Папа Бенедикт XVI здивував цілий світ, ставши одним із кількох винятків у двохтисячолітній історії Католицької Церкви й довівши, що папи – це також люди, підвладні часові. Понтифікат папи-інтелектуала дуже відрізнявся від понтифікату його великого попередника. Тоді як перший запам’ятався передусім тим, що постійно подорожував по світі й не боявся уваги масмедій, другий залишиться в нашій пам’яті в першу чергу як понтифік, що намагався вступити в інтелектуальний діалог із усіма течіями часу і не надто намагався плекати імідж власної особи.
Німецький папа ніколи не хотів бути поганою копією польського, він був і залишився до кінця працьовитим і скромним професором, який не надто переймався тим, що про нього думають, кажуть чи пишуть інші. Тим не менше, ми є свідками того, як добігає свого кінця ціла епоха в історії Католицької Церкви – епоха Ратцінгера, до котрої без сумніву належить і понтифікат його попередника на Престолі св. Петра, який вчасно розпізнав інтелектуальний потенціал німецького єпископа і поставив його на чолі римської Конгрегації Віровчення. Без Ратцінгера не відбулося б також Івана Павла ІІ як папи, і навпаки. Ця епоха має дві сторони – з одного боку, Католицька Церква стрімко втрачала свої позиції в «розвинутому світі», а з іншого – незважаючи на той вітер, який постійно віяв їй в обличчя, ця сама Церква ні на крок не відступила ні від основ християнського віровчення, ані від традиційної християнської моралі. Цим самим Католицька Церква фактично перетворилася на головний і чи не єдиний бастіон традиційного християнства в західному світі.
Головним заповітом, який залишає нам усім папа Бенедикт, є тому продовження боротьби з «диктатурою релятивізму» – тобто із уявленням, що все на світі є відносним, а тому людина може зайняти місце Бога й довільно змінювати вічні моральні цінності. Йозеф Ратцінгер не завжди вважався консервативним. Навпаки, його діяльність радника на Другому Ватиканському соборі оцінюється позитивно навіть його теперішніми критиками, найзапеклішим із яких є католицький священик Г. Кюнг – колишній соратник Ратцінгера на цьому ж соборі. Він вважає, що папа дуже перемінився підчас студентських заворушень у 1968 р., які його страшенно налякали, і відтоді почав все більше кренувати вправо.
 |
| Скромний працівник на Петровому Престолі |
В основі екуменічної діяльності папи лежало зближення з Православною Церквою, в котрій він вбачав не тільки природного союзника в боротьбі з релятивізмом, а й ту Церкву, з якою екуменізм є дійсно можливим. Навпаки, відносини Католицької Церкви з протестантськими спільнотами постійно погіршувалися, бо великі протестантські Церкви капітулювали перед релятивізмом і нечемно намагалися приписати папі, які саме «реформи» потрібні Католицькій Церкві – висвячення жінок на священиків, скасування нерозривності Подружжя, схвалення гомосексуальних зв’язків і т. д. При цьому зазвичай вони забували вказати на те, що проведені ними «реформи» не зупинили масової втечі вірян із цих протестантських спільнот.
Найбільше папу не любили на його власній батьківщині – в Німеччині, де домінує ліберальний католицизм. Там ще до обрання папою Ратцінгера вважали чи не головним гальмом для всіх реформ у Католицькій Церкві, і це відношення так і не змінилося протягом цілого понтифікату Бенедикта XVI. Особливо після того, як папа скасував екскомунікацію лефевристських єпископів, він здобув собі ще й багато ворогів у німецькому єпископаті. Понтифіка звинувачували в тому, що він хоче повернути назад колесо історії Церкви та відмінити рішення Другого Ватиканського собору. Навіть ті, як ніколи не читали документів цього собору, покликалися на міфічного «духа собору», діянням якого виправдовували всі свої забаганки. Ліберальним фантазіям папа протиставив свою «герменевтику тяглості», згідно з якою Другий Ватиканський собор не був жодною «революцією в Церкві», а тому правильно тлумачити його документи можна тільки в світлі рішень попередніх соборів і рішень учительства Церкви.
Понтифікат папи був позначений також скандалами, але неможливо зрозуміти причину їхньої резонансності, якщо не брати до уваги того, що «панцирний кардинал» був улюбленою мішенню переважно лівих і ліберальних масмедій ще задовго до початку свого понтифікату. Папа зробив усе можливе, щоб запобігти подальшим гріхам членів Церкви, але це не змогло зупинити антицерковну кампанію в західних ЗМІ, яка не припиняється і досі. Підчас понтифікату Бенедикта XVI Католицька Церква в Західній Європі почала маргіналізуватися, тобто відтіснятися на край суспільства – бути віруючим католиком часто означає тепер вважатися більшістю відсталим, консервативним, антисоціальним.
Цей папа навряд чи заклав основу для стрімкого подальшого розвитку Католицької Церкви. Але він і не ставив перед собою цього завдання. Ратцінгер просто чинив те, що вважав потрібним для Церкви і чинив це у той спосіб, яким найкраще володів – своїми книгами. Підчас його ери Католицька Церква так і не домоглася подолання соціальної несправедливості в країнах «Третього Світу», зокрема в переважно католицькій Латинській Америці. Ратцінгерові вдалося зупинити поширення тамтешньої «теології визволення», але жодної путньої альтернативи до неї він запропонувати не зміг. Втім, папа Бенедикт XVI не страждав манією величі. Він ніколи не обіцяв того, чого не міг виконати. Сам він завжди казав про себе, що хоче бути лише «скромним працівником у Господньому винограднику». Напевно, ніхто не зможе заперечити, що це своє покликання папі вдалося виконати з честю.
Доктор Микола Крокош
спеціально для інтернет-проекту "Помісна Церква"
