’я. 

У різний час у різних країнах відносно одних і тих самих інославних товариств могли діяти різні способи прийняття. Це різноманіття пояснюється не культурними звичаями та національною ментальністю, а історичними обставинами — у деяких православних країнах єдність Православної Церкви була під більшою загрозою, ніж у інших, і, відповідно, могли вживатися різні способи прийняття. Святіший патріарх Сергій у своїй статті «Значення апостольського спадкоємства в інослав’ї» так писав із цього приводу: «Застосовуючи до одного інославного суспільства більш суворе чиноприйняття, а до іншого або навіть до того ж самого, але в інший час, чиноприйняття більш поблажливе, Церква керується виключно міркуваннями практичними, міркуваннями церковної ікономії: своїм бажанням і обов’язком сприяти спасінню найбільшої кількості людей». Багатьма іншими авторитетними богословами висловлювалися подібні думки. В «Основних принципах ставлення Руської Православної Церкви до інослав’я» також відображено цей загальноприйнятий підхід (див.: п. 1.15 цього документа). 

Про дійсність Таїнств у інших конфесіях

Таким чином, практика прийняття інославних через Миропомазання або Покаяння, а не звершення над ними Таїнства Хрещення, достатньо представлена у творах церковних письменників. Навіть відомий стовп Православ’я, противник уніональних проектів візантійського імператора святитель Марк Ефеський говорить про прийняття у Православ’я з католицтва через Миропомазання (див.: Опаріна Т. А. Грецький чин приєднання католиків до православної Церкви в сербських і українсько-білоруських пам’ятках та їхній вплив на руську традицію // Вісник церковної історії. 2010. № 1–2. C. 215). 

Саме ця практика знайшла відображення в богослужбових текстах: у «Чинопослідуванні приєднуваних з іновірних до Православної Кафоличної Східної Церкви» наводяться три різні чини приєднання до Православ’я: першим чином — відречення від своїх помилок, через Хрещення і Миропомазання — приєднуються ті, хто у Христа не вірував, але сповідував якусь іншу релігію, наприклад язичники; другим чином — хрещені поза Православ’я в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, але не помазані святим миром. Вони теж відрікаються від своїх помилок (за цим же чином приєднуються і ті римо-католики, які не приймали Миропомазання), третім чином — через Таїнство Покаяння — приєднуються римо-католики й вірмено-григоріани (у послідуванні цього чину також має місце зречення хибних поглядів). 

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що: 

1. Для церковної свідомості властиво розглядати питання такого роду виходячи з бажання надати тим, хто хоче прийти у Православ’я, максимально доречні способи. 

2. Рішення Церкви про прийняття через який-небудь із трьох зазначених вище чинів залежить від багатьох чинників. 

3. Визнання того, що таких-то можна прийняти через такий-то спосіб, говорить тільки про те, що саме цей спосіб прийняття у Православ’я в конкретній історичній реальності є максимально прийнятним. Саме по собі визнання одного зі способів не може вести до якихось далекосяжних висновків про рівність Церков, рівночесність звершуваних священнодійств тощо.

ігумен Сильвестр (Стойчев)