Українська держава виборола свою незалежність і визнання вже більше 20 років тому. Проте часто залишається поза увагою, що українська православна церква досі немає ні єдності, ні визнання.
Згідно опитування Центру Разумкова, майже 40% віруючих вважають себе віруючими Української Православної Церкви Київського Патріархату, а віруючими Української Православної Церкви Московського Патріархату називають себе майже 30% віруючих.
Причиною розділення православних в Україні є не відмінності у віровченні чи догматах, а в двох принципових речах: необхідності автокефалії церкви та її визнання іншими православними церквами.
Більшість українських православних обирають самостійність без визнання, а значна частина обирає визнання, жертвуючи самостійністю.
Звісно, існує якась частка віруючих, яка в РПЦ вірить більше, ніж в Бога. Цю групу очолює один південний митрополит, але його вплив не треба перебільшувати.
Всупереч поширеній думці, в самій УПЦ (МП) авторитет митрополита Володимира набагато вищий, ніж патріарха Кіріла. Але все ж не нормально, коли духовним лідером значної частини суспільства є громадянин іншої держави, який кожен свій приїзд в Україну використовує для пропаганди ідеї "Русского мира".
Це не просто питання віросповідання, це питання національної безпеки.
Переконаний, що в Росії створення Помісної Української Православної Церкви хочуть не допустити не менше ніж вступ України до НАТО.
Держава не має втручатися в питання віросповідання, але зобов'язана втрутитися, коли релігію використовують як інструмент політичного впливу.
Після того як РПЦ очолив патріарх Кіріл, розпочався курс на згортання самоврядування УПЦ (МП), який прикривається "Приведенням Статуту УПЦ у відповідність до Статуту РПЦ".
УПЦ (МП) хочуть розбити на митрополичі округи, провівши своєрідну "федералізацію", таким чином ослабивши позиції митрополита Володимира і посиливши рупор Кремля – митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела.
На захист автономії УПЦ (МП) виступив і патріарх УПЦ КП Філарет.
Передумовою для отримання українською православною церквою статусу Помісної церкви є досягнення згоди між українськими церквами київського та московських патріархатів.
Очевидно, що з наростаючим тиском Москви єпископат УПЦ (МП) буде все більш схильним до діалогу з УПЦ КП.
Саме цьому процесу має сприяти держава.
Створення міжфракційного об'єднання "За помісну православну церкву" – це сигнал православному світу про те, що Україні потрібна своя самостійна церква.
Механізм утворення помісної церкви має схожість із визнанням державності.
Спочатку сама церква має досягти внутрішнього консенсусу щодо необхідності автокефалії, за аналогію з референдумом, а потім їй надають статус помісної.
Однак визначеності у питанні, хто саме першим має надати цей статус, немає.
Константинопольський патріархат наполягає на своєму виключному праві надавати самостійність помісним церквам. Московський патріархат вважає, що автокефалію може надавати церква-мати, тобто ми розуміємо, що у випадку з Україною цього не станеться ніколи.
Саме механізм надання статусу помісної церкви має вирішити Вселенський собор, який може відбутися найближчим часом.
До цього часу українське суспільство і українська держава мають чітко заявити про необхідність утворення нашої помісної церкви.
Адже на сьогодні в світі є 16 помісних православних церков, в тому числі Польська Православна Церква, Албанська Православна Церква, Православна Церква Чеських земель і Словаччини.
А Україна, де проживає найбільша кількість православних у світі, своєї помісної церкви не має. Тому розмови про те, що, мовляв, нам і так добре, і що автокефалія нам не потрібна я розцінюю як державну зраду.
Олег Медуниця,
голова міжфракційного депутатського об'єднання "За помісну православну церкву", для УП
